Кожна людина приходить на світ, щоб жити. Один-єдиний Син Божий став чоловіком і народився у Вифлеємі, щоб умерти. Син Божий існує від віків. Він, предвічний Бог, не міг умерти, тож прийняв на себе людське тіло, щоб як Богочоловік віддати своє життя за наше вічне спасіння. Життя Ісуса Христа на землі завжди проходило в міні кривавої жертви на хресті. Як всевидючий Бог, Ісус Христос знав, якою жорстокою буде його смерть на хресті.
Дуже часто Ісус Христос бачив у Палестині овець і ягнят. Кожний погляд на вівцю чи на невинне ягнятко пригадував Ісусові Христові пророцтво Ісаї, що він буде ведений на смерть, як вівця, що він є тим „Агнцем Божим” (16. 1, 36), який бере на себе гріхи світу. Кожний погляд на гору Голготу пригадував Христові, що на цій горі він буде прибитий до хреста. У суботні дні Ісус Христос часто заходив з апостолами до синагог, де читали пророцтва. які мали сповнитися на ньому. Коли читано про Ісаака, який ніс на своїх раменах дерево на гору Морія, Ісус Христос знав, що це його прообраз, бо він у Велику п’ятницю понесе на своїх раменах хресне дерево на гору Голготу. Ісус Христос постійно жив у тіні хреста.
Коли Ісус перший раз згадав апостолам, що він буде розп’ятий на хресті, то апостол Петро благав Христа, щоб це не сталося. Тоді Христос-Спаситель скартав Петра словами: „Геть від мене, сатано! Бо гадаєш ти не про тe, що Боже, лише про те, що людське” (Мр. 8, 32-33).
Коли Христос Спаситель другий раз говорив своїм апостолам, що: „Син Чоловічий буде виданий у руки людям, і вб’ють його, і, вбитий, по трьох днях воскресне”, вони „не розуміли цього слова й страхалися його запитувати” (Мр. 9, 31-32 ).
Третій раз у дорозі до Єрусалиму Христос Спаситель ясно заявив апостолам: „Оце йдемо в Єрусалим, і Син Чолові- чий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам; і насміхатимуться з нього, плюватимуть на нього, бичуватимуть його й уб’ють. Він же по трьох днях воскресне” (Мр. 10, 33-34). Євангеліст підкреслює, що Ісус Христос цим разом ішов попереду апостолів, вони ж несміло ступали за ним. Христос Господь добровільно йшов на найстрашнішу смерть на дереві ганьби. Апостоли не могли зрозуміти, чому Христос, Син Божий, всемогутній, чудотворець добровільно йде на смерть.
У 1900 році, в Китаї сформувалася фанатична організація так званих „боксерів”, які в жорстокий спосіб переслідували християн-чужинців, а китайців, які стали християнами, змушували вирікатися християнської віри. Одного дня „боксери” оточили християнську місійну школу, заблокували всі двері крім одних. На порозі цих дверей „боксери” поклали хрест і голосно промовили: „Кожна дитина, котра ногами потопче хрест, може йти зі школи додому, хто ж цього не зробить, буде розстріляний”. Жах огорнув усіх не- винних школярів. Перших сім учнів зі страху топтали но- гами святий хрест. Коли ж прийшла черга тринадцятилітньої дівчинки, вона спинилася перед хрестом, підняла очі вгору, зробила на собі знак святого хреста і з набожністю пере- i ступила хрест, який лежав на підлозі. Відразу почувся по- стріл і дівчинка впала на землю мертва. Заохочені геройством тієї дівчинки всі наступні учні, а було їх дев’яносто двоє, також набожно переступили святий хрест і всі загинули від ворожих куль. Геройський приклад однієї дівчинки додав геройства іншим учням віддати життя за святу віру.
Ісус Христос залишив нам геройський приклад терпін- ня і жертви за спасіння душ. Він дав нам приклад до наслідування і промовив: „Хто хоче йти за мною, нехай себе зрече- ться, візьме щодня на себе хрест свій і йде за мною” (Лк. 9, 23). Царі, королі або президенти сидять вигідно в палацах тоді, коли їх вояки проливають свою кров і вмирають на фронті в боротьбі з ворожими військами. Ісус Христос, цар небесний, перший пішов на терпіння і на смерть. Він перший пролляв кров і віддав життя за наші душі і за спасіння цілого людського роду. Його святий приклад спонукає нас до жертви, до ревності, до старання про спасіння наших душ, відкуплених його терпіннями і його смертю на хресті.
Ось, для прикладу, коли обмовляють нас наші ближні, пригадаймо, що Ісуса Христа. Найсвятішого Сина Божого також обмовляли, називали його винопийцем, приятелем грішників, ворогом держави і навіть наважилися назвати його богохульником. Подумайте лиш, Ісуса Христа, Предвічного Бога вороги оскаржили за богохульство. Злобні люди насміхалися над ним, плювали йому в лице, били його тростиною по голові і з кпинами глузували з нього навіть тоді, коли він висів розп’ятий на хресті.
Може ми переносимо якесь терпіння без розради, без поміхи, без співчуття ближніх! Можливо! Але ніхто з нас не буде Терпіти такого опущення, яке переніс Ісус Христос на хресті, коли він закликав: „Боже мій, Боже мій, чому ти мене покинув?” (Mт. 27, 46). Наше терпіння у порівнянні з терпінням Христа являється маленькою краплиною води в морі терпіння Христа Спасителя. Він терпів це все за нас і з любові до нас. Він перетерпів усе добровільно, бо він „полюбив мене і видав себе за мене”, – каже святий Павло (Гл. 2, 20).
Не раз лікар приписує малій дитині потрібний лік, але бідна дитинка плаче, не хоче брати в уста гірке. Тоді мама бере в свої уста цей гіркий лік і таким способом додає дитині відваги випити це лікарство. Ісус Христос питав своїх апостолів: „Чи можете пити чашу, яку я п’ю?” (Мр. 10, 38). Христос випив дуже гірку чашу терпінь за наші душ
Спитаймо себе, чи ми пам’ятаємо про цю жертву Божественного Спасителя з любові до наших безсмертних душ? Чи ми дуже вболіваємо про наше вічне небесне щастя? Скільки часу ми присвячуємо своїм душам? Чи ми знаходимо час на молитву, на Святу Літургію, на релігійне читання, на Святі Тайни і взагалі на все, що освячує наші душі і зближує нас до Христа Бога?
Дорогі в Христі! Немає на землі місця без переживання, без терпіння, без недуги, без смерті. Наша земля завжди була і до кінця світу залишиться долиною сліз і горя. Тому нам потрібно потіхи і сили переносити терпіння, які є Невідступним товаришем нашого життя. В Ісусі Христі знайдемо потрібну силу терпеливо переносити всі щоденні переживання. Амінь.
Вл. Інокентій Лотоцький, ЧСВВ
У Великому пості Церква приводить нас чимраз ближче до Голготи, де наш Божественний Спаситель приніс себе в жертву за людський рід. І сьогоднішнє Євангеліє оповідає нам, як то гурток людей прямує до Єрусалиму, а попереду них іде Ісус. Та дивувались вони, йдучи за Ним, страхалися. Аж тут Ісус узявши знову дванадцятьох, почав їм говорити, що має статися з ним, кажучи:
„Оце йдемо в Єрусалим і Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам; і насміхатимуться в нього, плюватимуть на нього, бичуватимуть його й уб’ють, він же по трьох днях воскресне „.
Ісус іде дорогою, яка веде в Єрусалим, тобто дорогою хреста і терпінь, іде до міста, де має прийняти муку і смерть за найвищу ідею визволення і спасіння людства.
В історії людства були вчені, що також голосили гарні ідеї; були різні вмілці, що також спромогалися робити дивні речі, але не було нікого, хто зумів би своєю мукою і смертю спасти, відкупити людський рід. Це міг довершити лиш якийсь Велетень. Власне Христос був таким велетнем, коли навчав, коли робив чуда, коли оздоровляв хворих, воскрешав мертвих. Але найбільшим був Він тоді, коли терпів ва нас. Христові муки, яких він мав прийнятися, це наче поєдинок з батьком ложі, дияволом. Ісус перемагає власне тоді, коли терпить та вмирає. Така вже дивна Божа тактика, що Бог завжди перемагає сповидною поразкою і програною.
Дорогі в Христі! Так і ціле наше життя це дорога засіяна терпіннями, хрестами, включно ів смертю; це дорога, яка веде в небесний Єрусалим, але через туземну Голготу. Щоб однак ми набрали сили і йшли мужньо по цій дорові життя, оживімо в собі свідомість і думку, що перед нами йде Вождь, який дає властиву ціну терпінням і ваохоту до несення наших власних хрестів.
Ми знаємо, що наші терпіння можуть бути не раз карою Божою для нас, як це сталось не так дуже давно на Атлянтійському океані, серед островів т.з. Малих Антилів. Там лежить багатий і прегарний острів Мартиніка. На ньому виднів вульканічна гора Монт Пеліє – Лиса Гора, якої вершок сягає 1350 метрів понад рівень моря. У підніжжі цієї гори знаходиться портове місто Сант П’єр. Під кінець березня 1902 року стало це місто видовищем страшних богохульств. Місцеві масони влаштували у Страсну П’ятницю, 28 березня того ж року, великий бенкет. Перед забавою влаштували вони величавий похід вулицями міста, під час якого несли безрогу, прибиту до хреста. У розваговій залі, на головному столі, серед напитків і м’ясних страв примістили карикатуру Христа, яку по бенкеті серед богохульних осміхів і вигуків, занесли на вулькан-гору та вкинули її до вигаслого кратеру. Вони не страхались Бога, бо „ Бога немає „, кричали. Не страшний їм був вигаслий вулькан, бо вже 50 років минуло від останнього вибуху. Та не минуло кілька тижнів, Прийшло свято Вознесіння Христового, що тоді припало на день восьмого травня. В саме полудне відозвався вулькан: гаряча лява зі швидкістю 150 км. на годину, впродовж кількох хвилин залила місто Сант П’єр, а його мешканці, коло 30 тисяч осіб, майже всі вагинули жахливою смертю. Страшне і нечуване богохульство, якого свідками були мешканці Сант П’єр у Страсну п’ятницю, стало покаране всемогутньою правицею Бога у свято Вознесіння, що є встановлене на пам’ятку тріюмфального повороту Христа-Переможця до неба. Чи це можна назвати тільки припадковим збігом обставин? Чи радше у цьому треба добачувати караючу руку Божу?
Знаємо, що наші терпіння можуть бути також допустом Божим, хоч спричинили нам його люди. Наші терпіння можуть бути також голосом Божим для нас, бо через них Господь нас перестерігає. Вони можуть бути не раз виявом великого Божого милосердя до нас. Ми знаємо, що наші терпіння дуже часто є випробуванням і виявом нашої правдивої віри. В кінці, терпіння наші й хрести є дорогою до небесного Єрусалиму, до щасливої вічности, тому попереду нас іде Христос. Вже сама думка, що Син Божий Ісус сам терпів більше ніж усі люди разом, додає віруючому серцю сили в терпіннях. Доводиться нам важко жити. Та чи нашому Спасителеві було легко? Дошкулює нам недостаток. Та чи Христос був багатий? Люди втомляються тяжкою працею. Та чи Христос не заливався гарячим потом при столярському станку, а згодом, під час апостольської діяльности, хіба не прів Він під палючими променнями південного сонця? Болить людям невдячність інших. Та невже Христос Бог зазнав вдячности від тих, кому Він вчинив добродійство ? Серця багатьох розриває туга за рідною землею. Та чи Христос не був на вигнанні у Єгипті? Кривавиться людське серце на вид зради. Хіба ж Христа не врадив ганебно апостол Юда?
Ось „ідемо в Єрусалим, і Син Чоловічий буде виданий… і засудять його на смерть… і насміхатимуться в нього, бичуватимуть його і вб’ють”.
Чи ж не міг Христос спасти нас одною краплею крови? Хіба ж не міг зробити цього одною молитвою перепросьби? Безсумніву, що так! Бо оскільки океан перевищає краплину, остільки заслуги Христа-Спасителя перевищають нашу провину. Христос витерпів це все лише для того, щоб ми пізнали його нескінченну любов, якої „око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало” (1 Кор. 2,9).
Всякий біль і терпіння людські, не виключаючи смерти, затоплені в його болях і в з’єднанні з його терпіннями, мають посвятитися й освятитися. В терпіннях Христових слід нам пізнати й зрозуміти таємницю, якої не розуміє земська людина, а саме, що пониження і злидні й усяке. терпіння, стається відтепер шляхетною річчю в очах Божих: печаттю і знаком його особливішої любови до нас, запорукою, що Бог хоче нас цілковито вподібнити до свого улюбленого Сина. „ Ви плакатимете й ридатимете, світ же радітиме. Журитиметесь, але журба ваша у радощі обернеться „ (Ів. 16,20). Терпіння є брамою, через яку входимо до життя вічного. Добровільне зношення терпінь є доказом нашої відданості Богові та його святій волі. Христос вибрав біль замість радості, не звертаючи уваги на ганьбу (Єв. 12,2). Він вказав, що найсправедлившим і найповнішим щастям людини тут, на землі, є -спільно з Христом терпіти, задля нього бути зневаженим, пониженим, ровіп’ятим, бо в хресті ввесь зміст чесноти, завершення святості.
Але пам’ятаймо: саме тоді, коли вороги думали, що знищили Христа, привалюючи його могилу каменем, Він устає до нового життя. Власне там, де гордість і несправедливість тріюмфуюче піднімає голову, вона внезабарі стає покореною і переможеною. Так і тим, які люблять Бога, все помагає до добра. Люди не раз одні одним готовлять терпіння, хрести. За ними однак, стоїть Бог і довершує своє святе діло. Поза особистими задумами людей, які прагнуть зла, Бог скриває часто свої повні любови заміри.
В кінці, передсказання терпінь Христових кінчається могутнім акордом радости, що Він „третього дня воскресне”. Без сумніву, це передсказання таїнственне, нове, незбагненне. Ніхто зі смертних щось подібного не передсказав! Тільки Христос, Син Божий, мав відвагу й силу щось такого твердити й обіцяти, бо лиш Він був спроможний це здійснити. Цим Христос власне доказує своє Божество і вінчає славою всі свої терпіння. І чим більше вони були понижуючі й жорстокі, тим більше заясніла його велич і сила.
Тож і ми, дорогі брати і сестри, переносімо мужньо й великодушно всі допусти і терпіння життя, бо й для нас запевнене воскресіння. Коли ж страждаємо разом з Христом, разом із Ним будемо прославлені. І ціле наше житгя можна б поділити начебто на три дні: перший це той, який проводимо тут, на землі, та який кінчається смертю. Другий -це той, коли то наше тіло спочиватиме у гробі. І третій це день нашого воскресіння. Перший, як час проби, коли то Господь допускає, щоб ми терпіли, є найкоротший, він триватиме лише момент. Другий також матиме скорий кінець. Але останній, сповнений слави, повний щастя у Царстві Христовому, триватиме без кінця. Тому з християнською терпеливістю і мужністю дожидаймо того третього дня, бо терпіння цього віку годі прирівняти до щастя, приготованого нам у другому житті.
Пам’ятаймо, що коли ми з Христом умираємо для стихій світу, вмертвляючи всі наші землі члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожадливість, зажерливість…, гнів, лютість, злобу, і коли в нас все в усьому Христос, тоді ми з Христом і воскреснемо, як вибрані Божі, святі і любі, -запевнює нас апостол Павло. Ми не сміємо розгубитись серед пустоти і приман цього світу, ані втратити спокою в час противностей. Бо Боже милосердя наповняє ввесь світ, а перемога Христова є завжди з нами. Христос каже й до нас сьогодні:
„ У світі страждатимете. Але „ бадьоріться! Я бо переміг світ „! (Ів. 16,33). Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
ДО ЄВРЕЇВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Євр. 321 зач.; 9, 11-14.
Браття, Христос, прийшов як первосвященик майбутніх благ. Він пройшов через більший і досконаліший намет, нерукотворний, тобто не земної будови, і увійшов раз назавжди у святиню не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю і найшов вічне відкуплення. Бо як кров волів і козлів та попіл з ялівки освячує, коли окропить нечистих, даючи їм чистоту тіла, скільки більше кров Христа, який Духом вічним приніс себе самого непорочним Богові, очистить нашу совість від мертвих діл для служіння Богові живому.
ВІД МАРКА СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Мр. 47 зач. 10, 32-45.
Одного разу Ісус, взявши дванадцятьох, почав їм говорити, що має з ним статися: – Оце йдемо в Єрусалим, і Син чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам, і насміхатимуться з нього, й уб’ють, і по трьох днях він воскресне.
Яків та Іван, сини Заведея, підходять до нього й кажуть йому: – Учителю, хочемо, щоб ти нам зробив те, чого попросимо.
Він їм відповів: – Що хочете, щоб я зробив вам?
– Дай нам, – ті йому кажуть, – щоб ми сиділи один праворуч, другий ліворуч тебе у твоїй славі.
Ісус сказав їм: – Не знаєте, чого просите. Чи можете пити чашу, яку я п’ю, і христитися хрищенням, яким я хрищуся?
Вони йому відповіли: – Можемо.
Ісус сказав їм: – Чашу, яку я п’ю, питимете, і хрищенням, яким я хрищуся, христитиметесь. Сидіти ж праворуч мене чи ліворуч – не моє дати вам, а кому приготовано.
Почули про те десятеро й обурились на Якова та Івана.Тоді Ісус прикликав їх і сказав їм: – Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, і їхні вельможі утискають їх. Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх. Бо Син чоловічий не прийшов на те, щоб йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох.
Євр. 9, 11–14. «Власною кров’ю, – увійшов раз назавжди у святиню і знайшов вічне відкуплення»
Ми дуже рідко цінуємо себе і своє життя, інших людей, яких Бог дає нам на нашій життєвій дорозі, ті події, які стаються. Так вже є, що ми не навчені цінувати те, що маємо в житті, не вміємо відчути важливости всього цього. Кожен із нас, ми самі та наші ближні, дуже цінні для Бога. За кожного з нас Господь віддав своє життя, пролив свою кров.
Якщо ми викуплені такою дорогою ціною – безцінною кров’ю Ісуса Христа, – то це є свідченням великої нашої цінности. Тому, коли ми не маємо в собі певности, пам’ятаймо, що Бог завжди має певність у кожному з нас, якщо Він вже віддав за нас своє життя і пролив свою кров, отже, ми важливі для Нього.
Мр. 10, 32–45. «Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять Його на смерть, і видадуть Його поганам; і насміхатимуться з Нього, плюватимуть на Нього, бичуватимуть Його й уб’ють, Він же по трьох днях воскресне»
Коли вдивляємося в життя нашого Спасителя, то бачимо, що воно містить різні моменти. Були приємні: Благовіщення, Народження, Його Переображення, Воскресення. Але також було багато моментів важких: коли Його заарештували, бичували, плювали на Нього, насміхалися з Нього…І це все було в житті Ісуса Христа, нашого Господа.
Подібно і в нашому житті – як каже апостол: «Хто з Христом страждав, той з Христом воскресне», – ми ніколи не зможемо обминути того, через що пройшов Господь. У народі кажуть: «Христос терпів і нам велів». Так само, як Спаситель пройшов через зраду, глум, біль, зневагу і навіть був убитий, так і кожному з нас доводиться переживати щось із того, про що говорить це Євангеліє.
Можливо, не раз ми відчуваємо від інших несправедливе до нас ставлення, зазнаємо приниження, неприйняття, відкинення – але пам’ятаймо: це не є щось таке, чого б не мало бути в нашому житті. Ми часто вважаємо, що таких моментів не мало б існувати, але й це Бог допускає в нашому житті – значить, недаремно.
І коли стараємось те все прийняти як з рук Божих та пройти всі випробування з Ісусом Христом, то так, як із Христом страждаємо, так і з Христом воскреснемо.
Вл. Венедикт Алексійчук)
ЖИТІЄ ПРЕПОДОБНОЇ МАТЕРІ НАШОЇ МАРІЇ ЄГИПЕТСЬКОЇ
В одному палестинському монастирі, а монастирі ті славилися дуже строгим життям монахів, жив старець, єромонах на ім’я Зосима. І ось на старості літ стала його непокоїти думка, чи є ще хто на світі, хто, посвятившись пустельному життю, дійшов у постах та умертвленнях до більшої досконалости, ніж він? Та думка – це наче б початок гордости, однак вона не полишала його ні вдень, ні вночі, і хто знає, чи не довела б його до гріха, якщо б не Боже милосердя, яке не полишає нас у хвилини спокус і випробувань. І так Зосима зустрів одного чужого монаха, а той йому порадив, щоб пішов до надйорданських монастирів подивитися, як живуть там монахи.
Послухав поради Зосима, пішов над Йордан, попросився до одного з монастирів і там через кілька днів пересвідчився, що його пости, молитви та інші умертвлення були нічим у порівнянні з життям отих відлюдників, серед яких довелося йому тепер жити. І так, каючись, наслідував він прикладам інших і зажив життям правдиво ангельським. У цих надйорданських монастирях був звичай, що монахи в перші дні Великого посту залишали монастир, ішли в пустелю і кожен проводив там Великий піст так, що один про другого нічого не знав. До монастиря, який залишалися доглядати двоє або троє монахів, усі поверталися перед Квітною неділею. Тож і Зосима разом з іншими пішов у пустелю, і двадцять днів ішов та йшов перед собою. Аж якось, саме в обідній час, коли закінчив співати псалми шостого часа, побачив перед собою нагого чоловіка, що втікав, тіло якого почорніло і висохло від сонячної спеки і зимових дощів, а голову вкривало довге волосся. Як ми сказали, чоловік той утікав від Зосими, а той, не в змозі своїми старечими ногами його наздогнати, став голосно кричати: „Слуго Божий, чому втікаєш від мене, грішного старця? Хто б ти не був, це я молю тебе Іменем Бога, якому ти служиш і живеш тут, зупинись і вділи мені твоє благословення!
Тоді утікач заховався за ровом і сказав так: „Отче Зосимо, якщо хочеш, щоб я, грішна жінка, говорила з тобою, кинь мені свого плаща, щоб я могла накритися ним” Зосима здивувався, коли почув, що чоловік той кличе його на ім’я, і скинув свій плащ, і тоді стала перед ним невіста, до ніг якої припав старець і просив благословення. Але вона сама припала до його ніг і сказала: „Не ти, а я маю просити в тебе благословення, ти ж бо священик і вже стільки літ служиш перед престолом Господнім!”
А коли Зосима і далі наполягав на своєму проханні, невіста та поблагословила його Іменем Божим, після чого обоє стали молитися. В часі тої молитви Зосима побачив, що невісту в молитві було піднесено над землею, і прийшла йому думка, чи не обман це диявольський? Але думка зразу ж відступила, коли він побачив, як молільниця ознаменувала себе знаком святого хреста. Закінчивши молитву, Зосима попросив її розповісти про своє життя і свої подвиги. І вона почала йому розповідати:
„Давні це вже літа! Я народилася в Єгипті. Та лиш мені минуло дванадцять літ, як я втекла від своїх батьків до Олександрії, і тут стала вести життя грішне і мерзенне. Не було гріха, яким би я не зневажила Бога, а тисячі душ через мене впали у згубу. Так жила я сімнадцять літ. Та якось я побачила, як багато людей сідає на корабель, аби добратися до Єрусалиму і там поклонитися чесному дереву святого Хреста, на якому вмер Спаситель. Я вирішила також їхати, та не для богомілля, а для того, щоб у Єрусалимі далі вести грішне, плюгаве життя. А під час плавання на кораблі моїм гріхам уже не було ані кінця, ані міри. Так приїхали ми до Єрусалиму. , Цікавости, я також хотіла побачити Господній Хрест, тому зайшла до церковного притвору. Але до самої церкви увійти не могла. Якась невидима сила відпихала мене назад. Так повторювалося рази чотири. То тоді я усвідомила, що це мої гріхи, моє мерзенне життя вчинило мене негідною бачити святий Хрест. Невимовний жаль охопив мене, я стала плакати і бити себе в груди. Нараз підвела погляд і побачила на стіні притвору образ Пресвятої Богородиці. Я припала перед ним на коліна і стала молитися:
«Пренепорочна Діво, образе всякої чистоти і невинности, я знаю, що Ти гидуєш такою грішницею, як я! Але Ти, о Мати, є єдиним прибіжищем грішних, тож помилуй мене! Чим більші гріхи мої, тим більше молитиму Тебе, щоб випросила для мене ласку у свого Сина. Дозволь мені глянути на святий Хрест Господній, а я все своє життя хочу каятися у своїх гріхах і злобі, я втечу від світу, піду туди, куди Ти мені скажеш іти! »Після молитви мені стало легше на серці, і я разом з іншими ввійшла до церкви, аж до місця, де могла припасти на коліна перед животворящим Хрестом Господнім. Тут у гарячих сльозах я повторила свою обітницю, що решту життя хочу посвятити покаянню, і в жалю та з плачем я повернулася до образу Пречистої і тут молилася з глибини душевної і просила поради, куди мені йти. Враз я виразно почула голос: «Іди за Йордан, і там знайдеш спокій!» А коли я, не гаючись ані хвилі, підкорилася Божій волі, при виході з церкви якась милосердна душа, бачачи моє сльозами залите лице, дала мені три срібняки, зі словами: «Молися, мати, за мене». А ті гроші я купила хліба і пішла над Йордан. Тут молилася цілу ніч, умила водою своє лице і вецкві святого Йоана Хрестителя приступила до таїнства сповіді, а опісля до святого причастя. У молитві минув день і ніч, – а наступного дня я переправилася через Йордан і пішла в пустелю. Було мені тоді 29 lat. З того часу в пустелі я прожила 47 літ і до нині не бачила нікого з людей. 17продовж 17 літ мене страшно мучили спокуси. Перед очима постійно стояли розкоші грішного життя, диявол тягнув мене назад, до нього, в уста втискалися безсоромні пісні. У тих спокусах я кидалася на землю, сльозами вмивала пісок пустелі, а молитвою моєю були короткі слова: «Господи, помилуй мене!»
Від тих спокус пам’ять покидала мене, і я не знала, не тямила більше нічого, окрім одного, що присягла перед образом Пречистої каятися до смерти і ніколи не грішити. І Богородиця не покинула мене; спокуси відійшли, я цілком віддалася волі Отця небесного; голод, спрага, холод і спека – все це мені байдуже, як байдужі всі потреби тіла, бо знаю, що не самим хлібом чоловік живе ”.
Зосима, почувши, що вона переплітає оповідання своє словами Святого Письма, спитав її, чи читає вона Святе Письмо, але Марія відповіла, що не вміє ані читати, ані писати, Святого Письма ніколи не бачила, а що знає – цим завдячує лиш ласці Божій . Пізнав тепер Зосима, як служать Богу невчені та святі слуги Його і голосно став дякувати Богові, що привів його на це місце. А свята каяниця просила його лиш про дві речі: перше, щоб нікому не розповідав про неї, як довго житиме; а друге, щоб наступного року в часі Великого посту не полишав монастиря, а щойно в Страсний четвер приніс їй святе причастя і чекав її над берегом Йордану. Після тих слів вона попросила у нього благословення, і потім відійшла так швидко, що Зосима не зміг її вже ні про що спитати.
Минув рік. З початком Великого посту Зосима не зміг, як звичайно, йти в пустелю, бо занедужав на пропасницю. А в Страсний четвер узяв Пресвяті Дари і пішов на берег Йордану. Минали довгі години; старець занепокоївся, бо думав, що, може, свята чекала на нього і відійшла в пустелю; а опісля зажурився, бо спало йому на думку, що нема на чому переправитися на другий берег ріки. Враз Зосима побачив, що свята, з руками складеними навхрест, сухою ногою іде по хвилях ріки просто до нього. Тут припала вона на коліна, попросила, щоб старець промовив з нею молитви і Символ віри і з найбільшим смиренням прийняла святе причастя, а потім вголос промовила: „Нині відпусти рабу Твою, Господи, бо очі мої бачили спасіння Твоє!”
Вони довго молилися разом, а потім свята сказала до старця: „Отче Зосиме, наступного року прийди на те місце, де вперше зустрів мене” Попросивши благословення, вона перехрестила ріку та знову, як ďî суші, перейшла ďî хвилях на другий берег і за мить Зосима вже її не бачив. Благословляючи Господа, Зосима повернувся до монастиря, та жаль йому було, що не запитав в неї ім’я. Наступного року святий старець пішов у пустелю, туди, де вперше зустрів святу, і побачив, що лежить вона нежива зі складеними на грудях руками. Став Зосима на коліна і почав голосно молитися Богові, який покликав до своєї слави велику каяницю. А коли встав після молитви, побачив на піску написані слова: „Отче Зосиме, поховай тіло грішної раби Марії, віддай землю землі”.
Сповнивши цей християнський обов’язок, преподобний Зосима повернувся до монастиря і розповів браттям усе, що бачив та чув, і всі славили Господа і святу Марію каяницю. Померла вона близько 450 р. Преподобний Зосима, проживши в глибокій святості і смиренні близько 104 років, помер на руках братів, а Церква Христова вшановує його пам’ять 4 квітня. У четвер п’ятої неділі Великого посту на утрені (яку зазвичай правиться в середу увечері) на каноні преподобного Андрея Критського співається також канон в честь Марії Єгипетської.
І. Я. Луцик, „Житія святих, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
„Зі служби на рухомі свята – Неділя 5 посту”
Тропар (г. 1):
Хоч камінь запечатали юдеї* і воїни стерегли пречисте тіло твоє,* воскрес Ти, тридневний Спасе,* даруючи світові життя.* Ради цього сили небесні взивали до Тебе, Життєдавче:* Слава воскресінню твоєму, Христе,* слава царству твоєму,* слава промислові твоєму,* єдиний Чоловіколюбець.
I преподобній (г. 8):
У тобі, мати, дбайливо зберігся образ,* бо, прийнявши хрест, ти пішла слідом за Христом* і ділом навчала ти погорджувати тілом, бо воно проминає,* а дбати про душу – єство безсмертне.* Тим-то з ангелами разом радується,* преподобна Маріє, дух твій.
Слава: Кондак преподобній (г. 3):
Перше блудами всякими сповнена,* як Христова невіста через покаяння днесь явилася,* ангельське життя наслідуючи, демонів оружжям хреста ти убиваєш.* Ради цього як невіста царева ти явилася, Маріє преславна.
I нині: Богородичний (г. 3):
Діва днесь предстоїть у церкві* і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу.* Ангели з архиєреями поклоняються,* апостоли з пророками ликують,* бо ради нас молить Богородиця превічного Бога.
Прокімен (г. 1): Будь, Господи, милість твоя на нас, бо уповали ми на Тебе (Пс. 32,22).
Стих: Радуйтеся, праведні, у Господі, правим належить похвала (Пс. 32,1).
Прокімен преподобній (г. 4): Дивний Бог у святих своїх, Бог Ізраїлів (Пс. 67,36).
Алилуя (г. 1): Бог, що дає відплату мені і покорив народи мені (Пс. 17,48).
Стих: Ти, що величаєш спасення царя і твориш милість помазанникові своєму Давидові і сімені його до віку (Пс. 17,51).
Замість Достойно, співаємо:
Тобою радується, Благодатная, всяка твар, ангельський собор і чоловічеський рід, освященний храме і раю словесний, дівственна похвало, що із неї Бог воплотився і младенцем став – перед віками сущий Бог наш. Лоно бо Твоє престолом сотворив і утробу Твою просторішою небес учинив. Тобою радується, Благодатная, всяка твар, слава Тобі.
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Другий: В пам’ять вічну буде праведник, злих слухів не убоїться (Пс. 111,6-7). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого, якого є храм, прпп. отців наших в обителі св. Сави, що їх убили сарацини, свщмч. Миколая Чарнецького, прп. Марії Єгипетської і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Літургія Василія Великого.
фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1654511714994018
о. Петро Фостик
