Свята Євсевія, донька багатого і славного римського достойника, не дбала про молодість, про розкіш і багатство, бо всю себе посвятила небесному Нареченому, Спасителю своєму і Богу. А коли батько заручив її з багатим юнаком знатного роду, Євсевія за день до весілля намовила двох своїх служниць, щоб, за її прикладом, погордили світом і шукали не земного, а небесного, вічного щастя. Усі три переодяглися в чоловічий одяг, Євсевія взяла частину своїх дорогоцінностей та грошей і сіли на корабель, що відпливав до Олександрії. Висадилися вони на острові Коа (Кос), поблизу карійського міста Аликарнас. Тут, одягнувши жіночий одяг, найняли собі невеличкий дім і цілковито посвятилися службі Богові. Свята Євсевія взяла собі нове ім’я – Ксенія, тобто чужа, і просила своїх подруг, щоби нікому не говорили, хто вона і звідки.
Сталося так, що про них довідався Павло, ігумен монастиря святого Андрея в карійськім місті Миласі, і їх відвідав. Побачивши, що вони не мають ніякого духовного проводу, взяв їх до Миласа, де Ксенія купила дім і зробила з нього монастир, до котрого невдовзі стали приходити інші дівиці. А що прибула вона з острова Коа, то й монастир люди назвали “Коа”. Тут провадила вона правдиво ангельське життя, їла один раз на кілька днів або й на тиждень, і то лишень хліб, зрошений сльозами і посипаний попелом з кадильниці. Цілими ночами свята клячала, простягаючи руки до неба. Була вона надзвичайно лагідна, тиха, повна любови і мовчазлива. Коли ігумена Павла поставили єпископом Миласа, то він освятив святу Ксенію дияконисою.
Життя святої не було довге, бо Господь свою обручницю хотів призвати до неба, де її чекала вічна нагорода. Вона провістила день своєї смерти, попрощалася з сестрами інокинями, дала їм настанову, поблагословила і, після останнього цілування, попросила, щоб залишили її саму. Тоді хрестом упала на поміст у церкві і стала гаряче молитися. Нараз небесне світло осяяло церкву і наповнило чудесним ароматом – то душа святої дівиці пішла до неба.
В ту хвилину в повітрі над монастирем появився вінець з блискучим хрестом посередині. Єпископ Павло повертався процесією з сусіднього Левкійського села, і коли побачив той вінець, сказав голосно: “Ігуменя Ксенія померла”. На прохання побожного народу, тіло святої у відкритій домовині пронесли через ціле місто, а вінець той постійно ширяв над нею. Цілу ніч з суботи на неділю вірні молилися при мощах святої, а в неділю вранці тіло поховали на місці, що звалося Сикиніє, як заповіла свята Ксенія. Під час похорону і після нього сталося багато чуд. Через кілька днів померли обидві товаришки преподобної Ксенії, що разом з нею покинули світ, і одна з них перед смертю розповіла, з якого роду походила свята дівиця.
Фото – „Св. Ксенія” Роман Василик, Кафедра Сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв ksm.lnam.ua – https://prayer-service.online/m/#20240124&vita
Стихири на „Господи, взиваю я”
Бажаючи справжньої слави отців,* ти полюбила нетлінну славу.* Тому, покинувши розкоші,* ти, Ксеніє, передала своє тіло на всілякі страждання,* і нині приймаєш нагороду за труди,* з Христом радіючи.
Забажавши гарної краси Жениха, Ксеніє,* ти захотіла стати невістою Христовою* і прикрасила себе всілякими добрими ділами* і трудами стриманости;* тому з Христом царюєш* в його весільній світлиці.
Монашим життям ти просвітила* безліч посників* і засяяла всім немовби світильник.* Тому з ними прославляєшся, всечесна Ксеніє,* насолоджуючись божественною славою,* і молишся, щоб і ми спаслися.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар:
В Тобі, мати, дбайливо зберігся образ, * бо, прийнявши хрест, Ти пішла слідом за Христом * і ділом навчала Ти погорджувати тілом, бо воно проминає, * а дбати про душу – єство безсмертне. * Тим-то з ангелами разом радується, * преподобна Ксеніє, дух твій.
Кондак:
Твою подивугідну, Ксеніє, пам’ять звершуючи, з любов’ю почитаючи тебе, оспівуємо Христа, який у всьому тобі дарував силу зцілення, Йому завжди молися за нас.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає„. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
о. Петро Фостик
