Вартість богобоязливого життя
Іcyc Христос у своєму навчанні не раз указує на вартість людської безсмертної душі, яка безмірно перевищає вартість нашого людського тіла. Тож самозрозуміло кожна людина повинна прийти в цього до висновку, що з куди більшою дбайливістю вона повинна займатись тими речами, які відносяться до її духового життя, тобто до життя і здоров’я душі, що на цiле небо перевищає здоров’я чи життя тіла. Та живучи на землі, ми значно більше зайняті речами, що відносяться до тіла, тому що ми змислові сотворіння й зараз живемо у змисловому світі, значить, що його можемо бачити, чути, доторкатися тощо. Щодня ми зустрічавмося з речами, які нам потрібні, щоб продовжати наше ту земне життя. З другого ж боку, світ духовий, надприродний, що від носиться до нашої душі, та й ті речі, що їй потрібні, тому що не підпадають під нашi змисли, ми дуже легко переочуємо й недобачуємо. Та й нема чому дивуватись, бо ми так дуже занурились у ті земні речі, так ними перейнялись, що й часу в нас немає, щоб думати про речі надприродні, про речі небесні й духові, хоча Творець призначив нас до того життя надприродного, тобто до злуки з нашою первопричиною й нашою остаточною метою – а небесним Отцем. Тож не диво, чому Ісус Христос, який прийшов на цю землю не лише, щоб звільнити нас з не волі гріха й визволити а – під влади диявола, але також повчити нас про надприродне життя, намагається звернути нашу увагу на речі над природні – духові, тобто на життя нашої душі й її стремління до Бога. З навчання катехизму довідуємося, що наша душа живе своїм особлившим життям. Та й на оце життя нашою душi настає багато ворогів, і то таких могутніх, що не лише можуть нашу душу зранити, а то й ii вбити, тобто відняти в не надприродне життя. А тому, що це надприродне життя нашої душi має для кожного з нас безмежну вартість, бо від нього залежить наше вiчне спасіння й щастя в небі, Ісус Христос каже нам:
„Не бійтесь тих, що вбивають тіло, душi ж убити не можуть: а бійтесь радше того, хто може погубити душу й тіло в пеклі” (Мт 10, 28).
Цими словами Іcyc вказує нам, що наше тіло в знищиме. Його дав нам Творець тільки на час нашої туземної мандрівки, щоб воно помагало нашій душі зібрати потрібні заслуги, які дадуть нам можливість успадкувати Царство Небесне й вiчне щастя в злуці а Богом. Тому коли якась небезпека грозить нашому тілові в виконуванні його обов’язку супроти Бога чи нашого ближнього, нам не треба звертати на неї за великої уваги. Нам тоді треба далі робити те, що б в нашому обов’язку, значить без огляду на небезпеку маємо зберігати Божі заповідi, сповняти Його святу волю. Причиною цього є те, що наше тіло мусить однаково умерти. Але коли ми втратимо наше життя, виконавши наш обов’язок супроти Бога чи супроти нашого ближнього, тоді ми хоч і втратимо туземне життя, за нього здобудемо вічне, небесне. Коли ж однак хтось буде так дуже цінити своє земне життя, що, аби його зберегти, готовий переступити Божу заповідь, тоді він утратить обидва. Бо ту земне життя утратить тоді, коли йому доведеться вмирати. А переступивши заповідь Божу в важливій справі, втратить і життя душі, а ним же й вiчне щастя в небі. Тут також Христос остерігає нас бути уважними в нашому виборі, кажучи:
„Хто хоче життя своє спасти, той його погубить, а хто погубить своє життя задля мене, той його знайде” (Мт 16,25; Мр 8,35; Лк 9,24).
Це значить, коли хтось із-за боязні втрати туземного життя сподів гріх, щоб його рятувати, то він без огляду на це не зможе його зберегти. Бо кожний, хто прийшов на цей світ мусить раніш чи пізніш, умерти; а рiзниця кількох літ, не грав аж такої великої ролі супроти вічности. А той, хто задля Божої Заповiдi пожертвує своє життя, нічого не втратить. Чому? Бо він однаково мусить умерти, а так умираючи в обороні Божих заповідей, тобто оповняючи святу Божу волю, здобував собi вiчне, безмежно щасливе життя в Бозі. Марноту цього земного життя Ісус підкреслює, порівнюючи його з вічним життям в небі. Дивлячись, як люди запопадливо стараються надбати собі якнайбільше матерiяльних речей, він звертав їхню увагу на маловартність усього, що земне й тому не можна його проміняти за вічне щастя. Каже бо так:
„Яка користь людині, як цілий світ здобуде, а занапастить свою душу? Або що може людина дати взаміну за свою душу?” (Mт 16,26).
Ця правда наочна. Бо що людині прийде з того, якщо б вона здобула всю вселенну й при тому втратила те, що в неї най важливіше, тобто свою безсмертну душу? Вона мусiтиме колись умерти, хоча б жила не той коротенький час людського життя, але й мільйони літ. Смерть мусить прийти до неї остаточно, й тоді перед нею відкриється вiчне, ніколи не проминаюче життя? Що зробить тоді, коли за це земне грішне життя доведеться iй платити вічною невисказано болючою мукою в пеклі?
Проте, знаючи цю важливу правду, нам треба влаштувати наше земне життя відповідно до неї, бо каже Христос:
„Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує” (Мт 6,24).
Це значить, ми ніяк не зможемо осягнути оцих двох речей, тобто, ми не можемо зазнати земних грішних розкошей і згодом, після смерти, осягнути Бога. Перша бо річ виключає другу, тобто грішне життя виключав злуку з нашою метою. Бо грiх важкий, хоч би один-єдиний, позбавляє ласки Божої освячуючої, без якої не можна дійти до Бога. Тому-то хто наважується важко грішити, перестає бути дитиною Божою, спадкоємцем неба й стає Божим ворогом і приятелем диявола. Переступивши заповідь Божу в важливій справі, він переходить на сторону диявола й став противником Бога. Ми є свобiднi вибрати одну з двох доріг життя, але вибираючи, мусимо усвідомити собі, що з її вибором ми також беремо на себе всi наслідки, які вона з собою приносить. Тож коли рішаємося ступити на дорогу гріха, мусимо бути готовими й на тi всi терпіння, що їх маб для грішників вогнем зяюча пекельна безодня. А коли рішаємося ступити на терням покриту стежку Христа й коли ми готові брати на себе наші хрести, тоді, разом з тим повним недолі земним життям, вибираємо собі й щасливу вічність у злуці з небесним Отцем.
Хтось однак мігби закинути таке:
„Ба, коли я не буду дбати про оці речі, потрібні для туземного життя, то хто менi їх дасть? Потреби мого тіла змушують мене займатись земними проминаючими речами, бо без них я не можу вдержатися при життi!”
Відповідь на це питання дав нам сам Син Божий словами:
„Не турбуйтесь, кажучи: Що будемо їсти, що будемо пити й у що водягнемося? Про все те побиваються по гани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться” (Mт 6,31).
Чи не є оця гадка повна потіхи й запевнення, що нам нічого ніколи не забракне, коли всемогутній Творець неба й землі дбатиме про наші земнi потреби? Той, хто дбає про безліч птиць небесних, про кожну тварину, що заселює оцю землю й кожне сотворіння, що живе в глибинах морських, в ріках і озерах, напевно не забуде й про свої вибранi сотворіння – про людей. Коли він живить i зодягає безліч дерев, рослин і трав, напевно постарається, щоб і ми мали в що зодягнутись. Лише нам треба мати віру в Нього, всю нашу надію покладати на Нього, а тоді напевно нам нічого не буде бракувати. Він, Всемогутній може навіть найбільше зло повернути нам на добро. Коли, отже, будемо підкорятись Його Божим заповідям, то не лише пройдемо в щасті й добрi туземне життя, але й після нього осягнемо безмежне щастя, що його приготував Господь тим, які Його люблять і підкоряються йому. Так бо запевняє нас про це апостол народів, св. Павло:
„Те чого око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять.” (1 Кор 2,9).
о. д-р М.І. Любачівський
ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО РИМЛЯН 5, 1-10.
Браття, виправдані вірою, ми маємо мир з Богом черев Господа нашого Ісуса Христа, через якого ми вірою одержали доступ до тієї ласки, що в ній стоїмо і хвалимося надією на славу Божу. Та й не тільки це, але ми хвалимось і в стражданнях, знаючи, що страждання дає терпеливість, терпеливість – досвід, а досвід – надію. Надія ж не засоромить, бо любов Бога була вилита в серця наші Святим Духом, що нам даний. Христос бо, ще тоді, як ми були безсилі, у призначений час помер за безбожних. Навряд чи хто за праведника вмирає; бо за доброго може б хто і відважився умерти. Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками. Отож тим більш тепер, оправдані його кров’ю, ми ним спасемося від гніву. Бо коли, бувши ворогами, ми примирилися з Богом смертю його Сина, то тим більше тепер, примирившися, спасемося його життям.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАТЕЯ 6, 22-33.
Сказав Господь: Світло тіла – око. Як, отже, твоє око ясне, все тіло твоє буде світле. А коли твоє око лихе, все тіло твоє буде в темряві. Коли ж те світло, що в тобі, темрява, то якою великою буде темрява!
Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматися одного, а того знехтує. Не можете служити Богові і мамоні.
Ось чому кажу вам: не турбуйтеся вашим життям, що вам їсти та що пити; ні тілом вашим, у що одягнутись. Хіба життя не більше їжі, тіло – не більше одежі? Гляньте на птиць небесних: не сіють і не жнуть, ані не збирають у засіки; і Отець ваш небесний їх годує. Хіба ви не вартніші від них? Хто з вас, журячись, може добавити до свого віку хоч один лікоть?
І про одежу чого ж вам клопотатись? Гляньте на польові лілеї, як вони ростуть: не працюють і не прядуть. Та я кажу вам, що й Соломон у всій своїй славі не вдягався так, як одна з них. І коли польове зілля, яке сьогодні є, а завтра вкидають до печі, Бог так одягає, то чи не багато більше вас, маловірні?
Тож не турбуйтесь, кажучи: що будемо їсти, що пити і в що одягнемося? Про все те побиваються погани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне. Шукайте перше царства Божого та його справедливости, і все те вам додасться.
Рм. 5, 1-10 «Христос умер за нас, коли ми ще були грішниками»
Коли ми чинимо гріхи, то відчуваємо внутрішній протест проти гріха, дискомфорт і бажання якнайшвидше стати перед Богом із покаянням, прийти до святого таїнства сповіді, позбутися того тягаря. Після сповіді нам стає легше, миліше, приємніше, так ніби той тягар спав із плечей, але це, знову ж таки, наші відчуття.
Однак перед Богом ми однаково вартісні – і коли «грішні», і коли «праведні». Як каже у цьому посланні апостол, Бог відкупив людину й помер за людину, коли вона ще була грішною. Це важливо пам’ятати тоді, коли зневірюємось у власних можливостях жити в святості, коли падаємо під тим тягарем гріха. Господню любов і вірність ніщо не може похитнути. Бог сталий і незмінний у своїй поставі до нас, для Нього ми важливі.
І то тільки ми зневірюємось у собі, а Бог ніколи не зневірюється в нас!
Мт. 6, 22-23. «Світло тіла – око. Як, отже, твоє око здорове, все тіло твоє буде світле».
Можливо, це видасться дивним, але ми сприймаємо обставини завжди суб’єктивно. До прикладу, якщо кілька художників будуть змальовувати, скажімо, одну й ту ж церкву, то кожен з них зобразить її в інший спосіб. Якщо попросити трьох осіб, котрі були учасниками однієї події, розповісти про неї, кожен із них подасть її в інакший спосіб.
Знаючи нашу схильність до суб’єктивізму, Господь нагадує нам, що ми здебільшого сприймаємо дійсність через очі. Наскільки ми стаємо вільніші від гріхів, настільки можемо бачити все довкола чистішим і прозорішим, більш об’єктивним. Наскільки ми самі занечищені, забруднені гріхами, настільки в спотвореному, у викривленому вигляді бачимо все довкола.
Що більше ми преображаємось і змінюємося, стаємо ближчі до Бога, то краще все бачимо в Бозі і по-Божому, і на все вміємо правильно реагувати!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Тропар, глас 2:
Коли зійшов Ти до смерти, Життя безсмертне,* тоді ад умертвив Ти блистінням божества.* Коли ж і умерлих із глибин підземних воскресив Ти,* всі сили небесні взивали:* Життєдавче, Христе Боже наш, слава Тобі.
Слава: Кондак, глас 2:
Воскрес єси з гробу, всесильний Спасе,* і ад, увидівши чудо, зжахнувся, і мертві востали,* а творіння, бачачи, радується разом з Тобою,* і Адам веселиться, і світ, Спасе мій, оспівує Тебе повсякчасно.
І нині: Богородичний, глас 2:
В молитвах невсипущу Богородицю* і в заступництвах незамінне уповання* гріб і умертвіння не втримали.* Бо як Матір Життя до життя переставив Той,* Хто вселився в утробу приснодівственну.
о. Петро Фостик
