ХI НЕДІЛЯ ПО ЗІСЛАННІ СВЯТОГО ДУХА – Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем ( Мт. 18, 23-35. ) СВЯТОГО МУЧЕНИКА АРХИДИЯКОНА ЛАВРЕНТІЯ, СВЯТОГО СИКСТА, ПАПИ РИМСЬКОГО, І ТИХ, ЩО З НИМ.
Коли ми робимо добро ближнім: батькам, чоловікові, жінці, сестрі, брату, дітям, допомагаємо їм, хочемо справедливо добра у відповідь, доброго ставлення до себе. Та нашу працю не завжди цінують, нас не все поважають. Коли зазнаємо такої кривди, хочемо справедливого покарання. Закон справедливості штовхає нас до гніву, ненависті, прокльонів, подружньої зради, як справедливої відповіді своєму кривдникові. Замість вирішення справи, справедливість ще більше загострює конфлікт і породжує нові.
У нашому житті є безліч різних ситуацій, де ми зустрічаємо несправедливість, брак милосердя і стаємо перед вибором принципів поведінки: справедливості чи милосердя, а одночасно вони є нагодою проявити зі своєї сторони радше милосердя, ніж справедливість.
– Це є зверхнє ставлення до нас, неповага, обман, несправедливість: вдома, на роботі, в транспорті, в установах.
– Справа навернення наших ближніх від поганих звичок, таких як: непристойні слова, прокльони, наркотики, алкоголь, комп’ютерні і азартні ігри, байдужість і легковажність до духовного життя, непослух дітей батькам, вчителям.
Першою нашою реакцією в таких ситуаціях є нетерпеливість, роздратування, обурення, критика, осуд ситуації чи поведінки особи. Незадоволення ситуацією чи поведінкою близької особи означає, що нашою поведінкою починає керувати принцип справедливості. Коли ми керуємося у житті лише принципом справедливості, тоді ми поводимося не як християни, а як звичайні люди, які не пізнали Христа, бо Він показував усім приклад любові і милосердя.
Але Христос пропонує нам кращий спосіб розв’язання цих ситуацій – милосердя. Апостол Павло дає нам таку пораду:
„Нікому злом за зло не віддавайте; дбайте перед усіма людьми про добро. Коли можливо, оскільки це від вас залежить, будьте з усіма людьми в мирі… Але коли твій ворог голодує, нагодуй його; і коли має спрагу, напій його, бо роблячи це, ти нагромаджуєш йому на голову розпалене вугілля. Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло добром” (Рм. 12, 17-18, 20-21).
Замість зауважень, критики, осуду в сторону іншої особи краще проявити добрий приклад покори, терпеливості, милосердя, прощення, молитви за навернення особи. Тобто спочатку треба вкласти бажане добро в серце іншої людини, щоб потім були плоди доброї поведінки, ставлення особи до нас. Мій добрий приклад має допомогти іншій особі духовно зрости і отримати для себе розуміння її помилок, того, що від неї очікуємо, а тоді очікувати відповіді – її добре ставлення до мене.
„Любіть один одного братньою любов’ю. Пошаною один одного випереджайте” (Рм. 12, 10-11). „Не майте між собою інших боргів, крім боргу взаємної любові” (Рм. 13, 8) – закликає святий Павло. „Бо суд немилосердний для того, хто не чинить милосердя. Милосердя ж понад суд” (Як. 2:13).
Розуміння і співчуття до іншої особи має пробудити в неї почуття важливості, потрібності, як особи, для іншої людини, для спільного добра.
Деякі вчені називають християнство релігією для слабких, бо Христос пропонує своїм слухачам проявляти терпеливість, покору, милосердя, прощати кривдникам, а навіть любити своїх ворогів. В очах світу це виглядає певною слабкістю, коли зазвичай людина хоче бути сильною, впевненою і захищеною у житті.
Та коли подивимося на життя і приклад Ісуса Христа, то побачимо, що книжники і фарисеї критикували його науку і особливо поведінку, осуджували Його, насміхалися, принижували перед іншим людьми, а вкінці засудили несправедливо на смерть і розп’яли на хресті. І здається, що Христос, який своєю наукою збирав біля себе багато людей, оздоровляв хворих з невиліковних недуг і навіть воскрешав померлих, виявився слабким, отримав поразку у своїй діяльності.
Однак своєю слабкістю – стражданнями і смертю на хресті Ісус отримав велику перемогу над гріхом і дияволом, Він приніс найбільше добро – визволення з неволі гріха і диявола і дарував людям спасіння.
„Бог же показує свою до нас любов тим, що Христос помер за нас, коли ми ще були грішниками нас, коли ми ще були грішниками” (Рим. 5:8). Своїм славним воскресінням Христос здобув собі вічну славу.
Покора, терпеливість, стриманість, прощення, це не слабкість чи втрата для християнина, це сила духа, перемога над злом, гріхом, бо тоді в нас діє Божа сила і ласка, Божа любов перемагає через нас зло, яке є у серці чи вчинках мого ближнього, „щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас” (2 Кор 4:7).
„Бо моя сила виявляється в безсиллі. Отож, я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала, …бо коли я немічний, тоді я міцний” (2 Кор 12:9-10) – писав святий Павло.
Якщо хочемо взаємної віддачі, отримати у відповідь добро від іншої близької особи, спочатку треба вкласти це добро в серце тої людини проявом покори, терпеливості, стриманості, милосердя, прощення, молитви за неї, а тоді можемо мати надію і впевненість, що від такого способу моєї поведінки, ставлення до даної особи будуть плоди любові, поваги, підтримки, розуміння один одного.
„Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають і ми ми благословляємо; нас гонять і ми терпимо; нас лають і ми доброзичливі” (1Кор.4:12).
Жила одна вдова, яка мала три сини. Хоч як їй було важко годувати дітей, але вона піклувалася не тільки одягом і їжею для своїх синів, а й вчила їх любити Бога. І поки діти були з нею – жили по-божому. Але пройшов час, сини виросли, одружились і пішли жити окремо від матері. Друзі, приятелі, товариства почали зле впливати на синів, і вони помаленьку стали забувати маму, а потім і мамину науку, щодо Божого закону. Сумувало материнське серце за дітьми і кожен раз при зустрічі мати нагадувала дітям: „Живіть з Богом!” А діти, як то тепер буває, кажуть: „Ой, мамо, нині всі так живуть. Ми вже дорослі і самі знаємо як жити”. Заплакала старенька і ще ревніше молилася за своїх синів.
Пройшли літа, старенька мати померла. Після похорону діти робили в домі порядок і знайшли мамин щоденник, де вона записувала важливі події свого життя. Серед іншого там були записані такі слова: „Молилася по дві години щоночі за навернення своїх синів. Минуло два роки – Бог вислухав мою молитву і навернувся мій менший син. Минуло п’ять років – вислухана молитва і навернувся мій другий син. Тепер вже кінчу життя – не вислухана молитва, старший син не навернувся. Але жертвую Богові все своє життя за його навернення. Боже, спаси мого сина!” Прочитавши це, старший син впав на коліна і сказав: „Прости мені, мамо. Бог вислухав твою молитву, від нині я буду жити з Богом, як ти мене навчала”. Заплакав і тихою молитвою звернувся до Бога.
Навернення ближнього можна порівняти до розмови двох іноземців. Щоб вони могли порозумітися і дійти до спільної думки, хтось один повинен знати і розуміти мову другої сторони. Тоді їхня розмова буде корисна, інакше вони не зрозуміють себе, що хто говорить. Прощення і милосердя допомагає нам ввійти в становище іншої особи, зрозуміти її внутрішній стан, тобто знайти спільну мову – зрозуміти чому вона саме так, а не інакше поводиться, а тоді побачимо як знайти підхід до неї, взаємне розуміння, щоб могти щось доброго вимагати і очікувати від неї.
Сьогоднішньою притчею Ісус Христос нагадує нам, що саме від нашого ставлення до людей залежить і відношення Бога до нас самих. На нашій дорозі до Бога завжди стоїть людина, тому будьмо уважними одні до одних, навчімося прощати провини, пам’ятаймо, що ми є християни. Тому завжди маймо у своїй пам’яті слова, якими Ісус Христос закінчує сьогоднішню притчу:
„Отак і Мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожен із вас не прощатиме братові своєму від серця свого” (Мт. 18, 35). Амінь.
о. Михайло Чижович, редемпторист
ПЕРШЕ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОРІНТЯН 9, 2-12.
Браття, ви достовірний доказ у Господі мого апостольства. Ось моя оборона перед тими, що мене судять. Хіба ми не маємо права їсти й пити? Хіба ми не маємо права водити сестру – жінку, як інші апостоли, брати Господні і Кифа? Чи може, один я Варнава не маємо права на те, щоб не працювати? Хто коли своїм коштом служив у війську? Хто садить виноградник і не їсть із нього плоду? Хто пасе стадо і не живиться молоком від стада?
Хіба я говорю тільки як людина? Хіба й закон не каже цього? Таж у законі Мойсея написано: Не зав’язуй рота волові, коли молотить. Чи Бог турбується про волів? Чи, може, ради нас говорить? Бож ради нас написано, що хто оре, мусить орати в надії і хто молотить, молотить теж у надії, що матиме щось з того. Коли ми сияли у вас духовне, чи то велика річ, коли жатимемо у вас тілесне? І коли інші мають це право над вами, чому не більше ми? Та ми не користуємося цим правом, але весь час терпимо, щоб не робити ніякої перешкоди Євангелію Христа.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАТЕЯ 18, 23-35.
Сказав Господь притчу оцю: Царство небесне похоже на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми. Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що був винен десять тисяч талантів. А що не мав той чим віддати, пан велів продати його, жінку, дітей і все, що він мав, і віддати. Тоді слуга, впавши йому до ніг. поклонився лицем до землі й каже: – Потерпи мені, пане, все тобі верну.
І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той. Вийшовши той слуга, здибав одного з своїх співслуг, який винен був йому сто динарів, схопив його й почав душити його, кажучи: – Верни, що винен.
Співслуга його впав йому в ноги й почав його просити. Потерпи мені, я тобі верну. Та той не хотів; пішов і кинув його в темницю, аж поки не верне борг. Коли товариші його побачили, що сталось, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про всю справу. Тоді пан покликав його і сказав йому: – Слуго лукавий!
Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем , як я був змилосердився над тобою?
І розгнівавшись його пан, передав його катам, аж поки не верне йому всього боргу.
Отак і мій Отець небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого .
1 Kr. 9, 2-12. «Ви, у Господі, є достовірним доказом мого апостольства»
У чому феномен голошення Слова Божого. О апостоли, досвідчивши цю зустріч із Господом, передавали цей свій досвід іншим. І так цей досвід ставав і особистим, і спільним. До того ж, новонавернені були свідченням правдивости того досвіду.
Апостоли тішились тими учнями, які були достовірними доказами апостольства і для інших, і для них самих. Чи так відбувається в нашому житті? Чи ми можемо тішитись тим, що хтось навколо нас є доказом того, що ми свідчимо про Бога.
І якщо ні, тоді живімо свято і проповідуймо Господа гарячіше своїм життям!
Мт. 18, 23-35. «Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого».
Кожний з нас завжди очікує певного милосердя, розуміння, доброзичливості від інших людей, але цього самого очікують й нуі від нас.
Ми всі, люди, дуже подібні. Ми часто вимогливі до інших, кожному порахуємо всі його провини, усі його недоліки, вади. Можна сказати, що ми є фахівцями з учинків інших, прокурорами для інших, а себе дуже часто виправдовуємо, є адвокатами для себе. Може, ці аргументи певною мірою видаються нам слушними, проте Господь учить нас: чого ми хочемо, того й інші хочуть, чого ми не хочемо, того й інші не хочуть.
Отож, уміймо подивитися на себе, запитати себе: чого я прагну, чого очікую, чого сподіваюся від інших?
І саме те, чого я очікую, маю почати чинити іншим – тоді й інші точно те ж будуть чинити щодо мене .
Владика Венедикт (Алексійчук)
У той самий день
СВЯТОГО МУЧЕНИКА АРХИДИЯКОНА ЛАВРЕНТІЯ, СВЯТОГО СИКСТА, ПАПИ РИМСЬКОГО, І ТИХ, ЩО З НИМ
“Завдяки святому Лаврентію Рим став такий славний, як Єрусалим завдяки святому первомученику Стефану” (св. Лев Великий). І справді, святий Лаврентій дав свідчення Христової віри таке світле, що повік його пам’ять буде велика і славна.
Відбувалося це в найстрашніші часи для Церкви:християн люто переслідували, ріками проливалася християнська кров. Не знайшлося місця для вірних у гордому Римі, тож вони сходилися на молитву в підземних печерах, тут ховали своїх замучених братів, тут зміцнювали свою віру, аби витерпіти страждання і муки, які на них чекали, і звідси сміливо йшли на суд нечестивих, прилюдно свідчили славу Христа Спасителя, віддавали за Нього душу й в останньому подиху життя прославляли Його Ім’я. Кожної ночі далеко за містом, серед городів і виноградників, мелькали тіні людей, що раптом щезали, немовби провалювалися під землю. І справді, вони сходили в катакомби, сюди приносили тіла замучених, тут їх ховали, співаючи псалми, тут відправляли Божественну літургію і навчали, роздавали милостиню або приймали її.
В убогих одежах важко було відрізнити людей високого становища від найманих робітників, однак сюди приходили і найвищі достойники держави, бо, попри переслідування, попри катування, кількість вірних зростала. Кожна крапля мученицької крови народжувала нових вірних, і дивувалися з цього кати і ставали ще жорстокішими, намагаючись стерти з лиця землі всякий слід християнства, а воно, навпаки, набирало сили і ширилося всією землею.
У такі часи найбільшої боротьби з жорстоким поганством жив святий Лаврентій і постраждав за Христову віру. Він народився у Римі, походив з іспанської родини. За словами святого Петра Хризолога, Лаврентій відзначався убогістю в земних і багатством у духовних добрах. Його чесноти, зокрема ангельська невинність і чистота, привернули увагу папи святого Сикста (257-258), що був наступником замученого папи святого Стефана. Папа Сикст виявив велику довіру Лаврентієві, висвятивши його на архидиякона Римської Церкви. З давніх-давен, ще від апостольських часів, Церква вибирала сімох дияконів. Одним з перших обов’язків диякона було зберігати церковний посуд і дбати про убогих, хворих, вдів та сиріт, роздаючи їм милостиню, яку вірні складали щедрою рукою. Під проводом святого учителя Сикста (який родом був з Атен, в Греції, і тривалий час проповідував Христову науку в Іспанії, звідки повернувся до Риму і був обраний папою) архидиякон Лаврентій засяяв своїми чеснотами, як ясна зоря, і став гідний мученицького подвигу.
Настав 258 р. Імператор Валеріян наказав жорстоко мучити християн, а особливо єпископів, священиків і дияконів, бо був певний, що коли не стане пастирів, то і стадо розбіжиться. Одним з перших у руки катів потрапив папа Сикст. На нього напали саме тоді, коли він у підземній церкві на цвинтарі святого Каликста правив Службу Божу. Разом з ним ув’язнили Фелікиссима і Агапита, двох дияконів. А коли воїни вели їх до Мамертинської в’язниці, то Лаврентій побіг за ними і, голосно плачучи, як нам оповідає святий Амвросій, говорив до папи:
“Куди ідеш, отче, без твого сина? Куди ідеш, священику, без твого диякона? Чого мене залишаєш?”
А святий Сикст відповів йому, що, згідно з Божою волею, за три дні Лаврентій також прийме мученицьку смерть, і наказав йому роздати церковне майно і весь посуд бідним, щоб після їх смерти все це не потрапило в руки поган. Святий диякон сповнив волю свого учителя, роздав весь церковний маєток бідним. Потім він на власні очі бачив, як святого Сикста і двох його дияконів стяли мечем. А невдовзі схопили і Лаврентія і привели його до старости. Той конче хотів довідатися, куди поділися церковні скарби, бо був упевнений, що архидиякон переховує великі маєтки.
“Ви, християни, жалієтеся, – говорив мучитель, – що ми обходимося з вами дуже жорстоко. А я домагаюся лиш одного:Скажи мені, де ваші маєтки, де золото і срібло? Християни віддають останнє, обдирають власних дітей і все віддають у твої руки. Ці скарби потрібні імператорові, щоб утримувати військо, тож скажи, де вони?”
Святий Лаврентій так відповів мучителеві:
“Я не заперечую, що Церква має величезні статки і неоціненне майно, а якщо даси мені час, то покажу тобі всі ті скарби”.
Староста погодився. Коли минув визначений час, Лаврентій зібрав усіх хворих, калік, убогих – усіх близько півтори тисячі осіб, і привів їх до старости, сказавши до нього:
“Дивися, ось перед тобою всі скарби Христової Церкви”. Коли ж старосту охопив страшенний гнів, святий сказав йому:“Чого гніваєшся? Золото і срібло, якого ти так бажаєш, є ніщо, річчю марнотною, володіння якою приводить до всяких злочинів. А ці нещасні – єдиний скарб Христової Церкви”.
Тоді староста віддав Лаврентія на страшні, нечувані муки. Кати воловими жилами жорстоко посікли все тіло. Потім принесли залізну решітку, розпалили під нею вогонь і стали живцем пекти святого мученика. А Лаврентій, як каже святий Августин, під час цих мук голосно молився до Бога і просив Його, щоб укріпив слугу свого у вірі. Його молитва була такою ревною, що він не відчував сили вогню, який спалював його тіло. Лице святого, як каже Пруденцій (один з найстаріших християнських поетів і письменників, народився 348 р. в Калагурі, Іспанія) сяяло надзвичайною красою, а запах його печеного тіла для вірниx був дуже милий і нестерпний для поган.
Переборюючи тяжкі страждання, святий сказав до мучителя:“Вже одна сторона тіла спечена, бери і їж!” А коли його повернули на другий бік, то святий мученик помер. Під час його страждання один воїн, на ім’я Роман, навернувся і був стятий мечем. Також навернувся начальник в’язниці Іполит, з усіма своїми домашніми. І вони всі загинули від меча, лиш святого Іполита рознесли дикі коні. Тіло святого Лаврентія поховали вночі при дорозі, що вела до Тиволі. Сталося це 10 серпня 258 р. Бог прославив мощі святого мученика численними чудами. Над його гробом згодом було зведено прекрасну церкву, яка, кілька разів відбудована, стоїть до сьогодні і називається “церква святого Лаврентія за мурами”. Під престолом цього храму мощі святого мученика спочивають поряд з частиною мощей святого первомученика Стефана, перенесених сюди з Царгорода 557 р. Тут показують мармурову плиту, до якої була прикріплена решітка, що на ній пекли святого мученика. На тій плиті видно темні місця, сліди від паленого тіла. У Римі є ще шість інших церков, посвячених пам’яті святого Лаврентія. Та найкраща церква, серед посвячених пам’яті святого мученика, є в Іспанії, в провінції Сан-Лоренцо, в місцевості Ескуріяль, зведена у 1584 р. Разом з величавим монастирем має вона вигляд решітки. Іспанці називають її восьмим чудом світу. В церкві є 49 престолів. Багатство її мармурових та інших цінних прикрас не вдасться порахувати. Тут тривалий час, до середини ХVІІІ ст., ховали іспанських королів.
Тропар, глас 4:
Мученик Твій, Господи, Лаврентій,* у стражданнях своїх прийняв вінець нетлінний від Тебе, Бога нашого,* мавши бо кріпость Твою, він мучителів подолав,* сокрушив і демонів зухвальства безсильні.* Його молитвами спаси душі наші.
Кондак, глас 4:
Вогнем божественним розпалив ти серце своє,* полум’я пристрастей до кінця спалив,* страждальців опоро,* богоносний мученику Лаврентіє,* і в стражданнях викликував ти вірно:* ніщо не розлучить мене від любові Христової.
Тропар воскресний, глас 2:
Коли зійшов Ти до смерти, Життя безсмертне,* тоді ад умертвив Ти блистінням божества.* Коли ж і умерлих із глибин підземних воскресив Ти,* всі сили небесні взивали:* Життєдавче, Христе Боже наш, слава Тобі.
І свята, глас 7:
Переобразився Ти на горі, Христе Боже,* показавши ученикам Твоїм славу Твою, скільки змогли.* Нехай засіяє і нам, грішним, світло Твоє повсякчасне,* молитвами Богородиці, Світлодавче, слава Тобі.
Слава: Кондак воскресний, глас 2:
Воскрес єси з гробу, всесильний Спасе,* і ад, увидівши чудо, зжахнувся, і мертві востали,* а творіння, бачачи, радується разом з тобою,* і Адам веселиться, і світ, Спасе мій, оспівує Тебе повсякчасно.
І нині: Кондак свята, глас 7:
На горі переобразився Ти* і, скільки змогли, ученики Твої славу Твою, Христе Боже, виділи,* щоб, коли побачать, як Тебе розпинають,* страждання зрозуміли добровільне,* а світові проповідять,* що Ти єси воістину Отче сяяння.
Замість Достойно, приспів:
Величай, душе моя, Господа, що на Таворі переобразився.
І ірмос, глас 4:
Різдво Твоє нетлінно явилося, Бог із боків Твоїх пройшов, во плоті явився на землі і з людьми проживав. Тому Тебе, Богородице, всі величаємо.
о. Петро Фостик
