Воплочення – вияв Божого милосердя й любови до людського роду.
На початку своєї Євангелії св. Євангелист Матей ставляє родовід Ісуса Христа, щоби цим підкреслити правдивість і достовірність слів небесного Отця супроти людей, своїх грішних сотворінь. Негайно після того, як наші прародичі переступили заповідь Божу в раю, сподіявши первородний гріх, задля якого втратили дитинство Боже не тільки самі, але й для цілого людського роду, а з ним також і всі привілеї дітей Божих, Господь своїм справедливим судом прогнав їх із раю. Він однак не покарав Їх так важко, як годилось за те, що вони образили Його Божий маєстат. Задля свого милосердя й любови до людства, Він включив у проклін, що його кинув на прародичів, надію на майбутнє спасіння. Проклинаючи диявола, який спокусив і обманув прародичів, Господь Бог включає в тому проклоні обіцянку майбутнього Спасителя, що визволить поневолений людський рід з тенет диявольських тай знищить його силу і володіння над світом. Так бо каже Господь:
„Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою, між твоїм потомством і потомством її. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатись вп’ястися в його п’яту„ (Бут 3,15).
Багато сторіч минуло з того часу; рід людський пройшов море терпінь і нещасть. Та не диво, бо то був час приготування до спасіння, час очікування спричинника відкуплення – Ісуса Христа. Під кінець, той людством нетерпеливо очікуваний час прийшов. Та й Господь, що пророками сповіщав час приходу на світ Спасителя, сповнив свою обітницю і послав на землю – наше спасіння:
„Бог, що багаторазово й багатьма способами говорив колись до батьків наших через пророків. За останніх же оцих днів заговорив до нас через Сина, якого зробив спадкоємцем усього й яким сотворив віки„ (Євр 1,1с).
Оцей Божий Син, за посередництвом якого небесний Отець сотворив усю вселенну, приходить до нас, у цей світ, як маленьке немічне дитя з Діви, що була обручена праведникові, святому Йосифові. Це сталося на те, щоби сповнилось слово, що його дав Бог Батько першим людям ще в раю. Тай свята Євангелія розказуючи про Різдво Божого Сина підкреслює цю правду, що тим фактом Господь виповняє свою обітницю. А це все сталося, щоб здійснилось Господнє слово, сказане пророком Ісаєю:
„Ось діва зачне в лоні й породить сина й дадуть йому ім’я Еммануїл, що значить: З нами Бог” (Мт 1,26).
Чи воно дійсно було необхідне, щоб Божий Син сходив ів неба тільки на те, щоб нас спасти? Причина тієї конечності лежить у містерії смертельного гріху. Він бо, тому що є важкою образою Божого, безмежного Маєстату, сам набуває рис безмежности, нескінченної злоби. Щоб за цю безмежну образу Божу Творцеві надолужити, треба віддати йому безмежну справедливість. Тому однак, що людська гідність є нічим у порівнанні з Божим маєстатом, людина сама ніяк не змогла б Богові надолужити, тобто вирівняти тієї прірви, яка виникла після сподіяння гріха. Зіставалась людському родові тільки одна можливість: заплатити за гріх, тобто повік покутувати в пекельному вогні. Здавалось, що вже немає ніякого рятунку для людей, та що пекло вже є одиноким місцем, в якому вони зоставатимуться до віку. Та Господь у своєму безмежному милосерді не хотів карати так страшно своє грішне сотворіння, не хотів на віки позбавляти його вічного щастя, до якого вже на початку сотворення людину призначив. Він бажав, щоб людина мала спромогу каяття, а отже й повороту до Нього, до остаточної мети. Він бо з надміру свосі доброти й любови хотів поділитись із своїми розумними сотворіннями тим щастям, яким від віків втішається і своїм життям, що ним від віків живе.
Божа любов до сотворіння знайшла спосіб, яким людина могла надолужити Його Божій справедливості, повністю усунути зневагу тай цілковито знищити гріх і провину людського роду. До цього необхідним було підшукати особу, яка б своєю гідністю дорівнювала Божому маєстатові, щоб надолуження було повне. Та особа мусіла бути воднораз і людиною, бо людина Бога образила, тому вона мала ту образу змити. Тож погляньте, що робить Господь!
Він посилає на землю той Божий маєстат в особі свого Єдинородного сина, що є „відблиском його слави, образом його істоти, – підтримуючи все своїм могутнім словом, здійснив очищення гріхів і засів праворуч величі на висоті” (Євр 1,3).
Будучи Богом всемогутнім, рівний Бог-Отцеві у всьому, маючи той сам маєстат що Отець, міг дати Йому повну сатисфакцію – надолуження. Тому, що це надолуження мало прийти Богові від людей, бо вони образили Бога, Божий Син приходить на цей світ з лопа Пречистої Діви і через неї стається членом людського роду. З тої причини Євангелист перелічує ті всі роди, що випередили Христа, щоб доказати ту правду, що він став правдивим чоловіком. Він, правдивий Бог по своїй Божій природі, є воднораз правдивим чоловіком, по своїй людській природі, яку прийняв з лона Пречистої Діви, своєї Матері. Призадумаймось одну мить над тайною Божого Воплочення. Предвічний Бог, безмежна, досконала істота, Творець вселенної, постановив прийняти подобу і природу свого сотворіння – людини. Бог, якого ціла вселенна не може обняти, дозволяється обняти лоном Божої Матері. Відвічний зачинається і приходить на світ у часі; безмежний обмежується маленьким тілом дитяти, що приходить на світ у стайні, пристановищі для тварин. Всемогутній, що держить всесвіт у своїй могутній правиці, приходить на світ як маленьке, безпомічне дитя, здане на ласку й неласку своєї Матері і свого опікуна св. Йосифа, обручника Пречистої. Коли так призадумаємося над цим, тоді й із наших уст пронесеться повний здивування й подиву оклик:
„Оту тайну заховану від віків та поколінь, яка тепер відкрита його святим. Їм Бог ізволив об’явити, яке то величне богатство цієї тайни між поганами, що є – Христос між нами, надія слави” (Кол 1,26сс).
Дійсно нам важко зрозуміти цю тайну. Ображений Господь Бог бачивши, що люди не зможуть надолужити Йому за свої прогріхи, вкладає ввесь тягар гріхів на плечі своєї одинокої дитини – Христа Ісуса. Робить його жертовним ягням, призначеним на жертву за наші гріхи й провини, щоб тільки нам помогти і спасти нас від страшних мук пекла. Небесний Отець приготовляє тіло – людську природу, а Його Божий Син добровільно приймається тієї жертви, щоби сповнити волю небесного Отця:
„Тому, входячи в освіт – говорив (Ісус) – Ти не хотів ні жертв, ані приносу, але приготував мені тіло. Ти не вподобав собі ні всепалень, ні жертви за гріхи. Тоді я сказав: Ось іду, щоб учинити Твою волю, Боже” (Євр. 10,5-7).
Милосердя й любов до людського роду спонукує Його єдинородного Сина прийнятися тих усіх мук, що Його в майбутньому ждали та й ганебної смерти на хресті, щоб нам помогти. Послушний Син предвічного Отця приймається всього, чого лише треба, щоб заплатити Отцеві за всі образи, щоби спасти гріховний людський рід. Він не лише упокорюється тим, що бере на себе природу свого сотворіння, але Він понижує себе ще більше, бо приймає на себе й наші гріхи, умирає ганебною смертю на хресті, наче який злочинець. Відкинений своїм народом, опущений перестрашеними апостолами, позбавлений під кінець на якийсь час навіть видимої підтримки свого небесного Отця, кличе до Нього серед того опущення й болю:
„Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?” (Мт 27,6; Мр 15,34).
Цього всього приймається єдинородний Син Божий на те, щоб об’явити нам свою безмежну любов до нас.
У своєму впокоренні Він іде ще дальше. Щоби прийти до наших душ і принести їм спасіння, Він стається річю. В Пресвятій Тайні Євхаристії Він стає звичайною поживою, щоби прийшовши до наших душ, стати їхньою поживою, а воднораз же й їхнім життям:
„Хто споживає тіло моє і кров мою п’є, той у мені перебуває, а я в ньому. Як мене послав живий Отець, і як я живу Отцем, так і той хто споживає мене, житиме мною „ (Йо 6,54сс).
Тож подивляймо це безмежне милосердя й любов небесного Отця й Його єдинородного Сина до нас, і благаймо Його, щоб Його життя зоставалось у нас, та привело нас до вічного життя в небі. Прибігаймо часто до Тайни Божого милосердя й любови, до Тайни Євхаристії і приймаймо наше життя й наше спасіння – Воплоченого Христа.
о. д-р М.І. Любачівський
Кульмінаційною точкою зближення Бога і сотворіння є особа Ісуса Христа
Сьогодні у неділю перед Різдвом Церква запрошує нас звернути увагу на першу сторінку Нового Завіту, який починається словами: «Книга Родоводу Ісуса Христа». Ми чуємо у сьогоднішньому Євангельському читанні (Мт 1,1-25) імена різних старозавітних осіб, які через своє життя крок за кроком зближали прихід на землю Спасителя світу; за кожним з них стоїть певна історія, певний спосіб зближення до Бога.
Євангелист Матей поділяє всю історію старозавітного Ізраїля на історію очікування в чотирьох періодах: час до Авраама, час між Авраамом та Давидом, між Давидом та часом Вавилонської неволі і між неволею та часом народження на землі Спасителя світу. Іншими словами, Матей показуючи нам Книгу Родоводу Ісуса Христа, вводить нас таким прологом в таїнство народження Господа. Показує, хто є Той, Якого ми очікуємо побачити в оцю різдвяну ніч у бідному вертепі в яслах на сіні, і дає відповідь: це є Месія, є Той, Хто сповнить усі сподівання і очікування всієї історії старозавітного Ізраїля. Він є Той, Хто буде сповненням обіцянки, яку Бог дав Авраамові, що у його потомстві будуть благословенні усі народи. Він є Той, Хто народиться з дому Давида, як паросток з пня Єссея, буде сповненням Завіту, який Бог уклав з царем Давидом, кажучи, що потомок його отримає царство, якому не буде кінця. А пророк Ісая, який був словом Божим в часи Вавилонської неволі, сповіщав прихід спасителя не тільки для Ізраїля, але для цілого світу. Іншими словами, Той, Хто має народитися, є сповненням надії, є з дому Царя Давида, є Месія, в Якому Господь Бог сповняє все те, що Він обіцяв на протязі всієї історії Старого Завіту.
«Ось, діва матиме в утробі й породить сина, і дадуть йому ім’я Еммануїл, що значить: З нами Бог».
Ці слова пророка Ісаї про таїнство Різдва Христового в особливий спосіб пояснює нам Св. Максим Ісповідник, Отець і Учитель Церкви. Він говорить так: «Спаситель, Який має народитися, з одного боку, Він ввійде в людську історію, прийме на себе людську природу, а з іншого боку, Він є один із Пресвятої Тройці. Таїнство Різдва – це таїнство видимої появи у людському тілі Бога, Творця і Спасителя людського роду». Св. Максим продовжує так: «Коли Бог сотворив світ, тоді розпочалася космічна Літургія». Космічна Літургія – це рух зближення між Богом і Його сотворінням. Сотворивши всесвіт, Господь Бог покликав все, що існує, до життя у Собі, а зокрема людину. І ось кульмінаційною точкою цієї Літургії, зближення між Богом і ділом рук Його, між Його сотворінням, є Особа Ісуса Христа, коли Бог і людина навіки поєднуються в одній Особі, в Божественній Особі Ісуса Христа. Тому Той, Хто народиться, є Богом; Той, Який безлітньо народився у вічності від Отця без матері, сьогодні народжується від матері без батька як Еммануїл, про Якого говорить пророк Ісая: «З нами Бог». Цей гомін «З нами Бог» ми будемо співати в різдвяну ніч, будемо радіти, що Бог є з нами, що ми, як Його сотворіння, не є одинокі у цьому всесвіті, відкинуті і забуті нашим Творцем. Ні! З нами Бог!
У сьогоднішній день, коли ми чуємо про те, як Марія і Йосиф пустилися в дорогу, щоби записатися відповідно до наказу імператора Августа в місті Давида, тому що Дитя, яке народиться, є з дому Давида, ми наче відчуваємо, що вся вселенна зарухалася. Уже мудреці з далекого Сходу подорожують до Ізраїльської землі, випитуючи про місце, де має народитися Спаситель, ідучи за зорею, яка вказує їм шлях. Йосиф і Марія сьогодні […] стукають в доми різних господарів вифлеємських, шукаючи місця, де б переночувати, однак місця їм немає. Сьогодні вся вселенна наче зарухалася, щоб вітати народження Того, Хто є нашим Творцем, Джерелом і Метою нашого життя та існування. Сьогодні Христова Церква запрошує нас теж зарухатися, не сидіти нерухомо, а пуститися в дорогу, щоби віднайти Спасителя, Який приходить сьогодні до кожного з нас, стукає до наших сердець, до наших домівок. Запрошують нас Йосиф і Марія, пастушки, які сторожитимуть свої стада в ночі, мудреці зі Сходу, очима віри відкрити для себе присутність Бога в тілі маленької новонародженої Дитини.
«Ось вам знак, – скажуть ангели цієї ночі до пастушків, – знайдете дитя, положене у яслах».
Нехай цей новонароджений Спаситель, в Якому радіє вся вселенна, Старозавітні отці, царі і пророки, буде також нашою радістю, а тоді побачимо, що Він звершить діло спасіння кожного з нас, стане частиною історії кожного життя, нашого особистого життя. І тоді ми зможемо усі разом заспівати: «Слава во вишніх Богу, а на землі мир людям доброї волі». Амінь.
З проповіді Блаженнішого Святослава
ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ЄВРЕЇВ 11, 9-10; 17-23; 32-40.
Браття, вірою Авраам перебував у обіцяній землі, як у чужій, живучи у наметах з Ісааком та Яковом, наслідниками, як і він, тієї самої обітниці, бо чекав міста з непохитними основами, якого будівничий і засновник – Бог.
Вірою Авраам, поставлений на пробу, приніс у жертву Ісаака, і то приніс у жертву єдинородного сина, він, що обітниці одержав, до якого було сказано: від Ісаака тобі народиться потомство; бо він розумів, що Бог може і з мертвих воскресити; тому й одержав назад яко прообраз. Вірою Ісаак благословив Якова та Ісава на майбутнє. Вірою Яків, перед смертю, благословив кожного з синів Йосифа і вклонився, спираючись на кінець палиці своєї. Вірою Йосиф, вмираючи, згадав про вихід синів Ізраїля і розпорядився про свої кості.
Вірою батьки Мойсея, як він народився, три місяці його ховали, бо бачили вроду дитятка, і не злякалися перського наказу.
І що ще скажу? Часу не вистане мені, як почну розповідати про Гедеона, про Варака, про Самсона, про Єфту, про Давида й Самуїла та пророків, що вірою підбили царства, чинили справедливість, обітниць осягнули, загородили пащі левам, вогненне полум’я гасили вістря меча уникали, ставали сильні, бувши недолугі, на війні проявили мужність, наскоки чужинців відбивали. Жінки діставали назад своїх померлих, які воскресали. Інші загинули в муках, зрікшися від них звільнитись, щоб осягнути ліпше воскресіння. Інші зазнали наруг і бичів, кайданів і в’язниці; їх каменували, різали пилою, брали на допити; вони вмирали смертю від меча, тинялися в овечих та козячих шкурах, злиденні, гноблені, покривджені; вони, яких світ був невартий, блукали по пустинях, по горах, по печерах та земних вертепах. І всі вони, дарма що мали добре свідчення віри, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли завершення.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАТЕЯ 1, 1-25.
Книга родоводу Ісуса Христа, сина Давида, сина Авраама.
Авраам породив Ісаака, Ісаак породив Якова, Яків породив Юду і братів його. Юда породив Фареса та Зару від Тамари. Фарес породив Есрома, Есром породив Арама. Арам породив Амінадава, Амінадав породив Наасона, Наасон породив Салмона, Салмон породив Вооза від Рахави, Вооз породив Йоведа від Рути, Йовед породив Єссея, Єссей породив царя Давида.
Давид породив Соломона від жінки Урії, Соломон породив Ровоама, Ровоам породив Авію, Авія породив Асафа. Асаф породив Йосафата, Йосафат породив Йорама, Йорам породив Озію. Озія породив Йоатама, Йоатам породив Ахаза, Ахаз породив Єзекію, Єзекія породив Манасію, Манасія породив Амоса, Амос породив Йосію, Йосія породив Єхонію і братів його за вавилонського переселення.
А після вавилонського переселення Єхонія породив Салатіїла, Салатіїл породив Зоровавела, Зоровавел породив Авіюда, Авіюд породив Еліякима, Еліяким породив Азора, Азор породив Садока, Садок породив Ахима, Ахим породив Еліюда, Еліюд породив Єлеазара, Єлеазар породив Маттана, Маттан породив Якова, Яків породив Йосифа, чоловіка Марії, з якої народився Ісус, що зветься Христос.
Поколінь же всіх було: від Авраама до Давида чотирнадцять, від Давида до вавилонського переселення чотирнадцять і від вавилонського переселення до Христа – поколінь чотирнадцять.
Народження Ісуса Христа сталося так. Марія, його мати, була заручена з Йосифом; але перед тим, як вони зійшлися, виявилося, що вона була вагітна від Святого Духа.
Йосиф, її чоловік, бувши праведний і не бажавши її ославити, хотів тайкома її відпустити.
І от коли він це задумав, ангел Господній з’явився йому уві сні й мовив:– Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа. Вона породить сина, і ти даси йому ім’я Ісус, бо він спасе народ свій від гріхів їхніх.
А сталося все це, щоб збулось Господнє слово, сказане пророком:
Ось діва матиме в утробі й народить сина, і дасть йому ім’я Еммануїл, що значить: з нами Бог.
Прокинувшись від сну, Йосиф зробив, як велів йому ангел Господній: прийняв свою жінку; і не пізнав її, аж поки не родила сина, і він дав йому ім’я Ісус.
Євр. 11, 9-10; 17-23; 32-40. «Вірою Авраам, поставлений на пробу, приніс у жертву Ісаака»
У цьому апостольському читанні багато разів подано приклади того, як через віру біблійних осіб Бог діє в історії. Як Бог діяв через віру серед вибраного народу у Старому Завіті, так само проявляв себе і в часі Нового Завіту, так діє і тепер.
Загалом у житті кожного з нас є цей вибір: або ми живемо вірою, покладаючись на Бога, і тоді живемо чесно, справедливо, свято, або ми не живемо вірою, і тоді живемо грішно, неправедно, без Бога.
Віра – це не є щось стале, яке ми раз і назавжди в собі сформували, розвинули і маємо впродовж усього життя. Віра – щось завжди динамічне, вона або зростає, або занепадає в конкретних обставинах нашого життя.
Тому наша віра – це показник якості наших стосунків із Богом.
Владика Венедикт (Алексійчук)
Стихири на „Господи, взиваю я”
Сонце незахідне йде, щоб засяяти з дівичого лона* і просвітити все, що під сонцем.* Тож приготуймося нині духом і поспішімось зустрінути чистими очима* і добрими ділами того,* хто своїм чудесним народженням схотів прийти до своїх.* Він народжується у Вифлеємі,* щоб нас, позбавлених райського життя,* зі свого милосердя, знову до нього ввести.
Бог Слово, якому служать херувими,* з’єднався особою своєю з тілом* і поселився в непорочному лоні:* став людиною і йде на землю,* щоб народитися з покоління Юди.* Святий вертепе, приготуйся Цареві всіх,* як величава палата,* а ви, ясла, як престол вогненний, де Діва Марія покладе Дитятко,* на обновлення всього створіння.
У безсловесних яслах Діва складає тебе,* безначальне Слово Боже, що незбагненно зачалося;* бо ти, єдиний Чоловіколюбче, приходиш,* щоб звільнити нас від нерозуму,* в який попали ми з заздрости змія.* Ти уповився пелюшками, щоб розірвати лахміття* і мотуззя гріхів наших.* Тому славимо тебе, Милосердний, і радісно оспівуємо та поклоняємось* тілесному твоєму приходові, що став нам визволенням.
Вертепе, гарно прикрасися,* бо приходить Агничка, що носить Христа.* Ясла, підійміть того,* хто словом звільнив нас, землян, від нерозумних учинків!* Пастирі, на сопілках приграваючи, свідчіть предивне чудо!* А ви, мудреці перські, принесіть Цареві золото, ладан і смирну,* бо появився Бог з Діви Матері.* Тому припадь, Мати, як рабиня, і, поклонившись,* промов до того, кого ти в обіймах тримаєш:* Як то ти зачався і як зріс у мені,* Спасителю мій і Боже?
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар (г. 3):
Нехай веселяться небесні, нехай радуються земнії,* бо сотворив владу рукою своєю Господь,* подолав смертю смерть, первенцем мертвих став,* з безодні аду ізбавив нас і подав світові велику милість.
Також Отців (г. 2):
Великі подвиги віри,* в джерелі полум’я, як на спокійній воді, святі три отроки радувалися;* і пророк Даниїл пастирем левів, наче овець, являвся.* Їх молитвами, Христе Боже, спаси душі наші.
І передсвяття (г. 4):
Готуйся, Вифлеєме, розкрийся всім, Єдеме,* красуйся, Євфрате,* бо дерево життя в вертепі розквітнуло від Діви.* Її лоно раєм мисленним явилось, в якому – божественний сад.* 3 нього ївши будемо жити – і не як Адам помремо.* Христос раждається, щоб оновити упалий колись образ.
Слава: Кондак Отців (г. 6):
Рукописаному образові не поклонившися,* але неописанним єством захистившися, триблаженні,* в подвизі вогню ви прославилися,* і посеред нестерпного полум’я стоячи, Бога ви призвали:* Поспішись, о Щедрий, і скоро прийди як милостивий нам на поміч,* бо Ти можеш, якщо воля твоя.
І нині: Кондак передсвяття (г. 3):
Діва днесь гряде, щоб невимовно родити у вертепі превічне Слово.* Радій, вселенно, почувши це,* прослав з ангелами й пастирями* того, що хоче явитися дитям малим – превічного Бога.
Прокімен (г. 4):
Благословен єси, Господи, Боже отців наших, і хвальне, і прославлене ім’я твоє на віки (Дан. 3,26).
Стих: Бо праведний єси в усьому, що створив Ти нам (Дан. 3,27).
Алилуя (г. 4):
Боже, вухами нашими ми почули і отці наші сповістили нам (Пс. 43,2).
Стих: Ти спас нас від тих, що напастують нас, і тих, що ненавидять нас, засоромив Ти (Пс. 43,8)
Причасний:
Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1).
Другий: Радуйтеся, праведні, у Господі, праведним належить похвала (Пс. 32,1). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм і святого свщмч. Ігнатія Богоносця, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1335862866858906
о. Петро Фостик
