Зір душі – сумління
«Помилуй нас, сину Давидів ». (Мт. 9,27)
Дорогі брати і сестри! Бути позбавленим яких небудь змислів, – яке ж це горе й нещастя для людини! А вже найбільше нещасною є та людина, яка не має зору. Довкруги неї розлогі, барвисті поля, полонини, вкриті різнобарвним квіттям; із скелистих пагорбів спадають ручаї свіжої води; високі дерева знімаються вгору, а понад ними роїться різнородне птацтво. Сліпа людина цього всього не бачить і навіть не може собі уявити. Вона не знає, також про красу голубого неба, на якому царює промінне сонце, джерело світла і тепла. Вона й не знає дивної краси зоряного неба з мільйонами своїх сонць, планет і місяців. Сліпа людина не може оглядати цієї пречудної святині Божої величі й краси. Вона, нещасна, не має змоги читати найдосконалішої і найбільш вимовної книги Божої премудрості і всемогутності. Сліпій людині бракує маленького, але дуже складного і цінного органу, якого навіть сучасна людська техніка неспроможна докладно відтворити – отой фізичний, природний вір людини. Сліпа людина, звичайно, не знав, як виглядає її рідна мати, тато, брат, сестра, чи інші люди.
Вона боляче відчуває свою обмеженість, свою слабкість, свою непридатність. Тож не диво, що як оті два євангельські сліпці почули, що надходить Ісус-Месія, почали кликати на весь голос: «Помилуй нас, сину Давидів!» І справді Христос помилував їх, привернув їм зір.
Із щоденного життя знаємо, дорогі брати і сестри, що людина складається не лише з тіла і змислів, але також з розумної, свобідної душі. Премудрий Архітект, Творець Всесвіту й людини обдарував її фізичну частину рівними змислами, а між іншим – зором. Він подбав також про зір душі людини, тобто про сумління. Сумління! – Що ж це таке, спитаєте? і як воно діє в людині?
Сумління – це снага, сила душі, що наказує їй прямувати такою дорогою життя, щоби, без шкоди і втрати для себе, зайти до остаточної мети, яку Творець призначив людині ще при її створенні. Сумління показує не лиш правильну дорогу до мети людини, воно вкавує їй ще Й прегарні краєвиди чеснот, шпилі святих ідеалів, також і пропасті й трясовиння гріха.
Як у всесвіт, так і в душу й тіло людини Господь поклав свої відвічні Божі природні закони. Поклав їх Господь у душу людини на те, щоб як природа світу, так і людська ними кермувалась і доходила до остаточної своєї мети. А що жодне створіння всесвіту, за вийнятком розумної людини, не є свобідними у відношенні до законів природи, то вони від віків точнісінько виконують їх без найменших відхилень.
Зовсім інакше мається справа зі свобідним створінням – людиною. Вона, теж керується природними законами щодо свого тіла; бо їсть, як відчуває голод, спочиває, як почувається змученою, невиспаною; всеж таки може відмовитися прийняти їжу, спочинок, хоч на деякий час. Якщо людина може інколи відхилитися від деяких природних законів, то тим більше може вона й знехтувати тими законами, які кермують її внутрішнім життям, тобто може відхилитися від т. зв. моральних законів.
Щоб людина могла жити властивим собі життям, щоб вона могла розвиватися згідно в законами і волею свого Творця, то необхідно їй ті Божі закони, покладені Богом у серце і душу кожної людини, докладно знати ї розуміти. Крім цього, Бог дав людям авторитетного тлумача своїх законів – Церкву. Найближчим, однак, тлумачем і сторожем тих природних моральних законів, вирізьблених у серцях усіх людей, Господній дар у виді снаги, – є власне сумління! Сумління є тією силою, тими очима душі людини, які читають Божий закон, вирізьблений у наших серцях. Сумління в тим Божим зором, що дав світло зорові душі віруючої і невіруючої людини. Бо кожне діло, що його довершує людина, є згідне або супротивне якомусь законові Божому.
І цей зір людського сумління реагує завжди, остерігаючи волю людини: « Цього не роби, бо це зле! », або дає наказ: «Роби це, бо воно добре!», а чи безапеляційно спонукує осудити людину, коли вчинила зло; або втішити, приносити мир і злагоду, коли виконала добро.
Людина, яка має здоровий вір свого сумління, має певного водія по дорозі Божого закону; вона не розминеться з своєю метою – осягає злуку з Богом; вона є людиною доброю, і напевно буде вічно щасливою. І, навпаки, хто легковажить, надуживає очей-зору свого сумління, є людиною злою, неспокійною, яка в почутті своєї вини та злоби, чимраз більше й більше віддаляється від Бога і вічного щастя.
Так ото ми, дорогі брати і сестри, бачимо і переконуємося, що в серці й душі кожної людини є виритий природний і моральний Божий закон. Кожна людина має дану Богом снагу сумління на те, щоб той закон відчитувати, та в Його світлі побачити, чи наші діла добрі, чи злі. Послідовно, Господь є також справедливий, коли від усіх людей без виїмку, які лише прийшли до вживання розуму, вимагає виконання, збереження цього закону. Бог усім без виїмку грозить найтяжчими і вічними карами ва його знехтування і переступлення.
Сумління людини не лише тут, під час туземного життя, але й по смерті, протягом усієї вічності буде для людини джерелом невичерпного щастя або нещастя.
Тому понад усе намагаймося мати добре, здорове, чисте сумління – отой добрий вір нашої душі; як очі тіла можуть деколи зіпсуватися й тоді тратимо вір, стаємо короткозорими, а чи й сліпими й не маємо змоги вже більше оглядати й утішатися повнотою краси видимого світу, так само воно й в очима нашої душі, в нашим сумлінням. Найбільш осліплюючою хворобою душевного зору людини є гріх. Людина, яка стратила зір вже більше не бачить шляху, яким має прямувати, недобачає заглибин, ровів і багна на цьому шляху. Так у людині, яка віддається гріхам і беззаконню, сумління стає сліпим: тратить снагу надприродного зору, бачення; воно ніяк не може вже правильно читати закону Божого, добачити ям і трясовин зла, душевного нещастя.
У такому стані душевної сліпоти нічого іншого не залишається для нас, як кликати сердечно: « Помилуй нас, Сину Давидів!» (Мт. 9,27). Христос Спаситель – єдиний лікар, який має успішний лік і силу вилікувати сліпоту наших душ, а ним є ласка Божа.
При допомозі благодаті Божої наша душа матиме бистрі, здорові очі сумління, які вестимуть нас шляхом добрих діл і чеснот до щасливої вічности. Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Сумління – Божий провідник на дорозі до нього.
На дорозі до Капернауму зустріли Ісуса два сліпці й ішли за ним, кличучи:
„Змилосердись над нами Сину Давидiв” (Мт 9,27).
Тому що сліпота це дуже важкий хрест, особливо сліпота від уродження, тi два сліпці були дійсно гiднi милосердя. Ми, що маємо здорові очі, не можемо навіть уявити собі того страждання, що його переносять сліпці. Все їхнє життя проходить у темряві, якої не розяснює навіть найменший промінчик сонця. Темрява – це, за словами самого Христа Господа, в одною з кар пекла, що вічно мучитиме грішників. Так бо каже Спаситель:
„а сини Царства будуть вкинені у темряву кромішню, де буде плач і скрегіт зубів” (Мт 8,42).
Призадумаймось на одну мить над терпіннями сліпої людини. Вона охоплена темрявою усе своє життя, і навiть не має уявлення, що це в світло чи сонце. Вона не знав краси місячної літньої ночі, нi небозводу засіяного безліччю мерехтливих зірок. Сліпа людина не може собі уявити, що це в барва та колір, що це е гра прерізних барв та їхніх відтінків. Їй чужими є вiддаль, яку розумiв кожний зрячий чоловік, або краса різних предметів, рослин, квітів чи звірят, птаства чи риб. Тому що небозвід, зорі, місяць чи сонце е поза спромогою його сприймання, він про них навiть уявлення не може мати.
Сліпий чоловік це дійсно нещасна істота, бо він не може пізнати и оцінити краси довколишнього світу. Йому незнані обличчя його батьків чи рідних, приятелів чи сусідів. Для нього люди чи предмети це лише сума сприймань його дотику, тобто шорстких чи гладких площин, гостро-гранних чи округлих, теплих чи холодних; а ті не можуть віддати йому краси предметів тварин чи людей. Сліпий чоловік не може легко и без труду порушуватись, тому що йому невиднi тi всi перешкоди, які сто ять на його дорозі; тому й не диво, що він дуже легко може спотикнувшись на них зранити себе, а то й навіть забитись. Так то дійсно правда; сліпий чоловік – це нещасна істота, яка потребує помочі, піклування добрих людей, щоб могти жити в цьому світі.
З другого ж боку, щасливими є ті люди, яких Господь обдарував здоровими очима, добрим змислом зору. Їм бо в доступною краса, могутність і велич цього зовнішнього світу, що до певною міри вiдзеркалює безмежну красу, всемогутність Творця й обявляє людям незглибиму мудрість Божої Iстоти, яка з нічого той пречудний світ привела до існування, до життя. Господь обдарував нас зором, щоб ми могли подивляти діло Його Божих рук – оцей видимий всесвіт і, за його допомогою до ходити до пізнання Творця всього, що існує, тобто до пізнання його, нашого Бога й нашого небесного Отця. Але поза цим видимим, пречудним світом існує ще невидимий, духовий світ, а його дав нам Господь пізнати за посередництвом очей нашої душі, що ним с наше сумління. Як очі тіла допомагають нам пізнати красу світу змислового, так і сумління допомагає нам пізнавати красу чеснот, добрих діл, тобто надприродний, духовний світ. Воно дав нам змогу бачити дорогу, яка веде до Бога, до нашої остаточноï мети, воднораз же вказує на перешкоди, які доводиться нам на тій дорозі до Бога зустрічати. Наше сумління, порівнюючи Божі заповіді й нашу поведінку супроти Бога, негайно повідомляє нас, чи ми поводимось як повинні, чи може прогрішуємось й отак сходимо на манiвцi. Бо Господь Бог дав нам своï заповіді на те, щоб нас провадили упевнено й безпечно до Нього. Подібно и Церква свята, Божа заступниця тут, на землі, дав нам свої приписи, тобто церковні заповiдi, а крiм того Христові поради й ними також помагав нам триматися властиво дороги й уникати всіх стежок, якi нас вiд Бога відводять. Щось подібно, як наші очi тiла вміють читати дороговкази і завдяки їм непомильно прямувати до місця, яке ми собі намітили; так само й наша совість уме читати ті дороговкази Божі й церковні й за їхньою допомогою дійти до нашої остаточної мети – до Бога.
Так воно є, наша совість чи сумління в нашим провідником, що його нам Господь Творець призначив у нашій туземній мандрівці й коли ми беззастережно віддамося її проводові, ми напевно не поблудимо, але дійдемо до Бога й нашого вічного щастя. Крім того наша совість знає різні перешкоди, які стоять на нашій дорозі. Вона з попереднього досвіду знак також, як їх уникати і як із покус робити засоби набування більших заслуг перед Господом. Перед спокусами вона звичайно остеpiгає нас, вказуючи, яким лихом для людини може стати гріх, а перед усім гріх важкий. Повчає, що ті розкоші, які нам спокуси обіцяють, звичайно не сповняються, а навіть коли їх доведеться нам зазнати, то вони ніяк не оплачуються, бо за них зараз же треба дуже дорого платити. Найперше тому, що рівночасно з тією каплиною розкоші чи щастя, що його спокуса нам обіцяє, Господь зв’язує цілий ряд терпінь, тобто неспокою, страху, відрази и болю. Досвідчена переживаннями наша совість, пригадує нам, скільки то разів спокуси нам обіцяли щастя й ні коли до того щастя не довели. Та й замість нього ми почувались ще біль ще нащасливими, бо не тільки не зазнали вдоволення, але ще й, крім того, мусіли терпіти докори сумління, неспокій, обридження. Ба що більше, совість приводить нам на гадку те, що станеться після смерти, яка може до нас прийти кожної хвилини й покликати перед Божий страш ний суд. Представляє нам яскраво нашу безпорадність, коли б ми так з гріхами важкими явились перед нашим страшним Суддею й не мали нічого на нашу оборону. Пригадує страшний сором, який буде палити нас тоді, коли так з гріхами стоятимемо на посміховище світу, а вже що найгірше, коли доведеться нам почути грізні слова Бога судді
„Ідіть від мене геть прокляті в вогонь вічний приготований дияволові и його ангелам” (Мт 25,41).
Яка невисказана мука ждатиме того, хто попадеться в ту пекельну безодню!
Коли так розважимо наше сумління, той Божий дар і провідника людини в її туземному житті, мусимо мимоволі подивляти Бога за те, тобто за Його дбайливість і за постійну и всебічну опіку над нами, своїми сотворіннями. Знаючи яким важливим провідником нашого життя в сумління, ми повинні його цінити й уважати, щоб те сумління було чутливим, тобто уважним, спостерічаючим усякі відхилення від Божого закону. Як ми намагаємось захоронювати очі нашого тіла перед усім, що могло б їм пошкодити; як ми вживаємо різних ліків, щоб їх оздоровити, та й різнородних засобів, щоб ми могли краще бачити; так само ми повинні дбати й про очі нашої душі, про сумління. Подібно як очі тіла, так і сумління підпадає різним хворобам. Наприклад, коли людина довший час грішить, тоді її сумління перестає бути ніжним і став нечутливим, і тоді воно вже не повідомляє нас про небезпеки спокус. Важкі тріхи воно вважав легкими, а на повседневнi навіть не звертає уваги. Тодi така людина, зведена своїм власним сумлінням, провідником на дорозі до Бога, блудить i сходить на манiвцi. Чим більше вона грішить, тим більше віддалюється від мети й попадає в щораз гірші гріхи. З ними воднораз же й сумління дедалі більше занемагає, так що перестає бути благословенням Божим, а стається радше прокляттям. Чому? Бо людина далі вважає своє сумління за доброго провідника, а воно вже давно перестало ним бути й ніяк не визнаєтися на Божих дороговказах і дедалі більше блудить. Наша людська природа, звихне на первородним гріхом, схильна до злого й тому, що гріх приносить їй деяку розкіш, вона, очевидно сподіює його щораз то частіше. А тому, що широка чи лінива совість її не стримує, не звертає уваги на небезпеки тiєї грішної дороги, людина віддається гріхам. Повторюючи певні гріхи частіше, в ній вироблюється схильність, а тодi доводиться людині щораз то важче завернути з дороги зла. Лиха схильність, опанувавши людину вже не дозволяє визволитись і треба дійсно надзвичайної ласки Божої й великого зусилля людини, щоб лихої схильности позбутись і знову станути на дорогу праву й нею прямувати до Господа Бога.
Що ж нам робити в такому випадку, спитаєте? Одиноке спасіння наше – в Христі Ісусі. Він же прийшов на цей світ, щоб нас усіх спасти, як це заявляє сам:
„Бо не послав Бог у світ Сина, світ засудити, але щоб ним світ спасти” (Йо 3,17).
Тож звернімо до Нього наші очі й наші серця й кличмо до Нього, подiбно як ті два капернаумські сліпці:
„Змилосердись над нами, Сину Давидів!” (Mт 9,27); або як св. Петро, по топаючи в розбурханому озері: „Господи, спаси нас!” (Mт 14,30).
A Спаситель буде при нас негайно, подібно як зразу ж Він наблизився до св. Петра й видобув його з розбурханих хвиль, і завів до корабля. Він приверне нам утрачений зір душі наше сумління, і воно стане знову провідником, на якого можна буде покладатися безпечно. Він підведе нас з багна гріхів і поставить на дорогу праву, й поможе нею йти. А з Ним, при нашому боці, ми вже будемо цілком безпечні – ніщо й ніхто вже не зможе нас звести наманiвцi. Ніхто вже не зможе нас обманути, бо він наш Бог і Спаситель буде нам помагати й нас вести дорогою життя. Та й ми зможемо з псалмоспівцем сказати:
„Навіть якби ходив я долиною темряви, не боятимуся лиха, бо ти зі мною. Жезл твій і па лиця твоя підтримують мене” (Пс 22,4).
о. д-р М.І. Любачівський
ДО РИМЛЯН ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Ряд.: Рим. 116 зач.; 15, 1-7.
Браття, ми, сильні, мусимо нести немочі кволих, а не самим собі догоджати. Кожний з нас нехай намагається догодити ближньому на благо, для будування. Бо й Христос не сам собі догоджав, а як написано: зневаги тих, що тебе зневажають, упали на мене. Все бо, що було написане давніше, написане нам на науку, щоб ми мали надію через терпеливість й утіху, про які нас навчає Писання. Бог же терпеливости й утіхи нехай дасть вам, щоб ви між собою були однієї думки за Христом Ісусом, щоб ви однодушно, одними устами славили Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа.
Тому будьте приязливі один до одного, як і Христос був до вас на Божу славу.
ДО ГАЛАТІВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Прп.: Гал. 213 зач.; 5, 22 – 6, 2.
А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння; лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість. На все це нема закону. Котрі ж Ісус-Христові, розп’яли тіло з його пристрастями та похотями. Коли живемо духом, духом ходімо. Не будьмо суєславні, задиркуваті між собою, завидущі одні одним.
Брати! Коли б хто попав у яку провину, ви, духовні, такого наставляйте духом лагідности; але вважай, щоб і ти не впав у спокусу. Носіте тягарі один одного, і так виконаєте закон Христа.
ВІД МАТЕЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Ряд.: Мт. 33 зач. 9, 27-35.
В той час, як Ісус відходив, слідом за ним пішли два сліпці, кричачи: – Помилуй нас, сину Давидів!
І коли він увійшов до хати, сліпці приступили до нього, і він спитав їх: – Чи віруєте, що я можу це зробити? – Так, Господи! – вони йому кажуть.
Тоді він доторкнувся до їхніх очей, кажучи: – Нехай вам станеться за вашою вірою!
І відкрились їхні очі. Ісус суворо наказав їм: – Глядіть, щоб ніхто не знав про це.
Та вони, вийшовши, розголосили про нього чутку по всій країні.
Як вони виходили, привели до нього німого, що був біснуватий. Коли ж він вигнав біса, німий почав говорити, і люди дивувалися, кажучи: – Ніколи чогось такого не видано в Ізраїлі.
Фарисеї ж говорили: – Він виганяє бісів князем бісівським!
Ісус обходив усі міста і села, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи євангеліє царства та вигоюючи всяку хворобу й недугу.
ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Прп.: Лк. 24 зач. 6, 17-23.
В той час став Ісус на рівнім місці; була там велика сила його учнів і людей вельми багато з Юдеї та з Єрусалиму, і з побережжя Тиру та Сидону. Вони прийшли слухати його й оздоровитись від своїх недуг; і всі ті, що їх мучили нечисті духи, теж оздоровлялись. Увесь народ намагався його торкнутися, бо сила виходила з нього й усіх оздоровляла.
Тоді він, звівши на своїх учнів очі, почав казати:
Блаженні вбогі, бо ваше царство Боже.
Блаженні голодні нині, бо ви насититеся.
Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятись.
Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть як безчесне ваше ім’я Сина чоловічого ради. Радійте того дня й веселіться, бо ваша нагорода велика на небі.
Гал. 5, 22 – 6, 2. «Носіть тягарі один одного й тим робом виконаєте закон Христа»
Кожен із нас знає, як нелегко змінюватись. Є звички чи гріхи в нашому житті, які ми можемо добре бачити й розуміти, гаряче бажати їх позбутися, однак, довгий час не досягати у цьому успіхів. Можливо, ми також свідомі того, чим саме приносимо болі, страждання, терпіння і незручності іншим людям, але не так легко нам змінитись. Не здатні й не спроможні це одразу зробити, хоч дуже цього хочемо.
Коли бачимо іншу особу з її немочами, чи ми до неї такі ж поблажливі, як і до себе? Чи радше поспішаємо виправити її, вказати на помилку, зробити зауваження? Чи ми замислюємось у той час, що ця особа, яка чинить гріх, чи просто дратує нас своєю поведінкою, може бути такою ж слабкою, як і ми, може прагнути змін і не досягати одразу успіхів?
Апостол же нагадує, щоб ми з любов’ю приймали одні одних, щоб ми носили тягарі одні одних, щоб ми виявляли любов та милосердя одні до одних. Бо знати Божі Закони і судити через їхню призму наших ближніх нескладно для будь-кого з нас. Однак стати для них Христовим учнем, апостолом, помічником у немочах – вимагає значних зусиль.
Тож докладаймо всіх зусиль щоб огортати любов’ю кожну людину і з любов’ю приймати і зносити слабкості, обмеження і недоліки кожної особи!
Лк. 6, 17–23. «Радійте того дня і веселіться, бо ваша нагорода велика в небі»
На перший погляд висловлювання Господа про те, хто є блаженний, може видатися дивним. Як Ісус Христос може називати блаженними або щасливими, вбогих, голодних, тих, кого ненавидять, тих, хто плаче… Відтак каже ще й радіти з цього. Ми, люди, радше хочемо мати достаток, бути щасливими, мати певність у житті. Однак Божі дороги для кожного з нас є унікальні.
Так, людина завжди прагне стабільности у житті, щастя, радости. Але маємо визнати, що саме наші життєві труднощі й клопоти правдиво показують, ким ми є, яке наше духовне життя і які наші стосунки з Богом. Коли збудуємо своє існування лише на земному фундаменті, то вся будівля «завалиться» в час нашої смерти. Лише в того, хто живе з Богом, смерть не може нічого забрати. Тому не раз саме наші проблеми наближають нас до Бога, показуючи непевність усього земного.
Так часто трапляється, що саме ці труднощі є для нас доброю нагодою наблизитися до Господа і з’єднатися з Ним.
Рим. 15, 1–7. «Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних»
Нам непросто сприймати свої слабкості та обмеження, а що вже казати про слабкості інших! Ми завжди хочемо й очікуємо, щоб інші чинили досконало. Але саме в цьому криється вся небезпека. Ми хочемо, щоб інші чинили досконало там, де ми самі досить часто не є досконалими.
Тому усвідомлюймо собі все більше, що тих немочей і слабкостей нікому з нас не бракує. Так, ми маємо свої сильні сторони, але маємо також і слабкості та обмеження.
Покірно ці слабкості інших приймаймо, і так само інші будуть приймати наші обмеження та слабкості.
Мт. 9, 27–35. «Слідом за Ним пустилися два сліпці й кричали:“Помилуй нас, сину Давидів!”»
Можемо уявити ситуацію, коли натовп так оточив Христа, що до Нього годі було доступитися. А тут бачимо двох сліпців, які голосно кричали, бо хотіли докричатися до Господа, просячи Його про зцілення та помилування. І саме через їхній крик Ісус зцілив їх.
Цей уривок дуже важливий для нас. Ми щось у Господа попросимо, помолимося, але коли не отримуємо відразу, то відступаємо. Маємо якусь проблему – сказали про неї Богові, промовили молитву, пішли до церкви, а далі, замість того щоб бути витривалими у своєму проханні, навпаки, зупиняємося. На прикладі цих сліпців можемо побачити настирливість, наполегливість, навіть впертість у своєму проханні. Часто Бог не дає нам чогось відразу лише тому, щоб ми самі для себе пересвідчилися, чи нам про це дійсно йдеться, чи ми наполегливі в цьому проханні.
Тому так само наполегливо, як ці сліпці, благаймо Господа, і Він завжди відповість!
Вл. Венедикт Алексійчук)
Тропар (г. 6):
Ангельські сили на гробі твоїм* і ті, що стерегли, змертвіли* і стояла Марія у гробі,* шукаючи пречистого тіла твого.* Полонив Ти ада, та не спокусився ним,* зустрів єси Діву, даруючи життя.* Воскреслий з мертвих Господи, слава Тобі.
Тропар (г. 4):
Від світської метушні вийшов ти* і відреченням світу пішов ти по-євангельськи за Христом,* і рівноангельське життя провівши,* в тиху пристань Афонської гори дійшов ти,* звідки благословенням отців в гору Києва прийшов* і там трудолюбно життя закінчив.* Батьківщину твою просвітив ти* і, безлічі монахів шлях до небесного царства показавши, до Христа їх привів ти.* Його моли, Антонію преподобний,* щоб спас душі наші.
Кондак (г. 6):
Життєначальною долонею* умерлих із мрячних долин* Життєдавець воскресив усіх – Христос Бог,* воскресіння подав людському родові.* Він бо всіх Спаситель, воскресіння і життя, і Бог усіх.
Слава: Кондак (г. 8):
Віддавши себе Богу,* над усе возлюбленому від юности, преподобний,* Йому від усієї душі в любові послідував ти,* і світа тлінне за ніщо вважаючи, в землі печеру спорядив,* і в ній мужньо супроти затій ворога невидимого подвизався ти,* як світлосяйне сонце, по всі кінці землі засяяв ти.* Тому-то, радіючи, прийшов Ти до небесних хоромів.* I нині, з ангелами владичному престолові предстоячи,* споминай нас, що почитаємо пам’ять твою,* щоб ми звали до Тебе:* Радуйся, Антонію, отче наш.
І нині: Богородичний (г. 8):
Непереможній Владарці* на честь перемоги* ми, врятовані від лиха,* благодарні пісні виписуємо Тобі,* раби Твої, Богородице.* А Ти, що маєш силу нездоланну,* від усяких нас бід охорони,* щоб звати Тобі:* Радуйся, Невісто неневісная.
Прокімен (г. 6): Спаси, Господи людей твоїх і благослови насліддя Твоє (Пс, 27,9).
Стих: До Тебе, Господи, взиватиму, Боже мій, щоб не відвертався Ти мовчки від мене (Пс. 27,1).
Прокімен (г. 7): Чесна перед Господом смерть преподобних Його (Пс. 115,6).
Стих: Що віддам Господеві за все, що Він воздав мені? (Пс. 115,3).
Алилуя (г. 6): Хто живе в помочі Всевишнього, під покровом Бога небесного оселиться (Пс. 90,1).
Стих: Скаже Господеві, заступник мій єси і прибіжище моє, Бог мій, і надіюся на нього (Пс. 90,2).
Алилуя (г. 6): Блажен муж, що боїться Господа, заповіді Його дуже любі йому (Пс. 111,1).
Стих: Сильне на землі буде сім’я його (Пс. 111,2).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1).
Другий: В пам’ять вічну буде праведник, злих слухів не убоїться (Пс. 111,6-7). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого, якого є храм, прп. Антонія Печерського, якого сьогодні пам’ять торжественно звершуємо, свв. 45-ти мчч. що в Никополі Вірменському, свв. братів-мчч., Франціска, Мутія і Рафаїла, і тих, що з ними, у Дамаску убієнних, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
о. Петро Фостик
