„Хліб наш насущний дай нам сьогодні…” – слова Господньої молитви. Саме ці слова із семи прохань молитви „Отче наш” в більшості випадків люди промовляють найбільш вдумливо. На жаль, у багатьох випадках люди розсіюють свою увагу під час молитви, забуваючи, що стали на розмову з самим Богом. У чому ж полягає суть четвертого прохання цієї молитви, що звертає на себе особливу увагу багатьох? Очевидно, що головним стрижнем зосередженої уваги в цьому проханні є слово „дай”, якого немає в жодному з інших прохань Господньої молитви. Прикро, але переважно так є, що звихнена первородним гріхом людська природа в більшій своїй мірі домагається від когось чи чогось саме цього „дай”, але не хоче пропонувати свого „візьми”. Шкода, але значна частина людей стає до молитви тільки тому, що чогось хоче від Бога, але аж ніяк не хоче пожертвувати Йому свої терпіння, приниження, упокорення.
Чого ж ми просимо цим словом „дай”?
Хліба насущного. Його просять у кожній родині батьки і діти; просять його самотні, просять каліки; здорові і хворі; вільні і в’язні; сироти і бездомні; просять ті, що життя своє присвятили на службу Богові; про хліб насущний турбуються й безвірки – всі хочуть, щоб кожного дня він був на їхньому столі. Та проте погляньмо, чи кожна людина завжди має хліб? Сумно, але далеко не всі… Одні голодними помирають на полі бою; другі терплять голод, чекаючи смерті; комусь не дали вчасно зарплату і сім’я змушена голодувати; когось пограбували; в когось батьки-п’яниці заглушили в собі крик голодних дітей, а десь викинута на смітник дитина помирає з голоду – у кожного своє „щось і чомусь”. Та найбільше насторожує те, що при нестатках одних інші преспокійно розкошують. Правдою чи неправдою, без страху за гріх, побільшують вони свої капітали, бізнес, соціальне становище, не зважаючи на тих нещасних, якби їх зовсім не було. Здається, до цієї самолюбивої когорти людей промовляє святий Василій Великий: „Належить голодному цей хліб, який черствіє у твоєму домі; босому належить дати мешти, які лежать під твоїм ліжком, покриті пилом; нагому належить ця білизна, яка лежить у твоїх куферках; бідному цей гріш, який втрачає вартість під твоєю подушкою”. Та чи чують вони цей голос? Вони і не хочуть його слухати. Певно, в унісон з реальністю нашого сьогодення, Ісус Христос наводить притчу про багача і Лазаря, яка читається в сьогоднішньому св. Євангелії. Дві тисячі років проминули з часу проголошення цієї притчі, та як колись, так і тепер з арени людського життя не зникають бідні і багаті, скупі і милосердні, черстві і лагідні, добрі і злі.
Звідки ж взялася ця людська протилежність? У книзі Буття читаємо: „І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре” (Бт. 1, 31). Отже, не Бог, а людина, маючи свобідну волю, через гріх сама спотворила Божий образ у собі, одна людина поневолила іншу. Читаємо в Святому Письмі: „Тож сказав Бог: „Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу, і нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним, над скотиною, над усіма дикими звірями й над усіма плазунами, що повзають на землі” (Бт. 1, 26). Отже, Бог перелічує свої творіння, які передав у панування людині, та немає і не може бути жодної згадки про панування людини над людиною. Людина створена на образ і подобу Божу, а Бог не змушує людину до чогось, а дав їй свобідну волю. Це гріх на чистій ниві людського серця насіяв чорні смуги ворожнечі та панування одних над іншими. Куаст Мішель висловлюється: „… кожний замах на свободу людини – це зневага самого Бога”. Євангелист Лука не вказує конкретно на те, що багач користувався послугами Лазаря як слуги, та ми можемо про це здогадуватися, бо по їхній смерті просить Авраама, щоб той послав Лазаря до нього чи в дім свого батька, де він мав ще п’ятеро братів, тож сподівався, що й там буде далі послуговуватися Лазарем. Аж після відповіді Авраама він зрозумів, що по смерті закінчилися його земні привілеї.
Дорогі брати і сестри у Христі! Переступивши поріг третього тисячоліття, ми живемо в той час, коли людина досягла великих успіхів у науці і техніці: ступила ногою на місяць і замінила в великій мірі розумову і фізичну працю комп’ютерами, калькуляторами, машинами, станками; дослідила і використовує атоми, нейтрони і про це гордо заявляє на весь світ. Та все це тільки зовнішні фактори людських досягнень, а щодо внутрішніх, духовних, то там велике зубожіння. Бо як інакше можна пояснити досягнення в електроніці, медицині та інших галузях науки, коли їх використовують як зброю для вбивства людей, як медпрепарати для вбивства ще ненароджених дітей, як елементи для отруєння атмосфери?
Біда в тому, що ті, хто заради наживи готові на все, свідомо грішать і не хочуть думати про наслідки їхніх зловживань. Вони не думають і не звертають уваги на тих, хто на цьому потерпає. Захоплені собою, забувають багачі наших часів, що смерть все одно прийде. Багатіючи, стають вони гордими, неприступними, засліпленими земною мамоною.
Одного разу на один із заводів призначили нового директора. На першу зустріч зі своїми робітниками прийшов він у скромній одежі: убогому піджачку, простій сорочині, стареньких мештах на ногах. Він розпитував робітників про їхні проблеми, побажання і всі були задоволені його увагою. На жаль, це було тільки цей один раз… Скоро директор освоївся, облаштував свій кабінет, навів контакти з підлеглою прислугою, змінив скромний одяг на пишний і тепер, сидячи в директорському кріслі в новому костюмі, під галстуком, постукуючи новими дорогими мештами по підлозі, вже не йшов до своїх робітників, а викликав по-одному до себе в кабінет і то не з цікавості про їхні проблеми чи їх вирішення, а для „посилення трудової дисципліни”, проявляючи свою зверхність. Недавно, приємно вражені директорською увагою робітники були вкрай розчаровані. Директор придбав гарний одяг для свого тіла, але втратив красу душі.
Дорогі мої! Таких багачів, директорів, командирів ми знайдемо в кожному селі, місті, державі. Поряд з ними знайдемо і бідних Лазарів, що раніше чи пізніше змирилися зі своєю долею і надіються тільки на Божу справедливість на Божому Суді. Та подумаймо, що ми особисто робимо для того, щоб багаті все-таки звернули увагу на своїх Лазарів та хоч трохи пригоїли рани їхніх болів та струпи їхніх проблем.
Бідний Лазар довго лежав біля воріт євангельського багача, і там, крім багача, бачили його й інші прохожі, але й вони не уділили йому своєї уваги. Тож нехай ніхто з нас ніколи не залишається байдужим до біди інших. Намагаймося в міру наших можливостей допомогти їм залікувати їхні душевні і тілесні недуги, своєю увагою додаймо їм сили, енергії і надії. „Господи, допоможи мені любити, не марнувати моїх можливостей любити, любити себе чим раз менше, щоб чим раз більше любити інших. Щоб навколо мене ніхто не страждав і не вмирав через те, що я вкрав для себе любов, якої вони потребували, щоб жити,” каже Мішель Куаст.
Любі мої! Така Божа воля на те, щоб батьки дбали про хліб для своїх дітей, бо й сам Бог, що дозволив нам називати себе Батьком, подає його для цілого світу, посилаючи для добрих і злих сонце і дощ. Певно, не випадково Авраама Він називає батьком численних народів, даючи йому не тільки батьківські права, але й обов’язки дбати про свій народ з батьківською чуйністю, з турботою про його щоденний насущний хліб. Тож такі біблійні персонажі, як Авраам, Мойсей, Ісус Навин та інші стали яскравим прикладом для багатьох народних провідників різних рівнів в тому, щоб кожен з них був для своїх підлеглих люблячим батьком, а не строгим, черствим адміністратором, що тільки й чекає того, щоб використати інших, від нього залежних. Тоді Лазарі на землі засядуть за стіл разом із своїми панами, а по смерті багаті й бідні попадуть на лоно Авраама. Стараймося про це в нашому селі, місті, народі і цілому світі.
Благаймо Бога за те, щоб наш український народ не лежав, як Лазар, біля столів інших панів, щоб він мав над собою одного Пана Бога, „Хліба живого, що з неба сходить” і годує голодних і спраглих у Пресвятій Євхаристії. На закінчення хочу навести цитату о. Діонісія Павла Ляховича: „А чому ж то наша Україна не може вигодувати своїх синів і дочок? Чому ж то її народ зголоднілий і втомлений? Чому-то вона лежала, мов той Лазар, і її діти вмирали з голоду, бо не змогли насититися навіть тим, що падало зі столів багатих? Тому особливу вагу має ця молитва, коли ми просимо: „Отче! Хліб наш насущний дай нам сьогодні!” І надіємось, що це прохання буде вислухане, і чорнозем дасть урожай свій, і Бог буде нас благословити, бо Господь скидає могутніх із престолів, підносить угору смиренних, насичує благами голодних. І розмножаться хліби, і будуть вони на кожному столі, і ще залишиться багато для голодних цього світу. І Україна стане євхаристійним краєм, принесе свою частину на бенкет Всесвіту”. Амінь.
о. Орест Рубель
«Згадай мій сину, що ти одержав твої блага за життя твого, так само, як і Лазар свої лиха. Отож, тепер він тішиться тут, а ти мучишся ». (Лк. 16,25)
Дорогі в Христі, сьогоднішня Євангелія, як і завжди Боже Слово, має в собі щось актуального і життєвого. Вже на самому початку воно стверджує стару, всім відому засаду, що на цьому світі ніхто не є вільним від смутку, терпіння, болів, страждань. Але крім людей, випробовуваних терпіннями, хрестами, недолею бувають люди не дуже то праведні, які втішаються багатствами, достатками, розкошами, які у їхніх серцях убивають почуття любови й милосердя супроти знедолених своїх ближніх. Те євангельське повчання не обмежується лише до ствердження повищих фактів і засади, але відкриває перед нами дуже відрадну істину, а саме: доводить і впевняв нас, що всі терпіння і страждання людей мають також свою добру й корисну рису, мають свій глибокий зміст, іноді й дають нам неоцінені користі. Коли приймаємо і переносимо терпіння з думкою про Бога, з повним підчиненням його провидінню, тоді вони наближають нас до Бога, поглиблюють нашу віру, вчать нас молитися, стають джерелом нашої теперішньої радості, надусе ж убезпечують нам правдиве, тобто вічне щастя в Бозі.
«Згадай, мій сину, що ти одержав твої блага за тя твого, так само, як і Лазар свої лиха. Отже, тепер по смерті він тішиться тут у небі вічним щастям а ти мучишся у вічнім проклятті » (Лк. 16,19-31).
В чому ж, спитаєте, полягає правдиве щастя людини ? На цю тему, дорогі брати і сестри, написано багато книг. Найбільші уми світу працювали над тим, щоби простежити, збагнути, і окреслити, що насправді становить собою правдиве щастя людини на цій землі; у чому воно полягає, де воно знаходиться та чи можливо його осягнути? І досі на це питання, не підставі людського розуму і всіх наукових дослідів, ніхто не дав задовільної відповіді. Ніхто в людей не зміг ще досі відкрити таємницю людського життя: Звідки ми вийшли, пощо існуємо, куди прямуємо? Найбільшу трудність для розв’язки цієї проблеми представляє собою власне тайна терпінь в житті людини. Наявність терпіння і сумний, здається, кінець людського життя у вигляді смерти, дві речі невідхильні! І саме вони виключають всяку можливість, щоб людина за туземного життя могла осягнути повне щастя.
Без сумніву, в на світі люди, як ось євангельський багач, які могли б сказати про себе, що вони щасливі. Зокрема ж, коли людина молода, здорова, багата, коли вона мав подостатком всяких матеріальних благ, приємностей, вигід і розкошей життя. Однак це все не становить собою ще досконалого і повного щастя людини. В таке щастя може внести заколот який небудь нещасний припадок. Таке щастя є тільки хвилеве і переминаюче, а до того ж воно не всім доступне. Крім цього, всі радощі Й смутки нашого життя швидко минаються, про що так гарно висловився апостол Павло: « Час короткий, тож нехай ті.. що плачуть, немов би і не плакали, і ті, що веселяться, немов би не веселилися, і ті, що купують, немов би не посідали, і ті, що користуються цим світом, немов би й не користувались, бо проминає образ світу цього» (1 Кор. 7,29-31).
Отож, все те, що переминає, що не є сталим, хоч би було добрим і приємним не може бути нашим щастям. Те, що не є Доступне для всіх, а лиш для малої горстки людей, не може бути остаточною метою для всіх. А всі багатства, розкоші й вигоди туземного життя не в силі повнотою ущасливити людину; неспроможні вони запевнити того щастя, за яким раз-у-раз тужить людська душа. З цього приходимо до важливого висновку: якщо існує в кожній людській душі прагнення до щастя, якого не можна нічим задовільнити протягом туземного життя, тоді мусить вона знайти оте щастя після смерті, про що свідчать слова сьогоднішньої Євангелії. Бож прагнення і спільна всім людям схильність не може бути помилкою але випливає з законів створені людської природи; отже мусить бути колись насичене, заспокоєне. Здавалось би, що найщасливішою людиною, відомою досі світові був Соломон. Він мав великі багатства, був володарем держави, в якій процвітав достаток, існував добробут; він славився надзвичайною мудрістю, вживав усіх можливих вигод, розкошей і приємностей життя. Невже ж знайшов він у цім усім своє щастя, якого йому його співжителі так заздрили? Зовсім ці! Про це найкраще висловився Мудрець Господній: « Марнота марнот геть усе марнота» (Пропов. 12,8). Остерігаючи при тому: «Бога бійся і заповідей його пильнуй, бо в цьому вся людина » (Проп. 12,13).
Ось чому Христос остерігає Апостолів, щоб не в’явилися земськими вигодами і щастям, але раділи з того, що їхні імена записані на небі (Лк. 10,20), бо це найважливіше! Правдиве щастя людини не є в багатстві, достатку, вигоді, здоров’ю, славі, але вічне життя в Бозі. Бо: «те, чого око не бачило повчає апостол Павло -й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог тим, що його люблять » (1 Кор. 2,9). Оце й щастя, за яким від віків тужить і до якого рветься людська душа. «Створив ти нас, о Господи, для себе, і несу спокійне наше серце, доки не спочине в Тобі» вирік п довгих марних шуканнях св. Августин. Так, для ми створені! Він єдине і правдиве щастя і мета життя людини. Він єдиний може вповні заспокоїти всі наші прагнення, бажання, ідеали. Бо він 6 їх джерелом, а й нашим початком і остаточним кінцем. Небо і земля проминуться, але ця істина зостанеться повсякчасною, незмінною, вічною, актуальною.
Тому сміло можемо твердити, що тільки той не заведеться й омине розчарування, і запевнить собі спокій внутрішній, і погоду духа, і повне задовілля, без огляду на те в які обставини життя Боже провидіння його поставить, хто збагнув і в практичному житті застосував цю незмінну Божу істину. Хто до цієї остаточної мети спрямовує всі турботи свого туземного життя, без огляду на те, які вони й не були б добрі чи злі, приємні чи прикрі, почесні чи впокоряючі, достаток чи нужда. Правдиво щасливий той, хто ціле своє туземне життя спрямував до вічності і сприймає все під кутом вічності. До таких Христос каже: « Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятися… Радійте… і веселіться, бо ваша нагорода велика в небі» (Лк. 6,21). Тому закликає апостол Павло всіх послідовників Христових: « Радуйтеся завжди у Господі; знову кажу: Радуйтеся!» (Филип. 4,4). Але далі каже Ісус до синів цього світу: «Горе вам, багатим, бо ви одержали втіху вашу. Горе вам, що ситі нині, бо будете голодувати. Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати і сумувати » (Лк. 6,24-26).
Дорогі брати і сестри, як дуже нещасними є ті люди, які шукають свого щастя там, де його немає! Уважають за щастя те, що ним не є. Саме в цьому найбільша трагедія і нещастя невіруючої людини. Вона відчуває в собі, як кожна людина, нестримну схильність до щастя, проте в цьому житті не може його осягнути, а в поза гробове, вічне життя не вірить. Вона старається не думати про свою будучину, тому живе сьогоднішнім днем, хвилиною його. Задовольняється мнимим щастям хвилевих розкошей і приємностей життя. Поки що почувається вдоволеною, щасливою. Але, що діється тоді, як оте, так зване щастя, поволі зачинав щезати? Коли людина починає старітися, тратить красу, здоров’я, маєтки, коли смерть починає заглядати у вічі? Коли дочасні добра перестають бути джерелом вдоволення і радості, коли по всіх переживаннях зостається тільки спомин, наче сон? Які ж кошмарні почуття розчарування, безнадії й розпуки закрадаються до такої душі, яка втратила мету свого життя?
Для таких людей лишається єдиний рятунок, а саме: разом з єрихонським сліпцем ввивати: « Господи, вчини, щоб я прозрів»; «Господи, поможи моєму невірству! », бо лише за допомогою віри розв’яжемо загадку нашого життя і віднайдемо правдиве націє щастя. Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
У притчі „Про багача і Лазаря” Ісус Христос коротко накреслив дочасну і вічну долю двох осіб: вбогого Лазаря і розкішного багача. Ім’я багача не назване, бо він негідний, щоб його ім’я було записане у Святому Письмі. Як виглядало життя цих двох людей на землі?
Каже Христос, що багач „одягавсь у кармазин та вісон”. Фінікійці ще 1500 років перед Різдвом Христа винайшли спосіб зафарбовувати матерію на червоно і називали її „кармазин”, а в Палестині знані були також дорогоцінні єгипетські полотна, які називали „вісоном”. Багач одягався в одежі з дорогих тканин і „бенкетував щодня розкішно” зі своїми приятелями. Багач цей не думав про Бога, про безсмертну душу, про відповідь на Божому суді, про вічне життя. Він користав з усіх благ цього світу.
Лазар – образ надмірної нужди, не мав даху над головою, лежав при брамі багача. Тіло його вкрите болючими струпами, і він був такий немічний, що не мав сили відганяти псів, які лизали його болючі рани і так голодував, що „бажав насититися тим, що падало в багатого зо столу”. В тих часах, коли Христос проповідував у Палестині, люди не користувалися при столі ножами, виделками чи серветками, вони послуговувалися лиш пальцями, а після гостини заможні люди обтирали пальці куском хліба і викидали його на сміття.
Голодний Лазар з приємністю їв би такі забруднені кусники хліба, але і цього ніхто йому не давав.
Хто з цих двох щасливіший? В очах світу багач щасливий, бо має вигідне життя, має всього в достатку і живе розкішно. Він міг промовити словами господаря, якому щедро зародила нива: „Душе моя! Маєш добра багато в запасі на багато років! Спочивай собі, їж, пий і веселися!” (Лк. 12, 19). В очах світу вбогий Лазар є жалюгідним, бо він голодний, хворий, без даху над головою й всіма опущений.
Життя минуло скоро, прийшла смерть як до вбогого Лазаря, так і до багача. Тоді щойно наступила велика переміна. Багач потрапив у жахливе пекло і терпить страш ні муки, а вбогий Лазар насолоджується райським щастям. Немилосердний багач став жебраком, він кричить уголос: „Отче Аврааме, змилуйся надо мною і пошли Лазаря, нехай умочить у воду кінець пальця свого й прохолодить язик мій, бо я мучуся в полум’ї цім” (Лк. 16, 24). Заслуга Лазаря в тому, що він без нарікання переносив всі нестатки і терпіння на землі. Багач покараний, що не мав милосердя до не щасного Лазаря.
Яке значення має ця притча для нас? Божественний Спаситель повчає нас, що життя на землі є приготуванням до вічності, бо „ми не маємо тут постійного міста, а майбутнього шукаєм” (Євр. 13, 14). Рівночасно Ісус Христос пригадує, що щастя на землі минає скоро. Багатство, приємності, вигоди проминуть і лиш добрі діла мають віч- ну вартість. У вічності справедливість буде вирівняна, правда і чеснота затріумфують. Навіть „кухлик холодної води”, даний ближньому буде нагороджений (Мт. 10, 42). Що хто посіє на землі, те і збиратиме у вічності. Тому Авраам про- мовив до багача: „Згадай, мій сину, що ти одержав твої блага за життя свого, так само, як і Лазар свої лиха. Отже, Тепер він тішиться тут, а ти мучишся” (Лк. 16, 25).
Ця притча є потіхою для всіх тих, що терплять різного роду прикрощі і переносять тяжкі хрести, бо у вічності Господь Бог „витре кожну сльозу з очей їхніх” (Одкр. 21, 4).
„Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя”,- каже Ісус Христос (Мт. 5, 7). Ми всі, жебраки перед Богом, ми часто звертаємось до Бога: „Подай, Господи”, тож ми повинні також творити діла милосердя для ближніх, які потребують помочі. Христос-Спаситель каже: „Все, що ви зробили одному з моїх братів найменших ви мені зробили” (Мт. 25, 40).
Багач благає Авраама: „Отче Аврааме, пошли Лазаря в дім батька мого; я маю п’ять братів, нехай він їм скаже, щоб і вони також не прийшли в це місце муки” (Лк. 16, 27-28). Авраам дав повчаючу відповідь: „Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають” (Лк. 16, 29). У Святому Письмі докладно сказано, як треба жити, щоб осягнути вічне щастя в небі, тож нехай брати його читають Святе Письмо. Багач ще раз промовив: „Ні, отче Аврааме, але коли до них прийде хто з мертвих, вони покаються”. Авраам відповів: „Як вони не слухають Мойсея і пророків, то навіть, коли хто воскресне з мертвих, не повірять” (Лк. 16, 31). Коли Ісус Христос у Витанії воскресив із гробу померлого Лазаря, „тоді первосвященики ухвалили Лазаря вбити, численні бо юдеї залишили їх із-за нього й увірували в Ісуса”, — свідчить євангеліст Іван (12, 10-11).
Збираймо заслуги на вічне життя, поки маємо час, щоб із порожніми руками не стати перед троном справедливого Судді. У день смерті ми все залишимо на землі: лиш добрі діла підуть з нами у вічність (Одкр. 14, 13). Амінь.
Вл. Інокентій Лотоцький, ЧСВВ
Свято святого архистратига Михаїла переносить нас думкою у далеке минуле, до початків створення Богом невидимого світу. Серед всіх живих створінь Господь Бог найперше створив ангелів, чистих духів, яким дарував світлий розум і вільну волю, щоб вони його прославляли і йому служили.
Все, що Небесний Отець створив, вчинив з любові, а його любов не знає насилля, примусу над своїми створіннями. Ця вільна любов спричинила випробування вірності ангелів Богові – своєму Творцеві. Тоді між ангелами виникла боротьба. Частина ангелів під проводом Люцифера збунтувалася проти Бога і не хотіли більше йому служити. Решта ангелів під проводом архангела Михаїла стали по стороні Бога і окрилені закликом „хто як Бог”, вступили в боротьбу зі злими ангелами і їх перемогли, як пише про це апостол Іван в книзі Одкровення: „І настала війна на небі: Михаїл і ангели його воювали проти дракона, і дракон воював та й ангели його, та не перемогли, ані місця не знайшлося їхнього більше на небі. І повержено дракона великого, змія стародавнього, званого дияволом і сатаною, що зводить вселенну, – повержено на землю, і ангели його з ним повержені. І я почув голос могутній, що говорив на небі:
„Нині настало спасіння і сила і царство Бога нашого, і влада Христа його, бо повержено обвинувача братів наших, який обмовляв їх перед Богом нашим день і ніч” (Од. 12, 7-10).
Роздуми над історією сьогоднішнього свята затримують нашу увагу на словах архангела Михаїла – „хто як Бог”, з якими він вступив у боротьбу проти злих ангелів. Ці слова залишаються актуальними для християн і сьогодні. Вони можуть бути екзаменом живучості нашої віри в Бога і повинні бути духовним девізом, гаслом духовного життя кожного християнина.
Слова „хто як Бог” пригадують нам три речі:
– духовне життя християнина часто наповнене випробуваннями, це постійна боротьба добра і зла, як сказав Христос: „Від часів Йоана Христителя і понині Царство Небесне здобувається силою; і ті, що вживають силу, силоміць беруть його” (Мт. 11,12). Тут не йдеться про силу фізичну, а силу нашого духа: міцну віру і повне довіря Божому провидінню, ревність і вірність Божій науці, які можуть надійно запровадити нас до Бога.
Як святих ангелів, так і нашу віру Господь іноді піддає випробуванню, щоб ми самі пересвідчилися, чи моя віра в Бога завжди жива, в чому вона проявляється: чи я справді вірую в одного і триособового Бога і всю надію покладаю на Нього, стараюся бути вірним йому у всьому і до кінця. А може скоріше вірую у земні речі і сили природи. Хто чи що насправді є моїм Богом, джерелом щастя? В якого Бога я вірую, і на якого Бога покладаю свою надію?- А як є в нашому житті? Як часто християни готові повірити швидше у різні людські слова, бо хтось щось там сказав чи бачив, у всякі сни, знаки і сили природи, талісмани, підкови щастя, пусті відра, бояться вітання через поріг, чорних котів, вірують у різні земні речі, а словам правди і життя живого Бога, нашого Небесного Отця, ми не хочемо вірити. А заповідь Господня звучить виразно:
„Я – Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю з дому неволі. Хай не буде тобі інших богів передо Мною. Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить Мене, і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто держиться Моїх заповідей” (Вих. 20,2-6). „Господа, Бога твого, будеш боятися, йому служитимеш і його ім’ям будеш клястися” (Вих. 6, 13).
– духовна боротьба, випробування дотикають передусім питання нашої віри: в що я вірую і як я вірую – тобто якою є моя віра, з чим вона пов’язана – з особою Бога, чи якимись речами і як вона проявляється у житті, яке знаходить застосування. Або інакше кажучи, хто є моїм Богом – земні речі чи особи Отця, Сина і Святого Духа. Віра повинна провадити людину до пізнання Бога і з’єднання з Ним в дусі любові і довір’я. А якість цього зв’язку впливає на рівень нашого життя, визначає міру Божого благословення для нас.
Християнське, духовне життя, це постійна боротьба, а ця боротьба, це передусім питання нашої віри – віри в одного і єдиного Бога і вірності Богові. Ісус Христос виразно навчає про це, що тільки вірний слуга отримає нагороду від Бога:
„Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Господи! – ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі”. „Але хто витримає до останку, той спасеться”. „Гаразд, слуго добрий і вірний. У малому ти був вірний, поставлю тебе над великим. Увійди в радість пана твого” (Мт. 7,21; 24,13; 25, 21).
– Багато християн вважають себе людьми віруючими, та не всі живуть з Богом щодня. Коли приходять різні випробування, чи ми зразу звертаємося по допомогу до Бога і тільки на нього покладаємо всю нашу надію. А досвід життя показує протилежне: люди спочатку йдуть до ворожки, на гадання, до цілителів, екстрасенсів, читають гороспоки, одним словом вірують у різних кумирів, земних божків, котрі не вирішують вповні проблем і не приносять правдивого спокою для душі. Та коли поглиблюється і не проходить тривога їхнього серця, вони згадують про правдивого Бога, як каже народна мудрість:
„Як тривога, то до Бога, по тривозі і по Бозі”.
Ідучи за думкою цієї мудрості, можна сказати: в якого Бога віримо, такому Богу і служимо, а якому Богу служимо, таке наше життя і щастя.
У житті свщенномученика Севастіана розповідається про те, що коли один поганський начальник зруйнував ідолів, то прийшов до нього ангел у вигляді юнака і сказав:
„Господь Ісус, в якого ти увірував, посилає тобі через мене здоров’я”. Він схопився і хотів кинутися до ніг ангела і поцілувати його, але той сказав: „Не намагайся торкнутися до мене, бо святим хрещенням не омитий ще від ідольського смороду”.
З цього бачимо, що святі ангели служать на порятунок найперше для хрещених людей.
Придивляючись сьогодні до прикладу святого архангела Михаїла і інших небесних сил, пам’ятаймо про Божу правду:
Якою є моя віра, такою є і надія, довір’я Богу і їхні плоди: Божа опіка, допомога, благословення у житті. Тож очищаймо нашу віру в Бога з усяких людських вірувань, зміцнюймо її духом довір’я Божій мудрості, щоб зміцнювався наш дух мужності і відваги, ревності і витривалості у визнанні нашої віри в Бога, щоб ми могли з Божою допомогою легко розривати сіті диявола, як архангел Михаїл, і долати різні труднощі на дорозі до Бога, щоб Боже благословення щедро спливало на нас тут і у вічності. Амінь.
о. Михайло Чижович, ЧНІ
XXII НЕДІЛЯ ПО ЗІСЛАННІ СВЯТОГО ДУХА. – НЕДІЛЬНА ПРОПОВІДЬ – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=lKIiG6MXIa0
ДО ГАЛАТІВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Гал. 215 зач.; 6, 11-18.
Браття, гляньте, якими буквами пишу вам власною рукою. Ті, що хочуть похвалятися, що вони гарні тілом, силують вас обрізатися, щоб тільки уникнути переслідування за хрест Христа. Бо навіть обрізані, не зберігають закону, але хочуть, щоб ви обрізувалися, щоб їм хвалитися вашим тілом. Мене ж не доведи, Боже, чимсь хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа, яким для мене світ розп’ятий і я – світові; бо ні обрізання, ні необрізання є чимсь, але нове сотворіння. На всіх тих, що ходитимуть за цим правилом, мир і милосердя на них і на Ізраїля Божого.
А втім, віднині нехай ніхто мені не завдає клопоту, бо я ношу на моїм тілі рани Ісуса.
Благодать Господа нашого Ісуса Христа нехай буде з вашим духом, брати. Амінь.
ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Лк. 83 зач. 16, 19-31.
Сказав Господь притчу оцю: Був один багатий чоловік, що одягавсь у кармазин та вісон і бенкетував щодня розкішно. Убогий же якийсь, на ім’я Лазар, лежав у нього при воротах, увесь у струпах; він бажав насититися тим, що падало в багатого зо столу, і пси приходили й лизали його рани. Та сталося: помер убогий, і ангели понесли його на лоно Авраама. Помер також багатий, і його поховали. В аді, терплячи тяжкі муки, він підвів очі й побачив здалека Авраама та Лазара на його лоні. і закричав уголос: – Отче Аврааме, змилуйся надо мною, пошли Лазара, нехай умочить у воду кінець пальця й закропить язик мій, бо я мучусь в цім полум’ї!
Авраам же промовив: – Згадай, мій сину, що ти одержав твої блага за життя свого так само, як і Лазар свої лиха. Отже, тепер він тішиться тут, а ти мучишся. А крім того всього, між нами й вами вирита велика пропасть, і ті, що хотіли б перейти звідси до вас, не можуть, ані звідти до нас не переходять.
Сказав багатий: – Отче, благаю тебе, пошли його в дім батька мого: я маю п’ять братів, нехай він їм скаже, щоб і вони не прийшли на це місце муки.
Авраам мовив: – Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають.
Той відповів: – Ні, отче Аврааме, але коли до них прийде хто з мертвих, вони покаються. Авраам відізвавсь до нього: – Як вони не слухають Мойсея і пророків, хоча б і хто воскрес з мертвих, не повірять.
Гал. 6, 11–18. «Мене ж не доведи, Боже, чимось хвалитися, як тільки хрестом Господа нашого Ісуса Христа»
Коли дивитися на тогочасний світ, хрест – місце ганьби, місце ганебної смерти злочинців, до яких був зарахований також Ісус Христос. Ніколи в нашому житті ми не надаємо аж великої пошани місцю, де загинула наша близька, рідна, важлива для нас людина. Це місце для нас – місце втрати, смерти.
Хрест – це теж місце смерти. Але не тільки людської смерти, а й перемоги життя над смертю. Це місце, де Ісус Христос обдаровує нас життям вічним. Так, це місце смерти Ісуса Христа, але одночасно це місце народження нас до життя вічного.
Саме тому апостол каже, що він буде хвалитися хрестом як місцем, де він стає учасником Царства Небесного.
Хай Господь дасть нам мудрість поцінувати хрест Господній як місце нашого освячення і спасення!
Лк. 16, 19–31. «Навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірять»
У притчі про вбогого та багача бачимо, що Лазар, який на землі перетерпів невигоди й труднощі, удостоюється радости у вічності, а багач, який уже мав свою радість і своє щастя на землі, у вічності отримує протилежне. Коли ж багач розуміє всю незворотність своєї ситуації і просить про можливість попередити своїх рідних, щоб інакше жили на землі, то на це чує відповідь: «Навіть якби хто з мертвих воскрес – не повірять».
Господь завжди промовляє до нас. У кожній ситуації нашого життя Бог хоче щось нам сказати. Чи це хвороби, чи невдачі, чи якість труднощі та непорозуміння – через них Бог промовляє до нас, на щось хоче звернути увагу. Маємо чувати й бути уважними до всіх ситуацій і подій, які з нами трапляються: що Бог прагне промовити всім цим?
Бог є любов’ю і завжди має що нам сказати!
Вл. Венедикт Алексійчук
Тропар (г. 5):
Собезначальне Слово Отцю і Духові,* від Діви роджене на спасіння наше,* оспіваймо, вірні, і поклонімся,* бо благоволив плоттю зійти на хрест* і смерть перетерпіти, і воскресити умерлих* славним воскресінням Своїм.
Слава: Кондак (г. 5):
До аду, Спасе мій, зійшов Ти* і врата сокрушив Ти як всесильний,* умерлих як Творець воскресив з Собою* і смерти жало сокрушив Ти,* і Адам від клятви ізбавився, Чоловіколюбче.* Тому і всі зовемо: Спаси нас, Господи.
І нині: Богородичний (г. 5):
Радуйся, двері Господні непроходимі,* радуйся, стіно і Покрове тих, що прибігають до Тебе,* радуйся, пристане, бурями не навіщувана* і подружжям незаймана, що родила плоттю Творця Твого і Бога.* Молитись не переставай за тих, що оспівують* і поклоняються Різдву Твоєму.
Прокімен (г. 5): Ти, Господи, захорониш нас і збережеш нас від роду цього і повік (Пс. 11,8).
Стих: Спаси мене, Господи, бо не стало праведного (Пс. 11,2).
Алилуя (г. 5): Милості Твої, Господи, повік оспівуватиму, сповіщу з роду в рід істину Твою устами моїми (Пс. 88,2).
Стих: Бо сказав Ти: Повік милість збудується, на небесах приготовиться істина Твоя (Пс. 88,3).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Священник: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш – молитвами пречистої Cвоєї Матері, якої Введення в храм свято звершуємо, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Івана Золотоустого, архиєпископа Константинополя, і святого, якого є храм, і святої великомучениці Катерини, святого великомученика Меркурія, і всіх святих – помилує і спасе нас як благий і людинолюбний.
Фото і відео – Джерелo: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid02H2BpHrQhXXZWqYukCipFUSyaocWhRg9qCHjZmQVmfAysoWETG9moaKdbokeCH21Kl&id=61568700602226
о. Петро Фостик
