«Вибраний Небесних Сил воєводо i роду людського заступнику» (Кондак 1, Архистратигу Михаїлу)
Вступ. Святий i великий Архангел Божий Михаїл – заступник роду людського, завжди перемагає злобу й підступи сатани на землi!
«Чудо Архангела Михаїла» у Хонах.
Дня 19 вересня наш народ традиційно вшановує чудо Архангела Михаїла у місцевості під назвою Хони. Тепер це територія Туреччини, а в далекому IV столітті ця територія була областю Візантійської імперії. Офіційно християнство вже було визнано легітимною релігією, однак віруючі терпіли переслідування від язичників.
Колись у тій місцевості було знайдене джерело, яке прославилося дивовижними зціленнями. Одному язичнику увісні з’явився Архистратиг Михаїл та сповістив, що його дочка отримає дар розмовляти, щойно скуштує води з чудотворного джерела. Так і сталося. Після чого, вдячний за зцілення дочки, чоловік увірував усім серцем, хрестився разом з усією сім’єю та побудував на тому місці храм в ім’я архангела Михаїла.
Люди почали приходити до джерела, відчувши благодать Божу, приймали хрещення й одужували. Сприяв цьому служитель Архип, який жив при храмі і понад 60 років проповідував Євангеліє словом та власним прикладом.
У християнства та його послідовників завжди в усі часи були вороги. Вони не хотіли змінювати власне життя й оголосили праведника своїм першим ворогом, а храм вирішили зруйнувати. Задля цього вони з’єднали гирла двох гірських потоків, направивши їх на церковну споруду. Архип не мав змоги завадити їм, а втікати з храму він не збирався, тож йому залишалося тільки молитись. І коли дві річки єдиним бурхливим потоком понеслись на Михайлівський храм, несподівано видимим чином з’явився його небесний покровитель Архистратиг Михаїл, котрий ударив своїм жезлом в кам’яну гору і, зробивши в ній велику прірву скерував туди потік води. Вороги розбіглися, а те місце відтоді було названо Хони, що в перекладі означає «ущелина».
Молитви теперішніх праведників так само скерували силу язичників Радянського Союзу у прірву.
Нині у часи перемін в Україні пригадуємо цей страшний час терору за право вірити в Бога. Людей переслідували, ув’язнювали і вбивали та не дозволяли єпископові нікого посвячувати у духовний сан. Прийшли 90 – ті роки минулого століття і дорога до храму стала відкритою, віра доступною всім та нікого за неї не переслідують. Однак, починаючи від Константина Великого у часи благополуччя аж до теперішніх часів в Церкву приходять й випадкові люди: одні приходять до храму із-за грошей, другі хочуть слави, треті – кар’єри, четверті – влади, а тільки п’яті правдиво послужити Христові ділами і молитвою. Ти, брате дияконе, не спокушайся і терпи. Храм шукай бідніший і подалі від центральних площ, а священника-духівника шукай смиренного і простого у вірі, бо їх не так багато маємо.
Священник немає особливих пільг чи вигод. Насправді у священника один привілей – це бути слугою кожному зустрічному всі 24 години на добу і все життя. Бог не дає нам відпускних чи вихідних днів, коли у тебе немає настрою, приходять родинні проблеми, тебе болять ноги, спина, голова і т.д. та за будь-якої погоди – іди і служи! Цього вимагає від нас Господь і Євангеліє словами: «Це робіть на мій спомин» (І Кор.11:24). Якщо людина немає такого настрою покласти своє життя на вівтар служіння людям, тоді не насмілюйся приймати на себе ярмо Христове.
У Божественній Літургії священник молиться за гріхи духовенства і невідання людей. І тому в катастрофі ХХ століття провина духовенства дуже велика, бо ми більше розуміємо. Так само в часи Незалежної України нашу державу доведено зі стану найбільш передової до найбіднішої і в цьому є значна провина духовенства. Тут йдеться в основному про участь у багатьох виборах і політичних процесах. Нинішнє свято показує, що через молитву храм був врятований і тому нашим завданням є навчити людей молитися, щоб врятувати Україну і народ. Тарас Шевченко тому й писав: «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде» (І мертвим і живим і ненародженим). Тим, хто взяв ярмо Христове у наші дні приходиться особливо важко, бо приходить дуже багато новітніх спокус. Розв’язати питання допоможуть добрі духівники, а на виховання молодих – ще треба часу. Духовне життя – це дорога у темному підземеллі, на якій багато гострих кутів і глибоких ям. Тому безпечно провести тебе може досвідчений провідник, тобто духівник, бо інакше пропадеш і сам з ями не виберешся.
Дух Святий вчить і провадить Церкву Христову.
Хтось вважає, що нашу Церкву мають провадити люди з високими степенями освіти і тоді це допоможе у духовному розвитку. Насправді християнська освіта – це щоденна праця, піст, смирення і молитва, бо тоді Дух Святий поселяється у людському серці й утворює всередині нас нову істоту.
Найгірше, коли християнин вихваляється у своєму серці над іншими людьми, вважає себе розумнішим, праведним і кращим. Таємниця спасіння полягає в тому, щоб себе не ставити вище за когось. Дух Святий дає світло пізнання людині так, що вона пізнає свою безсилість і бачить, що навіть найлютіший грішник кращий за неї. Ставити себе вище іншої людини, може тільки дух гордині і тоді треба ще багато працювати над собою. Однак самоприниження – це теж погано. Християнин повинен йти по життю свідомий своєї гідності, тому що він помешкання Святого Духа. Апостол Павло говорить: «Чи не відаєте, що тіла ваші є храм Святого Духа, що в вас живе, і Котрого ви маєте від Бога» (ІКор.6:19). Незрілість бути храмом – це ставати рабом перед людьми.
А взагалі, нам потрібно тільки щиро від усього серця і всієї душі молитися. Молитва приваблює Дух, а Дух прибирає з людини все зайве і нездорове та вчить як треба жити і себе поводити.
Не шукайте задоволення тут.
Нам здається, що ми – найнещасніші на землі: бідні і хворі, нас ніхто не любить і нам не щастить та весь світ налаштований проти нас. Послухаєш таку людину і здається, що стоїть перед тобою Йов багатостраждальний зі Старого Завіту, а придивишся ближче до нього – у нього все добре. Чому ми перебільшуємо свої біди? Напевно тому, що замало страждаємо! Подивіться навколо себе і побачите, що по-справжньому хворі люди не виявляють свою проблему, не нарікають, не стогнуть і не ниють. Вони несуть свій хрест мовчки і терпеливо до кінця. Ви пригадайте ієромонаха Порфирія студита із Дори. Хто чув від нього скарги у часи переслідування у Радянському Союзі? Навпаки люди приїжджали до нього за порадами!
Люди скаржаться нині на долю, бо вважають, що повинні бути задоволені і щасливі на цій землі. Вони не вірять у вічне життя і блаженство, а тому хочуть насолодитися щастям земним. І коли якась маленька чи незначна перешкода заважає цьому щастю, тоді вони кричать: «Як нам погано і найгірше за всіх на цій землі!». Ніхто і ніколи вам щастя не принесе, а тільки ви самі маєте трудитися в поті чола.
Не шукайте задоволення тут. Таке розуміння важко засвоюється, а тому полюби біль, страждання і «своє» нещастя. Бажайте Царства Божого понад усе і тоді світло Боже відкриє вам те, що є найсолодше на землі, воно стане найгіркішим за полин. Пам’ятайте, що на землі живемо лиш одну мить – сьогодні народився, а завтра вже могилу копають. У Царстві Божому будемо жити нескінченні віки. Сильний чи короткий можна терпіти. Потерпіть трохи тут на землі, щоб відчути радість вічну. Апостол Павло промовляє страшні слова до християн, що краще б вам не хреститися. Чому? Ззовні ми приймаємо християнську науку, а всередині залишаємося тими, що і були до хрещення – заздримо, обманюємо, ненавидимо, засуджуємо, а найголовніше, наше серце залишилося прив’язаним до багатства земного і тому не може прийти до Бога; ми віримо бажанням, а не Заповідям Божим. Ми розуміємо те, що можна взяти руками і побачити очима, а те, що походить від Духа Святого ми не бачимо і не чуємо, але без цього християнство немає жодного сенсу.
Люди є лукавими, бо християнство і віру пристосовують до своїх потреб і вони повинні служити нам щоденно. Насправді, духовне життя – це тісний і незручний шлях, бо потрібно зняти зі себе не одне нашарування гріхів. Гріхи проросли в наше єство так, що Божі справи стали для нас ненависними і протиприродними. Ось тут необхідно взяти свій хрест з гріхами і винести його на свою Голгофу та померти у стражданнях, щоб воскреснути в радості духу.
Потрібно пережити всі скорботи і хвороби, які притискають тебе до землі з вдячністю, а не з наріканням. «Якщо життя б’є, значить, Господь не забув про тебе; значить, ти став, як розпечене залізо під ударами молота. Якщо відхилишся від ударів молота, то залишишся необробленим шматком холодного металу, а якщо потрапиш під удар молота – будеш чудовим творінням Божих рук!»
«Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але послужити [дияконія] й дати життя своє за викуп багатьох!» (Мт. 20:28).
Це найкращий приклад дияконії дав Сам Христос. Для мене велика радість покласти руки на голову наша брата, який сьогодні став слугою Церкви – слугою Ісуса Христа. На цю урочистість всіх нас запросив сам Христос. Господь пройшов через смерть, щоб дати життя нашому братові, який прийме дияконське рукоположення, щоб підтримати життя кожного з нас. Кожен із нас прийшов сюди зі своїми турботами, проблемами та негараздами.
Саме апостоли дали взірець служіння людям у соціальних потребах. Їх позиція була такою: «Нам не личить покинути Боже Слово, і служити при столах… А ми перебуватимемо завжди в молитві та в служінні слову» (Дії 6:2,4). Це означає, що головна суть дияконського служіння полягає у практичній допомозі. В цьому основна ідея обрання на дияконське служіння. Бути «при столі» і служити людям – це покликання диякона. Таке покликання вимагає неабиякої духовної зрілості з боку кандидата на це служіння. Тому, «Жнива великі, та робітників мало. Просіть, отже, Господаря жнив, щоб вислав робітників на свої жнива» (Мт.9:37-38).
І сьогодні в храмі нехай тихо звучать слова подяки диякона з Псальма 116, а саме:
«Чим Господеві я віддячу за всі його добродійства для мене? Я підніму чашу спасіння і прикличу ім’я Господнє» (Пс.116:12-13).
Слід диякону знати і пам’ятати, що треба боротися ділами милосердя зі злом, котре живе у самій людині ы найгірше, що воно руйнує душі дітей Божих.
Мати Божа Неустанної Помочі, через заступництво непереможного Архистратига Михаїла, всі грішні потоки направлені на християнина направ у прірву так, як це було при Хонах.
Господи, рятуй кожного священника на дорозі служіння від спокус диявола і дай силу перемогти зло.
+Василь Івасюк, Правлячий Архиєрей Коломийської єпархії
У фригійських Колосах, біля Єраполя, тече ріка Ликос. У місцині, що називається Хони (тобто лійка), та ріка впадає у кам’яну підземну прірву, далі тече кілька кілометрів під землею, а потім знову виходить на поверхню і впадає у ріку Меандер. Саме там, де вода впадає у кам’яну прірву, колись стояв величавий Божий дім, посвячений пам’яті св. архистратига Михаїла. Церква стояла над чудесним джерелом, яке потекло з землі завдяки заступництву святого Михаїла, а пізніше, коли в тому краї Боже слово проповідували євангелист Йоан і святий Филип та навчали науки Христа Спасителя, то за їх молитвами вода в тому джерелі отримала чудодійну силу оздоровляти хворих. Зі всіх околиць сходилися сюди люди, шукаючи допомоги і порятунку. Це джерело повернуло здоров’я дочці одного грека з Лаодикії, яка була не лишень хвора, але й від народження німа. Дівчина напилася води з джерела і стала вголос величати Господа: “Великий є Бог християнський”. Тоді вся її родина прийняла Христову віру, а батько власним коштом звів тут церкву, присвятивши пам’яті святого архистратига Михаїла.
Минуло сто, а може й більше років, і тут, при церкві, осів молодий літами (кажуть, що мав лиш десять років) слуга Божий на ім’я Архип. Він добровільно виконував обов’язки паламаря храму і прожив при ньому шістдесят років. Його життя дивувало всіх, бо, при надзвичайному смиренні та інших чеснотах, він постійно перебував у строгих постах і в умертвленні тіла. Їжу він споживав зазвичай лиш один раз на тиждень, і то ярину. Його постіль була вистелена терням. Уся його власність – дві волосяниці; одну носив на собі, а другою накривався, коли відпочивав.
До церкви приходили численні вірні, щоб випросити у Господа для себе всякої ласки. Погани задумали знищити цей храм, з тією метою вони загатили ріку, так, що вода мусила б знайти собі нове русло, і то саме попід церквою. Тоді вода неодмінно зруйнувала б Божий дім. Та Бог, учинивши чудо, повернув води ріки проти течії, вода знайшла собі інше русло, а церква залишилася стояти на славу Пресвятій Тройці і на честь святого архистратига Михаїла. Тоді погани задумали інший підступ, вони прокопали глибокий рів і пустили ним воду з двох гірських рік, Ликоса і Куфа. Святий Архип бачив, як ревно трудилися слуги диявола – та святий молився й уповав на Господа, що Він не дозволить, аби Його святиня впала жертвою поганської затятости. Коли погани закінчили свою роботу і пустили воду в нове русло, тоді Архип побачив те чудо, пам’ять якого святкуємо нині. Враз перед ним явився в людській постаті святий архистратиг Михаїл, весь у неземному світлі, і на його знак вода вийшла з нового русла і понеслась до прірви у скелі, і там зникала. Тоді святий Михаїл перехрестив те місце, а сам на очах святого Архипа вознісся на небо. Усі вірні, що зібралися в церкві на молитву, прославляли Господа і підносили славу Його Імени. Це місце люди стали називати Хони; а до цього воно називалося Колоси. Святий Архип помер свято при церкві. Не відомо, коли сталося це чудо, однак це було ще тоді, коли погани мали силу і владу. Перші описи цієї чудесної події походять восьмого століття.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
Стихири на „Господи, взиваю я”
Архистратиже Михаїле,* що стоїш перед трисяйним Божеством,* прославлений як найсвітліший служитель,* і з небесними силами* радісно взиваєш:* Святий Отче, святе та співбезначальне Слово,* Святий Душе,* одна славо, єдине царство і природо,* одне Божество й сило!
І вигляд твій вогненний* і краса чудна,* первоангеле Михаїле.* Ти відомий з того,* що своєю безтілесною* істотою* проходиш увесь світ,* виконуючи у своїй потузі* доручення Творця всього.
Ти, Господи, вчиняєш небесних духів* посланцями й слугами своїми,* як полум’я вогненне.* Між ними, Господи, першим з твоїх архангелів* ти вирізнив архистратига Михаїла.* Він підкоряється, Слове,* твоїм велінням* і зі страхом співає твоїй славі* трисвяту пісню.
Радуйтеся разом з нами всі найвищі ангельські сили.* Великий начальник ваш, і наш заступник,* преславно з’явившись нині у його святім храмі, освячує нас* Тому звеличуймо його належно, співаючи:* Покрий нас покровом твоїх крил,* найвищий архангеле Михаїле!
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар:
Небесних воїнств архистратиже, * молимо тебе завжди ми, недостойні, * щоб ти своїми молитвами огородив нас * покровом крил духовної твоєї слави, * охороняючи нас, що усильно припадаємо і кличемо: * Від бід ізбави нас як чиноначальник вишніх сил.
Кондак:
Архистратиже Божий, служителю божественної слави, * ангелів начальнику і людей наставнику, * корисного нам проси і великої милости * як безплотних архистратиг.
о. Петро Фостик
