I НЕДІЛЯ ВЕЛИКОГО ПОСТУ, ПРАВОСЛАВІЯ. ПОЧАТОК ІКОНОБОРСТВА. ОСУД ІКОНОБОРСТВА. ТРІЮМФ ПРАВОСЛАВ’Я.
Свята Євангелія приводить нас сьогодні до Христа – Божого Сина як Він на порозі свого публічного життя покликає своїх майбутніх Апостолів. Вони були звичайними, простими людьми, переважно рибалками, які від часу їхнього покликання мали перебувати стало в Його товаристві, слухати Його навчання й обсервуючи його життя, приготовлятися до їхнього майбутнього завдання ловців людей. Коли так глядимо як Спаситель на всякі лади покликує різних людей, мусимо подивляти Його Божий розум, який знав прерізні способи приєднувати собі людей і спонукувати їх, щоби полишивши все пішли за Ним. Дорога, яку Він вибрав для своїх апостолів була нелегка, навпаки, вона була повна невигод, умертвління й терпінь. Вони мусіли покидати свої зайняття, родини, навіть свій рідний край і йти в далекі чужі сторони, щоб там голосити слово Боже і цим виконати доручення свого Вчителя. Він бо, полишаючи цю землю, дав їм оце завдання, кажучи:
„ Ідіть отже я робіть учнями всі народи: христячи їх у ім’я Отця й Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав „ ( Мт 28,19с).
Так ото Ісус Христос звертається до кожного з нас і кличе, щоб ми помагали Йому виконати діло, на яке послав на землю його небесний Отець. Як знаємо, Христос Господь прийшов на цей світ на те, щоб по служити людям і тією своєю службою спасти їх від гріха і влади диявола:
„ Син Чоловічий прийшов не нате, щоб йому служили, але послуг жити й дати життя своє на викуп за многих „ ( Мт 20,28).
Коли ж Він сам так вірно служив людям, Він вислужив собі право вимагати й від нас подібного служіння. Тому – то і каже:
„ Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною „ (Мт 16,24; Mp 8,34).
А хто не хоче того зробити, той негідний бути учнем Спасителя:
„Хто не бере свого хреста і не йде слідом за мною, той недостойний мене „ (Мт 10,38).
Інакшими словами; кожний з нас, що хоче осягнути мету свого існування на землі, тобто вічне спасіння в небі, мусить стати учнем Христовим. А щоб ним стати, мусить іти слідом за Ісусом, а саме жити так, як Він жив і так допомагати йому звершити те діло, на яке послав Христа Його небесний Отець.
Його діло в воднораз і нашим ділом, а виконуватимемо його тим, що поширюватимемо Його Божу науку серед людей. І то не лише самими словами, але, подібно як і сам Спаситель, головно нашими добрими ділами. Бо хоч слова й переконують та й поясняють науку Христову, то все-таки діла, тобто приклад потягав людей і вони наслідуючи наше богобоязливе життя, опасатимуть свої безсмертні душі. Вже в самому навчанні Христа криється спасіння, чи пак, життя вічне, як про це говорить сам Ісус:
„А вічне життя в тому, щоб вони пізнали тебе єдиного, правдивого Бога й того, що його ти послав — Ісуса Христа „ (Йо 17,3).
Здивуєтесь певно, кажучи: „ Звідкіля ми знаємо, що Христос покликав нас, щоб ми були Його апостолами й навчали інших Його Божої науки? „ Вже саме становище декого з нас того вимагає, щоб навчати інших. Ось так наприклад, батьки в першу міру такими вчителями й апостолами Христа відносно їхніх дітей. Їхнім обов’язком в не лише приводити дітей на цей світ, не лиш подбати про потреби їхнього тіла, але передусім подбати про те, що для них є найважливішим, тобто про спасіння їхніх душ. Батьки бо мають за обов’язок довести своїх дітей до їхньої оста точної мети, тобто до вічного спасіння — до Бога й до безмежного щастя в ньому. Тому їхнім першим обов’язком с повчити своїх дітей про існування Творця вселенної Господа Бога. Вже від ранньої молодості їхнім обов’язком є вщепити в серця своїх дітей пошану й любов до Творця, який не лише привів їх до існування, в тому існуванні підтримує, співдіє з кожним їхнім рухом, словом, гадкою і бажанням, але, крім того, подбав про все те, що їм до туземного життя потрібне. Батьки по винні вбачати в собі представників самого Творця, який при їхній допомозі дбав про їхніх дітей, та й їх стараннями провадить до остаточної мети. Тими словами, що їх звернув до Апостолів, Спаситель звертається й до батьків, кажучи:
„ Навчайте їх берегти все, що я вам заповідав „ (Мт 28,20).
З цих слів Христа виходить, яка велика й важка відповідальність лежить на батьках навчити своїх дітей правд Божих та вщепити в їхні серця пошану й любов до Божих заповідей, що є для нас Божих сотворінь, об’явленням волі нашого Бога-Отця. А передусім тому що від додержування Божих заповідей залежить наше вічне спасіння, тобто осягнення нашого вічного щастя, до якого нас Господь Бог у своїй доброті вже при нашому сотворені призначив. Ісус Христос виразно говорить про це словами:
„ Коли хочеш увійти в життя, додержуй заповідей „ (Мт 19,17).
Тому і не диво, що першим обов’язком батьків в навчити своїх дітей тих правд, які забезпечуть їм життя вічне, тобто безмежне щастя в небі. На жаль, однак батьки наших часів за велику вагу прив’язують до земних наук, та й до туземного життя, начебто поза ним не було іншого, багато важливішого життя, тобто життя після смерти. Вони стараються дбати виключно про потреби тіла й потреби ума дитини, за буваючи майже цілком про найважливіші потреби, про потреби душ їхніх дітей. Вони повинні пам’ятати на ті слова Христа Господа, яким Він звертається до нас усіх, кажучи:
„Яка користь людині, як цілий світ здобуде, а занапастить свою душу. Або що може людина дати в за міну за свою душу ?” (Мт 16,26).
Пам’ятайте батьки що з того, якби ви нашій дитині тут за життя, як то кажуть і неба прихилили , а не навчили її того що найважливіше для неї, а саме як спасати свою без смертну душу. Що їй з того, якби вона й царювала над цілою вселенною не лише тих кілька мізерних літ, але навіть і мільйони літ, коли після смерти вона, задля вашого нерозуму мусіла б каятись цілу вічність у пекельному вогні! Подумайте лише: та сама дитина, яку ви так дуже любили, про яку ви так за її туземного життя дбали, мала б так марно пропадати в тому місці страшних кар! Тож стараймось найперше навчити наших дітей того, що для них найважливіше й найпотрібніше. Бо коли ми це зробили, тоді ми виконали б наш обов’язок супроти Бога, воднораз же й наш обов’язок супроти наших власних дітей, бо запевнимо їм не лише щасливе життя на землі, але також після смерти в небі.
Та самі слова, як я вже згадав, ще не вистачають. Щоб дійсно повчити дітей про їхній обов’язок супроти Творця, треба їм ще ділом по казати, як це треба виконувати. Це значить власним життям, нашим прикладом треба вчити їх як належить шанувати і виконувати Божі заповіді. Тому що діти вже з природи наслідують тих, кого вони люблять, їм буде легко навчитись від нас богобоязливого життя. То а не диво, чому Господь Творець вщепив у дітей таку велику любов до їхніх батьків, не диво чому наділив їх неначе інстинктом наслідувати своїх батьків, та и ним неначе приневолює їх ставати такими, як їхні батьки. Й тому така велика відповідальність лежить на батьках: учити дітей добра, послуху й пошани супроти Божого закону, що є висловом волі Творця. Вже наш поет каже:„ Раз добром налите серце в вік не прохолоне „. Тому стараймось тим добром наповняти добре настроєні серця наших дітей, щоб вони дійсно сповнились добром любов’ю до Бога Творця й пошаною до Його святої волі. З другого боку, батьки мусять бути особливо уважними на те, щоб не дати навіть найменшого згіршення своїм дітям. Ось послухайте, як той добрий і лагідний Учитель, Ісус Христос, грозить страшними карами тому, хто дав згіршення головно малим, невинним дітям:
„А хто згіршить одного з тих малих, що вірують і мене, такому було б краще, якби млинове жорно повішено йому на шию й утоплено в морській глибині. Горе світові від згіршення. Воно й треба, щоб прийшли спокуси, однак горе людині через яку спокуси приходять „ (Мт 18,6с).
Тому виконуймо наш святий обов’язок супроти наших дітей! Навчаймо їх добра, любові Бога й ближнього, щоби словом і добрим прикладом наставляти їх на дорогу праву, яка доведе їх до їхньої мети, до Бога й до безмежного щастя в злуці з Ним.
о. д-р М.І. Любачівський
АПОСТОЛ: ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ЄВРЕЇВ 11, 24-26; 32 – 12, 2.
Браття, вірою Мойсей, коли був виріс, зрікся зватися сином дочки фараона; волів радше страждати разом з людом Божим, ніж зазнавати дочасної розкоші гріха, 26. бо, дивлячись на нагороду, вважав за більше багатство наругу вибраного народу, ніж скарби Єгипту.
І що ще скажу? Часу не вистане мені, як почну розповідати про Гедеона, про Варака, про Самсона, про Єфту, про Давида й Самуїла та пророків, що вірою підбили царства, чинили справедливість, обітниць осягнули, загородили пащі левам, вогненне полум’я гасили вістря меча уникали, ставали сильні, бувши недолугі, на війні проявили мужність, наскоки чужинців відбивали. Жінки діставали назад своїх померлих, які воскресали. Інші загинули в муках, зрікшися від них звільнитись, щоб осягнути ліпше воскресіння. Інші зазнали наруг і бичів, кайданів і в’язниці; їх каменували, різали пилою, брали на допити; вони вмирали смертю від меча, тинялися в овечих та козячих шкурах, злиденні, гноблені, покривджені; вони, яких світ був невартий, блукали по пустинях, по горах, по печерах та земних вертепах. І всі вони, дарма що мали добре свідчення віри, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли завершення.
Тому й ми, маючи кругом себе таку велику хмару свідків, відкиньмо всякий тягар і гріх, що так легко пристає до нас навколо, і біжімо витривало до змагання, що призначене нам, дивлячися пильно на Ісуса, засновника й завершителя віри, який, замість радости, що була перед ним, витерпів хрест, не звертаючи уваги на сором, і возсів праворуч Божого престолу.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЙОАНА 1, 43-51.
В той час вирішив Ісус піти в Галилею. І найшовши Филипа, мовив до нього: – Іди за мною.
А був Филип з Витсаїди, з міста Андрія та Петра. Зустрів Филип Натанаїла і сказав до нього: – Ми найшли того, про якого писав Мойсей у законі і пророки – Ісуса, сина Йосифа, з Назарету.
Натанаїл сказав йому: – Що доброго може бути з Назарету?
Мовив до нього Филип: – Прийди й подивися.
Ісус, побачивши, що до нього надходить Натанаїл, сказав про нього: – Ось справжній ізраїльтянин, в якому нема лукавства.
Натанаїл сказав: – Звідкіль ти мене знаєш?
Сказав Ісус і промовив до нього: – Перше ніж Филип тебе покликав, я тебе бачив, як був єси під смоковницею.
Натанаїл відповів йому: – Учителю, ти – Син Божий, ти – цар Ізраїля.
Ісус у відповідь сказав йому: – Тому що я мовив до тебе: я бачив тебе під смоковницею – віруєш. Побачиш більше, ніж те.
І сказав до нього: – Істинно, істинно кажу вам: побачите небеса відкриті і ангелів Божих, як вони возходять та сходять на Сина чоловічого.
Євр. 11, 24-26, 32 – 12, 2. «Маючи навколо себе таку велику хмару свідків… витривало біжімо до змагання, що призначене нам, вдивляючись пильно в Ісуса»
Через свою смерть і воскресення Бог подарував нам вічне життя. Ми про це чули, більшою чи меншою мірою це розуміємо, а навіть стараємось, що б осягнути це життям вічне, але бачимо, як нам нелегко це чинити. Навіть коли маємо намір жити свято, виконувати Заповіді Божі, то нам не завжди вдається цього досягти.
Часто нас опановує знеохота, відчай, бажання припинити боротися. Чому? Бо ми дивимось на себе і бачимо свій негативний досвід невдач. Але Бог не дивиться на наші невдачі. Бог бачить нас тими, за кого Він віддав своє життя. Він певний того, що ми спроможні осягнути життя вічне.
Тож ніколи, в будь-яких невдачах чи труднощах, чи в будь-яких падіннях, не знеохочуймось. А витривало ідімо вперед, ідімо до нашого спасення і життя вічного.
Йо. 1, 43-51. «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства».
Чому ми в стосунках з іншими часто лукавимо? Не завжди тому, що ми дуже зіпсуті, а тому, що ми не є правдиві перед Богом. За що Господь похвалив Натанаїла? Саме за його простоту, щирість і відкритість.
Пригадаймо, як Господь каже не бути літеплими – лише або гарячими, або холодними. Господь закликає нас до відваги – не боятися виражати те, що маємо в собі. Бог не очікує, щоб ми вдавали з себе когось, ким ми не є. Часто ми дуже хочемо подобатися іншим, щоб інші люди нас високо оцінили. Однак бачимо: корінням цього є лукавство, бо ми не є собою, не є такими, якими нас створив Бог.
Сталість і незмінність є лише в Бозі, і що більше наближаємося до Нього, то більше самі стаємо подібні на свого Творця. Лише в Бозі, у Його правді ми самі можемо ставати сталими і виявляти цю правду про Господа. Пізнаючи правду в Бозі, ми самі починаємо жити нею.
Стаючи учасниками істини в Бозі, ми самі випромінюємо істину, пізнаючи цілісного Бога, ми стаємо в усьому цілісні!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Перша неділя Великого посту зветься неділею Православ’я. Про яке православ’я тут йде мова? Слово „православ’я”, по-грецьки „ортодоксія”, означає істинну віру і правдиве почитання Господа Бога. Тож мова тут не про православ’я, яке ми сьогодні розуміємо як противагу Католицькій Церкві, але про православ’я, яке було спільне для цілої Христової Церкви аж до розколу Східної і Західної Церкви за патріярха Керуларія в XI сторіччі. Православ’я, яке святкує ця неділя, це православ’я вселенсько-католицьке, його визнавала ціла Христова Церква перших віків у боротьбі проти єресі іконоборства. Тому неділя Православ’я це торжество цілої Церкви, Східної і Західної, це радісне святкування остаточної перемоги над іконоборством й иншими єресями.
Неділю Православ’я установив і наказав щорічно святкувати Собор у Константинополі 842 року. Мета цього свята — прилюдно й урочисто віддати честь і поклін святим іконам Ісуса Христа, Пречистої Діви Марії і святих. Оскільки перше торжество православ’я, себто прилюдне почитання святих ікон після осуду іконоборства, відбулося в першу неділю посту 842 року, то ця неділя до сьогодні залишилася неділею почитання святих ікон, хоч це торжество не має нічого спільного з Великим постом. — Погляньмо дещо ближче на історію іконоборства та причини встановлення неділі Православ’я.
ПОЧАТОК ІКОНОБОРСТВА
Визначна риса Східної Церкви — це давнє й особливе почитання святих ікон Ісуса Христа, Божої Матері, ангелів і святих. Святим іконам, подібно як і святим мощам, Христова Церква віддає великі почесті і пошану. Вона ставить їх у храмі для прилюдного почитання. Вона заохочує, щоб ми святі ікони почитали вдома та — у формі хрестиків чи медальйонів — носили на своїх грудях.
Святі ікони зазнавали прилюдної і приватної почести у Східній Церкві аж до панування візантійського цісаря Лева III Ісаврія (717-741). Під впливом двох єпископів з Малої Азії він осудив почитання святих ікон і вважав його за ідолопоклонство. Свою боротьбу проти святих ікон почав від того, що наказав забрати ікону Ісуса Христа з брами його палати. А відтак у 730 році він видав цісарський декрет, яким заборонив почитання святих ікон у цілій державі. Цим декретом у Східній Церкві починається довга, завзята, болісна і кривава боротьба проти святих ікон, знана в Церкві під назвою іконоборства. Ця боротьба з невеликими перервами тривала понад сто літ і закінчилася світлим тріюмфом почитання святих ікон.
Цісарський декрет наказував святі ікони нищити, палити, а їхніх оборонців ув’язнювати, відправляти на заслання і навіть мучити. Патріярх Герман І (713-730) не хотів підписувати цісарський декрет проти ікон, за те цісар його усунув та призначив патріярхом послушного собі Анастасія (730-754). Римські папи, спочатку Григорій II (715-731), а потім Григорій III (731-741) пишуть до цісаря листи протесту і на своїх римських синодах осуджують боротьбу проти ікон.
Цісар Костянтин V Копронім (741-775), син Лева III, завзято продовжував іконоборчу боротьбу свого батька й хотів, щоби почитання святих ікон Церква урядово осудила. З цією метою у 754 році він скликав єпископів до Константинополя на собор, який під його натиском заборонив почитання святих ікон.
ОСУД ІКОНОБОРСТВА
Дозвіл на почитання святих ікон приходить за цісаревої Ірини, яка 784 року усунула з уряду іконоборця-патріярха Павла, а на його місце наказала вибрати Тарасія (784-806). Він разом з цісаревою Іриною й Апостольською Столицею скликав у 787 р. собор до Нікеї. Цей собор відомий у Церкві як Сьомий Вселенський Собор. Пам’ять Отців цього собору наша Церква святкує в жовтні.
Собор у Нікеї за основу до свого догматичного рішення щодо святих ікон бере науку святого Йоана Дамаскина (к. 675-749), великого богослова Східної Церкви. Собор виразно підкреслює різницю між почитанням — адорацією, по-грецьки — „латрія”, яке стосується тільки одного Господа Бога, і між почестю і пошаною, по-грецьки — „дулія”, яку віддаємо Богородиці, ангелам і святим. Собор навчає, що святі ікони це тільки видимі символи невидимих осіб, яким віддаємо почесть. Почитаючи святі ікони, ми не почитаємо паперу, полотна чи дерева, з яких зроблені святі ікони, тільки віддаємо честь тим особам, які на них зображені. Почитання святих ікон Собор ставить нарівні з почитанням святого Євангелія, хреста й мощей святих.
ТРІЮМФ ПРАВОСЛАВ’Я
З початком IX сторіччя за цісаря Лева V Вірменина (813-820) приходить нове переслідування святих ікон і воно триває аж до 842 року. У цьому році цісарева Теодора дозволяє почитати святі ікони й усуває іконоборчого патріярха Йоана VII, а на його місце ставить Методія І (842-846). Патріярх Методій І, що зазнав гонінь і мук за святі ікони, зараз скликає до Константинополя синод, який уже остаточно повертає почитання святих ікон. Цю кінцеву перемогу, знану як „тріюмф православ’я”, наша Церква щорічно згадує у неділю Православ’я.
До великих оборонців святих ікон належать патріярх Герман І, святий Йоан Дамаскин, святий Андрій Критський († 767), святий Теодор Студит (759-826) і патріярх Методій І.
Патріярхові Методієві І приписують укладення Чину Православ’я, тобто прилюдного визнання святої віри, яке читають на Службі Божій у неділю Православ’я. Цей Чин Православ’я з часом зазнавав різних змін і додатків. Він прийшов і на наші рідні землі та відбувався в катедральних церквах. До нього входять визнання віри, прилюдне віддання почести іконам Ісуса Христа і Пресвятої Богородиці, подяка Богові за перемогу над єресями, молитви за живих і померлих та проголошення анатеми на єретиків.
Дух богослуження неділі Православ’я — це дух радости, перемоги, тріюмфу та почести й пошани до святих ікон. „Сьогодні, вірні, радісно плещім руками, — сказано в каноні утрені у першій пісні, — і закличмо: „Які дивні діла Твої, Христе, і велика сила, що наше одномисліє і згоду встановив. Прийдіть, Богом просвічені, і святкуймо радісний день. Сьогодні небо й земля радіє, і ангельські чини та людей громади особливо празнують”.
„Нині всім засяяло світло благочестя, — співаємо на стихирах великої вечірні, — прогоняючи обман нечестя, наче хмару, і просвічуючи серця вірних. Прийдіть усі православні, припадімо благочестиво з поклоном до чесних Христових ікон”.
А на утрені на хвалитних стихирах співаємо: „Днесь настав радісний день і повний утіхи, бо блищить ясність найправдивіших догматів, і сяє Христова Церква, прикрашена нині відновленням святих ікон і сяйвом образів, і Богові миле одномисліє вірних”.
У восьмій пісні канона утрені читаємо: „Зберігаючи прадідні закони Церкви, пишемо образи Христові і Його святих та цілуємо їх устами, серцем і бажанням, взиваючи: „Благословіть усі діла Господні Господа”.
o. Катрій Юліян ЧСВВ, Пізнай свій обряд
Стихири на „на псальмі похвальнім”
Тобою, своїм Творцем* і Женихом, Чоловіколюбче,* радіє нині Церква,* яку ти своєю волею* велично зберіг перед ідольським обманом* і заручив собі цінною кров’ю.* Вона урочисто схваляє виставлення святих ікон,* радіючи ж, співає тобі* і вірно тебе прославляє.
Господи, виставляючи образ твого тіла,* з любов’ю його цілуємо* і цим виявляємо велику твого провидіння тайну,* якою приводиш нас до своєї любови й бажання.* Бо не якимсь привидом,* як кажуть богоборні послідовники Манета,* ти з’явився нам,* Чоловіколюбче,* але істинною і тілесною природою.
Раю всечесний, преславна красо,* Богом створена оселе,* безконечна радосте й насолодо,* славо праведників, пророків окрасо* і святих житло! Шумом листя своїх дерев моли Творця всього,* щоб відчинив нам брами, які ми зачинили переступом,* та сподобив нас спожити з дерева життя* і прийняти радість, якою ми раніш насолоджувалися в тобі.
Нині настав день,* повний радости й веселости,* бо краса правдивих догматів блистить* і сяє*. Христова Церква оздоблена* виставленням святих ікон* і сяйвом зображень,* тож настала богонатхненна* однодумність вірних.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар, глас 8:
З висоти зійшов Ти, Милосердний,* погребення прийняв Ти тридневне,* щоб нас визволити від страстей.* Життя і воскресіння наше,* Господи, слава Тобі.
I празника, глас 2:
Пречистому образові Твоєму поклоняємося, благий,* просячи прощення прогрішень наших, Христе Боже,* бо волею благоволив єси плоттю зійти на хрест,* щоб ізбавити тих, що їх створив єси, від неволі ворожої.* Тому благодарственно кличемо Тобі:* Ти радістю сповнив усе, Спасе наш, прийшовши спасти світ.
Слава, і нині: Кондак, глас 8:
Неописанне Слово Отче* із Тебе, Богородице, воплоченням описалося* і, осквернений образ у давнє зобразивши,* з божественною добротою з’єднало,* та, ісповідуючи спасення, ділом і словом ми це являємо.
Замість Достойно, співаємо:
Тобою радується, Благодатная, всяка твар, ангельський собор і чоловічеський рід, освященний храме і раю словесний, дівственна похвало, що із Неї Бог воплотився і младенцем став – перед віками сущий Бог наш. Лоно бо Твоє престолом сотворив і утробу Твою просторішою небес учинив. Тобою радується, Благодатная, всяка твар, слава Тобі.
Літургія св. Василія Великого.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1144814185963776
о. Петро Фостик
