Комуністичний уряд Румунії переслідував християн подібно, як комуністи переслідували нашу Церкву в Україні. Одного року в румунській тюремній камері каралося Тридцять в’язнів-християн. Серед них був один лютеранський міністр. Одного вечора до тієї камери несподівано вкинено ще одного в’язня. Побачивши його, в’язні не хотіли вірити своїм очам, бо це був комуніст, безбожник, капітан Таємної комуністичної поліції. Він, мов дикий звір, довгі роки переслідував християн, несправедливо вкидав їх до в’язниць. Майже всі християни, які були в тій камері, були ув’язнені ним. Що сталося? Всі здивувалися, чому він потрапив до тюрми. З болем серця цей колишній капітан несміливо почав говорити.
Одного дня до його канцелярії увійшов дванадцятилітній хлопець з вазонком пахучих квітів і несміливо промовив: „Пане капітане! Ви ув’язнили мого батька і мою маму. Саме сьогодні річниця народин моєї любої мами. Кожного року я купував для мами вазонок квітів і це справляло їй велику приємність. Сьогодні я не можу зробити тієї приємності моїй мамі, бо ви вкинули її до тюрми. Моя мама є християнкою, вона вчила мене прощати кривду, любити ворогів і відплачувати добром за зло. Сьогодні моя мама десь у незнаній тюрмі і я не можу її привітати в день її народження, тому я бажаю цими квітами справити приємність матері ваших дітей. Тож прошу вас, капітане, візьміть ці квіти і передайте вашій дружині”.
Ці щирі слова побожного хлопця, мов грім з ясного неба вдарили в закам’янілу душу невіруючого і жорстокого комуніста, його серце почало важко битися в грудях і Божа ласка увійшла в його душу. Дрижачими руками він узяв ці квіти від хлопця, ніжно поклав їх на стіл, пригорнув хлоп- ця до своїх грудей, обняв його і поцілував, як рідний батько, а з його очей котилися рясні сльози. Подібно, як Савло в дорозі до Дамаску з лютого ворога християн став ревним апостолом Христовим, так і цей капітан від того дня змінився до невпізнання. Совість не дозволяла йому вишукувати невинних християн, кидати їх до тюрем і знущатися над ними. Він став практикуючим християнином і за це опинився в тюрмі. Прощення кривди ворогові перемінило хижого вовка у невинне ягнятко. Ось вам сила євангельського прощення!
Ісус Христос часто підкреслював потребу прощення кривди. У сьогоднішній притчі він наглядно повчає нас про необхідність прощення заподіяної кривди. Цар перевіряв рахунки. Привели до нього управителя провінції, який був винен десять тисяч талантів, на наші гроші двадцять – мільйонів доларів. А що не мав той чим віддати, то пан і звелів його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав, і віддати. Слуга впав до ніг царя, благаючи: „Потерпи мені, пане, все тобі поверну”. Пан змилосердився і подарував йому ввесь борг, подарував двадцять мільйонів доларів.
Вийшовши з палати царя, цей слуга побачив свого товариша, який винен був йому сто динаріїв, на наші гроші приблизно двадцять доларів. Без милосердя він почав души ти свого товариша за горло, кажучи: „Віддай мені”. Нещасний слуга не мав тих ста динаріїв, тож благав його тими самими словами, якими його товариш благав помилування у царя: „Потерпи мені! Я все тобі віддам”. Але немилосердний слуга не хотів йому подарувати цих двадцять доларів, не хотів зачекати кілька днів і вкинув його в темницю.
Слуги донесли це цареві. Цар розгнівався вельми, при- кликав цього слугу і промовив: „Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?” Тоді цар передав його катам, поки не поверне йому всього боргу. Ісус Христос закінчує цю притчу словами: „Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму 3 серця свого” (Мт. 18, 32-35).
Ми, грішні люди, дуже часто поступаємо, як той не- милосердний слуга. Наш Небесний Цар, Господь Бог прощає нам наші щоденні й численні провини і то кожен раз, якщо ми благаємо в нього прощення, а ми, часом, не хочемо простити нашому ближньому маленької зневаги або кривди. Христос Спаситель виразно каже: „Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш Небесний простить вам” (Мт. 6, 14).
А скільки разів повинні ми простити ближньому провину? Жидівський Талмуд наводить слова рабіна Бен Ягу да: „Як хтось провиниться проти тебе, прости йому раз, другий раз, третій раз, але не четвертий”. Апостол Петро запитав Ісуса Христа: „Господи! Коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати?” Ісус відповів: „Не кажу тобі: До сімох разів, але – до сімдесяти раз по сім” (Мт. 18, 21-22). Це значить завжди!
Ті християни, котрі не хочуть простити своїм ближнім заподіяну кривду, не повинні проказувати молитву „Отче наш”, бо в цій молитві ми говоримо: „Отче наш… прости нам довги наші так, як ми прощаємо довжникам винуватцям нашим”. Хто не хоче простити кривди ближньому, той молиться: „Отче наш, не прости мені мою провину, бо я не прощаю моєму ближньому”.
Отець Небесний „велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих і посилає дощ на праведних і неправедних”, – каже Ісус Христос (Мт. 5, 45). Якщо ми колись провинимося свідомо чи несвідомо, то бажаємо, щоб наші ближні нам простили. Святий апостол Іван у першому посланні пише: „Хто не любить, той у смерті перебуває” (1 Ів. 3, 14). Тому Христос перестерігає нас словами: „Коли приносиш на жер Мовник твій дар і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там перед жертовником твій дар: піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар Твій” (Мт. 5, 23-24). „Хай сонце не заходить над вашим гнівом”, – закликає апостол Павло (Еф. 4,26).
Запам’ятаймо собі добре слова Господа нашого Ісуса Христа: „Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя” (Мт. 5, 7). В іншому місці Ісус Христос додає: „Все, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм” (Мт. 7, 12). Амінь.
Вл. Інокентій Лотоцький, ЧСВВ
„Чи не слід було тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою? „ (Мт. 18,33)
„Герой!” Яке милозвучне слово! І як їх мало на світі! Зате багато є таких, що скидаються на героїв, хоч нічого в геройством спільного не мають. Не є героєм чотирнадцятьлітний юнак, який димить люльку, чи палить папіроску. Не в героєм молодець, який зазначує, що вже не є дитиною і хвалиться, що вже перечитав усю можливу брудну літературу й бачив найновіші порнографічні фільми, недозволені для молоді, обріхуючи воднораз своє сумління, що це не гріх, але право і потреба природи. Не є героєм робітник, який в оточенні своїх співтоваришів насмівається з Бога, з його правд, з Церкви і її служителів, зневажає святі Тайни. Такі люди – це духові карлики і покоління моральних недоростків.
Навпаки, справжній герой – це людина, яка відзначилася своїми надзвичайними вчинками або величчю свого духа. У старинній мітології знаний був герой Геракль в надзвичайних своїх вчинків та сили, У Біблії розказується про героя Самсона, який роздер лева наче козеня, не мавши в руці нічого (Суд. 14,6). Іншим разом, не маючи в руці нічого лише щелепу осла, він цією простою зброєю вбив тисячу чоловік (Суд. 15,16).
А є й такі герої, що довершують багато кращих і шляхетніших вчинків, але про них ніхто ані не згадує, ані не пише. От хоч би тих сорок шість тисяч Сестер Милосердя, які працюють у шістдесяти п’яти різних країнах світу, несучи раз-у-раз допомогу хворим і терплячим у шпиталях. Історія Церкви Христової знає цілі легіони отих героїв, що віддавалися нечуваній посвяті й жертві з любови до ближнього.
І саме сьогоднішня свята Євангелія заохочує нас до одного роду такого геройства, тобто до прощення кривди. Як же це? Невже прощення може бути геройством? Авжеж! Іноді треба бути справжнім героєм, щоби простити кривду чи зневагу. Свята Євангелія змальовує нам дуже немилий обрав: Ось чоловік твердого і немилосердного серця, наче дикий звір, уп’ялив вір у свого співтовариша-боржника; кидається на нього, шарпає його, давить та кричить люто: „Віддай, що винен” Забуває про те, що перед хвилиною його Господар-Цар змилосердився над ним і відпустив йому великий борг. А він не змилосердився над своїм співтоваришем. Тому то Господар-Цар віддав чоловіка цього тюремникам на покарання.
Гнів, ненависть, жадоба помсти за заподіяні образи, все це випливає зі заздрости, самолюбства, ображеної гордині; тісно пов’язується в нашою особою, отже й з нашою природою. Іти проти схильностей нашої зраненої природи, це річ похвальна, іноді ж – геройська. Чим більші перемагаємо труднощі, тим більша наша заслуга, тим більший ступень геройства. А перемогти, подолати себе самого, це найбільша перемога. Приклад подав нам Ісус-Спаситель, розп’ятий на хресті, коли слухав насмішок і блюзнірств первосвящеників і фарисеїв. Він молився: „Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять!” (Лк. 23,34).
Розповідають, що коли намісник Галичини, Андрій Потоцький, впав мертвий від кулі студента, вбивника, залишив у глибокому смутку свою дружину. Вона йде до каплиці молитися, плаче, бореться у ній почуття помсти з бажанням помилування для вбивці. Потім вона вертається у свою кімнату й пише листа. Сльови падуть на папір. „Мамо, що пишеш? „ – питає Її малий синок. „ Лист до цісаря про помилування в’язня! „ – відказала. Лист треба ще лиш підписати, але рука відмовляє послуху. Нещасна вдова робить на папері лиш знак хрестика, проказуючи тихо молитву, Аж опісля кладе свій підпис. Був це лист про помилування, засудженого ка кару смерти вбивника її мужа. Простити в таких обставинах і в таких хвилинах життя, це геройство, це щось більше, як здобути золоту чашу на олімпійських ігрищах.
Прощення має свою історію. У найстаршому кодексі Гамурабі є закон, який каже таке: Як архітект будує дім, а дім завалиться та вб’є власника, тоді Й архітекта карають смертю. Якщо при тому нещасті згине дитина власника дому, тоді Й дитину архітекта засуджують на смерть. – В Юдеїв існувало право т.зв. паралельної відплати: „ Око за око, зуб за зуб „ (Вих. 21,23-25). Якщо мені хтось виколов око, я маю право зробити йому те саме; якщо мені хтось вибив зуба, я маю право йому також вибити зуба, і ніхто за це не карав.
Ісус-Спаситель удосконалює цей юдейський закон, кажучи: „Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого і ненавидь ворога свого. А я кажу вам: любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас” (Мт.5,48-44). Цю свою науку Ісус засвідчує живим прикладом життя: Він прощає грішниці, Петрові, розбійникам, катам і нам усім. Він прощає завжди і всюди.
„Господи – питає Петро – коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати? „ Ісус же промовив до нього: „Не кажу тобі до сімох разів, але до сімдесяти раз по сім” (Мт. 21,22). Це значить: маємо прощати завжди.
У добре зорганізованій спільноті річ недопускаєма, щоб людина у своїй справі сама собі вимірювала справедливість. Ніхто бо не може бути суддею у своїй власній справі. Людство – це не печера розбійників, але велика родина Божа. І Бог застеріг собі право відплати: „Мені належить помста, я відплачу „ – говорить Господь (Рим. 12,19). А до нас належить – простити, пробачити. Тим більше, що ми самі потребуємо прощення. Це прощення зумовляє одне застереження, тобто: „ Простіть – каже Господь – і вам проститься” (Мт. 6,15). Немає, отже, прощення без прошення. Хоч цей обов’язок не раз дуже прикрий для нашої людської природи, проте він великий, шляхетний, необхідний і божесько гарний. Чим є ті зневаги і кривди, які нам завдали люди, коли їх порівняти з тими, які ми заподіяли Божому маєстатові ? Як же тоді можна молитися в Господній молитві: „Отче наш… прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”, тоді, як ми самі не прощаємо? Чи ж це не насміх з самого Бога й накликування на себе справедливого засуду?
Всі люди на світі, віруючі й погани, вчені й невчені, цивілізовані чи ні, всі вони люблять своїх приятелів і добродіїв. Однак лише християни люблять також своїх неприятелів і ворогів. Годі ж бо правдиво когось любити, коли йому немає сили простити. Навіть серед найближчих приятелів виникають у житті певні непорозуміння, чи в браку застанови, чи зі самолюбства, чи просто з людської немочі. Любити маємо не абстрактно, не словами, але конкретними ділами, в усіх обставинах нашого життя. Бо любов – це постійне пробачення. А й Господь своє прощення наших провин узалежнює від пашого прощення. Цією думкою перейняте ціле Священне Писання.
Дорогі брати і сестри, у притчі про немилосерного боржника, Христос навчає нас, що Бог не може простити тому, хто раніш не простив своєму ближньому, а то й ворогові. Тож заки починаємо просити в Господа прощення своїх провин, наперед мусимо простити усім тим, що проти нас провинилися. Щоби спромогтися на такий чин прощення, треба якоюсь мірою бути героєм. Але чим в людські провини і борги супроти нас, коли їх порівняти в нашими провинами і боргами супроти Бога? Коли б ми виявили людям стільки добра, любови, милосердя й довготерпеливости, як це Господь виявляє нам, тоді якоюсь маленькою мірою мали б ми право почуватися покривдженими і ображеними, коли нас зневажили наші ближні. Але якою великою є відстань між Богом і нами, так далеко нам до його любови, терпеливості, доброти. Тому годиться нам сокрушенним серцем просити: Господи прости нам, бо ми прощаємо, – відпусти нам, як ми відпустили! Здобудьмось на таке геройство! Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
ДО КОРІНТЯН ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. 1 Кор. 141 зач.; 9, 2-12.
Браття, ви достовірний доказ у Господі мого апостольства. Ось моя оборона перед тими, що мене судять. Хіба ми не маємо права їсти й пити? Хіба ми не маємо права водити сестру – жінку, як інші апостоли, брати Господні і Кифа? Чи може, один я і Варнава не маємо права на те, щоб не працювати? Хто коли своїм коштом служив у війську? Хто садить виноградник і не їсть із нього плоду? Хто пасе стадо і не живиться молоком від стада?
Хіба я говорю тільки як людина? Хіба й закон не каже цього? Таж у законі Мойсея написано: Не зав’язуй рота волові, коли молотить. Чи Бог турбується про волів? Чи, може, ради нас говорить? Бож ради нас написано, що хто оре, мусить орати в надії і хто молотить, молотить теж у надії, що матиме щось з того. Коли ми сіяли у вас духовне, чи то велика річ, коли жатимемо у вас тілесне? І коли інші мають це право над вами, чому не більше ми? Та ми не користуємося цим правом, але весь час терпимо, щоб не робити ніякої перешкоди Євангелію Христа.
ВІД МАТЕЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Мт. 77 зач. 18, 23-35.
Сказав Господь притчу оцю: Царство небесне похоже на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми. Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що був винен десять тисяч талантів. А що не мав той чим віддати, пан велів продати його, жінку, дітей і все, що він мав, і віддати. Тоді слуга, впавши йому до ніг. поклонився лицем до землі й каже: – Потерпи мені, пане, все тобі верну.
І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той. Вийшовши той слуга, здибав одного з своїх співслуг, який винен був йому сто динарів, схопив його й почав душити його, кажучи: – Верни, що винен.
Співслуга його впав йому в ноги й почав його просити. Потерпи мені, я тобі верну. Та той не хотів; пішов і кинув його в темницю, аж поки не верне борг. Коли товариші його побачили, що сталось, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про всю справу. Тоді пан покликав його і сказав йому: – Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?
І розгнівавшись його пан, передав його катам, аж поки не верне йому всього боргу.
Отак і мій Отець небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого.
1 Кор. 9, 2–12. «Ви, у Господі, є достовірним доказом мого апостольства»
У чому феномен голошення Слова Божого. У тому, що апостоли, досвідчивши цю зустріч із Господом, передавали цей свій досвід іншим. І так цей досвід ставав тоді і особистим, і спільним. До того ж, новонавернені були свідченням правдивости того досвіду.
Апостоли тішились тими учнями, які були достовірними доказами апостольства і для інших, і для них самих. Чи так відбувається в нашому житті? Чи ми можемо тішитись тим, що хтось навколо нас є доказом того, що ми свідчимо про Бога.
Саме тому живімо свято і своїм життям проповідуймо Господа гарячіше!
Мт. 18, 23–35. «Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого»
Кожний з нас завжди очікує милосердя, розуміння, доброзичливости від інших людей, але цього самого очікують й інші від нас.
Бо ж всі ми, люди, дуже подібні. Однак ми часто вимогливі до інших, кожному порахуємо всі його провини, усі його недоліки, вади. Можна сказати, що ми є фахівцями з учинків інших, суддями для інших, а себе дуже часто виправдовуємо, є адвокатами для себе. Часто ці аргументи певною мірою видаються нам слушними, проте Господь учить нас: чого ми хочемо, того й інші хочуть, чого ми не хочемо, того й інші не хочуть.
Отож стараймось подивитися на себе, запитати себе: чого я прагну, чого очікую, як також чого сподіваюся від інших?
Саме те, чого очікую від інших, маю чинити сам. Це буде добрим прикладом ставлення мого ближнього до мене.
Вл. Венедикт Алексійчук)
Тропар (г. 2):
Коли зійшов Ти до смерти, Життя безсмертне,* тоді ад умертвив Ти блистінням божества.* Коли ж і умерлих із глибин підземних воскресив Ти,* всі сили небесні взивали:* Життєдавче, Христе Боже наш, слава Тобі.
Тропар (г. 7):
Переобразився Ти на горі, Христе Боже,* показавши ученикам Твоїм славу Твою, скільки змогли.* Нехай засіяє і нам, грішним, світло Твоє повсякчасне,* молитвами Богородиці, Світлодавче, слава Тобі.
Слава: Кондак (г. 2):
Воскрес єси з гробу, всесильний Спасе,* і ад, увидівши чудо, зжахнувся, і мертві востали,* а творіння, бачачи, радується разом з тобою,* і Адам веселиться, і світ, Спасе мій, оспівує Тебе повсякчасно.
І нині: Кондак (г. 7):
На горі переобразився Ти* і, скільки змогли, ученики Твої славу Твою, Христе Боже, виділи,* щоб, коли побачать, як Тебе розпинають,* страждання зрозуміли добровільне,* а світові проповідять,* що Ти єси воістину Отче сяяння.
Прокімен (г. 2): Кріпость моя і пісня моя – Господь, і став мені спасінням (Пс. 117,14).
Стих: Караючи покарав мене Господь, та смерті не передав мене (Пс. 117,18).
Прокімен (г. 4): Як величні діла Твої, Господи, все премудрістю сотворив Ти (Пс. 103,24).
Стих: Благослови, душе моя, Господа, Господи, Боже мій, Ти дуже величний (Пс. 103,1).
Алилуя (г. 2): Вислухає Тебе Господь у день печалі, захистить Тебе ім’я Бога Якова (Пс. 19,2).
Стих: Господи, спаси царя і вислухай нас, в який тільки день призовемо (Пс. 19,10).
Свята (г. 8): Твої є небеса і Твоя є земля (Пс. 88,12).
Стих: Блаженні люди, що знають заклик Твій (Пс. 88,16).
Замість Достойно, приспів: Величай, душе моя, Господа, що на Таворі переобразився.
І ірмос (г. 4): Різдво Твоє нетлінно явилося, Бог із боків Твоїх пройшов, во плоті явився на землі і з людьми проживав. Тому Тебе, Богородице, всі величаємо.
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1).
Другий: Господи, у світлі лиця Твого підемо і в імені Твоїм возрадуємося навіки (Пс. 88,16-17). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого, якого є храм, св. прпмч. Дометія і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
о. Петро Фостик
