Рішенням Синоду єпископів УГКЦ у четверту неділю після Зіслання Святого Духа постановлено святкувати празник Всіх святих українського народу.
Усі свята літургійного року Вселенської Христової Церкви безпосередньо пов’язані з величезним таїнством Богочоловіка, яке, за Провидінням Господнім, стало основою нашої віри. Кожне торжество, незалежно від свого місця в календарі та часової віддалености від Празника празників — світлого дня Пасхи, — ніби якоюсь невидимою ниткою з’єднане зі спогадом про Воскресення. Пригадуємо це славне дійство не лише щодня, як апостоли, служінням Таїнства Христової Жертви в Пресвятій Євхаристії, і в пам’яті святкування кожного „першого дня тижня”, „дня Господнього” у неділю, і в радості поминання будь-якого з великих дванадесятих Господських чи Богородичних празників — дивовижних подій історії спасіння, які безпосередньо співвідносні з Торжеством торжеств, і в окремих щоденних святкуваннях кожного одиничного вияву сили і могутности Воскреслого Спасителя, сповіщених світові через життя і діяння його святих.
Зачудовані многоликістю таких проявів, ми, серед нашої обмежености та немочі, пробуємо узагальнювати для себе ці спалахи Духа, беручи за приклад для наслідування якусь одну з чеснот та ціх праведного життя в Бозі цих великих подвижників, в особливий спосіб виокремлюючи та підкреслюючи її значимість для нас через тексти величань та благодарення Богові наших літургійних молитов. Так постають перед нашими очима численні когорти великих патріархів, побожних праотців, богоносних отців, богоглаголивих пророків, всехвальних апостолів, добропобідних мучеників, неустрашимих ісповідників, чеснотливих страстотерпців, ангелоподібних преподобних, гідних подиву безсрібників і чеснотливих праведних.
Особливо радісно стає на серці українського молільника, коли він вряди-годи впізнає тих, чиї чесноти і свідчення є особливо близькими йому за духом, бо їхні життя і діяльність по-особливому пов’язані плоттю і кров’ю з нашим народом, його історією, культурою та релігійним переживанням. Ось і сьогодні відчуваємо особливе піднесення, прохаючи про заступництво перед троном Всевишнього у наших болях та немочах святих рівноапостольних великих князів і просвітителів української землі Володимира та Ольгу, стовпів віри й славетних воїнів Христових, засновників українського монашества преподобних Антонія і Теодосія, світочів смирення, побожности, миру, справедливости та непротивлення злу страдників Бориса і Гліба, подвижника церковного єднання священномученика Йосафата, преподобної Йосафати (Гордашевської), блаженних пратулинських мучеників Данила, Луку, Вартоломея, Онуфрія, Пилипа, Костянтина, Микиту, Ігнатія, Вікентія, Івана, Константина, Максима, Михаїла та їх братів у звитязі мучеництва пізніших часів Миколая, Григорія, Йосафата, Івана, Григорія, Василія, Микиту, Симона, Теодора, Павла, Петра, Климентія, Леоніда, Миколу, Омеляна, Зенона, Івана, Северіяна, Якима, Віталія, Андрія, Миколу, Романа, Олексія, Лаврентію, Олімпію, Тарсикію, Володимира… і сотень чи навіть тисяч тих инших наших братів і сестер, імен яких ми не знаємо, але котрі, як і вони, осяяні сяйвом божественної слави.
Саме сьогодні маємо можливість глибше замислитися над значимістю цих невідомих, але таких рідних нам людей у справі нашого з вами спасіння. Адже це саме сьогодні збірне свято всіх тих, хто в різний час і в різний спосіб своїм свідченням віри зумів притягнути на нашу землю благодать Святого Духа, котра, хоч незрима за своєю природою, так видимо виявила себе і в нашому з вами покликанні до співучасти в тому всесвітньому братстві, що гордо зве себе Христовою Церквою. Невідомі нам їхні імена, але чи від цього повинна бути меншою наша їм вдячність, инакші умови нашого і їхнього життя і деколи ми дуже віддалені один від одного у часі, але чи є це перешкодою для молитви?
З іншого боку, це свято є для нас не тільки прикладом подвижництва, воно також сповнене благодарних і просительних молитов за їхнє дієве заступництво, але і празником нас самих, днем, коли торжествуємо і нашу з вами святість. Поміркуймо лишень, якщо в контексті цього святкування говоримо про багатьох „незнаних нам подвижників”, ми не маємо права зачислити до когорти наших канонізованих святих чи блаженних і тих, хто безпосередньо був із нами, хто спасався зовсім поруч?
А що вже говорити про тих наших сучасників, які в побуті й на роботі, у родинному житті чи в приятельських і добросусідських стосунках, серед небезпек і терпінь спокійно живуть і трудяться з любов’ю, радістю, миром, терпеливістю, добротливістю, милосердям, вірою, лагідністю і поміркованістю… Чому б мали ми закривати очі та соромитися тієї святости, яку Бог щедро виливає на них, виявляючи її у всіх цих їхніх добрих справах? Чи не тому, що ми не звикли бачити благодіяння Господні у власних душах, що слово „святий” — за велінням духа цього світу — звучить у наших вухах радше як глузування, що ніяк не насмілимося повірити в те, що й ми святі, і взяти нарешті на себе самих відповідальність за власну святість?
Тому так важливо сьогодні нам, християнам України третього тисячоліття, йти за Христом і „поводитися, як діти світла”, пам’ятати, що сьогоднішнім торжеством Господь перекидає до наших сердець ще один місток через прірву гріха, яка відділяє нас від Його святости, укріплюючи нас і заохочуючи сміливо ступати тим вузьким шляхом досконалости, що його проторили нам сотні і тисячі наших відомих і невідомих братів-співучасників Його благодати.
о. Роман Тереховський
Іди, хай тобі станеться за твоєю вірою – Мт. 8, 5-13.
Коли у сім’ї народжується дитина, то батьки спочатку вчать немовля загальних речей: говорити перші слова, ходити, їсти тверді страви, а вже пізніше привчають до більш складніших речей. Щось подібне відбувається у житті Церкви у перші неділі після Зелених Свят.
Сьогодні переживаємо четверту неділю після Зіслання Святого Духа. Сходження Святого Духа на апостолів Отці Церкви називають днем народження Церкви, початком її самостійної діяльності. Тому у перші неділі після Зелених Свят, у перші дні свого існування Церква роздумує про основні свої завдання, про основи духовного життя її членів: святість, Євхаристію, покликання, Царство Небесне.
Кожної неділі на Святій Літургії читається уривок Євангелія і роздумуємо над якоюсь Божою правдою, темою духовного життя. У четверту неділю після Зіслання Святого Духа Церква переходить від загальних до окремих тем духовного життя, починаючи з питання віри – основи духовного життя. Завданням Євангельських читань кожної неділі є допомогти нам збудувати наш духовний дім – зв’язок з Богом. А що за будинок без фундаменту? Добрий будинок потребує міцного, надійного фундаменту. Саме таким надійним фундаментом нашого духовного дому є віра в Бога, віра в його любов, доброту і милосердя, справедливість.
Віра, це не тільки визнання існування Бога. Віра, це перший крок людини до Бога, перший крок духовного життя, особистого з’єднання з Богом, коли людина визнає існування Бога, старається Його пізнати і з Ним з’єднатися. Крок віри проявляється пізніше у житті християнина дотриманням Божих заповідей, в особистій молитві, практикуванні Святих Тайн, розважанні Божого Слова. Правдива віра, яка шукає зустрічі з Богом, переростає у молитву, у любов Бога, коли душа бачить Бога і любить Його в особі ближніх, як це вчинив римський сотник щодо свого хворого слуги.
Щоб виявляти любов ближнім, як самому Богові, треба вірити, що Бог є присутній в них і нагороджує за це взаємною любов’ю.
Четверта неділя після Зіслання Святого Духа називається також неділею всіх святих українського народу. Українські святі, це знак Божого благословення і опіки для нашого народу і держави, нашої землі. Це Божі знаки віри і любові для нас. Вони – наші провідники до Бога, до неба, заступники перед Богом у небі.
Українські святі різних часів, як Антоній і Теодосій Печерські, мученики Борис і Гліб, святий Йосафат, Андрей Шептицький, мученики 20 століття, це духовні пастирі українського народу, котрі, подібно як сотник, постійно дбали про добро нашого народу, постійно молили Бога за кращу і щасливу долю рідної України, а навіть віддавали своє життя за єдність нашої церкви, свободу і незалежність держави, за збереження серед народу правдивої віри і взаємної любові.
Отож, практикуймо набожність до українських святих, шануючи цим їх, як особливий Божий дар для нас. Просімо Господа за їх посередництвом, щоб ми вистояли в нашому правдивому християнському житті аж до смерті, любили щирим серцем нашу церкву і державу, так як вони.
о. Михайло Чижович, редемпторист
Ряд.: Апостол: – ДО РИМЛЯН ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.
Браття, звільнившись від гріха, стали слугами праведности. Я говорю по-людськи, з уваги на неміч вашого тіла. Бо так, як ви колись віддавали ваші члени на служіння нечистоті і беззаконню, щоб жити беззаконно, так тепер віддайте ваші члени на служіння праведності, на освячення. Коли ви були слугами гріха, ви не уважали себе зобов’язаними до праведности. Які ж плоди ви тоді мали? Такі, що ви тепер їх соромитеся, бо кінець їхній – смерть. Тепер же, звільнившися від гріха і ставши слугами Бога, маєте ваш плід на освячення і кінець – життя вічне. Бо заплата гріха – смерть, а дар ласки Божої – життя вічне в Христі Ісусі, Господі нашім.
Святим: Апостол: Рим. – ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО РИМЛЯН
Браття, знаємо, що тим, які люблять Бога, покликаним за його постановою, усе співдіє на добро. Бо яких він передбачив, тих наперед призначив, щоб були подібні до образу Сина його, щоб він був первородний між багатьма братами; яких же наперед призначив, тих і покликав; і яких покликав, тих оправдав; яких же оправдав, тих і прославив.
Що отже скажемо на це? Коли Бог за нас, хто проти нас? Він власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас; як, отже, разом із ним не дасть нам усього? Хто буде винуватити вибраних Божих, коли Бог оправдує, хто засудить? Христос Ісус, який умер, щобільше – й воскрес, що по правиці Божій, – він заступається за нас.
Хто нас відлучить від любови Христа? Горе чи страждання, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? Бо написано: За тебе нас увесь день убивають, уважають нас за овець, призначених на заріз.
Але в усьому цьому маємо повну перемогу завдяки тому, хто возлюбив нас. Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні власті, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ні інше яке сотворіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі, Господі нашім.
Ряд.: Євангеліє: – ВІД МАТЕЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
Одного разу, коли Ісус увійшов у Капернаум, приступив до нього сотник, благаючи його: – Господи, слуга мій лежить дома розслаблений і мучиться тяжко.
Ісус каже до нього: – Я прийду й оздоровлю його.
Сотник у відповідь мовив: – Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю; скажи лише слово, і слуга мій видужає. Бо і я підвладний чоловік, маю вояків під собою і кажу цьому: – і він іде; і тому: ходи – і він приходить; і слузі моєму: зроби це – і він робить.
Почувши це Ісус, здивувався і сказав тим, що за ним ішли: – Істинно кажу вам: ні в кого в Ізраїлі я не найшов такої віри. Кажу вам, що багато прийде зо сходу й заходу, і засядуть з Авраамом, Ісааком та Яковом у царстві небеснім, а сини царства будуть викинуті геть у темряву кромішню, де буде плач і скерегіт зубів.
І сказав Ісус сотникові: – Іди, хай тобі станеться за твоєю вірою!
І слуга видужав тієї ж години.
Святим: Євангеліє: – ВІД МАТЕЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
Побачивши народ, він зійшов на гору. І коли сів, підійшли до нього його учні; і він, відкривши уста, почав навчати їх:
Блаженні вбогі духом, бо їхнє царство небесне.
Блаженні тихі, бо вони успадкують землю.
Блаженні засмучені, бо будуть утішені.
Блаженні голодні та спраглі справедливости, бо вони наситяться.
Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя.
Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога.
Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.
Блаженні переслідувані за правду, бо їхнє царство небесне.
Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та наговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи, мене ради.
Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі; так бо переслідували пророків, які були перед вами.
Ви – сіль землі. Коли ж сіль звітріє, чим її солоною зробити? Ні на що не придатна більше, хіба – викинути її геть, щоб топтали люди.
Ви – світло світу. Не може сховатись місто, що лежить на верху гори. І не запалюють світла і не ставлять його під посудиною, лише на свічник, і воно світить усім у хаті.
Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі.
Рм. 8, 28–39. „Хто нас відлучить від Христової любові? Горе чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?”
Апостол Павло категорично вказує на те, що ніщо зовнішнє, що б не діялось і не відбувалось, не може нас віддалити від Ісуса Христа. Згадаймо тут приклад мучеників, навіть коли їм відбирали життя, але не могли тоді відібрати від них Господа. До того ж, вони раділи, що можуть потерпіти за Господа!
Ми ж часто невдоволені щоденними обставинами, нарікаємо на них, маємо претензії до когось чи до чогось. Це означає, що нам бракує розуміння, що все є так, як нам дав Господь. Будьмо свідомі, що ті обставини, складні та проблематичні, вони не є понад нашу силу.
Які б труднощі нам ставали на перешкоді, ми завжди можемо залишитися з Богом.
„Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради. Радійте й веселіться, бо нагорода ваша велика на небі”.
Господь називає блаженствами те, що ми по-людськи вважаємо терпінням, несправедливістю і чого не бажаємо ні собі, ні своїм близьким. Коли настають будь-які проблеми, ми швидше хочемо їх позбутися. Навіть коли і знаємо, що шлях до блаженства проходить через труднощі, все одно нелегко сприйняти, що Господь послав їх нам.
Інколи першим почуттям, яке можемо мати у важких і проблематичних ситуаціях, є злість: на ворогів, на ближніх, на себе, навіть і на Бога. Але якщо сприйняти кожну з цих ситуацій як таку, що її дарував Господь, щоб ми змінювалися, ставали ближчими до Нього, зростали в Ньому, тоді зможемо відшукати той сенс, який закладений у кожній події.
Уміймо всі невигоди нашого життя сприймати як нагоди стати ближчими до Бога та ставати активнішим учасником Його Царства!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Стихири на „Господи, взиваю я”
Рання зірнице Христової благовісти у городі Києві, свята княгине Ольго,* святий рівноапостольний Володимире, христителю Руси-України,* і всі святі князі, боговгодні провідники нашого народу!* Вашим праведним життям відкрили ви нам* двері Божої істини й благодаті.* Ви закріпили Церкву Христову на землях України.* Ви повсякчасні покровителі й заступники наші.* Ви наша честь і слава.* Тому нехай навіки сяють ваші імена* і будуть для нас натхненням до вірности й витривалости у святій вірі* – на спасіння душ наших.
Всі хори архиєреїв-святителів, могутні світила української Церкви!* Як вірні послідовники апостолів і добрі пастирі,* ви вірно берегли доручене вам стадо,* вели його дорогами правди і дбайливо подавали йому духовну поживу,* не вагаючись і життя своє віддати за свої вівці.* Тож, разом зі святим священномучеником Йосафатом,* вимолюйте українському народові у Начальника Пастирів – Христа Бога,* вірности його заповітам* і душам нашим великої милости.
Мученики й ісповідники, святителі, ієреї, преподобні й усі миряни,* що Христа ради каралися по в’язницях і каторгах,* ламані душевно, побоями, голодом і холодом нищені!* Ваше число та ваші імена відомі тільки всевидющому Богові.* Ви ріки крови праведної пролляли* і сльозами підвали в’язниць та землю каторжну скропили.* Ваша мученицька кров свідчить перед небом і всією землею* про вашу непохитну вірність Богові.* Ви могутні заступники наші перед престолом Всевишнього,* тож моліть з Богородицею Отця небесного,* Спасителя Христа й Утішителя Духа за повсякчасне благословення для нашої Церкви й народу,* щоб вони могли завжди вільно й радісно* прославляти ваші святі імена.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар воскресний, глас 3:
Нехай веселяться небесні, нехай радуються земні,* бо сотворив владу рукою Своєю Господь,* подолав смертю смерть, первенцем мертвих став,* з безодні ада ізбавив нас і подав світові велику милість.
І святим, глас 4:
Христославні князі і святителі,* преподобні і мученики,* і незламні ісповідники всіх часів християнської України,* моліть Христа Бога, щоб Він споглянув ласкавим оком на наш народ,* і дав йому ласку витривати у вірі,* і щоб спаслися душі богомольних вірних,* що вшановують священну вашу пам’ять.
Кондак воскресний, глас 3:
Воскрес Ти днесь із гробу, Щедрий,* і нас возвів Ти із врат смертних,* днесь Адам ликує і радується Єва,* а разом пророки з патріярхами неперестанно оспівують* божественну могутність влади Твоєї.
Слава: Кондак святим, глас 4:
Ясними світилами ви сяєте, Богом натхненні праведники нашої Церкви,* і прикладом заохотливим служите громадам вірних* по всьому християнському світі.* Тому-то в покорі схиляємо перед вами наші голови,* дякуючи великому і вселаскавому Богові,* що вчинив вас нашими заступниками в небі* і молільниками за душі наші.
I нині: Богородичний, глас 4:
Йоаким і Анна з неслави бездітности* і Адам і Єва від тління смерти визволилися, Пречиста,* у святім різдві Твоїм.* Його празнують люди Твої,* з провини прогрішень ізбавлені,* як кличуть до Тебе:* Неплідна родить Богородицю* і кормительку життя нашого.
Прокімен, глас 3:
Співайте Богові нашому, співайте; співайте цареві нашому, співайте (Пс. 46,7).
Стих:
Всі народи, заплещіте руками, воскликніть Богові голосом радости (Пс. 46,2).
I святим, глас 7:
Чесна перед Господом смерть преподобних Його (Пс. 115,6).
Алилуя, глас 3:
На Тебе, Господи, я уповав, щоб не посоромився навіки (Пс. 30.2).
Стих:
Будь мені Богом захисником і домом прибіжища, щоб спасти мене (Пс. 30.3).
I святим, глас 4:
Блажен муж, що боїться Господа, заповіді Його дуже любі Йому (Пс. 111,1).
Причасний:
Хваліте Господа з небес, хваліте Його в вишніх (Пс. 148,1).
Другий:
Радуйтеся, праведні, у Господі, правим належить похвала (Пс. 32,1). Алилуя, тричі.
У той самий день
18 ЛИПНЯ / 5 ЛИПНЯ – † ПРЕПОДОБНОГО АТАНАСІЯ АТОНСЬКОГО
Преподобний Атанасій народився в Малій Азії, в Трапезунді, у місті на узбережжі Чорного моря. Через кілька місяців після того, як прийшов у світ, він залишився круглим сиротою. Його опікункою стала одна монахиня, приятелька покійної матері. Вона перша засіяла в дитячому серці зерна благочестя і погорди світом. Однак вона померла, коли Атанасію не виповнилося ще й семи літ. Слід сказати, що в хрещенні він дістав ім’я Авраам (отець багатьох народів), і лиш на монашому постригу отримав нове ім’я – Атанасій. Усі східні монахи і сьогодні при постригу міняють своє ім’я як знак того, що вони, вмираючи для світу, стають цілком іншими людьми.
Малим Авраамом заопікувався один урядник з Царгорода, він узяв його до себе і віддав до школи. А хлопчина, а згодом і юнак, робив такий поступ в науках, що сам імператор звернув на нього увагу. Ще в дуже молодому віці Авраам став учителем найвищої царгородської шко-здрять його славі, то кинув учительство і щораз більше думав про те, щоб цілковито віддатися на службу Богу. Якось його опікун, вибираючись у далеку подорож, взяв юнака зі собою. Тепер Авраам мав нагоду побачити гору Атон, і його думки постійно поверталися до неї. Повернувшись до Царгорода, він випадково запізнався з преподобним Михаїлом Малеїном, відлюдником з Кименського монастиря. Преподобний Михаїл (його пам’ять вшановуємо 12 липня) узяв Авраама до свого монастиря, постриг його – і тоді помер для світу Авраам, а почав жити лиш для неба Атанасій.
А життя те було дуже строге;він носив на собі волосяницю і лиш кожного третього дня приймав якусь страву. Його смирення і послух були такі глибокі, що через чотири роки преподобний Михаїл призначив його своїм наступником на ігуменстві. Однак Атанасій злякався й утік, а крім того, його постійно тягнуло на гору Атон. Він відвідував багатьох пустельників, що жили на тій горі, і залишився жити при одному не дуже вченому, але досвідченому старцю, якому не видав своєї вчености. Та оскільки старець його про це не питав, то й у затаюванні не було жодного гріха, навіть навпаки – доказ великого смирення. Та не довго він міг приховувати свою вченість;були такі, що впізнали його, й усі стали поважати преподобного Атанасія як мужа, ученість котрого дуже високо цінували в самому Царгороді, тим більше, що славний Никифор Фока, який згодом став імператором, дуже його поважав і всюди розпитував про нього.
І знову преподобний Атанасій пішов із насидженого місця й поселився у пустельній келії на крайній вершині Атонської гори. Тут він чергував молитву і працю, переписував церковні книги і сповнював усі монаші повинності, служив ціле церковне правило і жив строгим життям. Однак і сюди почали приходити учні й горнутися до нього, а в Царгороді довідалися про його перебування на Атоні. Никифор Фока віддавна носився з думкою покинути світ і вступити до монастиря, щоб бути разом зі преподобним Атанасієм. Він передав значну суму грошей Атанасію, на які той побудував церкву Пресвятої Богородиці і ще дві інші, одну на честь святого Миколая, а другу – святих Сорока мучеників Севастійських. Крім церков він побудував келії, трапезну, дім для прийому прочан та шпиталь. А також провів воду, оскільки тут своєї води не було.
Невдовзі в його монастирі набралося багато монахів, для яких святий Атанасій був найліпшим духовним отцем. Повен любови й лагідности, він сам якнайретельніше виконував монаше правило, і вимагав цього й від інших. Особливо він звертав увагу на те, щоб монахи не прив’язувалися серцем до дочасних речей;у його монастирі ніхто не чув слова “моє”, бо ніхто не мав нічого свого, все було спільне. Усі монахи, і найстарші віком, відповідно до сил і здібностей займалися якоюсь роботою, бо лінивство – то найбільший ворог монашого життя. А святий Атанасій прислуговував братам, завжди сповнений любови, щирий і вирозумілий. Одного разу сталося так, що один монах, якому преподобний зробив зауваження, за підшептом диявола задумав убити ігумена. Він нагострив ніж і постукав до келії святого, готовий, при появі Атанасія, встромити йому в серце ніж. Та коли святий став перед ним, монах, глянувши в його лице, побачив там стільки лагідности, що випустив ніж, припав до ніг святого ігумена і з плачем признався у своїй страшній злобі. Святий підвів його, заспокоїв і велів нікому про цей випадок не розповідати. З того часу преподобний Атанасій виявляв тому монахові велику любов і окремо молився за нього.
Лиш одна річ засмучувала його, що друг його, Никифор, не пішов до монастиря;він, за волею Божою, обійняв царський престол. А до обителі святого Атанасія горнулися все нові монахи, і навіть деякі ігумени кидали свої монастирі і приходили, щоб під його керівництвом здобувати досконалість у монашому житті. Бог дав йому за життя дар творити чуда. Так, одного разу преподобний перемінив на морі солону воду на добру, придатну для пиття. Іншого разу він духом побачив, що три чужинці, серед яких був один монах, в дорозі, поблизу монастиря, зімліли від холоду і втоми, він послав їм на допомогу монахів, і так урятував їх від смерти. Траплялося, що деяких монахів мучили злі спокуси, тоді вони просили святого про молитву, і в ній знаходили поміч. Також він зцілив одного прокаженого монаха, і ще багато інших чуд вчинив святий на славу Господа і на добро людям.
Коли кількість монахів так виросла, що головна церква їх уже не вміщала, тоді треба було приступити до її розширення. Під час цієї перебудови, за якою преподобний Атанасій наглядав особисто, він зібрав братію на науку, а потім промовив до них ці, не цілком зрозумілі слова:“Брати і діти мої! Нехай кожен з вас береже свій язик, тому що ліпше впасти з найбільшої висоти, аніж упасти через блуд язика. Пам’ятайте, що до неба йдемо дорогою терпіння і журби. Тому не печальтеся, якщо й зі мною станеться яка біда, і не згіршуйтеся тим, а прийміть усе, що Бог дає для нашого добра, бо по одному судять люди, а по іншому судить Бог”.
Після науки преподобний Атанасій, разом з шістьми монахами, став на склепіння церкви, яку перебудовували, воно запалося під ними і засипало їх. П’ятеро монахів загинуло на місці, а святий Атанасій і брат Даниїл ще були живі, але присипані камінням. Усі брати кинулися рятувати свого наставника і через три години почули, як преподобний Атанасій молився:“Слава Тобі, Господи”. А коли його витягнули з-під руїн, він уже був неживий, на тілі жодної рани, лиш переламана одна нога. Даниїл помер за кілька годин. Сталося це 980 р. Усі після цього зрозуміли, що означали слова святого, які він сказав на останній науці:Бог об’явив преподобному Атанасію його кончину. Заплакали брати, прийшли монахи й з сусідніх монастирів – і всі молилися біля тіла того, кого вже за життя вважали святим. На третій день, під час похорону, зі зламаної ноги почала текти свіжа кров. Усі прославляли Господа за це чудо, за новий доказ святости покійного. В ту кров умочували хусточки, які згодом допомогли багатьом хворим. Гріб святого Атанасія прославився численними чудами.
Тропар:
Тілесному життю Твоєму дивувалися ангельські чини, * як із тілом до невидимих боротьбою вийшов Ти, приснославний, * і поранив Ти демонські полки. * Тому-то, Атанасіє, Христос нагородив Тебе багатими даруваннями. * Цього ради, отче, моли, щоб спаслися душі наші.
Кондак:
Як особливого глядача нетілесних істот * і діяльного всеправдивого сповісника взиває Тебе стадо Твоє, богогласнику: * Не переставай молитися за рабів твоїх, * щоб ізбавилися від напастей і підступів ті, що співають Тобі: * Радуйся, отче Атанасіє.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає„. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1223255664786294
о. Петро Фостик
