Відбувалося це в часи одного з найбільших мучителів християн, імператора-кровопивці Деція(249-251). Потоками лилася християнська кров, у страшних муках гинули тисячі вірних, не згасаливогні, на яких їх спалювали живцем, і не зменшувалося число тих, хто сміливо і радісно йшов насмерть заради свого Бога і Спасителя.
Лютий Децій прибув до міста Ефесу. Серед багатьох інших привели до нього на суд сімох юнаків із найзнаменитіших родин міста – Максиміліяна, Діонисія, Ямвлиха, Мартина, Антонина, Йоана і Маркела. Вони сміливо визнали, що є християнами і що готові прийняти найтяжчі муки та смерть задля Імени Христа Спасителя. Децій, дарма що лютий звір, дав їм час подумати до свого повернення, він на кілька днів вирушав у дорогу і велів їх поки що відпустити на свободу. Усі семеро юнаків сховалися в печері на горі. Тут вони гаряче молилися до Господа Бога і готувалися до мученицької смерти. Через кілька днів послали Ямвлиха купити хліба. Той, прийшовши з міста,сказав їм, що Децій уже повернувся і наказав привести їх усіх. Вони стали ще ревніше молитися до Бога, а після молитви знеможені заснули.
Децій довідався, що юнаки переховуються в печері, і наказав вхід до печери закидати каміннями, щоб святих мучеників заморити голодом. Двоє слуг імператора, на ім’я Теодор і Руфин, що були християнами, за тодішнім звичаєм потай записали на табличці з олова житія, імена і день смерти святих мучеників, і кинули ту табличку всередину печери, перш ніж її замурували.
Минуло близько двісті років. Хрест Христовий переміг поганство, свята віра вийшла з катакомб; на місцях, де стояли поганські божниці, тепер возносилися прекрасні святині. На престолі Царгорода сидів імператор Теодосій II.
Однак Христова Церква завжди змушена була вести боротьбу. Замість поганства постали єресі; так, заріянської єресі виникла інша, що відкидала правду про воскресення мертвих. У 425 р. єпископом вЕфесі був Мемнон. Гора, в якій було замуровано отроків, належала тоді одному міщанину на ім’я Адолій. Він хотів коло гори поставити муровану кошару для овець, і велів рубати камінь з гори. А робітники під час праці відвалили вхід до печери, в якій спало семеро святих братів. Брати прокинулися і стали до молитви, переконані, що спали одну ніч. А помолившись, стали радитися, щоїм робити, і вирішили скріпити себе молитвою, а потім добровільно стати перед Децієм і прийняти вінок мучеників. Та спочатку послали Ямвлиха купити хліба і звідати, що діється в місті.
Іде він й очам не вірить. При дорозі стоять хрести; люди, що ідуть назустріч, якось дивно вдягнені, й усі голосно вітають його словами: “Слава Ісусу Христу!” І місто не те, що було: інші доми, інші вулиці, видно церкви. Що сталося? Чи Бог чудесним способом переніс їх за ніч в іншу землю, де вільно визнавати Христову віру? Узяв буханець хліба, заплатив срібним грошем, а торговці оглядають гріш і дивуються, бо ж гріш той старий, ще з давніх-давен. Збіглися люди, оглядають юнака, дивно одягненого й нікому невідомого; дивується й він, бо ж ще вчора знав майжекожну дитину, а нині не видно ні брата, ні батька, ні кого знайомого – скрізь чужі люди. Повели юнака до старости міста, дали знати і єпископові. Питає староста юнака, хто він і звідки має старі гроші? А той відповідає, що він з Ефесу, а гроші має від свого батька, і називає його ім’я. Та про такого чоловіка тут ніхто не чув. Одні почали думати, що він не при тямі, інші бачили тут щось підозріле, і вже хотіли взяти святого юнака на муки, щоб дізнатися правду. Тоді Ямвлих запитав: “Скажіть мені, чи живе ще імператор Декій?” І розповів їм свою і тих, що були зним у печері, історію. Єпископ перший зрозумів, що Бог чудесним способом показує і стверджує тайну воскресіння мертвих; усі поспішили до печери, і там застали шістьох юнаків, що славили Господа, а ще знайшли табличку, яку написали Теодор і Руфин.
Послали зразу листа до імператора, а той хутко прибув подивляти силу Божу і поклонився святим мученикам, яких Бог через стільки років пробудив до життя. А вони, ті юнаки, не припиняли молитися і через кілька днів – здається, що через сім, – 22 жовтня (тому Христова Церква вшановує їх пам’ять також і в цей день) заснули вічним сном. Імператор наказав зробити сім срібних домовин і в них покласти тіла святих. Він хотів забрати їх до Царгорода, та уві сні вони явилися йому і попросили лишити їх у печері. Так і зробили.
Святих сімох отроків почитали як на Сході, так і на Заході: багато церковних письменників згадують про це докладно. Західні письменники згадують, що бачили нетлінні мощі святих сімох юнаків, одягнених у тонкі шовкові і полотняні одежі. У підніжжя гори Пріон, поблизу Ефесу, і сьогодні показують печеру сімоx сплячих святих.
Тропар:
О велике чудо віри,* в печері, як у світлиці царській, святі сім отроків перебували,* і умерли без зотління;* і через довгий час устали, немов зі сну,* запевняючи воскресіння всіх людей.* Їх молитвами, Христе Боже, помилуй нас.
Кондак:
Відкинувши тлінне цього світу,* і прийнявши нетлінні дари,* умерли, перебуваючи нетлінними.* Тому й воскресли через багато літ,* поховавши все невірство лютих.* Вас у піснях нині вихваляючи, вірні, Христа прославмо.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква ожного дня впродовж року почитає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
о. Петро Фостик
