З давніх-давен у нас є звичай поручати домашню худобу опіці святому Власію. Святий Власій був лікарем, він цілковито посвятив себе служінню Богові. З часом став він єпископом Севастії, міста, що належало до Кападокії, а опісля до Вірменії Малої. В часи переслідування християн за Диоклетіяна єпископ Власій скріплював вірних Христових у святій вірі, а коли майже всі втекли з міста, він також пішов у пустелю і замешкав у печері біля гори Арґеос.
Однак вояки, послані ловити диких звірів, в зубах яких мали гинути християни, його знайшли там, а дізнавшись, що він християнин, закували в кайдани і відвели до мучителя Агриколая (було це вже за імператора Ліцинія).
Святий Власій охоче йшов з ними, бо, як казав напередодні, йому тричі явився Ісус Христос і закликав його принести Йому жертву за звичаєм свого священства. Дорогою горнулися до нього хворі, а він їх оздоровляв – і людей, і домашню скотину. Одна невіста з плачем принесла до нього дитину, яка вдавилася риб’ячою кісткою і вже вмирала. Святий єпископ помолився і дитина стала здорова, а ще Господь наділив слугу свого Власія особливим даром, що всі хворі на горло призивають його і донині, сподіваючись на поміч. Коли святого Власія привели до мучителя, то святий сміливо визнав Христа і переніс усі катування: бичування, палення свічками, здирання шкіри з живого тіла та інші муки. Потім його кинули до в’язниці. За ним ішло семеро побожних невіст, збираючи краплі крови, що стікали з його ран, і помазувалися ними. Коли ж за це їх привели на суд, то вони навіть чути не хотіли про цісарську ласку, не злякалися мук і перетерпіли все, що лишень жорстокі кати могли видумати. Крім інших мук, їх кинули у вогонь, однак він навіть не діткнувся їх одежі. Одна з них мала двох синів, котрі просили, щоб і їх кинули у вогонь, та мучитель наказав замкнути їх у в’язниці, де страждав святий Власій. Усіх сімох жінок лютий поганин наказав убити мечем, так ряди святих мучениць поповнило сім нових вінців вічної слави.
Потім привели святого Власія на нові муки. Кинули його в глибоке озеро, але він сухою ногою ходив по воді і, сівши посеред озера, як на землі, прославляв Господа і взивав до поган, щоб те саме зробили в ім’я своїх божищ. Кинулося за ним до води 68 воїнів – всі до одного пішли на дно і загинули. А святий вийшов на берег, став перед мучителем і сказав: “Покайся і віруй в Ісуса!” Мучитель наказав його стяти мечем, а разом з ним і двох хлопчиків, мати яких, одна з сімох мучениць, випросила в Бога для них побідоносний вінець слави. Було це близько 316 р.
Уже здавна на Київській Русі почитали святого Власія як покровителя домашньої худоби, і коли якась хвороба падає на худобу, то призивають його на допомогу. Звичай той сягає дуже давніх часів, зразу ж після смерти святого мученика. Побожне передання розповідає, що коли святого вели на суд, то якась жінка з плачем прибігла і, припавши до його ніг, жалілася, що вовк украв її останнє порося. Святий Власій утішив її і сказав: “Іди спокійно додому, вовк поверне тобі твоє порося!” І справді, коли жінка прийшла додому, то застала порося здорове коло хати. Довідавшись наступного дня, що святого Власія після катувань кинули до в’язниці, вона те порося заколола і частину м’яса у мисці передала святому мученикові. Він прийняв щиру жертву бідної жінки і попросив, щоб вона кожного року згадувала його пам’ять, а Бог буде їй на худібці благословити. З того часу прийнявся, поширився, а з часом і прийшов на Русь побожний звичай віддавати худібку під опіку св. Власія.
Тропар:
I обичаїв апостолів причасником і їх намісником стався Ти, * знайшов Ти шлях, богонатхненний, як дійти до видіння. * Задля того слово істини справляючи, * і задля віри пострадав Ти аж до крови, священномученику Власіє, моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.
Кондак:
Священства помазанням і мученицькою кров’ю прикрасився ти, славний Власіє, і сяєш всюди у вишніх ликуючи і нас оглядаєш, які у храм твій прийшли і зовуть безперестанно: «всіх нас збережи».
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
о. Петро Фостик
