Настанови людей до Царства Божого.
„Все готове, ідіть на весілля”. (Мт. 22,4)
Дорогі в Христі брати і сестри! Христос Спаситель світу часто говорив свої проповіді притчами, щоб слухачі могли краще врозуміти його божественне вчення; а й приклади лишаються довго в пам’яті.
Так і в сьогоднішній Євангелії ми чули, як Божественний Спаситель говорить, що Царство Боже є подібне до чоловіка, який справив весілля своєму синові. Він послав своїх слуг, щоб запросили гостей, але вони відмовилися прийти. Він посилає вдруге посланців, щоб заявили гостям, що вже все готове, і знову гості відмовляються прийти: один село купив, другий пішов на ярмарок, а інші вловили слуг, знущалися з них, а в кінці повбивали. Батько-Цар розгнівався і послав своїх вояків, щоб покарали тих убивців, а місто їх спалили. „Все готове до весілля, каже Цар ідіть тепер на роздоріжжя, просіть кого лиш стрінете”. Слуги це й зробили. Тоді Господар прийшов до гостей привітався, і побачив, що один з них не зодягнений в весільну одежу, яку напевно йому подали, та він з легкодушності не взяв її. Тоді Господар гостини приказав його зв’язати і вкинути в темницю, де є плач і скрегіт зубів”.
Дорогі брати і сестри! У притчі цим добрим Батьком „Царем є сам Господь Бог, а тим сином, якому він справляв весільну гостину, в Син Божий, Ісус Христос. Тим домом, де відбувалася весільна гостина, є власне свята Церква, яку Син Божий назвав своєю обручницею. Він полюбив її так, що й життя своє віддав за неї, щоб вона була чиста, свята і непорочна. Задля цієї любови Син Божий, Ісус Христос, доручив своїм апостолам: „ Ідіть у світ і навчайте всі народи, і хто ввірує та охреститься, буде спасенний „. З таким наказом Богочоловік висилає своїх слуг, щоб, проповідуючи Боже слово, запрошували всіх на весільну гостину, яку справив Отець Небесний своєму Синові. Це покликання виконують по сьогоднішній день наступники святих апостолів: єпископи, священики. Вони постійно накликують, щоб усі люди стали учасниками весільної гостини Сина Божого, ставши діяльними членами Святої Церкви Христової Царства Божого на землі.
Ці заклики, ці запросини слуг божих до весільної гостини в Бозі, на жаль, сьогодні зустрічають такі самі трудності, як це подано в євангельській притчі. В ній саме Ісус змальовує нам настрої і настанови різних груп людей у відношенні до Царства Божого-Церкви.
Першу групу людей становлять люди байдужі, легковажні, незацікавлені вірою. Їхня легковажність 6 ще тяжчою, бо тут ідеться про річ найважливішу, йдеться про весілля переємника трону, про найурочистіше свято в його житті; тому на це свято спрошують лише вибраних гостей. Вага цього свята підкреслена ще й тим, що запрошення на нього повторюється настійливо аж кілька разів. Тим більше зневажливим є брак заінтересування з боку запрошених. І сьогодні між нами немало таких людей, які у своїй байдужості не відчувають потреби приєднатись до стада Христового, не мають зрозуміння для справ Божих і своєї безсмертної душі, на це в них немає часу. Вони надто зайняті справами світу цього: одним поле, другим торг, третім всяка інша праця, завжди на перешкоді, щоб віддати Богові, що Боже. Для таких людей більшу вартість має гріш, ніж віра; справи цього світу, ніж молитва; ціннішою є земля, ніж небо, дочасне, ніж вічне; дорожче власне Я, ніж Бог. Ця група людей не є ворожа Богові, навіть, скажім, не є безбожна, невіруюча. Цілком ні! Ці люди лиш не мають часу, бо всеціло поглинуті справами і приємностями цього освіту. Вислід того такий, що також Бог не виявляє особливого звінтересування такими людьми. Він начебто про них забуває. Ї якщо такі люди своєчасно не спам’ятаються, то в день суду Божого стріне їх вирок Господній: „ Не знаю вас!”
Друга трупа людей це явні, здекляровані вороги. У притчі вони представлені як ті, що використовують нагоду весілля Царевича, щоб відверто спротивитися і відмовити послух Батькові-Цареві. Вкінці приходить до кровопролиття і насильного здавлення бунту. Дорогі брати і сестри! Ї в наші часи стрічаємо немало явних ворогів Божого Царства Церкви Христової. Це воюючі безбожники, свідомі антихристи. У їхньому переконанні релігія це опіюм народу, віра паразит людства, християнська етика послаблення сил народу, Церква інституція обскурантистів, щоб підкорити собі духово нерозвинутих людей. Тому то воюючі безбожники так завзято поборюють Христову Церкву і письмом, і словом, і організаціями. А коли діб’ються до влади, то також законами, поліцією, тюрмами, засланнями, військом, як це ми пережили на наших батьківських землях. Найвища ціль таких людей: за всяку ціну знищити християнство. Так було вже після народження Христової Церкви, за часів володіння римським імператорів. Це повторюється і тепер, у двадцятому сторіччі, коли світ пишається великими здобутками в ділянці науки, техніки й культури. Але всякий бунт проти Бога кінчається провалом і безоднею. З Богом програв війну перший бунтівник Люципер; так програють ії всі його послідовники. Боротьба проти Бога не може інакше закінчитися, як лише поразкою і руїною його супротивників. Ми пам’ятаємо добре, як закінчили війну з Богом полководці наших днів: Гітлєр, Сталін та їм подібні. Бунт проти висот неба доводить до безодні пекла.
Третю групу людей у притчі представляє нам чоловік, який прийшов на гостину без весільної одежі. Безперечно, він належить до учасників вечері, але не має в нього ні зовнішньої весільної одежі, ні внутрішнього духа, настрою. Хоч він міг так, як інші, прибратись в нову одежу, проте думав, що це річ непотрібна. Цим і зневажив він самого Господаря гостини. Так і в Церкві Христовій є багато таких, які беруть участь у всякій активній праці, у її житті, однак вони не одягнулися ще в Христа. Хоч належать до Церкви, то все ж у них немає духа Христового; тим то вони спотворюють і руйнують його. Вони є християнами під час празників, але поганами в будні. Тому й їх доля не буде інакша як отої євангельської людини без весільної одежі. І якщо в такому стані триватимуть далі, їх чекає, може, й вічне відкинення від Христа.
Наприкінці четверта група це ті люди, що радо прийняли запросини господаря весілля: зійшлися вони з усіх усюдів зв свідомістю, що не мають ніякого права на таку царську гостину. Тим то радість їхня ще більше зростає. Подібно й багато християн є свідомих ласки Божої: вони знають, що поклик Господній це велика ласка. Господь покликає грішників, чужинців, невірних, безбожників, тих що далеко блукають від батьківського дому Бога. І чимало таких людей послухали поклику Божого й намагаються одягнутися в весільну одежу добрих діл чесноти і любови Бога й ближніх. Їхнє життя справжнє свято, а його кінець дійсна участь у весільних торжествах Непорочного Агнця „Ісуса. Дорогі брати і сестри! Спитаймо себе до котрої групи людей належимо ми? Пам’ятаймо, що без Бога немає віри, нема чесноти; без Бога нема сумління, без Бога нема права, немає зберігання законів; без Бога тяжка і непевна дорога життя. Тому приймім запрошення Господнє і прийдім до Нього, щоб бути з ним навіки. Він бо наша „дорога, правда і життя!” Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Людина на роздоріжжі – між небом і землею
В сьогоднішній притчі навчає нас Христос про непослідовність, яку завважуємо в людині, що Богом призначена до небесного щастя, тяготить до землі, хоч і знає, що це туземне життя дуже коротеньке. Не зважаючи на те, що земля та її добра ніяк не задоволюють людину, вона все-таки замикає очі, щоб не дивитись у майбутнє й у призначення, яке Бог дав, але неначе крот бажає закопатись у землі. Цю розбіжність у людській поведінці змальовує Спаситель причтою про величаве весілля, що його приготував багатий цар своєму синові. На це велике родинне свято він запросив багато гостей в-поміж своїх родичів, приятелів та сусідів. Коли вже все було готове на весільний пір,
„Він знову послав інших слуг, кажучи: Мовте запрошеним: Ось я обід мій зготовив: зарізано волів та підгодовану худобу все готове, приходьте на весілля, Ті однак знехтували собі й пішли, хто на власне поле, хто до свого крамарства, інші ж, схопивши слуг, познущались над ними і повбивали” (Мт 22,4сс).
Гадаю, що немає в нас трудності зрозуміти цю притчу Спасителя. Ми легко здогадуємося, що тим багатим царем не є ніхто інший як наш Бог і Творець, який хоче бути й нашим Отцем. Задля Його доброти ми, неначе князі, живемо на оцій землі, яку Він сотворив, а воднораз і все, що на ній задля нашого добра. Він хоче, щоб усе сотворіння служило нам і провадило нас до остаточної мети, тобто до злуки з ним нашим Творцем і до повного щастя в Ньому. Але, щоб злучитися з Ним і зазнати безмежно щасливого життя, нам треба сповнити деякі умови, і то найперше сповняти Його святу волю, яку Він об’явив нам своїм розумним сотворінням за посередництвом своїх Божих Заповідей. Так бо навчає нас Христос: „Коли хочеш увійти в життя, додержуй заповідей” (Мт 19,17). Розважмо тепер, як то ми виповняємо оцю важливу вимогу? Якщо ми хочемо бути щирими принаймні самі з собою, мусимо признати, що ми ледве чи так то й дуже стараємось виконувати їх, хоч і знаємо, що вони вказують нам одиноко-правдиву дорогу до вічного щастя. Що ж є для нас головною перешкодою у сповнюванні волі нашого небесного Отця? Усі це признають, що головною перешкодою є наше тіло, тобто наша людська первородним гріхом звихнена природа. Бо вона тяжіє до землі, До всіх цих земних дібр, які так дуже припадають їй до вподоби, що задля них людина готова забути про запросини Бога-Отця, про обіцяне небесне щастя, аби лише могти зоставатись завжди на землі й утішатись її матеріальними проминаючими добрами. Ця схильність до землі й до її дібр зродилась у людини, в її тілі, разом із первородним гріхом. Він відвернув її від Бога, від сповнювання Його святої волі й звернув до землі, до земних дібр і земних розкошів, які, очевидно противляться Божій волі; тому що відвертають людину від Її остаточної мети, до якої її Господь Бог призначив. Про це розповідає нам св. апостол Павло зі свого власного досвіду, каже бо він таке:
„Отож знаходжу (такий) закон, що коли я хочу робити добро, зло мені накидається; мені бо милий за внутрішньою людиною, закон Божий, але я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума й поневолює мене законові гріха, що в моїх членах. Отже, то я сам служу умом законові Божому, а тілом – законові гріха” (Рм 7,21сс).
Ці слова апостола пояснюють внутрішню боротьбу, що її відчуваємо в часі кожної спокуси до гріха. Наш розум і наше сумління знають Божий закон, шанують його й бажали б його зберігати, але в його виконувані відчувають сильний спротив з боку нашого тіла, яке іде за іншим собі властивим законом. Воно взяте з землі й до неї схиляється усіма своїми силами, тому що ті знаходять своє задоволення в добрах землі. Тіло наше знає й відчуває всі розкоші, які земля та її земні добра можуть йому дати. Тому й не диво, що тіло хоче ними втішатись, задовольняти свою жагу й свої тілесні забаганки, та з тієї причини воно противиться законові нашого ума й сумлінню, що пізнають і бажають той Божий додержувати.
Які добра може наш розум і наше сумління нам запевнити на те, щоб відвернути нас від землі й від її грішних розкошей? Розум і сумління вказують на Божі Заповіді, що є об’явленням волі небесного Отця, Який ними вказує нам, що нам треба робити, аби ввійти й узяти участь у бенкеті, який Він приготував на пошану Свого єдинородного Сина Ісуса Христа. Бо Він, будучи Богом живим, сповнив бажання свого небесного Отця й пожертвував Себе самого, щоб поєднати розгніваного Отця з грішним родом людським. А звершивши це, тобто Своїми страстями й смертю на хресті відкупивши людство, тепер у небі обіцяє обтерти всі сльози з наших очей, які сповняючи Його святу волю на землі, терпіли, відмовляючи собі земних дібр ї розкошів злучених в їхнім уживанням. Так бо потішає Господь усіх тих, що терплять тут на землі задля його імені:
„Він знищить смерть навіки й утре Господь сльози з усіх обличь і зніме ганьбу зі свого люду по всім світі, так бо сказав Господь. Того дня скажуть: Ось він наш Бог і На нього ми надіялися Й він спас нас” (Іс 25,8с).
Господь обіцяє нам велику нагороду, запевняє нас, що задоволить всі наші бажання безмежним, всеобнімаючим, досконалим щастям, тобто Собою самим. Господь уже обіцяв праотцеві Ізраїльського народу, що стане його великою нагородою:
„Не бійся Аврааме: Я твій щит! Твоя нагорода вельми велика” (Бут 15,1).
Як виходить з цих слів Божих, нагорода дійсно безмежна, бо Сам всемогутній Бог-Творець прийме час у Свої обійми, щоб нас надгородити за вірну службу йому. Злука з Ним, безмежно досконалою Істотою, й оглядання лицем у лице від вічного Бога наповняє серце розумної людини таким щастям, що його ані описати, ані зрозуміти ніхто не зможе, як довго живе тут на землі. Наші сотворені снаги не є в спромозі збагнути краси, величі й могутності. Бога-Творця, як про це говорить св. апостол Павло:
„Я знаю чоловіка в Христі, що чотирнадцять років тому чи то було в тілі, не знаю, чи то було без тіла, не знаю Бог знає, був узятий до третього неба… був узятий у рай і чув слова неможливі до висказання, яких людині годі висказати” (2 Кор 12,1-4).
На іншому місці той сам апостол так об’являє славу її радощі всіх тих, що осягнуть небесну славу:
„Те, чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять” (1 Кор 2,9).
Друга вимога, що вможливить нам вступ до неба – це часте приймання св. Тайн, а передусім Пресвятої Тайни Євхаристії, тобто Тіла й Крови Христової. Так бо говорить Бого-чоловік:
„Хто їсть моє тіло й п’є мою кров, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня” (Йо 6,54).
Тому що Христос Спаситель, будучи Богом живим, джерелом усякого життя, має силу привернути життя тим, що живучи на землі, приймали його до своєї душі як оживляючий елемент, як того, що своєю смертю подолав смерть. Так ото Спаситель приходячи до смертних людей своїм тілом і своєю кров’ю, защеплює в них антидот, могутні ліки проти смерти, тобто свою людську природу, яка своєю смертю знищила жало смерти. Так бо говорить св. Павло про перемогу Христа над смертю:
„Смерть поглинута перемогою. Де твоя смерте перемога? Де твоє жало смерте? Жало смерти гріх, а сила гріха-закон. Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа!” (1 Кор 15,54сс).
Й Ісус Христос став людиною, тому що ми є людьми, „щоб і Він сам міг брати участь у людській природі на те, щоб смертю знищити того, хто мав владу смерти, тобто диявола й визволити тих, що їх страх смерти все життя тримав у рабстві” (Євр 2,14с).
Коли беремо участь у тілі й крові Христа, в пресв. Тайні Євхаристії, ми засвоюємо собі Його Боже життя, а тим самим безсмертя.
— вічне життя в небі:
„Хто споживає моє тіло й кров мою п’є, той у мені перебуває, а я в ньому. Як мене послав живий Отець, і як я живу Отцем, так і той, хто споживає мене, житиме мною” (Йо 6,56).
Тому й не диво, що всі ті, що споживали Христа в Тайні Євхаристії, можуть сподіватися, що той сам Христос, який був поживою їхніх душ в часі їхнього туземного життя, буде тим самим Христом, який покличе їх знову до життя:
„Хто цей хліб споживатиме, той повіки житиме” (Йо 6,58)
Але ті, що відмовляються приймати Ісуса Христа в Його тайні любови, тобто в Пресвятій Тайні Євхаристії, того життя не осягнуть, але будуть позбавлені щасливого оглядання Бога повіки. Вони, на подобу гостей запрошених на весільний бенкет, які відмовились прийти, будуть відкинені Богом і повік не скуштують того щастя, що Творець приготував усім тим, які підкоряються Його Божій волі, зберігаючи Його святі заповіді. Так бо заявляє Син Божий:
„Направду, направду кажу вам: Якщо не споживатимете тіла Сина Чоловічого й не питимете крови Його, життя не матимете в собі” (Йо 6,53).
Тому підкоряймося велінню Христа і по змозі, якнайчастіше приступаймо до трапези Тіла й Крови Господньої. Бо цим ми побільшуємо в собі скарби Його ласк, і засвоюємо собі Його Боже життя і запевнюємо собі в Нього наше майбутнє воскресення. Своїм приходом до наших душ Спаситель буде їх перетворювати чимраз то більше в Себе самого, і тим робом приготовлятиме нас до свого другого приходу в день страшного суду.
о. д-р М.І. Любачівський
ДРУГЕ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОРІНТЯН 1, 21 – 2, 4.
Браття, той, хто утверджує нас з вами у Христі і хто помазав нас, то Бог, який поклав нас свою печать і дав у наші серця завдаток Духа.
Я ж призиваю Бога на мою душу, що я, щадячи вас, не прийшов більш у Коринт. Не наче б ми панували над вашою вірою, але ми хочемо співпрацювати вам на радість; бо ви щодо віри стоїте твердо.
Я постановив не приходити до вас знов у смутку; бо коли я вам завдаю смутку, хто мене розважить, як не той, що зазнає від мене смутку? Написав я, отже, щоб, коли прийду, не мати смутку від тих, від кого мені належалася б радість; бо я відносно вас певний, що моя радість – радість усіх вас. З великого бо горя теги серця писав я вам, и крізь ревні сльози, не щоб ви сумували, але щоб знали мою любов до вас надмірну.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАТЕЯ 22, 1-14.
Сказав Господь притчу оцю: Царство небесне схоже на царя, що справив своєму синові весілля. Він послав своїх слуг кликати запрошених на весілля, але вони не хотіли прийти. Тоді він знову послав інших слуг, кажучи: – Скажіть запрошеним: ось я зготував обід мій, зарізано волів та годовану худобу, все готове, ідіть на весілля.
Та вони ним знехтували й пішли геть, хто на власне поле, хто до свого крамарства; інші ж, схопивши слуг, знущалися з них і вбили. Розгнівався цар і вислав військо, яке вигубило тих убивців, а їхнє місто спалило. Тоді він мовив своїм слугам: – Обід готовий, але запрошені були негідні. Підіть, отже, на роздоріжжя, і кого лише здибаєте, кличте на весілля.
Вийшли ці слуги на дороги й зібрали всіх, кого тільки спіткали, і злих і добрих, так що весільна світлиця була повна гостей. Як же ввійшов цар, щоб подивитися на гостей, побачив там чоловіка, що ну був убраний у весільну одіж, і сказав до нього: – Як ти ввійшов сюди, друже, не маючи весільної одежі?
Той мовчав. Тоді цар промовив до слуг: – Зв’яжіть йому ноги й руки й киньте геть у темряву кромішню. Там буде плач і скрегіт зубів.
Багато бо покликаних, але мало вибраних.
2 Kr. 1, 21 – 2, 4. «то утверджує нас з вами во Христі й хто помазав нас, то Бог»
Господь наш Ісус Христос через свою свою воскресення утвердив нас у покликанні до життя вічного й до Царства Небесного. Тому ніякі наші недоліки, невдачі чи падіння не мають нас збивати з тієї дороги і до того, що нам Бог приготував. Звичайно, наші недоліки, невдачі, падіння знову знественных знеохочують нас, і ми опускаємо руки в тяжких життєвих ситуаціях. Але довіра до Бога – це те єдине, що нам дає силу витривало йти вперед.
Коли подивитись на приклад святих, то вони також не були ідеальними, кожен із них мав якісь хиби. Всі вони без винятку каялись перед Богом за свої падіння. Але вони добре усвідомлювали те, що Бог повірив у них, вони жили цією вірою ітоть витривало йшли до Господа.
Не забудьмо, що навіть коли ми знеохотились в собі, або ж в інших особах, Бог надалі вірить, що наше, як і інших осіб, освячення і спасення є можливе.
Мт. 22, 1-14. «Багато бо покликаних, але вибраних мало».
Це Євангеліє оповідає притчу, де порівнює Небесне Царство з весіллям, яке цар справив для свого сина. Він кличе запрошених на свято, але вони не приходять: кожен має якусь іншу справу.
Часто ми, як ті запрошені, знаємо, як би мали жити, але не відгукуємося на Боже запрошення, відкладаємо на пізніше досконалість свого християнського життя, і кожен знаходить собі виправдання.
Скажімо, якщо поглянути на наш день, то скільки часу ми присвячуємо Богові? Чи досить, аби засмакувати те Небесне Царство, яке нам приготоване у вічності? І саме тому Господь вказує, що багато покликаних. Що значить – багато? Це всі покликані, кожний із нас покликаний у кожну хвилю нашого життя ставати учасником цього Царства, цієї царської гостини, цього божественного життя.
Однак замість того щоб всеціло жити думками про Царство, ми здебільшого переймаємося земним буттям, тілесним справами. Навіть своїх ближніх чи саму себе людина сприймає на тілесному рівні, забуваючи про духовний. Кожна особа покликана насамперед до життя в Бозі, до життя в Дусі.
Бог запрошує нас у кожну хвилю нашого життя ставати учасниками Його Царства.
Господь каже, що вибраних мало, тому що кожен сам вибирає, чи відповісти на Боже запрошення, чи ні.
Владика Венедикт (Алексійчук)
Тропар:
Собезначальне Слово Отцю і Духові, * від Діви роджене на спасення наше, * оспіваймо, вірні, і поклонімся, * бо благоволив плоттю зійти на хрест * і смерть перетерпіти, і воскресити умерлих * славним воскресенням своїм.
Кондак:
До аду, Спасе мій, зійшов Ти * і врата сокрушив Ти як всесильний, * умерлих як Творець воскресив з собою * і смерти жало сокрушив Ти, * і Адам від клятви ізбавився, Чоловіколюбче. * Тому і всі зовемо: Спаси нас, Господи.
Богородичний:
Радуйся, двері Господні непроходимі, * радуйся, стіно і покрове тих, що прибігають до Тебе, * радуйся, пристане, бурями не навіщувана * і подружжям незаймана, що родила плоттю Творця твого і Бога. * Молитись не переставай за тих, що оспівують * і поклоняються різдву Твоєму.
Прокімен: Ти, Господи, захорониш нас і збережеш нас від роду цього і повік (Пс. 11,8).
Стих: Спаси мене. Господи, бо не стало праведного (Пс. 11,2).
Алилуя: Милості твої, Господи, повік оспівуватиму, сповіщу з роду в рід істину твою устами моїми (Пс. 88,2).
Стих: Бо сказав Ти: Повік милість збудується, на небесах приготовиться істина твоя (Пс. 88,3).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1512929182485606
о. Петро Фостик
