НЕДІЛЯ ПРО ЗАКХЕЯ. ЖИТІЄ ПРЕПОДОБНОГО І БОГОНОСНОГО ОТЦЯ НАШОГО ЄВТИМІЯ ВЕЛИКОГО
Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він син Авраама. – Лк 19,1-10
Неділя Закхея – це духовний місток, який поєднує два важливі моменти у відкупленні людського роду: час різдвяний і великопосний, таїнство народження Божого Сина та Його хресну смерть і воскресіння. Зустріч Ісуса з Закхеєм відбувається, коли Він прямує останній раз до Єрусалиму. Час спасіння наблизився. Прийшла година, коли ті, що дивилися на Ісуса, вже були щасливими, бо бачили і чули те, що хотіли бачити і чути пророки та царі. Наблизився час, про який законовчителі зверталися до Спасителя із питаннями про осягнення вічного життя, спасіння стукало в двері, бо те, що було «неможливе в людей, можливе є в Бога» (Лк 18,27), – і зустріч Христа із Закхеєм є здійсненням неможливого.
Опис зустрічі Закхея з Ісусом відкриває нам правду про нього, якою людиною він був насправді. За професією Закхей був митником, збирав податок для римської влади. Таких людей ізраїльтяни не сприймали позитивно, не любили, бо вони служили окупантам. Та зустріч з Христом відкриває нам зовсім іншу картину про нього.
Почувши від людей про діяльність Ісуса, Закхей забажав щось більше довідатися про Нього. Він вилазить на дерево, щоб краще побачити Спасителя серед гурту учнів та людей. Христос зауважив і оцінив старання митаря, так що проста людська цікавість завершилася благословенням, спасінням для нього та його родини.
Євангелист Лука зазначає, що Закхей був митарем і багатою людиною. Та одночасно в його душі виявилося багато простоти і щирості. Тому він радо приймає Христа до свого дому. А на знак любові до Ісуса постановляє роздати половину свого майна бідним і перепросити всіх скривджених.
Багатство не стало для нього перешкодою зустрітися з Ісусом Христом, отримати Боже благословення та спасіння. Завдяки простоті, щирості, відкритості серця Бог знаходить дорогу до кожної людини, навіть великого грішника.
Противагою митаря Закхея є багатий юнак. Він був побожним, бо з дитинства виконував усі заповіді. Одночасно мав велике багатство. Юнак також зустрів Ісуса у своєму житті, та це не стало користю для нього. Коли Христос запропонував йому поділитися своїм багатством з бідними людьми, як знак спасіння, він виявився не готовим до цього. Хоч був побожним, та серце його було прив’язане більше до багатства, ніж до Господа Бога. Душі юнака бракувало простоти, покори та повної надії на Господа. Через те він втратив Боже благословення, відійшовши сумним, незадоволеним від Ісуса Христа, не пізнав у Ньому джерело свого щастя. Натомість для Закхея Христос став джерелом справжньої радості та щастя на землі й у вічності.
Ім’я Закхей означає бути чистим, чистий. Та воно було у протиріччі зі способом його життя й діяльністю. Однак Ісус поєднав цю протилежність в одну цілість, перетворивши її у синівство Авраама та спасіння. Будучи митарем, багатим в нечесний спосіб, Закхей, згідно з Законом, знаходився поза спасінням. Але простота і щирість серця Закхея відкрили Йому шлях до Бога та спасіння. Неможливе у людей стало можливим для нього через Ісуса Христа.
Книжники і фарисеї чи багатий юнак вважали себе тілесно й духовно чистими – морально досконалими, насправді їхні душі виявилися забруднені сліпотою гордості. Цим вони втратили Боже благословення та спасіння від Ісуса Христа. Натомість Закхей та інші розкаяні грішники отримали від Христа справжню чистоту душі й розуму, бо пізнали в Ньому Бога та Його велику любов до людей і прийняли Його як свого Спасителя.
На прикладі Закхея бачимо, як власне добро служить добру інших людей, зокрема пізнанню Бога, провадить їх до Ісуса та спасіння. Його покаяння Спаситель підсумував словами: „Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він син Авраама”. Своїм наверненням митар Закхей отримав спасіння не тільки для себе, а й для свого дому – своєї сім’ї. Тому серед святих панувало гасло: „Спаси себе й біля тебе спасуться інші”.
Коли Господь дає нам будь-які дари, таланти, то не тільки для нас, а й для добра інших. Щоб користаючи з них, вони служили також добру ближніх, зокрема допомагали пізнавати Ісуса та Його любов до нас, зроджували в їхніх серцях віру і любов до Нього, зближали їх до Господа та спасіння – участі у Царстві Небесному.
Ми несемо спасіння іншим вірою, молитвою, поставою покори, терпеливості, милосердя, прощення. Із Святого Письма знаємо, що Божий закон побудований на основі двох заповідей – любов Бога і любов ближнього, які нерозривні між собою. Коли ми дбаємо про любов до Бога, то вона одночасно повинна проявлятися через нашу любов до ближніх. Бо в них ми найчастіше зустрічаємо й любимо Ісуса Христа: „Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили” (Мт 25,40). Коли дбаємо про наше спасіння вчинками і йдемо до Царства Небесного дорогою Божих заповідей, то прикладом свого життя провадимо інших за собою. Бо Царство Боже – це спільнота любові Бога з людьми. „Бо де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них” (Мт 18,20). Бо неможливо любити Бога самого і не любити Його в ближніх. Якщо ми любимо Бога, але не провадимо інших до нього, тоді наша любов до Господа неправдива й дорога до неба сумнівна: „Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого”, „Коли хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить брата свого, той неправдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить” (1 Йо 4,21-20).
Ми, як добрі християни, стараємося допомогти іншим пізнати правду про Бога, допомогти їм любити Ісуса виконанням заповідей, молитвою, у Святих Тайнах. Та буває часто так, що діти, чоловік чи дружина, брат чи сестра або знайомі противляться цьому, кажучи: „О, які святі зробилися. Ви б тільки молилися й до Церкви ходили”. З нами поводяться так, як говорили про Закхея: „До чоловіка грішника зайшов у гостину” (Лк 19,7). Та Христос заступився за нього й виправдав його, дав йому надію на спасіння. І нам не треба боятися цієї негативної критики людей, а продовжувати провадити ближніх до Бога поставою покори і терпеливості, витривалою молитвою за них. Бо прийде час, коли Господь покаже плоди нашої праці, наверне їх, відкривши їм серце й розум на світло Божої правди.
Одна дівчина, відійшовши від Бога, сильно захворіла. Колишня її товаришка, віруюча дівчина, відвідала її й, побачивши в кімнаті безлад, взялася прибирати. Вона все помила, почистила, поправила постіль, наварила для хворої їсти й, нарешті збираючись піти, запитала хвору, чи не захотіла б вона, щоб за неї помолитись? Але хвора грубо відповіла: „Іди звідси зі своєю молитвою й не набридай мені!”
Те саме повторилося на другий і на третій день, проте подружка мала багато терпеливості до хворої і продовжувала приходити й піклуватись нею, аж поки та не видужала. Навівши лад у кімнаті, християнка підійшла до своєї колишньої подруги й сказала: – Отож, мила моя, ти вже цілком здорова й нема потреби, щоб я далі набридала тобі. Завтра я вже не прийду. Дозволь же мені хоч поцілувати тебе на прощання!
Хвора давно вже страждала від докорів сумління за своє грубе ставлення до подруги, тому ці слова остаточно зворушили її черстве серце. Вона кинулась на шию своєї рятівниці й гірко заплакала. Дівчина попросила прощення й гаряче подякувала за турботу у тяжкі дні хвороби і виявила бажання стати на Божу дорогу. Обидві подруги стали на коліна і одна в сльозах покаяння, а друга в сльозах радості дякували Господеві за спасіння. Як бачимо, терпеливість, розуміння та щира любов – це найпростіша дорога до черствих сердець, до спасіння.
Якщо ми є правдивими християнами, хай спосіб нашого життя відповідає нашому імені й наповняє світ Божою любов’ю. Бо невідповідною поведінкою ми позбавляємо ближніх цього великого дару, закриваємо їм дорогу до Бога, до спасіння. Хай про це постійно нагадують нам слова апостола Павла: „Тому, якщо страва призводить брата мого до гріха, повік не буду їсти м’яса, щоб не спокушувати мого брата, …за якого помер Христос” (1 Кр 8,13;11). Амінь.
о. Михайло Чижович, редемпторист
ПЕРШЕ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ТИМОТЕЯ 4, 9-15.
Сину Тимотею, вірне це слово й повного довір’я гідне. Саме для цього трудимося та боремося, ми поклали нашу надію на живого Бога, Спасителя усіх людей, особливо ж вірних. Це наказуй і навчай.
Ніхто твоїм молодим віком хай не гордує, але будь зразком для вірних у слові, поведінці, любові, вірі і чистоті.Заки я прийду, пильнуй читання, утішай та навчай.Не занедбуй у собі дару, що був даний токі через пророцтво з покладанням рук збору пресвітерів.Про це міркуй, будь увесь у цьому, щоб поступ твій усім був очевидний.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЛУКИ 19, 1-10.
В тому часі проходив Ісус через Єрихон. А був там чоловік, Закхей на ім’я; він був головою над митарями і був багатий. Бажав він бачити Ісуса, хто він, але не міг із-за народу, бо був малого зросту. Побіг він наперед, виліз на сикомор, щоб подивитися на нього, бо Ісус мав проходити тудою. Прийшовши на те місце, Ісус глянув угору і сказав до нього: – Закхею, злізай швидко, бо я сьогодні маю бути в твоїм домі.
І зліз той швидко і прийняв його радо. Бачачи те, стали нарікати й казали: – До чоловіка грішника зайшов у гостину.
Закхей устав і промовив до Господа: – Господи, ось половину майна мого даю вбогим, і коли я чим кого покривдив, верну вчетверо.
Ісус сказав до нього:- Сьогодні на цей дім зійло спасіння, бо й він син Авраама.Син бо чоловічий прийшов шукати й спасти те, що загинуло.
Тм. 4, 9-15. „Будь зразком для вірних у слові, поведінці, любові, вірі йистоті”
Люди багато чують в церкві, особливо від священиків на проповіді про те, як треба жити, якою мала б тути поведінка і постава християнина. До того ж, всі ми багато читаємо про те, що означає бути християнином, і ми з нас свідомі того, де гріх, а де його не має. Але щоб почати так жити, люди потребують когось, хто втілював, або втілює це у своєму особистому житті.
У народі кажуть, що краще раз побачити, ніж сім разів почути. Люди потребують, щоб хтось був втіленням тих християнських чеснот, християнської постави, яка в теорії може для нас виглядати недосяжною. То ж люди потребують від кожного з нас, хто називається християнином, щоб це християнство реалізувалось, ставало видимим у нашому житті.
Будьмо взірцем для кожної людини, яка стрінеться на наіій життєвій дорозі, будьмо взірцем Христового учня!
Лк. 19, 1-10. „А був там чоловік, Закхей на ім’я; він був головою над митарями й був багатий. Він бажав бачити Ісуса, хто Він такий, але не міг із-за народу, бо був малого зросту„
Перед нами відкривається дуже цікава картина. Закхей, який був головою над митарями – сьогодні це посада керівника податкової інспекції, тобто був людиною, відомою в суспільстві – так зацікавився Ісусом Христом, що не посоромився вилізти на дерево, бо не міг Його побачити. Це бажання побачити Спасителя, відкритість, безпосередність, правдивість зумовили те, що він дуже швидко сам перемінився і приніс плоди цієї переміни.
Проблема наших стосунків з Богом полягає в тому, що ми часто навіть перед Ним граємо якусь роль: або праведника, щоб добре виглядати перед Господом, перед собою, перед іншими, або ж грішника. Бог хоче, щоб ми постали перед Ним у правді та істині – такими, якими ми є.
У цьому Євангелії бачимо, що відбулася ця зустріч у правді. Найперше тому, що Господь є правдою, і Закхей постав перед Ним у правді, він щиро кається: „Якщо когось скривдив, то віддам учетверо, а половину майна дам убогим”.
Так само і в нашому житті: якщо ми в правді стаємо перед Богом, то плоди переміни одразу приходять у наше життя. Адже правильно будувати своє життя, правдиви зарадити собі можна лише тоді, коли зустрінемося з Господом.
Зустріч людини з Богом цілковито перемінює її!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Житіє преподобного і богоносного отця нашого Євтимія Великого
Святий Євтимій, посвячений службі Божій ще в утробі своєї матері Діонисії (згідно з її обітницею), народився 377 р. в місті Мелитині, у Малій Вірменії. Його батько Павло помер 379 р., коли синові було лишень два роки. Малого Євтимія на виховання взяв тамтешній єпископ Отрій, який, побачивши глибоке благочестя хлопця, згодом висвятив його на священика, а опісля призначив завідателем усіх монастирів Мелитини. Найбільше Євтимій любив перебувати в монастирі святого Полієвкта і часто дуже гаряче молився до цього святого. Однак серце його рвалося до пустельного життя, тому він покинув рідню і подався до Єрусалиму побачити святі місця, а звідти пішов у лавру Фаре (лавра різнилася від монастиря тим, що келії монахів не були спільні, а розкидані по пустелі, спільною була лишень церква). Жив він там по сусідству зі святим Теоктистом (його пам’ять вшановуємо 3 вересня), а через п’ять років, по відданні празника Богоявлення, вони обидва пішли в Кутилійську пустелю і перебували там у молитві до Квітної неділі. Випадково вони знайшли печеру, і вирішили залишитися там назавжди.
І почалося для них правдиво святе життя. За розповіддю святого Киріяка (його пам’ять вшановуємо 29 вересня), преподобний Євтимій, крім суботи і неділі, не їв, не розмовляв, спав сидячи або стоячи – причому тримався звисаючої зі склепіння печери мотузки, щоб не впасти під час сну, – цілий тиждень.
Однак невдовзі вже й тут стали горнутися до нього учні, спраглі його науки і духовного проводу, особливо після того, як він зцілив Теревона, сина грецького полковника Аспевета. Теревон був опанований злим духом, який відняв половину його тіла. Юнак радий був прийняти віру Христову, і ось вночі явився йому монах і сказав: “Якщо хочеш бути здоровий, прийди до мене. Я називаюся Євтимій і мешкаю в східній пустелі, над потоком коло дороги, що веде до Єрихону, за десять миль від Єрусалиму. Аспевет, в супроводі великого числа сарацинів, привіз сина до преподобного Євтимія, а коли той зцілив його, вони всі увірували в Ісуса і прийняли святе хрещення, а Аспевет отримав ім’я Петро.
Слава про святого Євтимія ширилася все далі й далі, до нього стали горнутися щораз нові учні. І святий заклав тут лавру, зі своєї печери зробив церкву, ігуменом лаври призначив св. Теоктиста, а сам пішов у південному напрямку, в бік Мертвого моря, в пустелю Рува, а звідти – в пустелю Зифони, й осів у печері, в якій колись цар Давид переховувався від Савла. Однак і тут, коли святий прогнав біса з одного хлопця, стали горнутися до нього учні і збудували монастир. Тоді преподобний Євтимій і в ньому запровадив монаше правило, а сам узяв одного з монахів на ім’я Домитіян і повернувся до лаври Теоктиста, однак не залишився в лаврі, а оселився за милю від неї. Невдовзі сюди прийшов Аспевет (у хрещенні Петро) в товаристві агарян і сказав, що хоче разом з ними залишитися зі святим Євтимієм. Той охрестив їх і розмістив поміж монастирем Теоктиста та своєю печерою. Так повстав новий монастир з церквою, в якому згодом патріярх Ювеналій настановив Петра (Аспевета) єпископом.
Бог наказав святому Євтимію приймати всіх учнів, що все більше і більше приходили до нього. Так повстала біля його печери нова лавра, Євтимієва. До цієї лаври Євтимій приймав монахів, які вже тривалий час перебували в лаврі Теоктиста і були загартовані в постах та інших монаших подвигах. Крім молитви, усі вони заробляли на життя працею своїх рук, бо лінивство вважалося найбільш негідним гріхом. Ось як преподобний Євтимій навчав своїх учнів: “Наслідуймо апостола Павла, котрий трудився день і ніч і не лишень остерігався неробства, але й служив своїм трудом ще й іншим, бо, як він пише: «Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зі мною, служили оці руки» (Ді. 20, 34). Якщо миряни нарікають на працю, страждають і безнастанно журяться, як би то прогодувати своїх жінок і дітей, і з трудів рук своїх приносять Богові жертву й убогим дають милостиню – то чи ми, монахи, не мали б трудитися для невеличких потреб нашого тіла? Маємо працювати, щоб не впасти у неробство і не їсти з чужої праці, бо, як сказав апостол: «…як хтось не хоче працювати, хай і не їсть» (2 Сол. 3, 10)”.
Однак і в далекій пустелі він не спускав ока зі справ святої Церкви. Коли в Ефесі (431 р.) зібрався Вселенський собор, святий Євтимій послав туди єпископа Петра. Так само через своїх представників він брав участь у Халкедонському соборі (451 р.). Після Халкедонського собору в Палестині настало велике замішання. До Єрусалиму прийшов монах Теодосій, єретик, і поширив єресь серед багатьох монахів, а також привернув царицю Євдокію, вдову Теодосія Молодшого, котра після смерти чоловіка жила в Єрусалимі. Дійшло до того, що Теодосій вигнав з Єрусалиму патріярха Ювеналія і сам засів на його владичім престолі. Тепер єретичний вовк скинув з себе овечу шкіру і почав люто переслідувати й убивати тих священиків, що не хотіли прийняти єресі. Він посилав відділи війська в пустелю, щоб ті вбивали вірних Церкві самітників. Тоді святий Євтимій зі своїми монахами мусив утікати в найдальшу глушину пустелі Рува.
Однак уже через двадцять місяців єретик Теодосій потайки втік з Єрусалиму, а преподобний Євтимій повернувся до своєї лаври. Цариця Євдокія невдовзі визнала, що впала у страшний гріх єресі і, розкаюючись, послала до святого Євтимія просити поради і помочі. Євтимій привів її до покаяння і примирив з Церквою. А коли цариця спитала, яким чином вона могла б причинитися до добра його лаври, то слуга Божий сказав так: “При дверях твоїх чекає вже на тебе смерть. То що тобі журитися нами? Ти журися про те, що потрібне тобі для доброї смерти. Для нас можеш лишень одне зробити – молися за нас Богові”. І справді, через кілька місяців Євдокія померла.
А коли преподобному Євтимію виповнилося 90 літ, Бог об’явив йому, що хоче покликати до своєї слави святого Теоктиста, його першого учня. Євтимій пішов до лаври і тут Теоктист свято, як свята є смерть кожного праведного, на його руках віддав Богу чисту і повну чеснот свою душу (3 вересня 446 р.). Новим ігуменом лаври святий Євтимій призначив Марина, брата Теревона, а коли Марин помер (468 р.), на його місце ігуменом став Логин. Саме він звернув увагу преподобного Євтимія на молодого тоді літами святого Саву (його пам’ять вшановуємо 5 грудня). Через кілька років святий Євтимій узяв молодого монаха в глибоку пустелю, відтоді Сава і Домитіян, про якого ми вже згадували, були невідступними співподвижниками преподобного Євтимія, разом зі святим вони кожного року йшли в побогоявленський час у пущу.
У 473 р., після Богоявлення, святий Євтимій не вибрався, як звичайно, в пущу, 13 січня він сказав своїм учням, що ще тиждень пробуде з ними, а в суботу, опівночі, (20 січня) покине їх навіки. Також святий провістив, що невдовзі після нього упокоїться і Домитіян. Перед смертю преподобний Євтимій зібрав усіх своїх учнів, попрощався з ними, благословив, дав останні поради й настанови і, за їхньою волею, призначив їм ігуменом Іллю. Потім три дні перебув у безнастанній молитві і помер на 97-му році життя, з яких 68 літ прожив у пустелі. Не стало серед живих святого Євтимія. Його душу, що підносилася до неба, побачив святий Герасим (його пам’ять вшановуємо 4 березня) і вибрався на похорон, на якому також були святий Киріяк і патріярх Анастасій. Тіло святого на сьомий день після смерти поклали в тій самій печері, де він подвизався, а його мощі Бог прославив численними чудами.
Домитіян після смерти свого великого вчителя, з яким прожив 50 літ, не відходив від його могили; він молився тут день і ніч і чекав сповнення того, що провістив йому святий Євтимій. І справді, на восьмий день після смерти святого, Домитіяна знайшли біля його гробу неживого. Помер у молитві. Чи може бути щасливіша смерть, як смерть цього вірного учня святого Євтимія?
І. Я. Луцик, „Житія святих, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
Тропар воскресний, глас 8:
З висоти зійшов Ти, Милосердний,* погребення прийняв Ти тридневне,* щоб нас визволити від страстей.* Життя і воскресіння наше,* Господи, слава Тобі.
І святому, глас 4:
Веселися, пустине неродюча,* радій, безболізна,* бо умножив дітей Тобі муж бажань духовних,* доброчестям насадив, повздержністю виростив у звершеність чеснот.* Його молитвами, Христе Боже,* умиротвори життя наше.
Також кондак воскресний, глас 8:
Воскресши з гробу,* умерлих воздвигнув Ти* і Адама воскресив Ти,* і Єва ликує в твоїм воскресінні,* і світу кінці торжествують* востання Твоє,* Многомилостивий.
Слава: Кондак святому, глас 8:
В чеснім Різдві твоїм* створіння радість знайшло* і в божественній твоїй пам’яті, преподобний,* добродушність багатьох Твоїх чудес прийняло.* Із них щедро подай душам нашим* і очисти скверні гріхів,* щоб ми співали: Алилуя.
I нині: Богородичний, глас 8:
Непереможній Владарці* на честь перемоги* ми, врятовані від лиха,* благодарні пісні виписуємо Тобі,* раби Твої, Богородице.* А Ти, що маєш силу нездоланну,* від усяких нас бід охорони,* щоб звати Тобі:* Радуйся, Невісто неневісная.
о. Петро Фостик
