23 січня день поминання блаженної преподобномучениці Олімпії Біди
69 років тому 23 січня 1952 р. с. Олімпія, знесилена важкими терпіннями та хворобою, віддала душу у руки свого Обручника, Якому обіцяла служити в убожестві, чистоті та послусі до смерті, і виконала це, бо горіла великою любов’ю до Христа розп’ятого, розп’явшись разом з ним на своїй Сибірській Голгофі.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
УГКЦ вшановує 150-річчя з дня народження співзасновниці i першої настоятельки Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії – блаженної Йосафати Гордашевської, яку 27 червня 2001 року Папа Іван Павло ІІ під час свого історичного візиту в Україну, проголосив блаженною.
20 листопада наша Церква вшановує пам’ять преподобної Йосафати Гордашевської, співзасновниці Згромадження Сестер Служебниць НДМ, яку 27 червня 2001 року Папа Іван Павло ІІ під час свого історичного візиту в Україну, проголосив блаженною.
Блаженна Олімпія Біда, майбутня свята народилася у с. Цеблів на Сокальщині у 1903 р. у сім’ї Олексія та Анни, де, крім Ольги, було ще троє інших дітей — брат Володимир і сестри Наталя та Єва. У цьому селі вона виросла, пізнала любов Христа, навчилась маминих молитов та закінчила чотири класи початкової школи. У цьому ж селі знаходився вже довший час перший осідок Згромадження сестер Св. Йосифа.
Сестри Святого Йосифа є Згромадженням Східного обряду, яке напевно найбільше з усіх монаших спільнот зазнало терпінь. Воно налічувало невелику кількість монахинь; почало щойно розвиватися, коли настали переслідування Церкви. Усі доми були закриті, а найболючішим стало те, що у 1947 р. закрито також і матірний дім у с. Цеблів. Сестер повиганяли з монастирських домів, а десять з них вивезли на Сибір за релігійні переконання, троє з яких там і померло.
Ольга Біда, будучи ще досить юною, вступає до згромадження, де з перших днів старається наслідувати харизми, котрі мав о. Кирило Селецький, засновник згромадження, та виконує всіляку доручену їй працю. Під час новіціату сестра Олімпія, добре знаючи, що основною рисою її монашої спільноти є праця у захоронках (дитячих садках), вчиться працювати з дітьми, відчувати їхні потреби, бути їхньою потіхою та духовною провідницею.
Невдовзі сестру як добру виховательку направляють у с. Жужеляни Сокальського повіту для праці з молоддю. Сестри тут займалися духовним вихованням підлітків. Попередньо вони ходили та розпитували батьків, чи можуть ті дати на навчання та виховання свою дитину. На той час у монастирському домі знаходилось 12 дівчат і с. Олімпія була призначена їхньою вихователькою та опікункою. Праця с. Олімпії серед них принесла рясні плоди. Така постава і ревність у виконанні будь-якої справи після шести років праці з дівчатами приносить сестрі Олімпії нові обов’язки, а саме — бути настоятелькою ще одного чернечого дому у м. Хирові, куди її переводять у 1938 р. Саме з цього міста почнеться хресна дорога сестри на її „Сибірську” Голгофу.
„Сестра Олімпія була дуже добра, приємна на вигляд і дуже жертвенна… середнього зросту, носила постійно окуляри, завжди трохи усміхнена, скромна, тиха. Вона ніколи не вступала у які б то не було суперечки”, — так про неї говорять у своїх спогадах сестри, що мали можливість контактувати з нею.
Будучи настоятелькою, с. Олімпія старалася всеціло віддатися у руки Господні, щоб в той спосіб навчити інших сестер доручати у такий несприятливий час свої серця Всевишньому: „Віддаю себе за них в посвя¬ту, щоб і вони були освячені в правді” (їв. 17,19).
У Хирові сестри були серцем майже цілого міста, до них горнулися діти, яких вони навчали Божого слова, готували до Св. Причастя. Старшим обручниці Христа завжди давали пораду в тих чи інших сімейних обставинах, вчили любити дітей, віддаватися вповні для них, а понад усе — покладати свою надію на Бога.
У 1944 р. пароха Хирова о. Тараса Бобковича енкаведисти забрали до тюрми, коли він повертався із Св. Літургії. Одночасно вони почали регулярно навідуватись до монастиря, де насміхалися з сестер, погрожували, щоб ті відреклися від життя з Богом. Так почалась нова доба у житті настоятельки дому с. Олімпії, а також й інших монахинь. Усі розуміли, що настає час, коли потрібно буде власним життям засвідчити віру у Христа. Енкаведисти висліджували сестер на кожному кроці, та ті, будучи сміливими і рішучими у проповідуванні Євангелії, не переставали заохочувати людей до молитви, а ще більше — збирали їх на спільні відправи, бо пароха вже не було. У 1950 р., коли сестри поверталися із костелу в Добро-милі, над’їхала машина („чорний ворон”), в яку їх заштовхали і повезли. Це було перше велике попередження для с. Олімпії та інших сестер. їм наказали поскидати чернечу одежу та припинити ту діяльність, якою займалися. Сестер привели до відома, що коли не перейдуть на „правдиву віру”, то санкції щодо них будуть доволі жорстокішими. Після цього вони були випущені на волю, але ще з більшою любов’ю старалися закликати людей до ревної молитви, збереження своєї віри та плекання чеснот. Під час одного богослуження на цвинтарі у 1950 р. сестер забрали енкаведисти та повезли у Бориславську в’язницю, де вони провели 6 тижнів у важких умовах. Спали на цементі, підстеливши якісь речі, а оскільки годувати сестер відмовились, то їли лише те, що взяли з собою.
Сестра Олімпія знала, що відтепер потрібно буде нести важкий хрест, і то сміливо, щоб інші її духовні дочки брали приклад від неї та заради Христа були готові терпіти найважчі муки. Згодом вона дістала вирок – довічне заслання за „антирадянську діяльність” у с. Харськ Томської області. Сестра Олімпія власноручно підписує документ, де погоджується з вироком на довічне заслання. На засуджених чекав еталон, вагони якого були позначені буквами алфавіту. Людей розподіляли відповідно до того, з якої букви починались їх прізвища. Сестра Олімпія і тут поступає, як добра мати: вона хоче подати владі заяву, щоб не вивозили на Сибір хвору на туберкульоз сестру Лаврентію, однак недужа сама вирішує спів-терпіти з настоятелькою. Остання (Олімпія) добивається, щоби сестру Лаврентію, а також хворобливу с. Глікерію помістили з нею в один вагон. У такий спосіб с. Олімпія прагне бодай якимсь чином допо¬могти хворим сестрам, співболівати разом з ними, підтримувати на дусі та далі творити ту спільноту, у якій вони були покликані жити. Хоч не раз під час дороги сестра Олімпія відчувала, що ось-ось не витримає і передчасно помре, та завжди пробуджувалась якась сила, жива надія, що це ще не кінець, а лише початок хресної дороги. З Томської області, куди вони прибули після двох тижнів дороги, сестер відправили у спецпоселення, де вони вже самі мусіли шукати собі житло. Праця була важкою: „зимою рубали ліс, літком косили та заготовляли сіно”. Слабке здоров’я сестер не дозволяло їм працювати вповні сил. Сестру Олімпію часто боліла нога — відновилося запалення ключового нерва. „Мали начальника Кисільова, який не дивився, чи хто хворий, чи здоровий, всіх виганяв на роботу, любив повторювати фразу: „Не умееш — научим, не хочеш — заставим”, але сестри все стійко зносили.
У листі до провінційної настоятельки с. Неонилії с. Олімпія пише: „Божа Всемогучість, Боже Провидіння не дасть своїм діткам пропасти на чужині, бо Він є з нами і тут, хотя між тими лісами і водами, не забуває за нас… ми повинні радуватися і гордіти тим, що ми удостоїлися такої ласки у Господа, бо Христос сказав: Блаженні гонені і переслідувані за правду, бо таких є Царство Небесне, а нащо нам чого більше. Та ми Христові, а Христос наш. За віру, за справу Божу ми терпимо, а що може бути краще за це… Ідім сміло Його слідами. І не тоді, коли нам добре, але тоді, коли гірко, скажімо: Богу слава за все”.
Перебуваючи на чужині, сестра Олімпія продовжувала підтримувати монашу спільноту, тому часто черниці молились вечірню та утреню, прикладом власного життя потішали інших і додавали їм сил. „Коли вони не мали, де жити, їх прийняла сім’я росіян і примістила у кімнаті, де ніхто не хотів жити, тому що там лежав хворий, паралізований чоловік, який цілими днями говорив нецензурні слова. Дуже терпіли сестри, тому що приходили змучені з роботи, і тим самим були позбавлені тишини, яка була потрібна для молитви і відпочинку. Тоді сестра Олімпія запропонувала сестрам молитися і жертвувати свої терпіння за навернення цього чоловіка. За короткий час хворий перемінився, став спокійним і таким був до кінця своїх днів”. Життя сестри Олімпії на засланні було свідченням великої покори, самовіддачі Богові і ближнім.
23 січня 1952 р. с. Олімпія, знесилена важкими терпіннями та хворобою, віддала душу у руки свого Обручника, Якому обіцяла служити в убожестві, чистоті та послусі до смерті, і виконала це, бо горіла великою любов’ю до Христа розп’ятого, розп’явшись разом з ним на своїй Сибірській Голгофі.
Кожен, хто хоча б раз у житті відчув у своєму серці той особливий поклик Христа: „Іди за мною”, зрозумів, що Бог вимагає від нього всецілої посвяти. Життя у Христі – це велика жертва, яка ні на що не звертає уваги, йде на все, щоби тим досвідчити, що Божа любов, Його благодать є набагато ціннішими навіть за життя. Все це зрозуміла с. Олімпія та подала приклад життя згідно цього розуміння.
Сьогодні можна з впевненістю сказати, що с. Олімпія є прикладом мужності для усіх християн, прикладом доброї матері, яка заради своїх дітей пожертвує усім. Наслідуючи життя блаженної с. Олімпії, ми повинні відчути, що значить жити у Христі і вмирати з Ним, щоб зрозуміти та переосмислити своє життя у світлі життя блаженної Олімпії, яка молиться, аби кожен із нас ішов дорогою Христа, Який перебуває у найважчі хвилини поруч з нами, Який терпить разом з нами та за нас.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
https://bpc.org.ua/svyati-ukrajinskogo-narodu/blazhenna-olimpiya/
БЛАЖЕННА ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИЦЯ ОЛІМПІЯ БІДА
Ольга Біда народилася 1903 року в с.Цеблів Сокальського району Львівської області. Батько – Олексій, мама – Ганна. Ольга закінчила чотири класи початкової школи. До монастиря СС.св.Иосифа пішла в юному віці, отримавши при постризі монаше ім’я Олімпія. Після новіціяту с.Олімпію направили в с.Жужель Сокальського району. Сестри займалися духовним вихованням підростаючої молоді. Попередньо ходили по навколишніх селах та розпитували батьків про те, чи можуть дати на навчання та виховання свою дитину. На той час у монастирському домі було 12 дівчат. Сестра Олімпія була призначена їхньою вихователькою та опікункою. У 1938 році с.Олімпію переводять до м.Хирова, де вона стає Настоятелькою Дому. Сестра Олімпія замінювала сестрам маму, вона мала правдиве, любляче серце і поводилася з сестрами, як з Божими дітьми. Була покладистою, терпеливою та спокійною, ніколи не підвищувала голосу. Сестра Олімпія мала духа молитви, якого прищеплювала іншим. У селі при церкві діяла потужна організація Апостольства Молитви, яку сестри ревно підтримували.
Заховуючи харизму Згромадження, сестра Олімпія зобов’язувала інших до постійної праці в захоронці. Виховані сестрами діти витримали у вірі в часи атеїстичного режиму. Надходили важкі часи для нашої Церкви. Сестер вже неодноразово попереджували і погрожували їм, щоб познімали габіти. Але вони, скріплені духом Христа, далі продовжували нести Добру Новину і робили це не тільки словами, а й власним прикладом: збирали вірних на молитви, катехизували молодь. Сестри продовжували в Хирові та в навколишніх селах апостольську місію. З 1946 року сестри Олімпія, Лаврентія та Глікерія таємно від влади готували дітей до Першого Святого Причастя.
Із-за явної й видимої апостольської праці сестер представники більшовицької влади серйозно зацікавились монастирським домом у м.Хирові. Почався терор. Для енкавеесівців увійшло у звичку робити «візити» у монастирську обитель: вриваючись у монастир, вони робили обшук, забирали те, що їм подобалось, насміхалися з монахинь, погрожували їм, вимагали зректися життя з Богом. Сестри мужньо відповідали: «Ми присягали Великому Богу і габіт не скинемо».
Монахині були поставлені перед фактом: або вони переходять у лоно одержавленої Православної Церкви й тим самим співпрацюють із безбожними органами влади, або залишаються на своїх християнських позиціях. Сестри твердо вибрали друге, тож тим самим добровільно пішли дорогою мучеництва. Це не злякало їх, а навпаки, ще більше скріпило у вірі, бо були переконані, що ворогом керує ненависть до Католицької Церкви і католицької віри. Своєю присутністю в монашому одязі вони підтримували віру серед людей. Реакція на таку тверду постанову була однозначною. У квітні 1959 р. енкавеесівці напали на монастирський дім. Це було остаточним знаком, що сестер заарештують і вивезуть, тому що стали вони вже надто небажаними для місцевої безбожницької влади.
В одну з неділь 1950 року сестри підпільно проводили богослужіння з людьми на цвинтарі. Самі, без священика… Енкавеесівці, одягнені по-цивільному, оточили сестер і повели в приміщення школи, яке було зайняте представниками НКВС. У школі енкавеесівці зняли із сестер свідчення і після того погнали їх до монастирського дому, в якому зробили детальний обшук. Опісля монахинь посадили в машину і завезли у в’язницю м.Борислава. Там ув’язнені перебували 6 тижнів. З архівних документів видно, що сестри були стійкими та твердими у вірі і мужньо боронили свої релігійні переконання. 16 березня 1950 року с.Олімпія дістала вирок: виселення у віддалені місця Радянського Союзу за антирадянську діяльність. Долю вже було вирішено – досмертне вивезення в Томську область. Важка, довга дорога до місця виселення – с.Харськ. Після приїзду, незважаючи на біль ноги (відновилося запалення ключового нерва), сестра Олімпія була змушена ходити до праці. Крім цього, вона ще виконувала обов’язки настоятельки, доглядала за хворою сестрою, пильнувала духовні вправи.
Спільна молитва в таких умовах ушляхетнювала й облагороджувала душу с.Олімпії. Глибоко з’єднана з Христом у любові через свої обіти, вона гідно приймає терпіння, які Бог їй посилає, тому що у всьому цьому бачить руку Божого Провидіння. У своєму листі до сестри Настоятельки вона пише: «Божа Всемогучість, Боже Провидіння не дасть своїм діткам пропасти на чужині, бо Він із нами й тут, між тими лісами й водами, не забуває про нас…». На закид у листі, що були необережні, вона, як відповідальна особа, говорить, що є виселені лише за те, що є католицькими монахинями: «За віру, за справу Божу ми терпимо, а що може бути краще за це». Щоб підсилити своє переконання дає приклад св.Івана Золотоустого, який також був переслідуваний за віру і був висланий. 23 січня 1952 року закінчилась земна мандрівка сестри Олімпії. Для сестер Згромадження св.Йосифа вона стала видимим знаком вірності Христові і знаком повної самопосвяти.
БЛАЖЕННА ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИЦЯ ОЛІМПІЯ БІДА – https://ugcc-stk.km.ua/1278-2/
БЛАЖЕННА ОЛІМПІЯ БІДА – СВІДОК НЕВИННИХ СТРАЖДАНЬ МОНАШЕСТВА – http://www.sokal.lviv.ua/relihiia-olimpiia_bida.html#1
МУЧЕНИЦТВО СЕСТРИ ОЛІМПІЇ — ЦЕ ОЛІМП ВІРИ У ХРИСТА – http://dukhovnist.in.ua/uk/postati/1991-muchenytstvo-sestry-olimpii-tse-olimp-viry-u-khrysta
ЖИТТЯ С.ОЛІМПІЇ БІДИ ПОВНЕ ТЕРПІНЬ ТА ПРОЩЕННЯ, БУЛО СВІДЧЕННЯМ ВЕЛИКОЇ ПОКОРИ, САМОВІДДАЧІ БОГОВІ І БЛИЖНІМ – http://radiomaria.org.ua/jittya-s.olimpi-bidi-povne-terpin-ta-proshennya-bulo-svidchennyam-veliko-pokori-samoviddachi-bogovi-i-blijnim-9163
о. Петро Фостик
