В неділю перед Водохрещенням чули ми як св. Іван Хреститель закликав людей до каяття. кажучи:
«Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне: (Мт 3,2). Він попереджав людей, щоб приготовляли вузькі стежки їхніх сердець на прихід Небесного Царства й Ісуса Христа. Божого Сина й Царя вселенної. В сьогоднішнім св. Євангелії чуємо ті самі слова з уст самого ж Месії-Христа: «Покайтеся, бо наблизилось Царство Небесне» (Мт 4.17).
Це означає, що одинока дорога, яка веде до неба, до вічного щастя це дорога каяття, дорога терпіння, дорога хреста. Дехто спитав би, як це можливе, що Господь Бог, Який любить нас так безмежно, що не пожалів свого єдинородного Сина, але віддав Його на страшні муки й ганебну смерть на хресті, щоб нас спасти від пекельних кар, домагається від нас прямувати до Нього такою важкою дорогою терпіння, хреста? Авжеж правда, нам важко це зрозуміти, бо ми судимо все згідно з нашим людським обмеженим розумом. Тому-то нам важко збагнути цю тайну, що Бог може нас безмежно любити, а рівночасно вимагати від нас, щоб ми в туземному житті переносили важкий тягар терпіннь. Це є неможливим для нашої обмеженої природи й людської любові але є можливим для Божого безмежного духа та Його нескінченої Божої любові, яка може бути з одного боку безмежно ласкава й милосердна, з другого ж безмежно справедлива.
Щоб краще зрозуміти, як Господь Бог може нас безмежно любити. воднораз же й карати, розважмо деякі факти з щоденного життя.
Ми в хворобі йдемо до лікарів, приймаємо неприємні ліки, а то й піддаємось різним операціям чи то самі, чи члени нашої родини. Ми терпимо нераз дуже важко тижнями, а той місяцями, приходячи до себе по такій важкій операції. Однак ніхто з нас не називає лікарів лихими чи злочинними людьми, хоч вони завдали нам чи нашим улюбленим особам важкого болю. Навпаки, ми хвалимо їх і їхній хист, ми платимо їм за ті операції великі гроші! Чому? Бо ми знаємо, шо той біль, який вони, лікуючи нас, нам завдають, не наміряють, але він є доконечним, щоб вилікувати наше хворе тіло та привернути йому втрачене здоров’я. Чому ж тоді ми так дуже критикуємо Господа Бога, того наймудрішого й найкращого лікаря, коли він деколи завдає нам болю, терпіння. Аджеж Він не наміряє нас мучити чи тортурувати, але біль. який нам завдав чи завдає, має на меті оздоровити нашу хвору душу, а то часом і привернути її до життя. Як лікарі завдають нам біль при операціях щоб оздоровити наше тіло, захоронити його перед знищенням, так само й Господь Бог посилає на нас терпіння, хрести, щоб вилікувати й зберегти нашу душу від тої страшної язви – гріха.
Як наше тіло, так і наша душа має своїх ворогів.
Першим й найбільш небезпечним для нашої душі є наше власне тіло, або неопановані пристрасті, бажання, що є наслідком первородного гріха. Воно є нам небезпечнішим ворогом спасіння нашої душі, бо від нього ані заховатись, ані втекти не можемо. Воно зостається з нами й цілий час намагається звести нас з дороги життя. Єдиним рятунком для нас є підкорити його з його ж пристрастями під Божий Закон, Господні Заповіді. Ми мусимо піддати наше тіло під провід нашого ума, просвіченого Божою ласкою і, таким чином, привернути рівновагу в нашій людській природі.
Другим ворогом спасіння нашої душі є цей світ з його багатствами, розкошами, спокусами, які нам так улещують і так дуже манять нашу первородним гріхом звихнену природу. Ми з власного досвіду знаємо, що кожний з нас бажав би бути багатим, могутнім. славним; шо кожний хотів би дати волю нашим пристрастям, зажити розкішним життям. Ми знаємо, як то важко нам доводиться відмовити собі того земного щастя, що його такими яскравими красками змальовують наші пристрасті й наша уява.
А під кінець нашим наймогутнішим ворогом є диявол. Він то знає добре всі наші немочі та й уміє повернути їх проти нас, проти нашої душі, щоб її погубити. Він бо цілим серцем ненавидить Бога Творця, а тому, що Богові нічого зробити не може, намагається принаймні знищити Його образ і подобу, тобто людську безсмертну душу. Всіма своїми силами й диявольським хитруванням намагається звести з дороги Божих заповідей на бездорожжя гріха, щоб погубити й стягнути до місця вічних кар – до пекла.
Щоб нам у тій нерівній боротьбі проти цих трьох ворогів нашого спасіння помогти, Син Божий прийнявся боротьби проти того могутнього ворога, проти диявола. Своїми страстями й хресною смертю він подолав його знищив його силу над нами, так що він тепер ніяк пошкодити не може, хіба шо ми самі добровільно піддаємось під його владу виставляючись на спокуси й допускаючись важкого гріха. Господь Бог помагає нам також у боротьбі проти другого ворога, тобто проти цього грішного світу та його спокусу. Кожну, навіть найменше грішну розкіш, Господь злучив з терпінням, тож коли хтось допускається навіть найменшого гріха, тоді з каплиною тієї земної розкоші-щастя мусить випити повну чашу полину терпіння. Цим небесний Отець повчає нас, що розкоші цього світу, тобто земні добра, не є метою нашого туземного життя. Наша мета й наше щастя є поза цим світом, поза цими земними розкошами, бо воно в небі й у Бозі, що є єдиною метою людини, єдиною Істотою, яка може повністю заспокоїти наше серце, бо бажає безмежного, вічного щастя. Ми могли б порівняти земні добра, що їх у нашому земному житті зустрічаємо, до алеї рож, що мають нам завжди пригадувати на нашу мету, на Господа Бога. Вони наче ті рожі мають пригадувати нам красу, доброту, ласкавість нашого небесного Отця, та й спонукувати нас краще Його пізнавати й до Нього прямувати. Коли ж однак ми пристанемо й зупинимось біля них і, любуючись ними, забуваємо. для чого ми живемо на землі, тоді вони, неначе ті рожі, ранять нас своїми колючками, примушуючи нас схаменутись, і відірвавшись від них. Далі прямувати дорогою до нашої мети – до Господа Бога. Так також і ті терпіння шо їх зазнаємо при недозволенному вживанні тих земних дібр, пригадують нам, що наше щастя не можемо осягнути тут на землі, бо воно жде нас у домі нашого Отця в небі!
Проти третього ворога нашого спасіння, тобто проти нашого власного тіла та його пристрастей ми вже мусимо боротися самі. Ця боротьба – це наша служба Богові. Покута. самовідречення – це єдиний спосіб подолувати перепони, що їх наші пристрасті ставляють нам на дорозі до нашого спасіння – до неба, тому мусимо їх уживати, щоб підбити наше тіло під провід нашого духа. Якщо б існував якийсь інший спосіб до осягнення цієї мети, наш небесний Отець був би його нам напевно вказав, але такого немає! Тому Ісус Христос закликає нас ступати на дорогу покути не лише словами, але й своїм власним прикладом. Хоч Він ніяк не потребував терпіти тут, на землі, бо міг спасти нас яким-небудь ділом, що мало б безмежну вартість перед Богом Отцем і було б надолуженням за всі наші провини. Але Він знав, що якби, не терпівши, закликав нас до несення хрестів – до терпіння, ми могли б Йому закинути, що Він не знає, як то важко є терпіти, тому Він сам прийнявся терпінь. Він ніс такий важкий хрест, що його ледве чи хто-будь з нас міг би понести, тому Він знає, що це є терпіння й має повне право вимагати його від нас, коли хочемо спастися. Тому слухаймо Його голосу й несімо за Ним наші хрести, бо він вимагає того від кожного з нас, кажучи:
«Коли хтось хоче йти за мною, нехай зречеться себе самого, візьме хрест свій і йде за мною» (Мт 16.24: Мк 8.34).
о. д-р М.І. Любачівський
ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ЕФЕСЯН 4, 7-13.
Браття, кожному з нас дана благодать в міру Христових дарів. Тому й сказано: Зійшовши на висоту, полонив він полонених, і дав людям дари.
Те «зійшовши» що означає, як не те, що він був зійшов униз у найнижчі частини землі? Той же, хто був зійшов униз, є той самий, що зійшов вище всіх небес, щоб усе наповнити. І він настановив одних апостолами, інших пророками, ще інших євангелистами, пастирями, і вчителями, для вдосконалення святих на діло служби, на будування тіла Христа, поки ми всі не дійдемо до єдности у вірі й до повного пізнання Божого Сина і не станемо дорослим мужем, у міру повного зросту, повноти Христа.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАТЕЯ 4, 12-17.
В тому часі зачувши, що Івана ув’язнено, Ісус вернувся в Галилею і, покинувши Назарет, пішов і оселивсь у Капернаумі, що при морі, на границях Завулона та Нафталі, щоб збулося те, що сказав був пророк Ісая: О земле Завулона та земле, Нафталі, приморський шляху, країно за Йорданом, поганська Галилеє!
Народ, який сидів у темноті, побачив велике світло; тим, що сиділи в країні й тіні смерти, зійшло світло.
З того часу Ісус почав проповідувати й говорити: Покайтесь, бо царство небесне близько.
відеозапис проповіді о. Тараса Свірчука, ЗНІ – https://www.cssr.lviv.ua/novyny/propovidi/nedilya-po-bogoyavlenni
† ПРЕПОДОБНОГО ОТЦЯ ТЕОДОСІЯ, СПІЛЬНОТНОГО ЖИТТЯ НАЧАЛЬНИКА
Святий народився близько 423 р. у Кападокії. Його батько називався Проєресій, а мати – Євлогія, мешкали вони в селі, що звалося Маґаріяс. Родичі посвятили сина на службу Богові. Уже з дитинства він відзначався великим благочестям, а що мав гарний і милозвучний голос, то був призначений церковним читцем. Однак душа його рвалася до життя, яке найбільше і найшвидше запевнює спасіння – до життя пустинного. Тож, скріплений молитвою, він рішився покинути світ, і помандрував до Єрусалиму, щоб поклонитися святим місцям, а потім сховатися від людей і віддатися цілковито молитві і розважанням Божих правд.
Біля Антіохії він відвідав святого Симеона Стовпника (пам’ять його вшановуємо 1 вересня). Духом Божим упізнав святий святого; Симеон Стовпник, хоч не бачив його ніколи, назвав його на ім’я і сказав йому стати на свій стовп. Після спільної молитви він поблагословив Теодосія і провістив йому, що той буде наставником багатьох монахів та самітників.
Поклонившись святим місцям, Теодосій осів на горі Сіон при побожному старцеві Логині і, слухаючи його поради, зростав у чеснотах та досконалості монашого життя.
Згодом він усамітнився й осів при новозбудованій церкві Пресвятої Богородиці, яку звела благочестива Гликерія. Однак суворе життя молодого літами святого Теодосія привернуло увагу вірних і вони стали збиратися при його печері. Благочестивий юнак боявся, щоб людська похвала не навела на нього спокусу гордости, тому він потай покинув те місце і вирушив до Вифлеєму. Тут він замешкав у яскині, де, згідно з переданням, заночували три царі, коли “іншою дорогою” поверталися додому. Тридцять літ прожив тут слуга Божий, і ніхто не знав про нього. А було те життя сповнене терпінь, бо впродовж цього часу він не споживав хліба, а підкріплювався фіґами, зіллям і корінцями. Однак, за волею Божою – що ж бо діється без неї, – прийшло до нього спочатку кілька, а потім щораз більше учнів, які бажали при ньому зростати в досконалості. Слуга Божий не опирався цьому, став він їх навчати і провадити до досконалости, Він високо цінував послання і навчання святого Василія Великого, якого вже тоді всюди почитали як святого. Пам’ятаючи слова святого Василія, що “найбільша мудрість захована у пам’яті про смерть”, він розважав над цими словами сам і кожного дня нагадував своїм учням. А найбільше нагадував їм про останні речі: смерть, суд, небо і пекло. Знав він, що той, хто часто думає про смерть, помре у Божій ласці, а хто за життя боїться суду, тому після смерти суд той страшний не буде. Хто часто думає про небо, той запалає спрагою осягнути вічну небесну нагороду, а думка про пекло оберігає душу від найбільшого зла – від гріха. А щоб думка про останні речі ще більше їх зворушила, святий Теодосій наказав викопати гріб, аби, споглядаючи його, пригадували собі, що чоловік є порох і в порох обернеться.
“Браття мої, – так навчав святий Теодосій, – задля любови Господа нашого Ісуса Христа, потрудімося для наших душ. Згадаймо всю марноту такого короткого життя на цьому світі і подумаймо про життя майбутнє. Не лінуймося, нехай наші дні не минають в неробстві, не відкладаймо на завтра доброї постанови, щоб зненацька не заскочила нас смерть, коли не матимемо добрих діл, щоб не прогнали нас з оселі радости і щоб ми не заплакали над своїм злим життям тоді, коли вже буде запізно. Покаяння тоді не принесе жодної користи, а найліпший час для такого покаяння – зараз. Тут покаяння, а там нагорода; тут труд і терпіння, а там радість. Тут ми ховаємося за Божою довготерпеливістю, а там пізнаємо Його справедливість, коли воскреснемо: одні на життя вічне, а другі на вічну муку”.
З часом кількість учнів постійно зростала, і святий Теодосій побудував монастир (там, де вказав Йому сам Бог, у тому місці вугілля в кадильниці само від себе почало тліти), а при монастирі чотири церкви, дім для вбогих і прочан (богомольців), а також шпиталь для монахів, що були опановані злим духом, а в часі єресей і відступництва таке траплялося часто. Монахи в цьому монастирі жили за правилом святого Василія Великого, яке запровадив у життя преподобний Теодосій. Саме тому його називають “спільного життя зачинатель”. Монахи спільно мешкали, спільно молилися і трудилися, спільно Споживали їжу. Крім молитви, вони займалися різними ремеслами. Як ми вже згадували, у монастирі було чотири церкви, в одній правилося богослуження грецькою мовою, в другій молилися монахи Бесси, що походили з північних наддунайських сторін, в третій – вірмени, а в четвертій – ті, що каялися, і біснуваті. Однак у неділі і свята всі сходилися разом до святого причастя. Невдовзі набралося там понад 700 монахів, а народ з усіх сторін поспішав сюди на прощу.
Було то в Квітну неділю. Зібралося маса народу, а прогодувати такий здвиг людей не було чим – монастирська комора геть спорожніла. Однак святий Теодосій сказав народові сісти рядами, а монахам піти до порожньої комори. Ті прийшли в комори, а там повно хліба, помноженого чудесним способом як знак того, що не можливе у людей, то можливе у Бога. Подібним чином святий слуга Божий наситив народ також і вдруге, а сталося це в празник Успення Пресвятої Богородиці.
Преподобний Теодосій управляв своїм монастирем з лагідністю, любов’ю, і ніколи гнівом і гостротою, бо знав, що любов збирає всі серця. Патріярх Солюстій настановив його над усіма монахами цілої Палестини, а було там монахів понад 16000. Та прийшов час, що задля слави Божої і оборони Христової Церкви і віри мусив святий Теодосій покинути свій монастир. Імператором тоді був Анастасій, єретик, котрий явно тримав сторону євтихіян і переслідував вірних синів Церкви Христової. Єретики-євтихіяни навчали, що Ісус Христос мав лишень одну природу – Божу – і був тільки Богом, а не Богочоловіком, і що Він яко Бог страждав і помер. Прибічником цієї єресі був і сам імператор Анастасій. Він знав, яку вагу має слово преподобного Теодосія, тому, щоб переманити його на свій бік, послав святому велику суму грошей золотом. Слуга Божий прийняв дар і роздав убогим, але коли цісарські посли почали намовляти його до злого, до відступництва, він, обурений, написав цісареві листа, в якому виказав йому його єресь, а сам сповістив своїх монахів, що настав час боротьби за чистоту віри, і пустився до Єрусалиму. Прибувши туди, він у церкві, без страху, прилюдно проголосив, що той, хто не визнає рішень усі чотирьох вселенських соборів (останній з них, Халкедонський 451 року, засудив єресь Євтихія), – єретик і виклятий святою Церквою.
А треба знати, що святий старець мав тоді вже 94 роки. В Єрусалимі він зібрав у церкві священиків і монахів на нараду. Тоді-то якась жінка, що мала тяжку, невиліковну рану на груді, діткнулася його одежі і стала в тій хвилі здорова. Бог дав йому силу творити чуда. І став святий Теодосій ходити по цілій Палестині і всюди поборювати єресь. Анастасій засудив святого на вигнання, та невдовзі безбожний імператор помер, а преподобний старець міг спокійно повернутися до свого монастиря. Дорогою вступив він до монастиря блаженного Маркіяна, а дізнавшись, що у монахів нема навіть зернятка збіжжя на хліб, у чудесний спосіб враз наповнив порожні комори пшеницею, так, що не можна було зачинити дверей.
Іншим разом, коли гусінь і сарана нищили в Палестині всі посіви, святий Теодосій зробив знак хреста і сарана відлетіла, а гусінь вимерла. Якось дійшло до війни між греками і персами. Грецький полководець Кирик прийшов до преподобного Теодосія за благословенням і попросив у нього його волосяницю. Одягнений у неї, він переміг персів, і весь час упродовж битви, як сам казав, бачив поруч себе святого Теодосія. Таких чудес святий творив дуже багато. Одного разу до монастиря, в якому жив преподобний, прийшла жінка з сином, а той, угледівши святого Теодосія, вказав на нього, голосно промовивши: “Мамо, оцей старець врятував мене в криниці, він тримав мене, щоб я не пішов під воду”. Тоді мати припала до ніг слуги Божого і розповіла таке: “Синочок мій бавився на обійстю і через необережність свою упав до криниці. По якомусь часі ми розглянулися і, на диво, знайшли його сидячого поверх води. Він розказав нам, що якийсь старець-монах зійшов до нього, взяв за руку та тримав над водою. І ось я обійшла з хлопцем чимало монастирів, щоб хлопець упізнав того, хто врятував йому життя, аж Бог довів мене щасливо сюди”.
Бог дав ласку святому бачити духом те, що діялося за сотні миль. Так, незадовго до своєї смерти, св. Теодосій сказав дзвонити в дзвони, коли зійшлися всі монахи, він мовив до них: “Моліться, браття, бо Бог тяжкий допуст зіслав на Схід”. Слова святого Теодосія справдилися, того дня в Антіохії стався страшний землетрус, від якого під руїнами загинуло кількадесять тисяч народу.
За рік до смерти святий Теодосій тяжко захворів, страшні болі переносив з якнайбільшою терпеливістю, віддавши себе волі небесного Отця. За три дні, поки помер, він, зібравши й поблагословивши братію, провістив свою смерть, й у відповідний час, з молитвою на устах, передав душу свою в руки небесного Отця. Тіло його поховано у Вифлеємській яскині, в тій самій, де
Тропар, глас 8:
З висоти зійшов Ти, Милосердний,* погребення прийняв Ти тридневне,* щоб нас визволити від страстей.* Життя і воскресення наше,* Господи, слава Тобі.
Також свята, глас 1:
Коли в Йордані хрестився Ти, Господи,* Троїчне явилося поклоніння:* бо Родителя голос свідчив Тобі,* возлюбленим Сином Тебе називаючи;* і Дух у виді голубинім засвідчив твердість слова.* Явився Ти, Христе Боже,* і світ просвітив, слава Тобі.
І преподобному, глас 8:
Потоками сліз твоїх Ти неродючу пустиню управив, * і з глибини зітханнями Ти в трудах приніс стократні плоди, * і був Ти світильником вселенної, сіяючи чудесами, Теодосіє, отче наш. * Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.
Кондак, глас 8:
Воскреши з гробу,* умерлих воздвигнув Ти* і Адама воскресив Ти,* і Єва ликує в твоїм воскресінні,* і світу кінці торжествують* востання твоє,* Многомилостивий.
Слава: Кондак святому, глас 8:
Насаджений у дворах Господа твого, * зацвів Ти красно преподобними твоїми чеснотами * і умножив Ти дітей твоїх у пустині, * напоюваних струями твоїх сліз, * стадоначальнику Божий божественних дворів. * Тому зовемо Тобі: * Радуйся, отче Теодосіє.
Інині: Кондак, глас 4:
Явився єси днесь вселенній* і світло твоє, Господи, знаменувалося на нас,* що зі зрозумінням оспівуємо Тебе:* Прийшов єси і явився єси – Світло неприступне.
Замість Достойно, приспів:
Величай, душе моя, царя – Христа, що хрестився в Йордані.
І ірмос, глас 2:
Не зуміє ніякий язик достойно благохвалити, тривожиться й ум, і то надсвітній, коли оспівує Тебе, Богородице; одначе Ти, благая, прийми віру, бо любов нашу божественну знаєш, бо Ти є християн заступниця, Тебе величаємо.
о. Петро Фостик
