ДУША З ГРІХОМ ВАЖКИМ, НЕНАЧЕ ОПУТАНА БІСOM (П’ята Неділя після Зіслання Святого Духа – Mт 8,28-9,1)
Коли Ісус Христос входив у місто Ґераза, зустріли Його два біснуваті. Випадок опанування бісом у часах перед Христом і в часі його перебування на землі не був рідким явищем, бо Христос ще не був від купив рід людський своєю хресною смертю й не знищив був ще сили пекельного царства. Тих двоє людей були під повною владою диявола й мусіли робити, що він їм приказував. З тієї причини були вони не безпечні не лише для себе самих, але також для людей, що мешкали в тій околиці. Так бо розказує про них св. Марко:
„Днями й ночами завжди перебував він по гробах, кричав і товк себе камінням” (Мр 5,5); а св. Євангелист Матей додає:
„ зустріли Його (Ісуса) два біснуваті, що вийшли з гробiв, але такі люті, що ніхто не міг перейти тією дорогою „ (Mт 8,28).
Подібно як тi бiснуваті, так і люди в стані гріха важкого, є небезпечними для себе самих і для інших людей в їх середовищі. Найперше вони самі знаходяться в небезпеці, бо стан душі в гріхом важким, це постійне відвернення від Бога Творця й остаточної мети кожного розумного сотворіння. Вони вже не в дітьми Божими, не прямують уже більше до Нього, своєї мети, але стали ворогами Божими й прямують у протилежному Богові напрямі, тобто до диявола, якого невiльниками вони стали сподіюючи гріх важкий. Станувши на сторону диявола й залишаючись у стані важкого гріха, вони самі добровільно виключають себе від щастя небесного и засуджують на вічну муку в пеклі. Подібно як тих біснуватих, що силувані бісом гонили по пустинi й побивали себе камінням, грішників наших часів диявол кусить i зводить до щораз то більших гріхів, аж доки їх цілковито в них не замотає, так що вони вже ніяк не можуть себе в того упадку піднести.
Це наочно виходить, коли призадумаємось над станом людей, які вiддалися якiйсь вадi. Ось візьмiмо, наприклад, пияка, чи того, що приймає наркотики, чужоложника, чи вбивцю. Психіятри твердять, що це хворі люди й, до певної міри, вони такими є. Зачалось хворобою їхніх душ, внаслідок того й їхні тіла захворіли. Коли якась вада вже цілковито опанує людину, їй уже дуже важко визволитися з тiєї лихої схильности. Все-таки, коли грішник намагаються дійсно позбутися своєї вади та спiвдiє з ласкою Божою, Господь поможе йому знову повернутися до себе, тобто на дорогу спасіння. Позбутися біса в часах Христа Господа було дуже легко, бо в Нього була сила проганяти нечистих духів і причинні люди негайно ставали здоровими. Тож коли мешканці міста Ґерази прийшли до Ісуса, побачили тих двох біснуватих уже цілковито здоровими, як вони сиділи у стіп Ісуса я слухали Його навчання:
„Приходять вони до Ісуса и бачать бiснуватого; що сидить одягне ний при здоровому глузді – той що мав у собі леґіон, і полякались” (Mp 5,15).
У наших часах є вже багато важче оздоровити таких людей, тобто грішників. Але не тому, що може Христос уже не допомагає, або що в Нього вже не має сили оздоровити сучасних людей. Причина того в радше по боці людей, тобто грішників, це значить, дуже важко переконати їх, що вони хворі й знаходяться в постiйнiй небезпеці попасти в пекельну пропасть. Тому що стан їхньої душi не завжди впливає на стан їхнього тіла, їм здається, що їм не треба каяття тому не завертають з дороги гріха, що веде до загибелі.
Та пощо нам дивитися на інших? Погляньмо радше на себе самих. Чи ми бува скаржилися іншим, чи може журилися, коли ми робили який гріх? Очевидно, ми може й журились, але журою нашою було те, чи хтось нас не бачив, як ми той гріх чинили. Нам було моторошно, що та особа може дізнатись, яке зло ми вчинили й покликати поліцію, що може нас зловити й покарати. Та ледве, чи журились тим, що пере ступили Божий закон та й не боялись того, що всемогутній Творець нас бачив, як ми грішили й може нас багато болючіше покарати, ніж яка -небудь людська влада. Ми вдасться, повністю не усвідомляємо того, що воно значить вiчна кара пекла і його ніколи не вгасаючий вогонь, та й кара, яка ніколи не устає, але триває безупину, і то цілу вічність. Вже в листі до Євреїв Дух Святий звертає нам увагу, на яку велику небезпеку ми наражуємося, коли ображаємо безконечний маєстат Божий:
„Важко є”, кажеться в листі, „попасти в руки Бога живого!” (Євр 10,31).
Важко воно бо від Божої нари вже немає відклику, немає жодної оборони, бо тут всемогутній Бог є суддею й месником свого закону. Важко с ще й тому, що Бог може багато дошкульніше покарати ніж хто небудь, та й що вже немає визволення від його кари. Від людськоï кари ми тимчасово можемо якось визволитись, а то й втекти, а то принаймні смерть може нас вiд терпіння звільнити. Від кари Божої вже ніхто ані ніщо грішника не звільнить, так бо навчає нас Христос:
„Мирися з твоїм противником швидко, коли ти ще в дорозі, щоб противник часом не вiддав тебе суддi, а суддя возьному, щоб тебе не вкинули в темницю. Направду кажу тобі: Не вийдеш звідти, доки не заплатиш останнього шага” (Мт 5,25).
Цими словами у закликає нас, щоб ми помирилися з Богом ще в туземному житті, тобто ще доки живемо. Бо як довго в нас ще в життя, так довго ми можемо каятись, можемо просити в Бога прощення, можемо вживати його засобів спасіння Святих Тайн; а вiн милосердний простить нам наші проступки. Він же сам запевняє нас, і то під клятвою:
„Життям моїм клянусь, слово Господа Бога, я не бажаю смерти грішника, але бажаю, щоб він завернув зі своєї грішної дороги й жив. Відверніться, відверніться від вашої лихої поведінки! Чому б вам умирати, доме Ізраїля?” (Єзек 33,11).
Час нашої проби триває так довго, як довго ми живемо. Як довго душа зоставться в нашому тілі. Але коли той час проби закінчиться, як тільки смерть застукає до наших дверей, як тільки розлучить нашу душу від тіла, тоді вже не буде часу жалувати за гріхи, не буде вже можливості каяття. В хвилину смерти тобто в хвилину розлуки душі від тіла наша душа неначе каменіє й у такому стані в якому зійшла з цього світу, зостається по віки. Тому коли вона розлучилась з тілом, будучи в стані ласки Божої, такою зостанеться й далі й одідичить у нагороду вічне щастя небесне. Але коли душа зiйде з цього світу з важким гріхом, коли її туземна проба закінчиться невдачею, тоді перед нею відкривається грізне майбутнє. У час страшного суду вона почує з уст Христа Господа – Страшного Суддi такі страшні слова:
„Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його” (Мт 25,41).
Тому маймо перед очима образ страшного Судді, а в ухах наших нехай лунають Його грізні слова, тоді будемо берегтися гріхів; а коли ми мали нещастя Його обра зити, тоді якнайшвидше будемо намагатись помиритися з Ним, як довго ми ще в дорозі, а то після смерти буде вже за пізно.
о. д-р М.І. Любачівський
Силою Його воскресення
Визволення двох біснуватих, про яке оповідає нам сьогодні Євангеліє, не легенда! Князь цього світу знає це краще за нас але, особливо сьогодні, Він вдається до останніх хитрощів, щоб люди про нього забули, навіюючи думку, що Він сам – легенда.
Зрештою, ми знаємо, що в Лівані зараз розгулює і діє трохи більше, ніж два біснуватих! І тут також Ісус діє, Він спасає та зціляє безнастанно серця тих біснуватих. А що ж ми? Ми, напевно, не просимо Його залишити наші околиці, але чи приймаємо Його насправді як нашого єдиного Спасителя? Тобто, чи справді остерігаємося, щоб не ввійти в спокусу? Бо батько лжі, спокусник, завжди саме з цього починає свою справу насилля над людиною з метою заподіяти їй смерть. Спокуса – це перший напад, перший прихований терор батька лжі проти серця людини. Зараз у нас є багато спокус, таких як зневіра, послаблення в молитві, надмірна вразливість, яка робить трагедію з кожної дрібниці, а найбільше – забуття, забуття вірности й любови Отця. А ще надимання нашого марнославства і весь той шум, той внутрішній шум, що веде нас до браку правдивости стосовно нас самих тощо. У всіх цих спокусах треба бути пильними.
Святий Дух бореться в нас, щоб нас визволити. Духовна боротьба в серці кожного з нас прагне принести на місце насилля, – того первинного обману, що живе в нас, – правду любови. Правда любови – це Царство Отця. І те Царство має наповнити нас, розвіяти панування смерти, що є тим найпершим тероризмом у серці людини, спільниками якого ми стаємо, якщо входимо в спокусу. Доводиться багато разів на день вибирати між анархією наших імпульсів та Святим Духом, Який бажає огорнути наше серце та відновити в ньому внутрішню цілісність силою своєї любови.
Так, Євангеліє Божого Царства, яке ми щойно чули, каже правду. Це не легенда. Воно справджується у трагізмі нашого щоденного життя. То ж ідімо до Ісуса рішуче, з невтомною довірою, як нагадує нам сьогодні апостол Павло, до «сили Його воскресення» (див. Рим. 10, 9). Взиваймо щиро Його Духа Святого. Лише тихе світло Святого Духа може визволити нас. Наполегливо просімо Його, щоб уподібнив наше серце до покірного і лагідного серця нашого Господа Ісуса. Ісус покірний. Чому? Бо Він – правдивий Бог, Який віддає, жертвує себе, будучи правдивою людиною, світлою, любленою. Наш Господь лагідний, бо Його сила не у зверхності, а в любові. Він не турбується собою, а лише бажає принести нам мир, перебувати з нами цілковито.
Так, Його любов обеззброює! Саме таким чином отримали звільнення обидва біснуваті, і саме так ми можемо отримувати звільнення постійно. Його любов обеззброює. Тоді Святий Дух може заволодіти нашим серцем. І коли штурвал в Його руках, Його мир, правдивий мир, наповнює нас та обов’язково шириться довкола нас.
Жан Корбон, Це називається світанком, Львів, Свічадо 2007
ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО РИМЛЯН 10, 1-10.
Брати, бажання мого серця і моя молитва до Бога за них, щоб вони спаслися. Я бо їм свідчу, що вони мають ревність Божу, та вона не розумна. Не розуміючи Божої справедливости й шукаючи установити свою власну, вони не покорилися справедливості Божій. Бо мета закону – Христос, на оправдання кожного, хто вірує. Мойсей про праведність, що від закону, пише: «Той, хто його виконує, буде ним жити.» А справедливість, що від віри, так говорить: «Не кажи у твоїм серці: Хто зійде на небо?» – тобто: Христа звести додолу; або: «Хто зійде в безодню?» – тобто: щоб вивести Христа з мертвих. Що, отже, вона каже? «Близько тебе слово: в твоїх устах і в твоїм серці», тобто, слово віри, що його проповідуємо. Бо коли ти твоїми устами визнаватимеш Господа Ісуса і віруватимеш у твоїм серці, що Бог воскресив його з мертвих, то спасешся, бо серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАТЕЙ 8, 28 – 9, 1
Коли ж він прибув на той бік, у край гадаринський, зустріли його два біснуваті, що вийшли з гробниць, але такі люті, що ніхто не міг перейти тією дорогою. І почали кричати: “Що нам і тобі, Сину Божий? Прийшов єси сюди, щоб нас мучити перед часом?” Оподаль же від них паслося велике стадо свиней. Біси попросили його: “Як ти нас виганяєш, пошли нас в оте стадо свиней.” “Ідіть” – сказав їм. І вийшли з них, і ввійшли у свиней. Тоді то все стадо кинулося з кручі в море й утопилося в хвилях. А пастухи повтікали й, прибігши в місто, все розповіли, а й про біснуватих. Тоді все місто вийшло Ісусові назустріч і, побачивши його, попросили, щоб відійшов з їхніх околиць. Сівши у човен, він переплив назад і прибув у своє місто.
Рм. 10, 1-10 «Моя молитва до Бога за них, щоб вони спаслися»
Є особи, які дорогі нашому серцю, ми за них турбуємось, дбаємо, переживаємо, щоб вони були щасливі, здорові, що б все добре у них було в житті. Але життя, яким би воно не було – чи більше труднощів, чи менше, чи більше вигод, чи менше – воно закінчиться, і перед нами буде вічність. Тому в житті важливо найперше дбати про освячення і спасення наше як і кожної людини.
На силу ми не можемо когось спасати і освячувати. Але важливий для нас є інструмент, на який вказує апостол і чим можемо допомогти для них, це – молитва.
Маємо пам’ятати в молитві тих людей, яких Бог поставив на нашій життєвій дорозі, взивати до Господа, щоб вони провадили життя досконале, щоб вони ішли дорогою спасення.
Мт. 8, 28 – 9, 1. «І почали кричати: ”Що нам і Тобі, Сину Божий? Прийшов єси сюди, щоб нас мучити перед часом?”»
Христос ходив Гадаринським краєм і не звертався ні до кого, хто не потребував Його. А тут двоє біснуватих самі дають про себе знати, самі виявляють себе і свій стан. Це показує дуже надважливу річ для кожного з нас. Христос був Богом, отже, був святим. І ця Його святість не давала злим духам почуватися комфортно, тому вони виявляли себе.
Так само і в нашому житті: що більше будемо прямувати до досконалості і ставати святими, то більше будемо змінювати світ, впливати на тих чи інших людей, їхні недоліки, вади, також на ситуації чи проблеми, які є навколо нас. Дуже і дуже важливою є праця над собою, переміна себе, зростання в досконалості, у святості. Коли ми самі змінимось, то тоді ми навіть мимоволі будемо навертати, преображувати, зцілювати інших навколо себе.
Отже, праця над собою – важлива річ не лише для нашого власного спасення, а для спасення цілого світу!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Тропар, глас 4:
Світлую воскресення проповідь* від ангела взнавши, Господні учениці,* і прадідне осудження відкинувши,* апостолам, хвалячися, мовили:* Повалилася смерть, воскрес Христос Бог,* даруючи світові велику милість.
Слава: Кондак, глас 4:
Спас і Ізбавитель мій* із гробу як Бог* воскресив від узів земнороджених* і врата адові .сокрушив,* і як Владика* воскрес тридневний.
І нині: Богородичний, глас 4:
Йоаким і Анна з неслави бездітности* і Адам і Єва від тління смерти визволилися, Пречиста,* у святім Різдві твоїм.* Його празнують люди твої,* з провини прогрішень ізбавлені,* як кличуть до Тебе:* Неплідна родить Богородицю* і кормительку життя нашого.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1227879430990584
о. Петро Фостик
