ПАМ’ЯТЬ ПРАТУЛИНСЬКИХ МУЧЕНИКІВ. МОЛИТВА ДО ПРАТУЛИНСЬКИХ МУЧЕНИКІВ
Синод єпископів УГКЦ постановив доповнити церковний календар нашої Церкви “святом в честь пам’яти християнського подвигу Пратулинських мучеників”. Поминати Пратулинських мучеників вирішено 10 січня (за григоріянським стилем — 23 січня).
Пратулинські мученики — 13 греко-католицьких мирян села Пратулин, розстріляних 24 січня 1874 року сотнею царських солдат за відмову передати сільську церкву православному священику.
У 1996 році, причислені папою Іваном-Павлом ІІ до лику блаженних.
Село розташоване неподалік міста Біла в Польщі, яке колись належало до Холмської єпархії греко-католицької церкви.
В результаті трьох поділів Речі Посполитої, Російська імперія поширила свою владу на території Білорусі та Правобережної України, де проживала значна кількість греко-католиків, яких російська влада хотіла бачити православними. Вже у 1787 році була видана постанова про заборону діяльності греко-католицьких друкарень, а в містах і селах зачитувались заклики до греко-католиків переходити у православ’я, обіцяючи грошову допомогу. В разі появи таких бажаючих, до них висилали православного священика та відділ солдат, які мали відібрати храм в греко-католиків та передати їм. В 1794 році імператриця Катерина II ліквідувала греко-католицькі структури на Правобережній Україні, проте далі, за царювання Павла I, репресивні заходи до греко-католиків послабли. В 1800 році він повернув з Сибіру багатьох греко-католицьких священиків та частину відібраних храмів. Однак, ситуація докорінно змінилась після Польського повстання 1830-31. Урядом стали проводитись жорсткі акції, що допускали силове примушення до переходу у православ’я. В 1839 році була ліквідована греко-католицька структура в Білорусі та Литві. Єдиною територією Російської імперії де ще зберігалась греко-католицька церква залишилась Холмщина та Підляшшя. Після польського повстання 1863-64 рр., заходи проти греко-католиків стали ще жорсткішими. Набуло поширення переселення греко-католицьких священиків в австрійську Галичину, та галицьких москвофілів на Холмщину та Підляшшя. До останніх належав і Маркел Попель, якого Російський православний Синод призначив адміністратором Холмської єпархії. Діяльність Попеля в подальшому полягала в забороні священнодіяння вірних Папі священиків і заміні їх православними.
В кінці 1873 року парафіяльний священик Пратулина о. Йосиф Курманович, боячись арешту за неприйняття ним православ’я, відслужив Різдвяну Літургію і покинув село та перейшовши кордон з Австрією, переселився в Галичину. Парафіянам він сказав, що скоро влада заборонить греко-католицьку церкву.
У січні 1874 року Маркел Попель відправляє в Пратулин перейшовшого в православ’я галицького москвофіла о. Леонтина Урбана, якому парафіяни відмовилися віддати ключі від церкви. На скаргу о. Урбана в поліцію, до села прибув царський поліцейський виконавець Катунін, який повторив вимогу, на яку ще раз отримав рішучу відмову. Через кілька днів, 24 січня Катунін та о. Урбан повернувся до Пратулина із сотнею солдат під командуванням полковника Штейна. Коло церкви зібралось понад 500 вірних греко-католиків з метою захистити право на свій храм. Коли солдати вишикувались вздовж зовнішнього боку паркану, що оточував церкву, почались останні переговори. Данило Кармаш, тримаючи розп’яття в руках, нагадав Катуліну про його попередні запевнення, що уряд не має наміру зробити з них православних. Згідно зі спогадами очевидців його слова звучали так:
“Пане начальнику. Коли ви забирали в нас оргáни ти запевняв нас, що уряд не має наміру накидати нам православія. Ти казав, що якби хтось захотів від нас чи нашої церкви чогось більшого, то тоді ми можемо всі, старі і молоді брати палиці і випровадити з села кожного, хто втручається до нашої церкви і віри, навіть, якщо це будеш ти сам. Ти сам нас навчив стояти тут в обороні нашої церкви і віри, коли нам через попа хочете накинути православіє, а Святу Церкву осквернити. Сьогодні ти судиш, пане, свою власну справу і свої слова. Не взяли ми однак палиці, як ти нам казав, хочемо стати і померти беззахисні коло святого порогу нашої Церкви.”
Тим часом полковник Штейн наказав солдатам перегрупуватись і за допомогою багнетів звільнити собі вхід до храму. Деякі жителі села самі колись служили в царській армії і знали, що закон забороняє насильство військових над мирним населенням. Бачачи приготування солдат, один з вірних на ім’я Фелікс Осип’юк нагадав, що відносно царської постанови бити нікого не дозволено і, якщо солдати на це підуть, то парафіяни будуть оборонятись як можуть. Проте, він додав, що в разі коли «цар вповноважив вас нас убити, то люди готові загинути за Бога і віру, і ніхто не відступить перед смертю ні кроку». Після цього солдати перебрались через паркан, і за допомогою прикладів та багнетів почали прокладати собі дорогу до дверей церкви, однак були зустрінуті каміннями і піднесеними догори палицями. Тоді полковник Штейн відкликав солдат назад, наказав заряджати зброю і розгорнути військовий штандарт. Бачачи такий розвиток подій, Данило Кармаш підняв над головами розп’яття, яке тримав та закликав всіх викинути каміння і палиці оскільки: «Це не бійка за Церкву, а війна за Христа віру». Сурмач просурмів сигнал «в атаку» — і під бій барабанів був відданий наказ відкрити вогонь. Розстріл припинився через випадкове попадання кулі у свого ж солдата одим із стріляючих. На місці загинуло 9 чоловік, ще 4 померли вдома від смертельних поранень. Ось всі їхні імена:
- Данило Кармаш
- Вінкентій Левонюк
- Іван Андреюк
- Констянтин Лукашук
- Максим Гаврилюк
- Михайло Ваврищук
- Лука Бойко
- Ігнатій Франчук
- Микита Грицюк
- Констянтин Бойко
- Пилип Герилюк
- Онуфрій Василюк
- Вартоломій Осип’юк
– тіла тих 9-ти, що були вбиті на місці, цілу добу лежали непохованими на сільському цвинтарі, поки не були скинені в спільну могилу, місце якої зрівняли із землею, з метою приховати його від навколишніх мешканців.
-крім 13 загиблих, унаслідок розстрілу було поранено близько 180 осіб.
– на Сибір було вивезено понад 580 осіб.
– після прибирання місця від слідів розстрілу, церкву переосвятили, але люди туди вже не ходили; в 1886 році споруду розібрали.
6 жовтня 1996 року на 400-ту річницю Берестейської унії Папа Іван Павло II проголосив мучеників з Пратулина блаженними. В українській греко-католицькій церкві укладено акафіст і молебень до Пратулинських мучеників.
Нашу Українську Греко-Католицьку Церкву часто називають “Церквою мучеників”. Разом з тим, якщо поглянути на наш літургійний календар, то серед канонізованих Церквою синів і дочок побачимо в ньому лише кілька постатей — насамперед святого священномученика Йосафата, мученика за справу святої Єдності, потім цілу когорту блаженних мучеників і преподобних, які останнім часом випромінюють світло своєї святості на наші землі.
Але, якщо б для кожного з них призначити окреме свято в літургійному році, то кількість їх буде все ж таки порівняно незначною. Очевидно, справа лише в часі, в якому ми, як люди, живемо і рухаємося, і залізні лещата якого постійно відчуваємо як одне з найбільших обмежень, але, якого потребуємо і на те, щоби осмислити і дослідити нашу минувшину. Там віднайдемо ще десятки і сотні нових світлих особистостей, які посвідчили Христа аж до мученицької смерти.
Ми вражені тим, що більшість прославлених на престолах Вселенської Церкви українців греко-католиків підтвердила свою вірність Христові саме мученицькою смертю, найвищим свідченням любові до Бога, найвозвишенішим з Ним єднанням через Його хресне страждання в надії славного Воскресення. Без сумніву, не бракує в нас преподобних та ісповідників, (бо і їх свідчення є безпосередньо пов’язане з переслідуванням віри), і праведників, але, поки що в цій царині нашу “молоду” Церкву, яка тільки постала після гонінь останніх часів, перемагає все той же невблаганний час, (адже проведення беатифікаційного чи канонізаційного процесу є справою нелегкою і часто тривалою). Іншою “особливістю” святих чи блаженних нашої Церкви є те, що більшістю її свідків-мучеників є єпископи, священики або монахи і монахині.
Це пояснити досить легко, бо ж переслідування будь-якого періоду мали за зразок класичний сценарій гонінь на Церкву перших віків християнства, коли священнослужителів спочатку примушували відректися від свого служіння та покладеного на них Богом обов’язку провадити Христове стадо дорогою вічного спасіння. З тою лише різницею, що, з огляду на масовість цих гонінь, кількість вірних-мирян, які в них постраждали, було набагато значнішим. Серед широкого загалу християн побутує думка, що Українська Греко-Католицька Церква є Церквою-Мученицею тільки через те, що криваві переслідування нашої віри з боку радянської влади в середині й другій половині XX століття є подіями маловіддаленими від нас у часі. Однак ми, її вірні, добре знаємо, що в славній історії Церкви ніколи не бракувало хрестів. Ось і сьогоднішнє свято повинно певним чином відновити в умах багатьох ту історичну справедливість, без якої просто неможливо собі уявити те, що ми звемо справжнім почитанням Бога, і розвіяти міфи про те, що пальма мучеництва в нашій Церкві є долею тільки священства та монашества: тяглість свідчення вірності Христові нашої Страдниці-Церкви знає багато інших прикладів справжнього християнського подвижництва і звитяги…
Зважаючи на винятковість цього празника, неможливо не дивуватися відвазі і мужності простих і неосвічених селян, які, не боячись сили та погроз озброєного війська, змогли все ж таки відстояти свою не церковцю, а Церкву перед посяганням злобного супостата.
У наш час нам особливо потрібна така застанова. Тепер, коли всі наші турботи звернено вперед, коли ми прагнемо, щоб наші діти і молодь були якнайбільше поінформовані про Бога, якнайкраще знали катехизмові правди та брали активну участь у літургійному житті Церкви і служінню ближнім, напевно, слід усім нам згадати, що не в новому катехитичному правильнику, не в мистецьки виконаних ілюстраціях чи чомусь іншому, (хоча, поза всіляким сумнівом, все це також потрібно) ховається дух віри наших батьків — часами неписьменних селян та далеких від досягнень і поступів науково-технічного прогресу жителів наших маленьких чи більших українських містечок.
Сила їхньої віри, нерідко готової на цілковиту самопожертву, полягала саме в їхній щирості і простоті у ставленні до Бога — Того Бога, Якого вони ще з раннього дитинства пізнавали в шепоті бабусиної молитви та проникливій тиші зверненого до Христового лику на іконі дідівського погляду. Від такої віри, яка воістину “прив’язує” Бога до землі, від такого переконання, в якому відчуваєш свою особливу відповідальність перед батьками за те, щоб передати і дітям усе, що ти отримав від Бога з їхньою кров’ю і їхньою плоттю, не можуть відірвати ні холодне маячіння багнетів, ні гучний гул рушничних пострілів, ні краса і пишність чужинецьких обрядових дійств, ні видима переконливість і чітка аргументація супротивника… Напевно, тому і полягли холодного зимового ранку 1874 року в мало кому відомому українському селі на Підляшші тринадцять Христових героїв — поважні старці Данило Кармаш (Кармашук), Пилип Герилюк (Кирилюк, Курилюк), Костянтин Бойко (Бойчук), Ігнатій Франчук, Костянтин Лукашук, статечні господарі Вартоломій Осип’юк та Максим Гаврилюк, сповнені життєвих сил Вікентій Левонюк та Іван (Андреюк) і зовсім юні Микита Грицюк, Лука Бойко, Онуфрій Василюк (Томашук) і Михайло Ваврищук.
І хоча такими, здається, далекими і чужими є для нас, християн III тисячоліття, ці зовсім незнані нам люди, що стали жертвою спрямованого проти Української Греко-Католицької Церкви свавілля російського “православного” самодержця, їх рішучість та стійкість у вірі в останню смертну хвилину не може сьогодні не зачіпати якихось найпотаємніших струн і нашого християнського серця, тож з усім людом молитовно взиваємо до них: “…благаємо вас… заступайтесь і моліться за нас, і випросіть нам непохитність у Святій Католицькій Вірі та ревність у спасінні душ наших, а також душ нашої родини, знайомих, нашого народу та усіх безсмертних душ. Вчиніть, щоби в усьому нашому народі настала єдність у святій вірі; щоби усі стали дітьми одної Христової Церкви; щоби ми все глибше і краще пізнавали правди Святої Католицької Віри; щоби жили і поступали згідно з вченням правдивої Христової Церкви і готові були за неї віддати своє життя; та щоби наш народ, збагачений дочасним і вічним благословенням, прославляв Бога, Який нагородив вас нев’янучим вінком слави у Своєму Небесному Царстві і Якому належить слава, честь і поклін на віки вічні. Амінь.” (Молитва з Молебня до Пратулинських мучеників // Сивіцький П. Блаженні підляські мученики з Пратулина. — Львів: Місіонaр, 1999. — с. 68).
6 жовтня 1996 року Папа Іван Павло II під час свого пастирського візиту до Польщі проголосив мучеників з Пратулина блаженними.
Синод єпископів УГКЦ постановив доповнити церковний календар нашої Церкви «святом в честь пам’яти християнського подвигу Пратулинських мучеників». Поминати Пратулинських мучеників вирішено 23 січня (10 січня – за григоріянським стилем).
Нашу Українську Греко-Католицьку Церкву часто називають «Церквою мучеників». Разом з тим, якщо поглянути на наш літургійний календар, то серед канонізованих Церквою синів і дочок побачимо в ньому лише кілька постатей — насамперед святого священномученика Йосафата, мученика за справу святої Єдности, потім цілу когорту блаженних мучеників і преподобних, які останнім часом випромінюють світло своєї святости на наші землі. Але навіть коли б для кожного з них призначити окреме свято в літургійному році, то кількість їх буде все ж таки порівняно незначною. Очевидно, справа лише в часі, в якому ми, як люди, живемо і рухаємося, і залізні лещата якого постійно відчуваємо як одне з найбільших обмежень, але якого потребуємо і на те, щоби осмислити і дослідити нашу минувшину. Там віднайдемо ще десятки і сотні нових світлих особистостей, які посвідчили Христа аж до мученицької смерти. Ми вражені тим, що більшість прославлених на престолах Вселенської Церкви українців греко-католиків підтвердила свою вірність Христові саме мученицькою смертю, найвищим свідченням любови до Бога, найвозвишенішим з Ним єднанням через Його хресне страждання в надії славного Воскресення. Без сумніву, не бракує в нас преподобних та ісповідників (бо і їх свідчення є безпосередньо пов’язане з переслідуванням віри), і праведників, але поки що в цій царині нашу «молоду» Церкву, яка тільки постала після гонінь останніх часів, перемагає все той же невблаганний час (адже проведення беатифікаційного чи канонізаційного процесу є справою нелегкою і часто тривалою). Иншою «особливістю» святих чи блаженних нашої Церкви є те, що більшістю її свідків-мучеників є єпископи, священики або монахи і монахині. Це пояснити досить легко, бо ж переслідування будь-якого періоду мали за зразок класичний сценарій гонінь на Церкву перших віків християнства, коли священнослужителів спочатку примушували відректися від свого служіння та покладеного на них Богом обов’язку провадити Христове стадо дорогою вічного спасіння. З тою лише різницею, що, з огляду на масовість цих гонінь, кількість вірних-мирян, які в них постраждали, було набагато значнішим.
Серед широкого загалу християн побутує думка, що Українська Греко-Католицька Церква є Церквою-Мученицею тільки через те, що криваві переслідування нашої віри з боку радянської влади в середині й другій половині XX століття є подіями маловіддаленими від нас у часі. Однак ми, її вірні, добре знаємо, що в славній історії Церкви ніколи не бракувало хрестів. Ось і сьогоднішнє свято повинно певним чином відновити в умах багатьох ту історичну справедливість, без якої просто неможливо собі уявити те, що ми звемо справжнім почитанням Бога, і розвіяти міфи про те, що пальма мучеництва в нашій Церкві є долею тільки священства та монашества: тяглість свідчення вірности Христові нашої Страдниці-Церкви знає багато инших прикладів справжнього християнського подвижництва і звитяги.
Зважаючи на винятковість цього празника, неможливо не дивуватися відвазі і мужності простих і неосвічених селян, які, не боячись сили та погроз озброєного війська, змогли-таки відстояти свою не церковцю, а Церкву перед посяганням злобного супостата. У наш час нам особливо потрібна така застанова. Тепер, коли всі наші турботи звернено вперед, коли ми прагнемо, щоб наші діти і молодь були якнайбільше поінформовані про Бога, якнайкраще знали катехизмові правди та брали активну участь у літургійному житті Церкви і служінню ближнім, напевно, слід усім нам згадати, що не в новому катехитичному правильнику, не в мистецьки виконаних ілюстраціях чи чомусь иншому (хоча, поза всіляким сумнівом, все це також потрібно) ховається дух віри наших батьків — часами неписьменних селян та далеких від досягнень і поступів науково-технічного прогресу жителів наших маленьких чи більших українських містечок. Сила їхньої віри, нерідко готової на цілковиту самопожертву, полягала саме в їхній щирості і простоті у ставленні до Бога — Того Бога, Якого вони ще з раннього дитинства пізнавали в шепоті бабусиної молитви та проникливій тиші зверненого до Христового лику на іконі дідівського погляду. Від такої віри, яка воістину «прив’язує» Бога до землі, від такого переконання, в якому відчуваєш свою особливу відповідальність перед батьками за те, щоб передати і дітям усе, що ти отримав від Бога з їхньою кров’ю і їхньою плоттю, не можуть відірвати ні холодне маячіння багнетів, ні гучний гул рушничних пострілів, ні краса і пишність чужинецьких обрядових дійств, ні видима переконливість і чітка аргументація супротивника… Напевно, тому і полягли холодного зимового ранку 1874 року в мало кому відомому українському селі на Підляшші тринадцять Христових героїв — поважні старці Данило Кармаш (Кармашук), Пилип Герилюк (Кирилюк, Курилюк), Костянтин Бойко (Бойчук), Ігнатій Франчук, Костянтин Лукашук, статечні господарі Вартоломій Осип’юк та Максим Гаврилюк, сповнені життєвих сил Вікентій Левонюк та Іван (Андреюк) і зовсім юні Микита Грицюк, Лука Бойко, Онуфрій Василюк (Томашук) і Михайло Ваврищук.
І хоча такими, здається, далекими і чужими є для нас, християн III тисячоліття, ці зовсім незнані нам люди, що стали жертвою спрямованого проти Української Греко-Католицької Церкви свавілля російського «православного» самодержця, їх рішучість та стійкість у вірі в останню смертну хвилину не може сьогодні не зачіпати якихось найпотаємніших струн і нашого християнського серця, тож з усім людом молитовно взиваємо до них.
о. Роман Тереховський.
Стихири на „Господи, взиваю я”
Блаженні мученики,* ви перемогли ворога силою свого духа,* мужньо вистоявши у святій вірі,* і за неї положили життя,* нині стоїте перед Всевишнім,* просячи у нього миру країні нашій,* і душам нашим велику милість.
Засіяли як сонце,* у країні темноти і насилля,* показуючи світло католицької віри,* за неї ви постраждали,* загинувши від стальних куль,* віддавши ваші душі,* у руки Владики Всецар’я.
Ні голод ні біда,* ні звірства ворогів,* ні істинно блаженна смерть,* не змогли вас відлучити від любові Божої,* і як агнці на заколення,* ви наслідували свого пастиря,* за це прийняли вінці небесні,* моліться неустанно за душі наші.
Як прославимо вас,* блаженні Микито, Вінкентію, Іване і Констянтине,* Михаїле, Онуфрію, Филипе славні,* що засяяли божественним світлом,* у темряві яка огорнула нашу землю,* і нині ви просвіщаєте нас,* захороняючи в мирі і одності,* молячись безнастанно, щоб спаслися душі наші.
Як просвіщаєте ви нас,* страстотерпці Максиме, Данило і Констянтине,* Вартоломею, Луко і Гнате,* щоб ми не зблудили,* і не пішли за ворогом наших душ,* ви перемогли його,* подвижники святої віри,* тож моліться, щоб спаслися душі наші.
Відкинувши безбожну раду,* витривавши мужньо у спокусі,* і прийнявши мученицький вінець,* славні мученики,* прославили ви Господа Христа,* з яким тепер царюєте на віки,* моліть його неустанно за всіх нас,* що з вірою вшановують пам’ять вашу.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Стихири на стиховні
Тринадцять мучеників преславних,* ви за ніщо мали страшну смерть,* відважно ставши в обороні святої віри,* одягнувшись небесною славою,* зараховано вас до праведників,* з якими ми вас прославляємо.
Тринадцять мучеників преблаженних,* приймаючи чашу терпіння,* ви призивали божественне ім’я,* Бога Всемогутнього,* який дав вам силу вистояти,* і сподобив вас слави і світла вічного,* Боговидці.
Тринадцять мучеників непереможних,* ви добровільно віддали себе на смерть,* рідну землю* освятили своєю кров’ю,* в якій правнуки ваші* пішли цією мученицькою дорогою,* отож нині святкуючи вашу пам’ять,* вас просимо:* випросіть у Христа* для нашого народу великої милості.
Прийдімо сьогодні і звеличмо наших мучеників,* які без ненависті зустріли своїх ворогів,* що прийшли з своїми безбожними намірами,* намовити їх до відступства від своєї віри,* вони ж віддали за неї своє життя,* і Господь прийняв їхню жертву,* отож нині увінчані вінком небесним,* моліться за душі наші.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар:
Показавши всьому світу силу свого духа,* тринадцять мучеників наших славних,* ви зросили землю нашу своєю кров’ю,* прийнявши страждання ці добровільно,* і отримали за це вінки небесні,* тож моліть Христа Цар’я,* щоб подав нам велику милість.
Кондак:
Земне життя ви за ніщо мали,* погордили славою цього світу,* апостолами католицької віри сталися,* тепер же стоїте перед Царем слави,* отож моліть Його, щоб зберіг Україну нашу,* нарід, що вас неустанно прославляє.
Програма на Ватиканському радіо присвячена блаженним Пратулинським мученикам – https://www.youtube.com/watch?v=Q27pwKIyJZQ
„Рецепти святості” від журналу „Слово” – Пратулинські мученики – https://www.youtube.com/watch?v=fHkA0GitCGs
Prześladowania Unitów Pratulińskich Unici Pratulińscy PL, dokument Pratulin 24 01 1874 r – https://www.youtube.com/watch?v=4IzrlB68iTQ
МОЛИТВА ДО ПРАТУЛИНСЬКИХ МУЧЕНИКІВ
“…благаємо вас… заступайтесь і моліться за нас, і випросіть нам непохитність у святій католицькій вірі та ревність у спасінні душ наших, а також душ нашої родини, знайомих, нашого народу та усіх безсмертних душ. Вчиніть, щоби в усьому нашому народі настала єдність у святій вірі; щоби усі стали дітьми одної Христової Церкви; щоби ми все глибше і краще пізнавали правди святої католицької віри; щоби жили і поступали згідно з вченням правдивої Христової Церкви і готові були за неї віддати своє життя; та щоби наш народ, збагачений дочасним і вічним благословенням, прославляв Бога, Який нагородив вас нев’янучим вінком слави у Своєму Небесному Царстві і Якому належить слава, честь і поклін на віки вічні. Амінь.”
Отче наш… Богородице Діво… Слава Отцю…і нині.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1610571186054738
о. Петро Фостик
