Любов істини „Господь бо – справедливий, любить правду „. (Пс,. 11,7)
В сьогоднішній Євангелії розповідається про зцілення Ісусом Христом розслабленого в Капернаумі. Коли принесли до Ісуса розслабленого, Він, побачивши віру тих, що його принесли, сказав розслабленому: „ Кріпися сину, прощаються тобі гріхи твої”. Деякі в книжників сказали про себе: „ Цей зневажає Бога”. Христос, як серцевідець і Бог, знаючи їхні думки, промовив до них: „ Навіщо ви лукаво думаєте в серцях ваших? Що легше сказати: Твої гріхи відпущені, – чи сказати: Встань і ходи?|” Та щоб доказати, що Син Чоловічий має силу на землі прощати гріхи, Христос сказав недужому: „Встань, візьми твої ноші та й іди до свого дому”. Той встав і пішов до свого дому. Євангелист закінчує своє оповідання словами: „народ, бачивши це, дивувався і славив Бога, що дав таку владу людям „.
Отже прославив Бога народ, побачивши, як розслаблений встав і поніс свою постіль; прославили – прості, чесні душі, а книжники і фарисеї залишилися упертими в своїй злобі і засліпленні. Фарисеї іноді явно обвинувачували Христа в тому, що Він „виганяє бісів силою Велзевула, бісовського князя” (Мат. 12,24). Іноді ж казали Йому: „ Чи неправильно ми кажемо, що самарянин єси ще й навіжений? „ (Ів. 8,48). З євангельського оповідання, про зцілення розслабленого в Капернаумі, довідуємося, що деякі книжники, – почувши слова Христа до розслабленого: „ Прощаються тобі гріхи твої „, – кавали в собі: „ Цей зневажає Бога”, отже, зробили Його неправдомовцем. А вони, як знавці Закону, мусіли знати заповідь Божу: „ Не свідчи неправдиво на ближнього твого „, і слова пророка Ісаї: „Горе тим, що зло добром звуть, а добро – злом; що з пітьми роблять світло, а зо світла – пітьму „ (Іс. 5,20). І ось Христос, Сама істина і життя, щоб показати свою божественну силу, а й те, що Він осуджує неправду, як великий і агубний гріх, викрив злобу і лукавство, і зцілив розслабленого.
Христос навчив нас ось чого: „ Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні” (Мат. 5,37); устами ж св. Апостолів заповів нам: „…не говоріть неправди проти правди” (Як. 3,14); і: „відкинувши брехню, говоріть кожен правду ближньому своєму, ми бо один одному члени” (Еф. 4,25). Проте, хоч Бог і заповів нам любити правду, ми, привчивши уста каші до неправди, не вважаємо її порушенням закону, тож сумління наше часто зовсім не докоряє нам ва неправду. Вона іноді є „ беззаконням п’яти нашої”, тобто тим гріхом, який ми вважаємо ва ніщо (Пс. 48,6), подібно, як і ті речі, які ми топчемо ногами. А втім, хоч ми і вважаємо цей гріх за найменший, він наносить нам, як і кожному з людей, велику шкоду.
В житті неправда виявляється в різних видах, бо по-різному ми говоримо неправду. Один повторяє неправду, яку чув від інших, і повірив їй, як правді. Другий, жартуючи і базікаючи щоденно, також: говорить неправду. Третій дає різні обіцянки і, нарешті, нічого не виконує, і це тільки тому, що змінив свій намір. Ще інший вигадує неправду на ближнього свого і стає наклепником, а коли свідчить неправдиво на когось, стає ложним свідком. Неправда скрізь живе, вона входить під покрівлю звичайних людей, вповзає в пишні палаци видатних людей, просякає в суди, у школи, прокрадається іноді й на церковний амвон. Неправду говорять, пишуть, друкують в книжках і газетах і розповсюджують по цілому світі. Тяжко описати і розповісти, яку шкоду наносить неправда. Неправда знищує часто цілі міста і країни, породжує ворожнечу між приятелями і друзями, руйнує подружнє життя, потрясає основи Церкви. Неправда шкодить і тому, хто говорить, і тому, хто її слухає. Слова неправдомовця підозрілі, писання його ненадійні, сама клятва його не тверда, і, коли навіть, бува, і правду скаже, йому ніхто не вірить. Хто слухав неправду, той часто даремно трудиться, втрачає своє маймо, іноді ж ризикує життям, а деколи губить і свою душу.
Милосерний Бог, знаючи яку шкоду вчиняє людям неправда, не тільки дав заповідь „ не свідкувати ложно „, але, як стверджує Св. Письмо, і карав не раз неправдомовців, щоб настрахати інших, які своїми словами, вчинками і ділами служили неправді. Був покараний єгипетський Фараон за те, що тричі порушив свою обітницю, дану пророкові Мойсеєві: відпустити народ ізраїльський на пустиню, щоб послужив Богові. Пророк Єлисей покарав свого раба Гехазі за неправду. Він теж очистив від прокази сирійця Наамана. Нааман приніс йому в подяку а це свої дари, але Єлисей не прийняв їх. Лукавий же раб пророка Єлисея – Гехазі, взявши з собою двох мужів, наздогнав Наамана і сказав буцімто в імені пророка Єлисея, щоб він дав йому дари. Гехазі одержав дари і заховав їх. Він повернувся додому і нікому нічого не казав, нібито він ніде й не був. Пророк Єлисей своїм пророчим духом знав про це і докорив Гехаві такими словами: „ Хіба мій дух не був при тому, коли той чоловік зійшов із своєї колісниці тобі назустріч? Оце ти забрав гроші: візьми також городи, оливні сади, виноградники, овець, волів, слуг і слугинь; але й проказа Наамана вчепиться до тебе й до твоїх потомків назавжди „. І вийшов той від нього білий, як сніг, від прокази „ (ІІ Цар. 5,26-27). Так був покараний Гехазі. Ще страшніший приклад кари Божої за неправду знаходимо в книзі „ Діянь св. Апостолів”. Громада перших християн „мала одне серце й одну душу, і ні один не називав своїм щось в того, що кому належало, але все в них було спільне” (Діян. 4,32). „Один чоловік, на ім’я Ананія, з своєю жінкою Сафірою продав маєток і сховав дещо з ціни, а знала про те і його жінка; решту ж приніс і поклав у ногах апостолів. Тоді Петро сказав: „ Ананіє, чому то сатана наповнив твоє серце, щоб обманути Святого Духа і ховати частину ціни поля? Хіба те, що ти мав, не твоє було, і коли його продав, гроші не були у твоїй владі? Чому ж ото ти зважився у своєму серці на той учинок? Ти обманув не людей, а Бога”. Почувши ці слова, Ананія впав і умер (Діян. 5 1-5). Покарана була смертю також жінка його Сафіра.
Чому ж, скаже хтось, Бог так жорстоко карав колись неправдомовців, а тепер не карає й таких, що більше і частіше говорять неправду? А це тому, що в ще інше життя, майбутнє, коли кожний дістане те, що заслужив. Однак хто внає, чи в наші дні неправдомовці залишаються непокараними в цьому житті? Адже іноді сучасних людей несподівано спотикає тяжка і невилікувальна недуга, втрата майна, смерть, або хвороба близьких і дорогих для нас, а чи й інші лиха і нещастя, а ми, не бажаючи піднести очей своїх до неба, дивимось на землю і шукаємо природних причин нещастя, не усвідомляючи, що, може, це нас карає Господь за наші гріхи проти правдомовности.
Отже пам’ятаймо, що Бог є істина (Ів. 14,7), а тому кожний правдолюбець є слуга Божий, а неправдомовець – раб диявола, він бо „ неправдомовець і отець неправди” (Ів. 8,4), „і коли він говорить неправду, зі свого говорить „. Ось чому апостол Павло навчає нас: „Не говоріть неправди одне одному „ (Кол. 3,9). Коли мислимо правду, то душа наша, з’єднуючися з Богом, наповняється світлом і радістю. Якже розум наш служить неправді, – „сплітає лож” (Прип. 6,18), а то й душа наша стає рабинею диявола і наповняється темрявою і скорботою. Коли уста наші говорять істину, то приносимо користь і собі, і ближньому. Якже ж говоримо неправду, то наносимо шкоду своїй душі, а й ближньому своєму. Бог створив уста наші, губи і язик для славослов’я і хвали, тому не осквернюймо їх нечистотою неправди, але освячуймо їх чистотою істини в Христі Ісусі.
Св. Письмо порівнює неправдомовність в крадіжем, коли заявляє: „ ліпше злодій, як неправдомовець „ (Екл. 20,27). Бо неправда, клевета ограбовує людину з її доброго імени, слави, забирає їй мир, супокій, іноді ж і життя. Що більше, неправдомовець деякою мірою є страшніший, ніж злодій, бо той краде лише гроші, а цей грабує добро моральне куди цінніше від дзвінкої монети. Злодій часто здійснює свій лихий вчинок заради голоду, нужди, потреби; навпаки, неправдомовець промовчує правду з зависти, зарозумілості, гордості. Вже давні індіяни зобов’язували до досмертної мовчанки того, хто тричі був переловлений на неправдомовності. Подібний закон був і у персів. Якщо б так і серед сьогоднішніх християн був правосильним закон старинних індіян чи персів проти всіх неправдомовників, скільки б то людей на світі мусіло мовчати, а поміж ними, може, й ми?! Колись накликував синів нашого народу великий Тарас Шевченко:
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі
А більше на землі нікому
Не клонітесь! („ Неофіти „)
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Свята Тайна Сповіді – дар Божої любови й Божого Милосердя.
Проповідуючи одного разу в домі, оточений натовпом людей, так що нікому не можна було протиснутись до хати, Ісус побачив перед собою паралітика, якого друзі його опустили крізь розібрану стелю перед Спасителя. Вони побачивши, що їм буде неможливо дістатись до середини крізь двері, вилізли на крівлю дому, розібрали її й спустили недужого друга в тій надії, що Христос змилосердиться над ним i оздоровить його. Стан того паралітика символізує стан нашою душі в гріхом важким. Як нам відомо а навчання Церкви свято, наш Творець Господь Бог вже на початку сотворення світу мав на гадці ділитись а людьми своїм Божим життям, яким він сам живе, й безмежним щастям, що ним від віків втішається. Але те життя й щастя осягнемо лише за тією умовою, що повернемося до Нього такими, якими ми вiд Нього вийшли, тобто в станi ласки освячуючої, як діти Божі. Душа в стані ласки освячуючої може виконувати діла заслуговуючі на небо й, таким чином заслужити в Бога вічне щастя. Зате душа грішника, який вчи нив хоч би один важкий гріх, є вже мертва, непорушна, щось подібно як паралітик. Як він уже не може порушуватись, не може сам собі дати ради, так що його треба обертати, годувати, возити як немовля, так само й душа грішника сама собi нiяк ради не може дати. Вона віддана на ласку й неласку диявола, який використовує і стан тільки нате, щоб її чимраз то більше замотати в гріхи и урешті цілком певно погубити.
Душа грішника не тільки не може виконати діл заслуговуючих небо, але й узагалі ніяких надприродно добрих діл не може зробити. Чому, спитаєте? Бо вона перестала бути дитиною Божою й стала його ворогом, тому що стала по боці відвічного Божого ворога – диявола. Та й хоч би навiть вона в якийсь неможливий до подумання спосіб звершила геройське діло, то воно не мало б значення перед Богом, бо вона мертва в його очах, вона Йому немила. Стан душі в грiсi важкому – це неначе постiйна смерть, а й майбутнє перед нею, неначе страшний, кошмарний сон, бо тільки вічна пекельна кара стоть перед нею, від якої вона сама не може звільнитись. Ісус Христос так описує майбутнє душі з гріхом важким. Він, страшний Суддя, такими словами звернеться до всіх грішників у той грізний день страшного загального суду:
„Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й його ангелам! „ (Mт 25,41).
А описуючи страждання грішників, каже:
„I підуть вони на вічну кару…” (Мт 25,46) „А сини царства будуть вкинені геть у темряву кромішню, де буде плач і скрегiт зубів” (Mт 8,21; 13,42.50; 22,13; Лк 13,23).
Ось яке майбутнє жде кожного чоловіка, що вчинив хоч би один важкий гріх, якщо б Господь не був змилосердився й не послав свого єдинородного Сина, Спасителя світу. Він то своїми стражданнями й хресною смертю виєднав нам чудесні ліки, які оздоровлюють зранену гріхом душу, а то й повертають її до життя, коли грiх важкий позбавив й того життя ласки – синівства Божого. Ця ласка Христова обмиває душу від усяких гріхів, привертає їй синівство Боже й дає змогу далі заслуговувати собі в Бога вiчну нагороду в небі, виконуючи заслуговуючі на небесну нагороду діла. В сьогоднішній святій Євангелії показує нам Христос Спаситель, як легко Йому привернути душi до життя, подібно як привернути паралітикові змогу порушуватися. Та заки Христос привернув здоров’я безвладним членам тіла паралітика, Він каже до нього:
„Бодрись, сину, відпускаються тобi твоï гріхи” (Мт 9,2).
Цими словами Ісус привертав життя завмерлій душі паралітика, що його вiдняли в неї гріхи важкі. Ці слова Спасителя спричинили обурення серед фарисеїв, бо так вони думали в своїх серцях:
„Цей чоло вік богохулить! Хто ж бо може відпускати гріхи, крім одного Бога?” (Лк 5,21).
Так думаючи, вони дійсно мали рацію, лише вони дійшли до фальшивого висновку. Не хотіли бо далі слідкувати за доказами Христа, тобто, що Він сам є Богом і з тiєї причини має право й силу прощати гріхи людські. Тому в своїй доброті Ісус хоче спрямувати їх на добру дорогу, виявляючи їхнi гадки, яких також ніхто інший крiм Бога не міг знати, й допомагаючи своїми доводами для їхнього вірного висновку. Звертаючись до них, Він каже:
„Чого ви думаєте лукаве в ваших серцях? Що легше сказати: Відпускаються твої гріхи, – чи сказати: Встань і ходи!” (Мт 9,4c).
Кожний за нас знає, що обидві речі, тобто привернення здоров’я безвладним членам тіла й привернення над природного життя душі з гріхом важким, є однаково неможливим для звичайної людини. Але, в другого боку, той хто чудом в одну мить може привернути здоров’я тiлу чи володіння безвладними членами, той може так само одним словом звільнити душу від гріхів. Чому спитаєте? Бо обидві ці речі довершув одна й та сама всемогутня сила несотворено Істоти, тобто Господа Бога. А тому, що він сам є Бог, Ісус Христос, що звершує оздоровлення паралітика, вказує на те, що він с правди вий Бог, і тому мав право й владу відпускати гріхи. Тому й каже: «Та щоб ви знали, що Син Чоловічий мас владу на землi вiдпускати гріхи каже розслабленому:
„Встань візьми твою ноші й iди до свого дому. Той устав і пішов до свого дому” (Мт 9,6c).
Цим своїм чудом, яке є ділом Божим, тому що в поза, понад чи проти законів природи, вказує Христос, що Він – дійсно Бог живий, тобто творець природи, тим-то й не потребує в’язатися законами природи.
Коли ми так прислухуємось цій події, то подивляємо Спасителя радше задля його чудесного привернення здоров’я тілу розслабленого, ніж задля оживлення Його гріхом умертвленої душі. Хоч чудо воскресення душi є значно більше ніж чудо оздоровлення тіла. Це, здається, с також причиною того факту, що ми ще й досі не доцiнюємо чудес, що їх Христос робить у сповідальниці, коли за посередництвом своїх слуг священиків привертає здоров’я, а то й життя душам людським. Коли говорити з людьми, то вони дуже часто неґативно висловлюються про св. Тайну Сповіді, хоч вона с одним з найбільших дарів Господа Бога для людства. Деякі навіть духовні, тобто священики, вважають, що її треба скасувати, або заступити якоюсь загальною сповіддю, де люди самі перед Богом визнавали б гріхи та приймали б отак спільно розрішення від священика. Забувають вони, що Тайна Сповіді є неначе Божий суд над грішником, у якому той сам себе оскаржує перед Божим представником – священиком, упокорює себе перед Богом, і задля того впокорення, задля щирого жалю й бажання поправи одержує вiд самого Бога прощення своїх гріхів, подібно як той покірний митар у притчі
„Про Митаря и фарисея”. Деколи доводиться почути з уст людей такі нерозумні слова: „Великодні свята-це дуже гарні свята, але оця шептанина мене зi свiту гонить!”
Так виразилась одна жінка, говорячи про заповідь Церкви щодо обов’язку Великодної Сповіді. Нерозумна вона бо не знав, що без тiєї Святої Тайни, яку Ісус установив негайно після свого воскресіння словами
„Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте, задержаться” (Йо 20,22c), людям було б майже неможливо доступити прощення гріхів, тим – то й осягнути вічне щастя в небі.
Ми ж однак розуміємо, яким великим добром є оця Тайна Христова, тому повинні її дуже високо цінити. А найкраще цінитимемо її, коли будемо приступати до неї й гiдно її принимати, знаючи, що вона є знаменитим засобом у боротьбі проти тiєї страшно зарази душі, проти гріха. А тому, що ми дуже схильні до гріхів, та й дуже часто ображуємо ними нашого Творця, а отже наражуємося на його гнів, ми так само часто повинні користати з тiєї Тайни примирення, перепрошення розгніваного Творця. Та й не лиш ми самі повинні в неї користати, але також повинні поучувати наших ближніх, яка вона цінна й якими успішними ліками є вона проти гріхів. Бо вона не тільки обмиває душу з усякого гріховного бруду, але також дає їй силу боротись успішно проти покус і стримуватися від дальших образ Господа Бога.
о. д-р М.І. Любачівський
Ряд.: Апостол: ДО РИМЛЯН ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.
Браття, маємо, згідно з даною нам благодаттю, різні дари: коли дар пророцтва, виконуймо його мірою віри; хто має дар служіння, нехай служить; хто навчання, нехай навчає; хто напоумлення нехай напоумляє. Хто дає – у простоті; хто головує – дбайливо; хто милосердиться – з радістю.
Любов нехай буде нелицемірна; ненавидьте зло, приставайте до добра. Любіть один одного братньою любов’ю. Пошаною один одного випереджайте. В ревності не будьте ліниві, духом горіте, Господеві служіте; веселі в надії, в горі терпеливі, в молитві витривалі; святим у потребах помагайте і дбайте про гостинність.
Благословляйте тих, що вас ганять; благословляйте, не проклинайте.
Ряд.: Євангеліє: ВІД МАТЕЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
В той час, як увійшов Ісус у човен, він переплив і прибув у своє місто. І от принесли до нього розслабленого, що лежав на ношах. Побачивши їхню віру, Ісус сказав розслабленому: – Бадьорися, сину, твої гріхи відпускаються.
Тут деякі з книжників заговорили між собою: – Він хулить.
Ісус, знаючи їхні думки, каже: – Чого лукаве думаєте в серцях ваших? Що легше сказати: твої гріхи відпущені – чи сказати: встань і ходи! Та щоб ви знали, що син чоловічий має владу на землі гріхи відпускати, – каже розслабленому, – встань, візьми твої ноші і йди до свого дому.
Встав той і пішов до свого дому. Народ же, бачивши це, налякався і славив Бога, що дав таку владу людям.
Рм. 12, 6-14. «Маючи ж, згідно з даною нам благодаттю, різні дари»
У нашій Вселенній живуть мільярди людей, але ніколи не знайдемо людей досконало подібних. Навіть дуже подібні близнята і то різняться характерами, вподобаннями, здібностями. Те, що ми різні, свідчить, що Бог кожного дуже цінує і любить, тому, творячи кожну особу, дає їй унікальний набір рис і дарів.
Ми, як правило, не зауважуємо усього цього в собі, а замість того, щоб знати свої таланти і ними служити ближнім, заздримо іншим або нарікаємо, що вони мають, а ми не того маємо.
Вміймо бути уважні, користуймося дарами, якими нагородив нас Господь, і не забуваймо Йому дякувати!
Мт. 9, 1-8. «Побачивши їхню віру, Ісус сказав розслабленому: “Бадьорися сину, твої гріхи відпускаються”».
Унікальний випадок, який ще раз показує важливість віри, подає нам Євангеліє. Бачимо, що не через віру людини, яка потребує зцілення, Бог дає їй оздоровлення, а через віру інших людей. Євангеліє навіть не вказує, ким був цей розслаблений, нічого не пояснює про його віру, але показує віру інших людей.
Саме відповідно до нашої віри, відповідно до того, наскільки настирливо й наполегливо ми взиваємо до Бога, за нашою молитвою Господь може творити багато різних чудес для інших людей.
Ніколи не зневірюймося, коли бачимо навколо щось таке, чого, здавалося б, не можемо змінити особисто, на що не можемо вплинути. Молімося, просімо Творця, взиваймо до Господа. І за нашою молитвою, за нашою вірою Він може це змінити.
Як за вірою інших Господь зцілив розслабленого, так і за нашою вірою Господь зможе дуже багато зробити в житті інших людей!
Йо. 17, 1-13. «Отче святий! Заради імени Твого бережи їх, тих, що їх Ти мені передав».
Хоча ми знаємо, що Христос об’явив правду про Бога – про Отця, Бог явив нам Сина, але й знаємо також, що людина завжди схильна дивитися на правду суб’єктивно, зі своєї «дзвіниці». І тому це об’явлення про Христа люди починали час від часу трактувати по-своєму, з’являлися єресі, що є і дотепер.
Отці Першого Вселенського собору, яким присвячена сьогоднішня неділя, проголосили певні догми – Символ віри, зокрема його першу частину, щоб окреслити нашу віру: що ми віримо в Бога, в Сина Божого Ісуса Христа, що маємо ту віру, яку Христос нам передав.
Стараймося цю нашу віру пізнавати, щоб могти передавати наступним поколінням Добру Новину, яку явив нам Христос, цю віру, яку досвідчили апостоли й передали іншим учням, а ті – іншим поколінням.
Маємо нашу віру знати, щоб її у чистоті передати іншим!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Тропар (г. 5):
Собезначальне Слово Отцю і Духові,* від Діви роджене на спасення наше,* оспіваймо, вірні, і поклонімся,* бо благоволив плоттю зійти на хрест* і смерть перетерпіти, і воскресити умерлих* славним воскресінням Своїм.
Слава: Кондак (г. 5):
До аду, Спасе мій, зійшов Ти* і врата сокрушив Ти як всесильний,* умерлих як Творець воскресив з Собою* і смерти жало сокрушив Ти,* і Адам від клятви ізбавився, Чоловіколюбче.* Тому і всі зовемо: Спаси нас, Господи.
І нині: Богородичний (г. 5):
Радуйся, двері Господні непроходимі,* радуйся, стіно і Покрове тих, що прибігають до Тебе,* радуйся, пристане, бурями не навіщувана* і подружжям незаймана, що родила плоттю Творця Твого і Бога.* Молитись не переставай за тих, що оспівують* і поклоняються Різдву Твоєму.
Прокімен, глас 5:
Ти, Господи, захорониш нас і збережеш нас від роду цього і повік (Пс. 11,8).
Стих: Спаси мене. Господи, бо не стало праведного (Пс. 11,2).
Алилуя, глас 5.
Стих: Милості Твої, Господи, повік оспівуватиму, сповіщу з роду в рід істину Твою устами моїми (Пс. 88,2).
Стих: Бо сказав Ти: Повік милість збудується, на небесах приготовиться істина Твоя (Пс. 88,3).
Причасний:
Хваліте Господа з небес, хваліте Його в вишніх (Пс.148,1).
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм, святої мчц. всехвальної Євфимії, блаженної Ольги, княгині Київської, у хрещенні названої Оленою, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1474397829672075
о. Петро Фостик
