НЕДІЛЯ МИТАРЯ І ФАРИСЕЯ. ПРИТЧА ПРО МИТАРЯ Й ФАРИСЕЯ. ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРИТЧІ. ПОКУТНІ ТРОПАРІ — СИМВОЛ ПРАВДИВОЇ ПОКОРИ. ПРО ЗАГАЛЬНИЦІ. ЯК ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ? ЧОМУ ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ? ЗАГАЛЬНИЦІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ.
Щоб навчити нас про потребу чесноти покори, Ісус Христос розказує нам притчу про гордого фарисея і покірного митаря, які в той сам час прийшли до святині Богові молитись. Чеснота покори незвичайно мила Богові, як про це навчає нас св. Яків апостол словами:
„Бог бо гордим противиться, а покірним дав свою ласку” (Як 5,5).
А щоб зрозуміти невмісність і марність гордості, розважмо найперше, чим люди гордяться.
Багато людей гордиться красою свого тіла, гарною його будовою, чи красою обличчя. Інші горді зі своїх вироблених м’язів, з позірної сили, яка з тими їхніми м’язами зв’язана. Ще інші, горді зі свого маєтку, свого богацтва, бо земельні власності, чи які інші матеріяльні майна, роблять на багатьох людей велике вражіння. Багато людей по- чувають себе вищими від інших з огляду на свою високу освіту, задля якої зазнають пошани від інших менше освічених людей, а також тому що задля того їхнього інтеллєктуального стану мають великий вплив на інших. Врешті й те, що деякі люди чваняться тим, що мають добре ім’я й пошану серед людей даної спільноти. Без сумніву є ще більше інших речей, що дають багатьом людям причину чванитись і гордитись тим, що мають, чи тим, що їм здається ніби вони мають. Але хай цих кілька прикладів нам вистачить, щоб, так їх переходячи, пізнати, чи хтось дійсно може бути в них гордим?
Задумаймось найперше, чи мають люди причину бути гордими з того приводу, що в них гарно збудоване тіло чи красне обличчя; або чи можуть вони хвалитися м’язами і силою свого тіла ? Коли так роз думаємо над цим, то й дивно нам стане, бо якже ж хтось може гордитися тим, що остаточно не є його? Чому ? Аджеж то не він зробив своє тіло таким, він із таким тілом прийшов на цей світ. То може його тілом могли б чванитись радше його батьки або, врешті-решт, Творець Господь Бог, бо це Він с первопричиною приходу на світ людини, а батьки лише в вторинною причиною, і то в залежності від Бога. Вони бо тільки співдіють з Божою життєдайною силою в приготуванні тіла дитини, для якого душу сотворює вже сам, і то виключно Бог. Тому єдино Бог може хвалитися тілом людини, що його в своїй доброті привів до існування і наділив чи гарною формою, чи гарним обличчям, чи врешті і міцними м’язами. А ті люди, замість чванитись тим, що одержали від Творця, по винні бути радше вдячними йому за ту ласку гарного, здорового й міцного тіла, бо багато людей в того всього позбавлені. Навіть ті, які по стіною і усильною вправою розвинули свої м’язи й скріпили тіло, не мають чого гордитись, бо щоб могти розвинути щось, треба його най перше мати. А вони не мали б чого розвивати, якщо Господь не був би дав їм їхнього тіла та й не підтримував їхні намагання своєю співдією, щоб його розвинути. Бо, як знаємо, без Божої співдії ми ані одного кроку не могли би зробити, ні одного руху виконати, не могли б навіть одного віддиху вловити. Отже дійсно немає чим гордіти!
Деякі люди гордяться тим, що мають різні маєтки, посілості земельні, жемчуги чи якісь інші матеріяльні добра. Всі ці речі — це сотворені речі й кожний із нас знав, що ані їхній власник, ані будь-хто інший не створив їх, то значить не привів небуття до існування, тільки єдиний Творець вселенної, Господь Бог. Тому, як ми чи хтось інший може ними гордитись, коли вони не наші, але Божі? Хтось однак може закинути, кажучи: „Вони справді мої, бо я важко працював ціле життя, щоб їх собі набути. Моєю пильністю й запопадливістю, а крім того й щастя мені сприяло, так що я остаточно доробився того всього маєтку”. Але чека, чоловіче, не спіши так дуже в своїх твердженнях! Невже ж це ти сам себе сотворив, без Божої помочі? Хіба ж не всемогутній своєю всесильною волею привів тебе на цей світ? А чи, може, не Він обдарив тебе здоров’ям, силами й охотою до праці? Або, може, не Він учинив так, що ти був щасливим і завжди мав працю та й ще до того таку, яка приносила тобі великі зиски? Чи, може, не Він щастив тобі, так що твоє майно побільшувалось і не маліло ? А хто, як не Він давав тобі сили й подбав, щоб ти пильно працював і запопадливо складав та й не розтрачував грошей, як багато інших це роблять, напиваючись, чи роз пустуючи, чи просто граючи в карти чи віддаючись іншому порокові, лихій схильності ? Чия ж то заслуга, що нам вдалося заощадити гроші й надбати майно, як не Божа ? Як виходить все це Він, а не ми робили! Хіба можемо назвати майно, жемчуги, гроші й інші надбання нашими, коли їх остаточно завдячуємо Богові?
Багато людей чваниться тим, що мають великий вплив на людей, що втішаються добрим ім’ям в спільноті та й що люди їх поважають. Коли хтось хвалиться своїм знанням, яке дало йому нагоду винайти різні хосенні речі для людства и задля того прославилось ім’я його між людьми. То спитаймо його, хто дав йому гнучкий і оправний ум? Хто уможливив йому студії, хто роз’яснював йому ті правди, які він пізнавав і давав охоту заглиблюватись у тайни природи та й, крім того, багато щастя, щоб винайняти ті речі, що стали такими корисними для спільноти? Відповідь на це проста: той самий Бог, що його сотворив і наділив тими всіма дарами та й, крім того, цілий час опікувався ним, бо хотів, щоби через нього дійшло те знання до людей. Отже заслуга тут Божа а не вченої людини.
А ті, що хвастаються пошаною в інших людей своїм добрим іменням серед загалу, тому що в них гарні риси характеру, успіхи, чи які там інші чесноти, також не мають причини гордіти. Бо хто зробив їх такими, що вони подобаються людям, хто дав їм їхній характер, хто вплив у їхні серця чи уми любов до чеснот, бажання їх набути, хто, врешті решт, спонукував і помагав своїми ласками, що вони остаточно їх на були ? Все це вчинив Господь Бог. А крім того спитаймо, хто звернув серця людей до них, так що ті не заздростили їм і не силкувались шкодити, але радше подивляли їх і цінили їхні намагання осягати й зростати в чеснотах, як не наш Творець Господь Бог?
Та найважніше з усього те, що кожний нас існує й живе тому, що Господь Бог нас сотворив, при житті вдержує й співдіє з усім, що ми робимо, говоримо, думаємо чи бажаємо. Без тієї Божої помочі ми навіть не за існували, а без його підтримки вже сотворені повернулися б в ніщо, як про це говорить псалом:
„Усі від тебе дожидають, щоб дав їм у свій час поживу. Коли дав їм, вони її збирають, як відчиниш руку твою, вони насичуються добрами. Коли ж відвернеш лице своє, вони тривожаться, а як забираєш у них дух, вони гинуть і повертаються в свій порох” (Пс 103 ,27cc).
Ось, як бачите, все що маємо, походить від Господа Бога, бо то його земля, воздух та й сонце. Його ті всі зела, трави й дерева, всі звірята, риби й птиці. До нього належить вода и усе, що нам до життя потрібне. Тож як ми можемо присвоювати собі все те, що належить до нашого Творця, а не до нас, тільки тому, що Він добри дає нам так щедро все те, бо нас любить і хоче тільки нашого добра? Якже хтось з нас і далі не розуміє того, тоді звернімось до Нього словами св. Павла й спитаймо:
„Що ти маєш, чого б не одержав ? Коли ж одержав, то чому чвaнишся, наче б не одержав ?” (1 Кор 4,7).
Але в одна річ, яку ми самі, авжеж, виключно самі можемо зробити. Чи знаєте, що воно таке ? Ось скажу: Ми самі можемо грішити! Так дійсно воно є, бо хоч і Господь мусить нас при існуванні вдержувати, хоч з кожним нашим рухом, словом, гадкою чи бажанням Він спів дів, щоб вони існували, то Він, всесвятий, не може грішити, але гріх ми вже робимо виключно самі. Ми самі переступаємо Божий закон, Його заповіді; так-то ми платимо Божій доброті за всі добродійства. А тому, що ми без Його співдії не можемо нічого зробити, то переступаючи Його Божий закон, змушуємо Бога самого нам помагати в ображуванні Його самого. Єдино цим, якщо бажаємо, ми можемо похвалитися! Та ледве чи є хтось при здоровому глузді, що бажав би чванитись своїми гріхами. Тому, стаючи перед Богом у молитві, що іншого можемо йому сказати, як не коротеньку молитву митаря:
„Боже, милостив будь мені грішному!” (Лк 18,13).
А за це маленьке упокорення, за це пізнання нашої нікчемности й признання нашої немочі, Господь готов ті всі діла нам віддати, нас за них винагородити, хоч вони остаточно в його власні. Чому? Бо Він нас любить і знає, що ми самі без Нього нічого путнього не можемо зробити. Він любить у нас те пізнання нашої нікчемности упокорення перед Ним всемогутнім і найдосконалішим Богом. Тому не диво, що Христос, закінчуючи притчу заявляє:
„Кажу вам: Цей (митар) повернувся виправданий до свого дому, а не той (фарисей)” (Лк 18,14).
А причина цього, як повчає нас Спаситель, є в тому, що Бог противиться гордим, а ласку свою дав покірним (Як 5,5), і тому:
„Кожний хто виноситься, буде принижений, а хто принижується буде вивищений” (Лк 18,14).
Тож навчімось з цієї притчі покори. Її розказав Христос не тільки людям своїх часів, але всім людям усіх часів і всіх країн. Отже й нас також Спаситель тією притчею повчав, бо хоче, щоб ми були справедливими супроти себе й супроти Бога та й не приписували собі речей, які не є нашими, але — дарами нашого доброго Творця. Намагаймося подивляти Його мудрість, Його доброту, а передусім Його безмежну любов до нас, що все робить для нас, в усім нам помагає та й ще винагороджує нас за Свої власні діла.
о. д-р М.І. Любачівський
Лк. 18, 10-14. Кожний, хто виноситься, буде принижений
Притча Ісуса Христа про митаря і фарисея є своєрідним продовженням науки про митаря Закхея. Закхей повстає перед нами як приклад відкритості на Бога. А постаті митаря і фарисея пригадують нам, що відкритість людини перед Богом має бути щира і покірна, а не самолюбна, щоб Бог вислухав наші молитви.
Найкращим способом перевірити ознаки відкритості нашої душі перед Богом – покори і щирості, є наше ставлення до ближніх. Ось що про це говорить апостол Павло:
«Жодне погане слово нехай не виходить з уст ваших, а лише гарне, що може в потребі повчити, і щоб це вийшло на користь тим, які чують його» (Еф. 4, 29).
Поведінка фарисея нагадує нам, що ми можемо вчинити кривду ближнім, зранити їх не тільки фізично, а й духовно, морально невідповідним словом чи способом звернення, недоречною критикою чи осудом. Невідповідний спосіб звернення до ближнього, навіть близької людини, є не просто порушенням засад етики і моралі, применшенням його честі і г ідності, а неповагою до нього, як до особи, людини в цілому. Такою невідповідною поведінкою ми перекреслюємо саму людину і все її життя, викреслюємо її з книги життя, або іншими словами чинимо її мертвою ще за життя. Неповага, моральна кривда завдає іншій людині набагато глибше душевне зранення, спричиняє значно сильніший душевний біль, ніж біль, який відчуває людина, від фізичної травми, завданої їй.
Деякі християни наслідують приклад фальшивої покори фарисея, коли шукають допомоги у ближніх. Шукаючи допомоги, підтримки, поради у ближніх, такі особи під виглядом покори, стараються насправді перекласти на них відповідальність за своє життя. А якщо труднощі не вирішуються, вважають їх винуватим у своїх нещастях. Це можна побачити у способі їхнього звернення до ближнього, який часто набирає критичної форми: А де ти пропадаєш? Чому не даєш чути про себе? А що ти собі думаєш? Доки я маю жити так? Така особа під виглядом фальшивої покори і поваги до ближнього хоче виправдати своє лінивство, перекласти відповідальність за своє життя на ближнього.
Особи, котрі впадають у фальшиву покору, забувають іноді про наслідки своїх вчинків, що навіть несвідома моральна кривда ближнім, повернеться колись проти них. Вони несподівано відчують на собі болючі наслідки своїх необдуманих слів, вчинків, а тим самим сповнення слів Христа:
„Кажу бо вам: За кожне пусте слово, яке скажуть люди, – дадуть відповідь судного дня за нього. Бо за словами твоїми будеш виправданий і за словами твоїми будеш засуджений” (Мт. 12, 36-37).
В англійському портовому місті мав промовляти славний проповідник. У Церкві зібралося дуже багато людей. На проповідальницю виходить очікуваний священик і розпочинає свою проповідь такою історією: „Тому 15 років назад увійшло до Церкви троє бешкетників, щоб перешкоджати священикові у проповіді. Лише проповідник почав говорити, промовив перший хлопець:
„Киньмо у нього камінь”. Але другий затримав його, кажучи: „Почекай ще хвильку”. Коли ж уже і той другий радив кинути у священика камінь і втекти, третій заперечив: „Навіщо у Церкві робити заколот, цього не потрібно робити”. Нарешті вони посварилися між собою. Двоє вийшло із Церкви, а третій залишився до кінця проповіді. Проминули роки. За фальшування грошей повісили першого. Другий сидить у в’язниці за вбивство. А третій є священиком і промовляє до вас”… При цих словах із очей у священика потекли сльози.
Такі падіння завжди приходять через гордість. Ніколи не думаймо про себе вище, ніж ми є насправді. Тому ми, християни, які люблять Господа від щирого серця, наслідуймо приклад щирої молитви митаря, стараймося, щоб наші зовнішні діла побожності були у згоді із нашою внутрішньою святістю і потребою нашого серця. Не забуваймо слова, які сказав Ісус Христос:
„Блаженні чисті серцем, бо вони Бога оглядатимуть” (Мт. 5, 8). Амінь.
о. Михайло Чижович, редемпторист
Заки жовнір піде на фронт, то тривалий час проходить він військовий вишкіл, мета якого фізично і психологічно приготувати чоловіка до воєнної штуки та загартувати на всі труди й невигоди військового життя.
Подібно чинить і свята Церква, наша добра Мати. Вона заки нам, своїм дітям, поручить спасенну практику строгого Великого посту, то спершу намагається приготувати нас душевно на подвиги 40-денного посту. Цій меті слугують якраз чотири передпісні неділі, що їх починає неділя Митаря і Фарисея, а закінчує неділя Сиропусна. Під час богослужень цих неділь свята Церква наводить нам кілька біблійних образків: гордого фарисея і покірного митаря, навернення блудного сина, сцену страшного суду та вигнання наших прародичів з раю. Ці драматичні образки мають силу зворушити нас до глибини, показати Боже милосердя і Божу справедливість та переконати нас у важливості навернення, покути і спасення душі. Розважання про ті події має викликати в нас серйозне ставлення до посту, переконати в його необхідності та приготувати нас до самого посту.
Згадані передпісні неділі історично ввійшли до нашого церковного календаря в пізніших віках, тоді, коли Великий піст уже став таким, як і сьогодні. Спочатку перед Великим постом додані неділі М’ясопусна й Сиропусна, а щойно відтак десь у VIII-IX віках прийшли ще неділі Митаря й Фарисея та Блудного Сина.
ПРИТЧА ПРО МИТАРЯ Й ФАРИСЕЯ
Ісус Христос у своєму навчанні досить часто послуговувався притчами, цебто оповіданнями, які легко й доступно пояснювали слухачам якусь моральну науку, правду чи чесноту. Притчу ми легко слухаємо і легко запам’ятовуємо її зміст.
Неділя Митаря і Фарисея одержала свою назву від притчі про митаря і фарисея, яку записав нам святий євангелист Лука у главі 18, 10-14. Тут Ісус Христос наводить дві протилежні постаті: гордого фарисея і покірного митаря. І на тих двох прикладах показує нам зло гордости і значення покори.
Фарисеї за часів Ісуса Христа становили релігійну секту, що відстоювала строге і легалістичне дотримання Мойсеєвого закону і традиції. Для них більше значила буква, аніж сам дух закону, їхня праведність полягала радше у показному дотриманні Закону та різних дрібничкових приписів, аніж у практиці чеснот, до яких зобов’язував Закон. Вони вважали себе за ревнителів Закону, гордилися своєю фальшивою ревністю і дивилися згори на тих, що не належали до їхньої секти. Ісус Христос часто картав їхню дрібничковість і облуду та прилюдно викривав їхнє лицемірство.
„На катедрі Мойсея, — казав Христос, — розсілись книжники і фарисеї. Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять… Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите і не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти… Сліпі проводирі, що комара відціджуєте, а ковтаєте верблюда… Назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви сповнені лицемірства й беззаконня” (Мт. 23).
Наша притча показує якраз типового фарисея. Хоч він прийшов до храму помолитися, та властиво він славить не Бога, а себе самого. Він не перепрошує Господа Бога за свої провини, але радше, будучи певним своєї праведности, навіть дякує Богові, що не належить до грішників. Він хвалиться своїм постом та чваниться своєї десятиною, яку дає на Божий храм. А проте дивиться з погордою на митаря, як на великого грішника.
А митар у почутті своєї грішности не смів навіть очей піднести до неба, тільки покірно молився і бився в груди, кажучи:
„Боже, змилуйся надо мною грішним” (Лк. 18, 13). Його коротенька, але повна жалю й покори молитва до сьогодні служить за найкращий і щирий акт жалю за наші гріхи.
Ісус Христос закінчує цю притчу словами:
„Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той, бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, — вивищений” (Лк. 18, 14).
Митарі — від слова „мито”, що значить оплата, — це були збирачі різних державних оплат за римської окупації Палестини. Римська держава мала двоякого роду податки: прямі й непрямі. Прямі податки збирали від земельної посілости і від прибутків, а непрямі — від продажу і закупів, від вивозу і ввозу з-за кордону. Прямі податки збирала сама держава, а непрямі вона виставляла на ліцитацію і продавала багатим купцям, які вже ті оплати збирали. Такий спосіб збирання оплат відкривав широку дорогу до всякого роду здирств, кривди і несправедливости тому, що ті купці, звані митарями, маючи від держави право збирати оплати, стягали їх без усякого милосердя. А все, що вони зібрали понад те, що заплатили державі, було їхнім особистим зиском. Тож нічого дивного, що в очах народу митарі не мали доброї слави, їх загалом вважали за нечесних, прирівнювали до грабіжників, грішників і поганів та погорджували ними. Митарі не могли бути свідками в суді, бо їхнє слово, як нечесних людей, не мало ніякої сили.
ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРИТЧІ
Ця притча свідчить, що Господь Бог не дивиться на особу чи її стан, але дивиться на її серце й душу. Тут розуміємо правдивість слів Святого Письма, в якому сказано:
„…Бог гордим противиться, а покірним дає ласку” (1 Пт. 5, 5).
Тож зрозуміло, що Бог не прийняв молитви чванькуватого й гордого фарисея, зате вислухав молитву покірного митаря. Гордість належить до головних гріхів і є найбільшою перепоною до навернення і покути, а покора — це початок справжнього навернення і основа правдивої покути й посту.
Отже, свята Церква бажає, щоб і ми, наближаючись до Великого посту, готувалися до нього великою покорою та свідомістю нашої грішности, бо тільки тоді буде в нас добра воля до скрухи серця, посту й покути. Без покори нема навернення, нема жалю за гріхи й нема повороту до Бога.
У тому дусі складені й наші літургійні відправи й молитви на неділю Митаря й Фарисея. Богослужбові тропарі, стихири й утренній канон багато разів підкреслюють і вихваляють чесноту покори, а ганять фарисейську гордість.
„Душе моя, — співаємо на стихирах вечірні, — зрозумівши різницю між фарисеєм і митарем, зненавидь гордовитий голос першого, а наслідуй сокрушенну молитву другого і взивай: Боже, очисти мене грішного і помилуй мене”.
„Тікаймо від фарисеєвої хвальби, — сказано в кондаці, — і навчімося митаревої величі слів смиренних, і кличмо у покаянні: „Спасителю світу, очисти рабів Твоїх”.
ПОКУТНІ ТРОПАРІ — СИМВОЛ ПРАВДИВОЇ ПОКОРИ
У богослужбі на неділю Митаря і Фарисея три тропарі заслуговують на окрему увагу з огляду на свій молитовно-покутний і повний покори настрій. Ці тропарі свята Церква співатиме на кожній недільній утрені від сьогодні аж до п’ятої неділі посту. Вони задають тон не тільки передпісним неділям, але й цілому Великому посту. Ось їхні слова:
„Покаяння двері отвори мені, Життєдавче! Бо дух мій зрання підноситься до Твого святого храму, маючи храм мого тіла увесь осквернений. Але Ти, будучи щедрим, очисти мене Твоєю добросердечною милістю”.
„На стежку спасення настав мене, Богородице! Бо заплямив я душу поганими гріхами та в лінивстві провів я все моє життя, але твоїми молитвами визволи мене від усякої нечистоти!”.
„Роздумуючи, окаянний, над безліччю вдіяних мною гріхів, дрожу на згадку про день Страшного Суду. Та надіючися на ласку Твого милосердя, як Давид взиваю до Тебе: Помилуй мене Боже, по великій Твоїй милості!”.
Під час нашого церковного року переживаємо часи смутку, посту й покути, але маємо також дні й тижні радости й потіхи, в яких Церква, звільняючи нас від приписаного посту й покути, дозволяє скасувати заборони для духа і тіла. І такі часи, які Церква благословить на вживання м’ясних, а давніше і молочних страв, називаємо ЗАГАЛЬНИЦЕЮ. Церковною мовою загальниця називається: „седмицею всеядною” або „посполитою”, себто це тиждень, в якому всім вірним дозволено їсти м’ясні страви навіть у середу й п’ятницю. Говоримо тут і про середу, бо раніше у цей день був піст.
Час чотирьох передпісних неділь помітний якраз через те, що між неділею Митаря і Фарисея та неділею Блудного Сина випадає загальниця. Таких загальниць маємо кілька в часі церковного року. Тож розкажемо дещо про історію і практику загальниць.
ЯК ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ?
Історія загальниць сягає перших віків християнської віри. З давніх-давен у Церкві був звичай, щоб з огляду на особливі причини не постити в окремі дні або й цілі тижні. Ця практика почалася ще з празничних днів, які припадали на середу або п’ятницю. З часом для більшого вшанування найдавнішого й найбільшого празника, яким є празник Христового Воскресення, почали не постити від Великодня аж до Зіслання Святого Духа, цебто увесь той час, який називаємо П’ятдесятницею.
Таких празників, що могли б припасти на середу або п’ятницю, у перших віках було дуже мало. Крім празників Пасхи і Зелених свят, були ще празник Богоявлення і Христового Різдва. Цей останній празник ще до другої половини IV століття у Східній Церкві святкували в один день з Богоявленням. Про недотримування посту на Богоявлення святий Епіфаній Кипрський († 403) каже:
„Також не годиться постити на Богоявлення, коли родився тілом наш Господь, хоча б воно припало в середу або п’ятницю”.
Коли ж помалу почали узвичаюватися ще й инші Господські празники, то і в ці дні не зберігали посту, коли вони припадали на середу або п’ятницю. На взір загальниці, що була після Великодня, приходить відтак загальниця і після Христового Різдва аж до Богоявлення. Ця різдвяна загальниця називалася „дванадцятиднев’ям”, а по-грецьки „додекамероном”, бо тривала 12 днів.
Після Ефеського Собору 431 року почали з’являтися Богородичні празники, у такі дні не практиковано посту, навіть коли вони припадали в середу або п’ятницю. Укінці і в деякі празники великих святих також почали скасовувати піст.
До вищеназваних загальниць долучається ще загальниця від неділі Митаря і Фарисея до неділі Блудного Сина. Маючи вже більше загальниць, тепер знову повернено піст на час П’ятдесятниці, а великодню загальницю обмежено до одного тижня, себто від Великодня до Томиної неділі. Це триває і до сьогодні.
Треба звернути увагу на те, що таке обмежування чи поширення посту не відбувалося через приписи чи закони Церкви, а радше входило в життя через місцеві звичаї, які з часом ставали неписаними законами для инших місцевих Церков або й цілої Церкви. Тому нічого дивного, що у Східній Церкві протягом довгих століть не було повної узгоджености, а існувало багато дискусій стосовно цього питання.
ЧОМУ ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ?
На творення загальниць впливали різні мотиви чи причини. За головний мотив можна вважати Христові слова, які Він сказав до учнів Йоана, про що святе Євангеліє так каже:
„Тоді приступили до Нього учні Йоана й кажуть: „Чому ми й фарисеї постимо, а Твої учні не постять?”. Ісус відповів їм: „Чи ж личить весільним гостям сумувати, поки молодий з ними? Надійдуть дні, коли від них заберуть молодого, і тоді будуть постити” (Мт. 9, 14-15).
Смуток і радість тяжко поєднати. Тож у святкуванні празників, що припадали на середу або п’ятницю, йшлося про те, чому надати перевагу — чи постові, чи празничній радості і торжествам. І перемогла радість торжества, себто піст середи й п’ятниці мусів уступити перед радісним торжеством празничної події.
З однодневної загальниці згодом починає розвиватися однотижнева й довша загальниця. Для християн перших віків найрадіснішим празником була Христова Пасха. Тож воскресну радість Великодня хотіли продовжити якнайдовше. Найкращим виявом радости було скасування посту й коліноприклонення аж до Зіслання Святого Духа. Про загальницю П’ятдесятниці говорить святий Епіфаній Кипрський:
„Піст середи й п’ятниці зберігається цілий рік і триває до 9-ої години, — тобто до нашої 3-ої години пополудні. Виняток становлять 50 днів П’ятдесятниці, коли нема ані коліноприклонення, ані посту”.
З подібного мотиву, як великодня, прийшла і 12-денна загальниця від Христового Різдва аж до Богоявлення. Для християн перших століть час після Христового Різдва був наче друга П’ятдесятниця. Святий Теодор Студит (759-826) пояснює причину різдвяної загальниці такими словами:
„Щоб ми не виглядали сумні, наче нерозумні юдеї, у Різдві Того, що нас обновив”.
Дещо инші були причини загальниці після неділі Митаря і Фарисея. Ця загальниця має окрему історію. Головна її причина це постійне ворогування греків і вірмен, яких греки вважали за єретиків. Вірмени цього тижня постили у п’ятницю й суботу: у п’ятницю — на спомин посту Ниневитян, а в суботу — в пам’ять святого Сергія Стратилата. Греки у своїй ненависті до вірмен навіть видумали байку, нібито вірмени постять того тижня в суботу в пам’ять пса Арцивурія, якого єпископ Сергій нібито посилав перед собою до кожної місцевости, куди сам мав прийти, і того пса з’їли вовки. Тому, щоб не мати нічого спільного з постом вірмен, греки ввели цього тижня загальницю. Другим мотивом цієї загальниці є те, що свята Церква, приготовляючи вірних до Великого посту, дозволяє вживати м’ясні страви цілий тиждень наче наперекір гордому фарисеєві, що хвалився своїм постом двічі в тиждень. І про цю загальницю говорить святий Теодор Студит:
„Подібно і в часі тижня підготовного до покути, — каже він, — у якому читаємо святе Євангеліє про митаря і фарисея, дозволяється на всякого роду страви, як це ми прийняли від наших святих Отців, що були перед нами, щоб у той спосіб знехтувати ту безбожну догму під усяким оглядом нечестивого Петра єпископа вірмен”.
Здається, що найпізніше загальниця прийшла від Зелених свят до неділі Всіх святих. Вона, з одного боку, продовжила радість празника Зіслання Святого Духа, а з другого — приготовляла до посту на честь святих апостолів Петра й Павла.
ЗАГАЛЬНИЦІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ
У час, коли наші предки прийняли християнську віру з Візантії, загальниці вже майже були усталені, хоч усе ще в той час греки вели спори щодо полегшення посту в деякі празники, що припадали на середу або п’ятницю. Про наші практики стосовно постів і загальниць в XI столітті багато довідуємося з приписів Уставу Білеческого київського митрополита Георгія (1069-1072). У ньому він нічого не згадує про скасування посту, якщо празники випадають у середу або п’ятницю. Зате він дає приписи щодо часу П’ятдесятниці, 12-дення, тижня після неділі Митаря й Фарисея і сиропусного тижня. За його уставом піст у середи й п’ятниці під час П’ятдесятниці тільки частково злагіднюється. У ті дні він дозволяє їсти два рази в день замість одного. Щодо страв, то він дозволяє їсти м’ясо тільки на переполовення і в тижні після Зелених свят (§ 1). У час 12-дення після Христового Різдва він дозволяє їсти м’ясо, але наказує утримуватися від молока і від м’яса в день навечір’я Богоявлення (§ 5), що і сьогодні є в наших звичаях. Під час загальниці після неділі Митаря і Фарисея він дозволяє вживати м’ясо тільки там, де є вірмени, проти яких ця загальниця була установлена (§ 6).
Історик Е. Голубинський зауважує, що відносно П’ятдесятниці наша практика не годилася з приписами митрополита Георгія, бо в нас колись не було посту протягом усієї П’ятдесятниці. А щодо празників, то ми мали звичай не постити в усі Господські й Богородичні празники. Також у нас не було посту на празник святого Йоана Хрестителя, святих апостолів Петра й Павла, святого Йоана Богослова, великомученика Георгія, святого Димитрія і в деякі инші. Про наші звичаї говорить Никонівський літопис 1168 року, розповідаючи про печерського ігумена Полікарпа, якого київський митрополит Костянтин II, який прибув на Русь у 1167 році, усунув з ігуменства за те, що той скасував піст у деякі Господські, Богородичні празники і великих святих, а також від Пасхи до Зелених свят (История Русской Церкви, т. І, період 1-ий, 2-а половина, с. 466-469).
З часом у нашій Церкві щодо загальниць усталився звичай, що триває до сьогодні. Замойський Синод з 1720 р., говорячи про пости, нічого не згадує про загальниці. Львівський Синод 1891 року говорить про чотири відомі нам загальниці. Цей Синод нічого не згадує про скасування посту в празники, коли ті припадають на середу або п’ятницю.
Римський Єпископський Синод з 1966 року, говорячи про пости, пригадує дотеперішню практику наших загальниць такими словами: „Як злагіднення постів у нашому обряді були установлені загальниці, в часі яких упродовж цілого тижня, отже, в середи та в п’ятниці дозволено їсти м’ясо, а саме:
- Від Христового Різдва до навечір’я Богоявлення.
- Від неділі Митаря й Фарисея до неділі Блудного Сина.
- Від неділі Пасхи до Томиної неділі.
- Від Зіслання Святого Духа до неділі Всіх святих.
- Якщо Господські й Богородичні празники припадають упродовж року на середи і п’ятниці (крім Великого посту, двох Навечерій, Воздвиження Чесного хреста й Усікновення), то згідно зі старовинним українським звичаєм у ці дні дозволено їсти м’ясо…
Усі духовні особи, монахи, монахині та миряни є обов’язані в совісті до повздержливости, зглядно посту, а саме: в усі п’ятниці цілого року, за вийнятком загальниць і припадаючих Господських і Богородичних празників — повздержливість від м’яса” (Благовісник, II, кн. 2-4, с. 196 – 197).
o. Катрій Юліян ЧСВВ, Пізнай свій обряд. — Львів: Свічадо, 2004
ДРУГЕ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ТИМОТЕЯ 3, 10-15.
Сину Тимотею, ти пішов слідом за мною в моїй науці, моїй поведінці, моїй настанові, вірі, довготерпеливості, любові, постійності, у переслідуваннях, у стражданнях, які були спіткали мене в Антіохії, в Іконії та в Лістрі; всі ці переслідування я переніс на собі, і від усіх них Господь мене визволив. Та й усі, що побожно хочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані. А лихі люди й дурисвіти будуть дедалі більше поступати у злому, зводячи інших, і самі зведені.
Ти ж тримайся того, чого навчився і в чому переконався. Відаєш бо, від кого ти навчився, і вже змалку знаєш Святе писання, яке може тебе зробити мудрим на спасіння вірою у Христа Ісуса.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЛУКИ 18, 10-14.
Сказав Господь притчу оцю: – Два чоловіки увійшли в храм молитись: один був фарисей, а другий – митар. Фарисей, стоячи, молився так у собі: – Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди: грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину.
А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: – Боже, змилуйся надо мною грішним!
Кажу вам: цей вернувся до свого дому виправданий, але не той; бо кожний, хто несеться вгору, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений.
2 Тм. 3, 10-15. «Усі, що побожно захочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані»
Здається, ми живемо в демократичному і вільному суспільстві, гуманному, але бачимо, як християн переслідують у різних кінцях світу. Представників жодних релігій так не переслідують, як тих, хто вірить в Ісуса Христа!
Християни не лише проповідують як треба жити, вони більше своїм життям засвідчують правдиві цінності, показують своїм життям, що жити за Божими законами – реально! Християнин уже самим своїм життям дорікає іншим, саме тому часто переслідують і не сприймають саме християн.
Християни – Божий знак тут, на землі. Тому, коли ми відважно йдемо за Ісусом Христом, не біймося, коли нас будуть прозивати, дорікати, критикувати.
Не біймося свідчити про Господа, що б нам не говорили і що б з нами не чинили, бо саме нашим свідченням спасаємо не лише власні душі, а й показуємо приклад для інших!
Лк. 18, 10-14. «Бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, – вивищений».
У цьому уривку добре бачимо, що Бог не дивиться ні на особу, ні на її статус у суспільстві, ні на її статки, а лише на людське серце. Остаточно визначальним є те, якими ми стаємо перед Богом: смиренними чи самовдоволеними й захопленими собою. Якщо Господь навіть дає мені чогось досягнути в християнському житті, чи в молитовному, чи в аскетичному, чи можливість зробити добро іншим, то я завжди маю дякувати Богові за це і йти далі.
Бачимо, що митар виправдався тим, що став перед Богом таким, як був. Митарів у тогочасному суспільстві не любили, бо вони чинили несправедливо, нечесно збираючи податки. І він, знаючи своє становище, ситуацію, в якій перебував, не боявся стати перед Богом таким, яким був. Коли станемо перед Богом такими, як ми є, навіть до кінця не знаючи, що маємо зробити, то Господь завжди покаже, якою дорогою йти далі. Тому не біймося ставати перед Господом, нічого не вдаючи.
Коли ми зробили щось недобре – станьмо перед Богом у правді, такими, якими ми є, каймося і приносьмо плоди, гідні покаяння!
Владика Венедикт (Алексійчук)
У той самий день
Житіє святого великомученика Теодора Стратилата
Теодор – означає “дар Божий”, а Стратилат – воєвода, полковник. Святий Теодор народився в Евхаїтах, коло Амазії, головного міста Понту. В молодості своїй він здолав страшного змія, що поїдав людей і худобу. Усі дивувалися з його відваги, а коли він прилюдно став говорити, що то Ісус Христос дав йому силу відтяти голову змієві, то дуже багато поган навернулося до Христової віри. За його хоробрість Теодора призначили начальником міста Іраклії. Коли імператор Ліциній почав переслідувати християн, то покликав до себе в Никомидію Теодора, аби дати йому наказ мучити християн. Однак святий написав до імператора, щоб той прибув до Іраклії, бо важливі державні справи вимагають його приїзду. Перед приїздом Ліцинія святий Теодор мав видіння. Нібито він стоїть на даху високого дому, а в нього летять вогняні стріли. Та почувся голос з неба: “Не бійся, Теодоре, бо я є з тобою”. Видіння зникло, а святий Теодор знав, що його чекає смерть за Христа Ісуса. І лиш цього бажало його серце. У дорогій одежі, на пишному коні він виїхав зустрічати імператора, а той, побачивши красного лицем і славного воїна, сказав: “Ти достойний бути імператором після мене. Поклонися моїм богам, яких я привіз з собою, і милість моя тебе не омине!” Святий Теодор попросив, щоб імператор дав йому тих божків на два дні додому, після чого він прилюдно дасть ісповідь своєї віри. Послухав цар, а святий Теодор потовк вдома срібних бовванів на шматки і роздав срібло вбогим. Через два дні сів Ліциній на площі, посеред міста, і покликав святого Теодора, щоб той приніс божкам жертву. Тоді один царський вельможа на ім’я Максентій, сказав імператорові, що бачив голову однієї богині в руках жебручого діда, і довідався в нього, що Теодор потрощив божків і срібло роздав убогим. Святий Теодор визнав, що Максентій каже правду. “Якщо божки твої, цісарю, не могли спасти себе з моїх рук, то як вони можуть допомогти тобі? Я – християнин, і за віру Христову готовий на муки!” Розлючений, ба, скажений від злости, Ліциній наказав здерти з нього одяг і бити сухими воловими жилами. Святий мученик переніс 600 ударів по спині і 500 по животі. Мучитель сміявся і говорив: “Чекай, Теодоре, аж ось твій Христос спасе тебе!” А святий відповів йому: “Закінчуй те, що почав, однак ані муки, ані смерть не позбавлять мене любови до Христа!” І знову стали його бити вже залізними прутами, припікали його боки і рани шматували гаками, а потім скованого кинули до в’язниці, де п’ять днів тримали без їжі. Через п’ять днів його прибили до хреста, бритвами різали все тіло, стрілами викололи очі, розпороли живіт, і мучили так, що майже голі кості висіли на хресті. І став святий вголос молитися і просити Господа, щоб дав йому сили витривати у святій вірі. І явився ангел Божий, зняв його з хреста і оздоровив. Імператор, думаючи, що святий Теодор уже помер, послав двох дворян, Антіоха і Патрикія, щоб наказали його тіло кинути в море. Коли ж вони побачили святого Теодора живим і здоровим, то разом з 80 воїнами припали до його ніг й увірували в Спасителя. Почав збігатися народ, усі горнулися до святого, аби діткнутися його одежі, а хворі і біснуваті при цьому зцілювалися. Ліциній, довідавшись про це, послав 300 воїнів убити всіх, хто повірив у Христа, та вони також прийняли святу віру. Народ хотів уже кинутися на Ліцинія і дворян його, тим більше, що імператор послав ката, аби відтяв голову святому Теодорові. Та святий Теодор утихомирив народ, скріпив усіх у св. вірі і сказав, що сам прагне померти за Христа і підставив свою голову під меч. Сталося це 8 липня. Слуга його, Уар, який був свідком його страждань, усе те записав. Святе тіло він переніс до Евхаїти, де воно прославилося багатьма чудами, і де над могилою святого Теодора було поставлено церкву. Кілька століть пізніше, за правління імператора Йоана Цимисхія (969–976), святий Теодор спричинився до перемоги греків над їх ворогами, а вдячний імператор, замість старої вже церкви, побудував над його гробом нову, дуже величну, а Евхаїти назвав на честь святого Теодора Теодорополісом. Пізніше мощі мученика було перенесено до Царгорода, де вони спочивали у Влахернській церкві, там зберігали також меч і щит святого Теодора. Близько 1256 р. св. мощі було перенесено до міста Венеції.
Тропар, глас 4: Через переможне словом істини, страстотерпче, став ти воєводою предобрим царя небесного, Теодоре, бо зброєю віри мужньо озброївшись і перемігши демонські полки, переможцем явився ти, страждальче, тому з вірою завжди тебе ублажаємо.
Кондак, глас 2: Мужністю душі у віру одягнувшись і слово Боже як спис в руку взявши, ворога переміг ти, преселикий серед мучеників, Теодоре, з ними Христу Богові молячись, не забудь за всіх нас.
У той самий день
Житіє святого пророка Захарії Серповидця
Захарія – означає “пам’ять Господа”. Жив цей св. пророк близько 520 р. до Христа, одночасно зі св. пророком Аггеєм (його пам’ять вшановуємо 16 грудня). Пророцтво св. Захарії складає 14 глав. Він провістив урочистий в’їзд Спасителя на осляті до Єрусалиму, розп’яття Христа і пробиття Його рук, втечу учнів і 30 срібняків, як ціну крови і зради. Він провістив також зруйнування Єрусалиму і святині, але обіцяв Божу допомогу і навернення поган. Св. Захарія зараховується до менших пророків. Жиди його вкаменували. Серповидцем названо його тому, що він бачив на небі серп як знак Божої кари для безбожників.
Тропар, глас 2: Пророка Твого, Господи, Захарії, святкуючи пам’ять, молимось його ради спасти душі наші.
Кондак, глас 2: Запряжені колісниці бачив ти, якими правила рука Бога всіх, слуг безплотних, Захаріє чудний. З ними радіючи як пророк приснопам’ятний моли, щоб до путі божественного розуму направились всі, хто з вірою безсумнівною звершують всесвященну пам’ять твою.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає„. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
Стихири на „Господи, взиваю я”
Не молімось як фарисей, браття,* бо хто підносить себе, буде принижений.* Тому смирім себе перед Богом* і, постивши, з митарем кличмо:* Боже, очисти нас грішних!
Фарисей, гординею переможений,* митар же покаянням похилений,* приступили до тебе, єдиного Владики.* Той, вихваляючись, втратив своє благо,* а цей, нічим не хвалившись, дарів сподобився.* У таких зітханнях утверди й мене, Христе Боже,* як чоловіколюбець.
Боже, очисти мене грішну і помилуй!* – заклич, душе моя, збагнувши різницю між митарем і фарисеєм;* гордовитий голос цього зненавидь,* тамтого ж розкаяне моління наслідуй. .
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар, глас 4:
Світлую воскресіння проповідь* від ангела взнавши, Господні учениці,* і прадідне осудження відкинувши,* апостолам, хвалячися, мовили:* Повалилася смерть, воскрес Христос Бог,* даруючи світові велику милість.
І свята, глас 1:
Радуйся, благодатна Богородице Діво,* бо з Тебе засяло Сонце правди – Христос Бог наш,* що просвічує тих, що в темряві.* Веселися й Ти, старче праведний,* Ти прийняв в обійми визволителя душ наших, що дарує нам воскресіння.
Слава: Кондак Тріоді, глас 3:
Зітхання митарські принесім Господеві* і до Нього приступім, грішні, як до Владики;* Він бо хоче спасення всіх людей,* Він відпущення подає всім, що каються,* бо ради нас Він воплотився – Бог сущий, Отцю собезначальний.
І нині: Кондак свята, глас 1:
Утробу дівичу освятив Ти Різдвом Твоїм* і руки Симеонові благословив Ти, як годилось,* Ти випередив і нині спас нас, Христе Боже,* але утихомир у брані люд Твій і укріпи народ, що його возлюбив Ти,* єдиний Чоловіколюбче.
Замість Достойно, приспів:
Богородице Діво, уповання християн, покрий, захорони і спаси тих, що на Тебе уповають.
І ірмос, глас 3:
В законі тіні і писання образ бачимо, вірні: кожний младенець мужеського полу, що отвирає утробу – святий Богу. Тому первороджене Слово безначального Отця – Сина, що первородиться з матері, яка мужа не знає, – величаємо.
о. Петро Фостик
