Довір’я до ,Бога творить чуда
„Дочко, віра твоя спасла тебе, іди в мирі!” (Лк. 8,48)
В сьогоднішній Євангелії ми пізнали два чуда, які зробив Ісус Христос. Зі слів Ісуса бачимо, як дуже цінить він довір’я людей до себе так, що майже немає такої речі, якої Спаситель не вчинив би для того, хто вірує в нього, для того, хто щиро надіється на його поміч.
Ось, на прохання Яіра, Ісус поспішає, щоб оздоровити його дочку, яка вмирала. Між людьми, що юрмилися коло Месії, була й одна тяжко хвора жінка. Колись багата, ввесь свій маєток витратила вона на лікарів. Та надаремно! Біль і втома дошкуляли їй, а допомога ні звідки не приходила. Вже й надії не було на поліпшення. Ось образ дійсно нещасної людини. А їх на землі так багато – багато.
Та, раз якось почула вона про чудотворну силу Спасителя. І ось він, той чудотворець приходить! Але, як то виявити перед ним і перед усім народом свою недугу? Сором закрив їй уста, А в тім, за приписами Старозавітнього закону, кровотеча нечистою вчиняла жінку, а й кожного, хто доторкнувся до неї. Але жінка ота мала велику віру. Вона використовує ту обставину, що коло Ісуса юрмляться люди і, „ підійшовши з-заду, доторкнулася краю його одежі” в тому переконанню, що й того вистачить, щоб одержати велику ласку оздоровлення.
І так воно сталося: „ Умить стала вона здоровою „. Вчинком своїм та жінка виявила велику віру. Це в Євангелії єдиний приклад такого чудесного оздоровлення. Яка щаслива душа, яка усвідомила, хто є Христос та зуміла виявити несхитну віру! Тоді приходить вона до нього й отримує ласку.
Оздоровлена жінка бажала залишитися незнаною. Але сам Спаситель вчинив те, що на яв вийшла її віра, щоб стала вона прикладом заохоти для інших. Отож Ісус питав: „Хто доторкнувся мене?” Оздоровлена жінка мовчить з переляку. А Петро, в своїй щирій простодушності, ввертає увагу Спасителеві, що це цілком звичайна різ, бо народ юрмиться і метушиться довкола нього. Але Христос з’ясовує причину свого запиту: „ Хтось доторкнувся до мене, бо я чув, як сила вийшла в мене”.
Жінка пізнає, що не втаїться, тож, тремтячи, підходить, паде йому до ніг та признається перед усім народом, чому до нього доторкнулася. Тоді Ісус з усією ласкавістю промовляє до неї: „ Дочко, віра твоя спасла тебе, іди в мирі!”
Щось схоже на це трапляється також Яірові. Коли вони йшли далі, прибули посланці з його дому, кажучи: „Не турбуй учителя, бо твоя дочка померла… „. Однак Ісус їм у відповідь сказав: „ Не бійся, тільки віруй, і вона спасеться „ (Лк. 8,50). І справді Христос прийшов до дому начальника божниці і воскресив його дочку.
Дорогі брати і сестри, як бачимо, в обох цих випадках спонукою діяння Ісуса було довір’я тих людей до нього, віра в його всемогутню Божу силу. Власне ота несхитна віра в допомогу Божу є тією безумовною вимогою для того, щоб сталося чудо, щоб Володар всесвіту своєю всемогутністю здійснив виняткове бажання людини. Сам Ісус-Богочоловік дає своїм апостолам оце запевнення: „Коли матимете віру, як зерно гірчиці, та скажете оцій горі: перенесися звідси туди – і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого „ (Мт. 17,20). Годі було ясніше нам сказати| За допомогою віри ми спроможні все від Бога одержати; перш усього ж все необхідне для цієї найважливішої справи отут, на землі, якою є спасіння нашої безсмертної душі.
Коли дивимося на світ і порівнюємо наші людські сили з тими силами, які діють проти нас, то мусимо признати, що ми дуже слабкі і немічні. Ось наш світ, наша земля повна різнородних сил. Чим є наші сили, коли порівняємо їх, наприклад, зі силами вогню, води, чи інших природніх стихій. Ці сили день-у-день доводиться нам подолувати, щоб підкорити нашій людській волі та владі. Участь у цьому бере й людське тіло. Воно, як кожна створена, матеріальна річ, підпадає різним хворобам, зіпсуттю і знищенню. Кожна людина, без виїмку, знає, що це таке хвороба, знає, що це таке біль-терпіння. є хвороби, які можна лікувати, але є Й такі, – як ось у цієї євангельської жінки – що їх годі вилікувати, іто не лиш в часи Христа, але навіть у наші – модерні, лікарі неспроможні знайти на них ліку. Тож у тому випадку в лиш один рятунок: звернутись до Того, хто має владу над всесвітом, над силами природи і всіма створіннями; просити Того, який не знає слова не можу, тобто, до Дателя всякого життя, до Творця і Бога нашого.
Дорогі брати і сестри, та крім нашого земського тіла, яке все-таки мусить закінчити своє існування тут на землі, ми маємо ще іншу, вартіснішу частину нашої людської істоти – безсмертну, розумну душу. Ї вона також підпадає різним хворобам, які нищать її, а навіть можуть її вбити. Смерть душі – це гріх, а найстрашніший гріх – це безвірство. Гріх і безвірство витискають нераз гіркі сльози і в серці безвірних людей залишають страшну порожнечу. Такі люди не приймають слів Спасителя: „Я воскресіння і життя”, і тому то могила відбирає їм всяку надію на життя вічне.
Ми ж, навпаки, дорогі в Христі, з усією щирістю кличмо: Я вірую, Господи, поможи моєму невірству!
Я вірю, що Ти єдиний держиш у своїх Божих руках долю цілого всесвіту, усіх народів і кожного в нас! Я вірю, що Ти хочеш і можеш мені допомогти, і що немає чогось такого, чого Ти не зробив би для того, у кого несхитна віра. Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Віра в Христа спонукує його творити чуда
Сьогоднішня св. Євангелія розповідає про два чуда, що їх звершив Христос Спаситель. Причиною тих чудесних оздоровлень була, з одного боку віра людей у всемогутню силу Христову, а з другого боку віра в Його милосердя й Його готовість допомогти їм у нещасті в їхній біді. Повернувшися з Герази Спасителя зустрів і вітав народ, і, як звичайно, серед народу було багато людей, які очікували помочі від Нього. Одним із тих, що дожидали помочі, був начальник Божниці (дому молитви) Яір на ім’я, „якого дочка 12-латня умирала” (Лк 8,42). Ісус на дався нещасному батькові довго просити, але як звичайно, почувши про те, негайно пустився в дорогу до дому Яіра, щоб її оздоровити. Та між народом була ще одна жінка, яка хворіла на кровотечу, й вона також сподівалася чудесного оздоровлення. євангелист Лука каже про неї таке:
„Аж тут жінка якась, що дванадцять років хвора була на кровотечу й витратила на лікарів увесь свій прожиток, і ніхто з них не міг Її оздоровити, підійшовши ззаду, доторкнулась краю його одежі й умить стала здоровою – спинилась її кровотеча” (Лк 8,43с).
Всезнаючий Господь відчув той дотик, хоч вона доторкнулась лише краю Його зовнішньої одежі, тому, обертаючись спитав, хто доторкнувся Його? На відповідь св. Петра, що стільки людей товпиться й тиснесь, намагаючись ближче прийти до Нього, а то й доторкнутись Його славного учителя й чудотворця, відповідає Христос, що це не був звичайний дотик, як несвідоме доторкання, чи дотик цікавої людини, але особливий дотик, спричинений потребою й вірою в Нього, тому каже Ісус:
„ Хтось доторкнувся до мене, бо я чув, як сила вийшла з мене” (Лк 8,46). А тоді ця жінка, „ побачивши, що не втаїлась, тремтячи підійшла й упавши йому до ніг, призналась перед усіма людьми, чому до нього доторкнулась і як негайно одужала” (Лк 8,47).
Дивно вам буде напевно, чому ця жінка не виявила Христові яка в неї хвороба та й чому прилюдно не просила про поміч? У неї була найперше жіноча хвороба, а тодішні люди ще не говорили так свобідно й публічно про статеві хвороби, як це говорять і пишуть, чи то в різних фільмах зараз показують. Тоді люди мали ще трохи стиду та й про ті речі ніхто, а передусім жінки так свобідно не говорили. Доторкнулась вона Спасителя потайки, тому що кровотеча була одною з тих хворіб, яка робила людину нечистою й не тільки її саму, але й усе, чого вона доторкнулась. Така нечиста людина не могла брати участи в жодних богослужбах, не могла, як тоді казалося, стояти перед Господом. Тому кари, тому що допустилась великої провини, добровільно роблячи визначного Вчителя законно нечистим. Ісус однак, на превелике її здивування, не то що не картає її, але ще й хвалить, словами:
„ Дочко, віра твоя спасла тебе” (Лк 8,48).
У між часі слуга з дому начальника божниці прийшов і каже:
„ Твоя дочка померла, не турбуй більш Учителя „ (Лк 8,49). „ Ісус почувши те, озвався до нього: „ Не бійся, тільки віруй, і вона спасеться „ (Лк 8,50).
І дійсно Ісус пішовши до дому начальника божниці, воскресив померлу дочку.
В тих двох чудах, як також у багатьох інших, Ісус Христос підкреслює вагу віри в Його чудотворну силу й у Його готовість помогти людям у їхньому терпінні чи їхній біді. Й від нас також Господь вимагає сильної віри й уповання на Нього й на Його готовість помагати нам у наших потребах. Про ту готовість помочі Христос запевняє нас при різних нагодах. Ось наприклад каже Він:
„ Направду кажу вам, що коли матимете віру й не завагаєтесь, ви зробите не тільки таке з фігою (яка негайно всохла, коли Христос її прокляв), але й коли горі цій скажете: Двигнися й кинься в море! – воно станеться. Ї все чого проситимете в молитві з вірою, одержите” (Мт 21,21с).
Як бачимо навіть до чуда, Христос вимагає від нас тільки віри в Нього. Це знову повторяє при іншій нагоді, словами:
„ Направду кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди – й вона перенесеться; й нічого не буде вам неможливого „ (Мт 17,20).
Призадумаймось над тим запевненням Богочоловіка: „ Ї нічого не буде для вас неможливого!” Він запевняє нас так сильно й упевнено, що вислухає нас завжди й пошле нам те, про що будемо Його зі сильною вірою просити. А оці два чуда Є доказом, що Він може все зробити. Ось, наприклад кровоточива жінка, навіть і не просила Його, тільки з довір’ям доторкнулась крайчика Його верхньої одежі й Він її оздоровив. Досить було для неї мати сильну віру в Його Божу могутність і ця віра привернула їй здоров’я. В випадку начальника божниці його віра була ще конечнішою, бо він одержав був вістку, що його дочка вже померла й нікому ще не було знаним, що Спаситель має владу й над смертю та й може мертвих привертати до життя. Він однак повірив словам Христа, який запевнив його: „ Не бійся тільки віруй, 1 вона спасеться „. Він повірив й побачив славу Божу, яка привернула його дочку до життя Й віддала її йому живою й здоровою.
А тепер призадумаймось над нашою власною вірою. Живучи тут, на землі, й звикнувши до законів, що керують оцими земними речами, ми й не думаємо так дуже про Творця, який не дбає про закони природні, бо не Він підкорений їм, але вони Йому. Тому Він може керувати ними, діяти поза ними а навіть і проти них. Що ж робимо ми в біді в потребі чи хворобі? Ми звичайно звертаємось до наших рідних, свояків, приятелів чи сусідів, або лікарів та й від них сподіємось помочі, поради чи ліків. Ми забуваємо про те, що вони лише люди, такі самі немічні як і ми. Ми не думаємо, що вони немічні й дуже часто не можуть нам дати ніякої помочі, але не тому, що може вони незичні чи не добрі. Ні вони просто не мають спромоги нам помогти. Тож, чому ми не звертаємось до Того, хто має силу й владу, до Того, Якому немає нічого неможливого – до Господа Бога? Тим більше, що Він запевняє нас так часто, що хоче нам допомогти.
Тут спадає мені на думку одна подія, яку розповідає старенький священик у Тиролю, південно-західній частині Австрії. Розказував він що в його парафії була старенька жінка, яка мешкала у маленькій старій хатині, що наче ластів’яче гніздо причепилась до узбіччя високої альпійської гори. Вона приходила до того священика й жертвувала Божественну Літургію в дивному наміренні, а саме: просила відправити Богослужбу до всемогутньої правиці Бога. Священик дивувався що це за намірення, але відправляв Службу Божу. Як нам відомо високі альпійські гори, як усі інші високі гори покриті вічним снігом та льодами. Коли той сніг нападе, люди часто є свідками лавин, тобто великих мас снігу, які з великим гуркотом, тай страшною силою зсуваються по збіччях гір, потягаючи з собою все, що стояло на дорозі. Навіть цілі ліси пориває сніг зі собою неначе патички сірників. Одного дня в зимі, коли трохи сонечко пригріло, лавини почали рухатись. Одного разу люди стоячи перед церквою побачили такі маси снігу, що зі страшним гуком почали зсуватись до узбіччі гори де стояла хатина тої жінки й глядачам здавалось, що вже прийшов кінець тій хатині й її власниці. Але на диво, величезні маси снігу розділюються якраз перед тією хатиною та з оглушливим грюкотом падуть додолу. Тоді зізнається той священик, тепер я зрозумів, чому ця жінка молилась і давала служити Богослужби до всемогутньої правиці Бога. Те чудо, якого він і багато інших людей були свідками, переконало їх всіх, що може зробити всемогутність Божа.
Дехто, однак може сказати: Мені важко повірити, щоб Господь Бог вислухував наші молитви! Я вже стільки разів молився, навіть вірою, на мою думку, та все-таки Господь ніколи не вислухував моїх прохань. Якщо воно так дійсно є, тоді нам треба сказати, що це тільки наша вина в тому, що Господь не вислуховує нас. Вже св. апостол Яків каже:
„Ви просите, та не одержуєте, бо зле просите, щоб розтратити на ваші втіхи „ (Яків 4,3).
Не сповняє Господь наших молитов найперше тому, що ми дуже часто просимо про речі нехосенні, але радше шкідливі для нас, І тому Господь, як добрий Батько не хоче нам давати того, що могло б нам пошкодити. Це правда, що ми, наче ті діти, не усвідомляємо собі того, що є для нас корисне, а що шкідливе. Інші люди просять Господа, щоб метився й карав їхніх ворогів. Очевидно, й того Господь не може вислухувати, бо ті люди прогрішуються проти любови ближнього. Ми деколи просимо Господа про щось але й самі не віримо в те, що ми могли б одержати цю річ, про яку просимо. Тому й не диво, що Господь не вислухує молитви, коли ми не маємо довір’я до Нього, до Його всемогутності і Його готовості нам у біді чи потребі допомогти. Тому намагаймось просити як належить, з глибокою вірою в нашого Творця, який заявляє:
„ Направду кажу вам: Чого б ви тільки попросили в Отця в ім’я моє, він дасть вам… Просіте ж, щоб радощів ваших було вщерть „ (Йо 16,23).
Що ж воно означає, просити в ім’я Ісуса Христа, єпитаєте? Пощо мені вам про те казати. Послухайте, що про те каже сам Богочоловік:
„ Шукайте перше Царство Боже й його справедливість, а все те (тобто речі конечні до утримання нашого життя) вам докладеться. Бо Отець ваш знає, що вам усе це потрібне… (Мт 6,33.32).
Тому просім найперше про те все, що є потрібне до спасіння нашої душі, до осягнення щастя небесного, а про все інше подбає сам Господь, який найкраще знає, чого нам потрібно й у який спосіб нам це все дати.
о. д-р М.І. Любачівський
Припавши до ніг Ісуса, він став просити зайти до нього в хату (Лк. 8, 41-56.)
Роздумуючи про оздоровленням Ісусом Христом дочки Яіра і кровоточивої жінки, варто спочатку звернути увагу на слова Апостола цієї неділі, в якому апостол Павло навчає ефесян, що саме Христос є тим, хто може поєднати людину з Богом і саму в собі, відновити її внутрішню єдність, єдність її думок і бажань, оздоровити зовнішньо і внутрішньо, допомогти їй подолати перешкоди в дорозі до Бога.
Здійснення цих слів ми бачимо у подіях сьогоднішнього Євангелія. Христос, воскресивши померлу дочку Яіра і оздоровивши жінку з довголітньої кровотечі, дарував їм мирне і щасливе життя. Звернення Яіра і кровоточивої жінки до Ісуса є проявом їхньої віри у всемогутність Христа, Його божественну силу, а тим самим молитвою про поміч. Звернення Яіра до Ісуса Христа можна назвати публічною молитвою, а молитва жінки є таємною, молитвою серця, але обидві ці молитви, ці звернення до Христа мають міцну основу – тверду віру.
У вирішенні своїх життєвих проблем люди докладають багато людських зусиль. Але є ситуації, де людські сили і можливості є обмежені, тому ми не повинні забувати про один важливий засіб – роль і силу молитви. У вирішенні будь-яких проблем християнин завжди повинен поєднувати усі свої вчинки з молитвою. Хоч одні труднощі потребують більше людських зусиль, інші потребують більше молитви, але в кожній ситуації людські вчинки треба поєднувати разом з молитвою, неначе летіти на двох крилах.
В одному місті проживало подружжя. Господь поблагословив їхню працю так, що вони були дуже заможними людьми, але всередині дев’яностих років дружина захворіла. Спочатку цьому не надали великої уваги. Відтак лікування не давало жодних позитивних результатів, бо стан здоров’я погіршувався. Жінка перенесла чотири операції. Лікарі тричі змінювали діагноз. На це пішло дуже багато грошей, навіть продали один із двох будинків, їздили на курорти, навіть за кордон, та стан здоров’я не покращувався. Чоловік був у розпачі, бо любив жінку і боявся її втратити. І ось, коли вже земські чинники не допомагали, вони почали звертатись до найбільшого лікаря — Ісуса Христа, почали більше молитися. Потім почали їздити на молитви до одного священика-монаха. Жінка швидше їздила не з думкою вилікуватись, а гідно підготувати себе до смерті. І сталося диво. Хвороба, як таємно прийшла, так і таємно зникла. Жінка досі не може пояснити, на що вона хворіла і як вилікувалася. Слава Богу, що тепер здорова. А найголовніше, що хвороба допомогла їй відродити віру і надію на Бога, до хвороби вона вірила, що Бог існує, ходила до Церкви, але це була віра поверхнева, формальна. Не було віри в серці. Терпіння допомогло їй відродити у серці віру у Всемогутнього і люблячого Бога. І ця віра врятувала її…
Різні складні ситуації у житті повинні пригадувати нам слова Христа: „У людей це неможливо, але не в Бога; у Бога все можливо” (Мр. 10, 27), і тим самим оживляти віру у силу молитви. Тобто те, що ми не можемо вирішити людськими силами, у цьому може допомогти нам молитва, як вияв віри і надії на силу Божої ласки.
Молитва про Божу поміч у труднощах зміцнить наші людські і духовні сили, дасть нові думки, допоможе знайти спільну мову, порозуміння з ближніми, впевнено здобути земне чи духовне добро.
Отже, в недолі і смутку звертаймо в молитві наші очі до Неба, де перебуває наш добрий Батько, і благаймо помочі і сили для зношення всього, що посилає нам Небо, щоб з допомогою Ісуса Христа ми змогли щасливо дійти до цієї пристані, на якій очікує нас Господь Бог!
о. Михайло Чижович, редемпторист
Ряд.: ДО ЕФЕСЯН ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Еф. 221 зач.; 2, 14-22.
Браття, Христос – наш світ, він зробив з двох одне, зруйнувавши своїм тілом стіну, що була перегородкою, тобто ворожнечу, і скасував закон заповідей своїми постановами на те, щоб з двох зробити у себе одного нового людини, вчинивши світ між нами, і щоб примирити їх обох в однім тілі з Богом через хрест, убивши на ньому ворожнечу. Він прийшов і благовістив мир вам, що були далеко, і світ тим, що були близько; бо через нього, одні й другі, мають доступ до Отця в одній Дусі.
Отже, ви не чужинці більше і не приходь, але співвітчизники святих і домашніх Божих, збудовані на фундаменті апостолів і пророків, а наріжним каменем – самим Ісусом Христом. На ньому вся будівля, міцно спою, росте в святий храм у Господі; на ньому ви теж будуєтеся разом на житло Бога в Дусі.
Св.: ДО КОРІНТЯН ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. 1 Кор. 131 зач.; 4, 9-16.
Браття, Бог поставив нас, апостолів, останніх, немов призначених на страту; ми бо стали видовищем і світові, і ангелам, і людям. Ми нерозумні Христа ради, ви у Христі розумні, ми немічні, ви сильні; ви славні, ми без слави. До цього часу ми голодні і спраглі, і нагі, нас б’ють, ми скитаємось; ми трудимося, власними руками; нас ображають, і ми благословляємо; нас гонять, і ми терпимо; нас лають, і ми доброзичливі; ми стали сміттям світу, викидками всіх аж досі.
Пишу це не щоб осоромити вас, але щоб як дітей моїх улюблених навести на розум. Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, але батьків небагато, я бо вас породив через Євангеліє у Христі Ісусі. Благаю, отже, вас: Будьте моїми наслідувачами, як і я Христа.
Ряд.: ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Лк. 39 зач. 8, 41-56.
У той час один чоловік приступив до Ісуса, Яір на ім’я, що був головою синагоги. Припавши до ніг Ісуса, він став просити зайти до нього в хату, бо була у нього дочка одиначка, котрий дванадцять років, і вона вмерла. І як він ішов туди, люди тиснули до нього.
А тут якась жінка, яка хворіла дванадцяти років на кровообіг і витрачала на лікарів увесь свій побут, і ніхто з них міг її зацитувати, підійшовши ззаду, торкнулася краю своєї одежі і вмить стала здоровою – зупинилася її кровотеча.
Ісус запитав: – Хто доторкнувся мені?
А що всі викупили, Петро мовив: – Наставніче, люди коло тебе товпляються і тиснуть!
Ісус сказав: – Хтось доторкнувся до мене, бо я чув, як сила вийшла з мене.
Приймаючи жінку, яка не втаїться, тремтіча підійшла і впала йому до ніг, визнала перед усіма людьми, чому доторкнулася до нього і як негайно одужала.
Сказав їй Ісус: – Дочко, віра твоя спасла тебе, іді в мирі!
Він говорив ще, як ось приходить хтось із голови синагоги і каже: – Твоя дочка померла, не турбуй більше учителя.
Ісус почувши це, звернувся до нього: – Не бійся, тільки віруй, і вона спасеться.
Прийшовши до хати, він не пустив нікого з собою всередину, крім Петра, Івани та Якова з батьком і матір’ю дитини. Всі плакали за нею і голосили.
Він мовив: – Не плачте, вона не вмерла, вона спить.
Ті сміялися з нього, бо знали, що вмерла. Тоді він узяв її за руку і голосно промовив: – Дівчино, пробудись!
І дух її повернувся до неї, і вона вмить встала. Він велів дати їй їсти. Батьки ж її були здивовані вельми, та наказав їм нікому не говорити, що сталося.
Св.: ВІД ЙОАНА СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Йо. зач. 5. 1, 43-51.
В той час вирішив Ісус піти в Галилею. І найшовши Филипа, мовив до нього: – Іди за мною.
А був Филип з Витсаїди, з міста Андрія та Петра. Зустрів Филип Натанаїла і сказав до нього: – Ми найшли того, про якого писав Мойсей у законі і пророки – Ісуса, сина Йосифа, з Назарету.
Натанаїл сказав йому: – Що доброго може бути з Назарету?
Мовив до нього Филип: – Прийди й подивися.
Ісус, побачивши, що до нього надходить Натанаїл, сказав про нього: – Ось справжній ізраїльтянин, в якому нема лукавства.
Натанаїл сказав: – Звідкіль ти мене знаєш?
Сказав Ісус і промовив до нього: – Перше ніж Филип тебе покликав, я тебе бачив, як був єси під смоковницею.
Натанаїл відповів йому: – Учителю, ти – Син Божий, ти – цар Ізраїля.
Ісус у відповідь сказав йому: – Тому що я мовив до тебе: я бачив тебе під смоковницею – віруєш. Побачиш більше, ніж те.
І сказав до нього: – Істинно, істинно кажу вам: побачите небеса відкриті і ангелів Божих, як вони возходять та сходять на Сина чоловічого.
Еф. 2, 14-22. «Ви більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі»
У цьому світі людина як правило прагне займати різні становища, більше чи менше впливові. Вона завжди прагне утвердитися, хоче щоб її зауважили інші. Однак Господь вказує, що важливе зовсім інше: ми не чужинці, приходні, які мають хвилюватися за своє земне становище, а ми є співгромадяни святих, співгромадяни, учасники Царства Божого.
І це співгромадянство має кожна людина, яка живе на землі, бо своєю смертю та воскресінням Господь робить усіх учасниками Царства Небесного.
Але це громадянство, як і громадянство будь-якої країни, теж треба спершу прийняти, а тоді за цим небесним громадянством жити.
1 Кр. 4, 9-16. «Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям»
На перший погляд можуть здаватися сумними і драматичними слова апостола, але вони відповідають дійсності. Той, хто живе досконало, праведно, свято, по-християнському, дуже рідко забагато є шанований. Він не раз пригноблений і висміяний, бо є докором іншим, що вони чинять недосконало, що мають жити інакше.
Бачимо, що непросто було апостолам, не є просто і кожному з нас. Однак кожного з нас Господь покликав до досконалості.
Ми маємо ставати досконалими, попри те, що нас не раз не приймає світ. Що більше, маємо показати кожній людині, що жити досконалим життям – реально!
Лк. 8, 41-56. «Дочко, віра твоя спасла тебе!»
Коли уважніше приглянемося до Євангелія, то можемо зауважити, що навколо Ісуса Христа ходили великі натовпи людей. Можна лише припускати, чому їх було так багато. Хтось прийшов з цікавості, хтось – тому, що бачив, що Він поважна особа, і хотів бути ближче до Нього. Хтось – ще з інших якихось мотивів, усвідомлених чи не усвідомлених. Але, напевно, мало було тих людей, які усвідомлювали, що Ісус Христос є Господь, а Господь може творити чуда.
Тому в Євангелії серед тих тисяч людей бачимо небагатьох, які зцілювалися. А зцілювала їх саме їхня віра. Бог міг оздоровлювати тисячі цих людей, але зцілювалися одиниці – саме ті, хто приходив з вірою. Бачимо, що ця жінка серед юрби людей, які штовхали Христа, одна-єдина «доторкнулася» вірою.
Як і в нашому житті: ми, здавалось би, часто приходимо до Бога, але чи доторкаємося з довірою до Нього? Бог «потребує» нашої довіри, аби щось нам дати.
Бог може все, але може все лише через нашу віру!
Йо. 1, 43-51. «Ось справжній ізраїльтянин, що нема в ньому лукавства».
Чому ми в стосунках з іншими часто лукавимо? Не завжди тому, що ми дуже зіпсуті, а тому, що ми не є правдиві перед Богом. За що Господь похвалив Натанаїла? Саме за його простоту, щирість і відкритість.
Пригадаймо, як Господь каже не бути літеплими – лише або гарячими, або холодними. Господь закликає нас до відваги – не боятися виражати те, що маємо в собі. Бог не очікує, щоб ми вдавали з себе когось, ким ми не є. Часто ми дуже хочемо подобатися іншим, щоб інші люди нас високо оцінили. Однак бачимо: корінням цього є лукавство, бо ми не є собою, не є такими, якими нас створив Бог.
Сталість і незмінність є лише в Бозі, і що більше наближаємося до Нього, то більше самі стаємо подібні на свого Творця. Лише в Бозі, у Його правді ми самі можемо ставати сталими і виявляти цю правду про Господа. Пізнаючи правду в Бозі, ми самі починаємо жити нею.
Стаючи учасниками істини в Бозі, ми самі випромінюємо істину, пізнаючи цілісного Бога, ми стаємо в усьому цілісні!
Вл. Венедикт Алексійчук
Тропар (г. 7):
Розрушив Ти хрестом твоїм смерть,* отворив Ти розбійникові рай,* мироносицям плач перемінив єси,* і апостолам проповідати повелів єси,* що воскрес Ти, Христе Боже,* даючи світові велику милість.
Тропар (г. 3):
Прикрашується вселенна, Ефіопія ликує,* наче вінцем красується, через тебе просвітившись,* світло торжествує пам’ять твою, богогласний Филипе.* Всіх бо вірувати в Христа навчив ти і біг життя довершив ти достойно Євангелія.* Тому сміливо простягається ефіопська рука до Бога;* його моли дарувати нам велику милість.
Кондак (г. 7):
Вже більше влада смертна не зможе людей держати,* Христос бо зійшов, сокрушаючи й розоряючи сили її.* Зв’язується ад,* пророки согласно радуються,* представ Спас, мовлячи тим, що в вірі:* Вийдіть, вірні, у воскресіння.
Слава: Кондак (г. 8):
Ученик, і друг Твій, і наслідувач страстей твоїх* вселенній Тебе, Бога, проповідував богогласний Филип.* Його молитвами від ворогів пребеззаконних* Церкву Твою і всякий град Твій, Богородиці ради, збережи,* Многомилостивий.
I нині: Богородичний (г. 8):
Непереможній Владарці* на честь перемоги,* ми врятовані від лиха,* благодарні пісні виписуємо Тобі,* раби Твої Богородице.* А Ти, що маєш силу нездоланну,* від усяких нас бід охорони,* щоб звати Тобі:* Радуйся, Невісто неневісная.
Прокімен (г. 7): Господь кріпость людям своїм дасть, Господь благословить людей своїх миром (Пс. 28,11).
Стих: Принесіть Господеві, сини божі, принесіть Господеві молодих баранців (Пс. 28,11).
Прокімен (г. 8): На всю землю вийшло вістування їх і до кінців вселенної глаголи їх (Пс. 18,5).
Стих: Небеса повідають славу Божу, творіння ж рук Його сповіщає твердь (Пс. 18,2).
Алилуя (г. 7): Благо є сповідуватися Господеві і співати імені Твоєму, Всевишній (Пс. 91,2).
Стих: Сповіщати зарання милість твою і істину твою на всяку ніч (Пс. 91,3\
Алилуя (г. 1): Ісповідять небеса чуда Твої, Господи, і істину Твою в церкві святих (Пс. 88,6).
Стих: Бог прославлюваний на раді святих (Пс. 88,8).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1).
Причасний: На всю землю вийшло вістування їх і до кінців вселенної глаголи їх (Пс. 18,5). Алилуя, тричі.
У той самий день
† СВЯТОГО І ВСЕХВАЛЬНОГО АПОСТОЛА ФИЛИПА, ОДНОГО З ДВАНАДЦЯТИ
Святий апостол Филип (не слід плутати його зі святим Филипом дияконом – див. 24 (11) жовтня) походив з міста Витсаїди в Галилеї. Він був жонатий і, як стверджують найстаріші церковні письменники, мав кілька дочок, яких виховав у страсі Божому. “Але журба про хліб насущний і домашні турботи, – як пише святий Йоан Золотоустий, – не перешкоджали йому в читанні Святого Письма. І він молився гаряче в чеканні приходу Месії”.
Був він одним з перших, яких покликав Христос Спаситель. Ось як описує це євангелист Йоан. “Другого дня вирішив піти в Галилею; і знайшовши Филипа, мовив до нього: «Іди за мною». А був Филип з Витсаїди, з міста Андрієвого та Петрового. Зустрів Филип Натанаїла і сказав до нього: «Ми знайшли того, про кого Мойсей у законі писав і пророки, – Ісуса, Йосифового сина, з Назарету». Натанаїл же йому на те: «А що доброго може бути з Назарету?» Мовив до нього Филип: «Прийди та подивися»” (Йо. 1, 43-46).
А через рік, коли Христос “покликав тих, що їх сам хотів, і вони підійшли до Нього. І Він призначив дванадцятьох, щоб були при Ньому, та щоб їх посилати із проповіддю” (Мр. 3, 13- 14), то серед тих дванадцятьох апостолів знаходимо і Филипа. Коли Христос навчав п’ятитисячний натовп народу біля Тиверіядського озера і хотів усіх присутніх там нагодувати, то щоб при цій нагоді укріпити віру апостола Филипа, “каже до Филипа: «Де хліба нам купити, щоб оцим дати їсти?» Мовив же так, іспитуючи його, знав бо сам, що має робити” (Йо. 6, 5-6). Святий Филип відповів, що і двісті динаріїв не вистачить на хліб, а за хвилю бачить, як Христос Спаситель чудесним способом помножує п’ять хлібів і дві риби та чує, як люди “заговорили: «Це справді той пророк, що має прийти у світ»” (Йо. 6, 14).
На Тайній вечері, коли Христос став навчати учнів, що Він є дорога, і правда, і життя, і що ніхто не прийде до Отця, як тільки через Нього, тоді “Филип Йому: «Господи, покажи нам Отця, і вистачить для нас». «Скільки часу я з вами, – каже Ісус до нього, – а ти мене не знаєш, Филипе? Хто мене бачив, той бачив Отця. Як же ти говориш: Покажи нам Отця? Невже не віруєш, що я в Отці, а Отець у мені?»” (Йо. 14, 8-10). Цими словами Спаситель утвердив в апостолові Филипі та в інших апостолах віру в те, що є Він єдиносущний Отцю, “що я в Отці, й Отець у мені” (Йо. 14, 11).
Після Зішестя Святого Духа апостол Филип спочатку навчав у Витсаїді, своєму рідному місті, а з Галилеї пішов проповідувати до Еллади, Партії та Аравії. В Африці навчав в Етіопії, Опісля морем прибув до Азоту, а відтак до Єраполя, що в Сирії. Там він навернув багато поган, а одного з новонавернених на ім’я Іра поставив єпископом. Тут, як і всюди, він утверджував свою проповідь численними чудами. Перейшовши через Сирію, Азію горішню, Ливію і Мисію, він зійшовся зі святим Вартоломеєм (див. 24 (11) червня) і в супроводі своєї сестри святої Маріямни (див. 2 березня (17 лютого)) прибув до міста Єраполя в Фригії. Давній церковний історик Никифор (Калліст Ксантопул) розповідає, що в Єраполі погани почитали як божка змію, яку апостоли убили списом, а потім навернули багато поган, а серед них і жінку воєводи міста Никанора. За це їх схопили і поставили перед судом. Суд виніс вирок святих апостолів розіп’яти. Святому Филипові пробили обидві п’яти ніг, просунули через них мотузку і повісили головою вниз. Та враз землю почало трясти, перелякані погани звільнили святого Вартоломея і відпустили його на волю. А святий Филип помер мученицькою смертю і до останньої хвилини просив Господа, щоб простив засліпленим катам.
Тіло святого апостола Филипа поховали святий Вартоломей і свята Маріямна. Його мощі згодом перенесли до Риму (1204 р.) вшановуються в церкві Дванадцяти Апостолів, а частина їх упокоїлася в Царгороді, у церкві Пресвятої Богородиці. На честь святого апостола було зведено дві церкви. Мощі святого Филипа є у Флоренції, Парижі, Празі і Трирі. Згідно з одними джерелами, апостол Филип постраждав 54 р., а згідно з іншими – 90 р.
Стихири на „Господи, взиваю я”
Музичним знаряддям,* що дзвенить від Богонатхненних повівів* та настанов Святого Духа, став ти,* і вогненним язиком твоїм* вів у світі мелодію* понадсвітнього Спасового Євангелія;* всю бо оману запалив ти,* мов деревину легкозаймисту* і мов траву земну посохлу;* Сущого ж над усіма Владику і Господа Христа* вселенній проголосив,* Филипе Боговидцю.
Трости́ною благода́ті* із глибини́ марновірства* ви́тягнув ти сме́ртних, подивугідний,* підкоря́ючись, Фили́пе,* повелінням Учи́теля,* що у всьо́му просвіти́в твій ро́зум,* і апо́столом, і свяще́нним Богомо́вцем* тебе́, всеблаже́нний, показа́в* Свого́ непоясне́нного Божества́.
Ду́ха ося́яння* на те́бе зійшло́ у вогне́нному ви́гляді* і тебе́, блаже́нний,* Боже́ственним вмісти́лищем учини́ло,* зда́тним невто́мно проганя́ти млу безбо́жжя* і світ просвіща́ти* світлом усему́дрих твоїх слів,* тайномо́вцю, апо́столів окра́со,* Христа́ самови́дцю блаже́нний.
Блискави́цями проповідування* просвіти́вши, сла́вний,* тих, що спа́ли в те́мряві невідання,* ти показа́в їх, Фили́пе,* сина́ми Влади́ки і Бо́га че́рез віру;* ревнува́в же і Його́ стражда́нню та сме́рті,* і сла́ви Його́ став спадкоє́мцем,* як му́дрий і Богомо́вний,* як у́чень істинний.
Блискавицями великого Світла* загорівшись, Филипе,* всесвітнім возсіяв ти світильником,* шукаючи ж Отця світла,* знайшов Його в Сині:* у Світлі бо Світло знаходиться.* Адже Він – печать рівнообразна,* що являє Началообразне;* Його, апостоле, моли, щоб спаслися* запечатані Божественною Кров’ю.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар:
Прикрашується вселенна, Етіопія ликує, * наче вінцем красується, через Тебе просвітившися, * світло торжествує пам’ять твою, богогласний Филипе. * Всіх бо вірувати в Христа навчив Ти і біг життя довершив Ти достойно Євангелія. * Тому сміливо простягається етіопська рука до Бога; * його моли дарувати нам велику милість.
Кондак:
Ученик, і друг Твій, і наслідувач страстей Твоїх * вселенній Тебе, Бога, проповідував богогласний Филип. * Його молитвами від ворогів пребеззаконних * Церкву Твою і всякий град Твій, Богородиці ради, збережи, * Многомилостивий.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм, св. і всехв. ап. Филипа, якого сьогодні пам’ять торжественно звершуємо, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1568110200300837
о. Петро Фостик
