БЛАЖЕННА ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИЦЯ ОЛІМПІЯ БІДА
Майбутня свята народилася у с. Цеблів на Сокальщині у 1903 р. у сім’ї Олексія та Анни, де, крім Ольги, було ще троє інших дітей — брат Володимир і сестри Наталя та Єва. У цьому селі вона виросла, пізнала любов Христа, навчилась маминих молитов та закінчила чотири класи початкової школи. У цьому ж селі знаходився вже довший час перший осідок Згромадження сестер Св. Йосифа.
Сестри Святого Йосифа є Згромадженням Східного обряду, яке напевно найбільше з усіх монаших спільнот зазнало терпінь. Воно налічувало невелику кількість монахинь; почало щойно розвиватися, коли настали переслідування Церкви. Усі доми були закриті, а найболючішим стало те, що у 1947 р. закрито також і матірний дім у с. Цеблів. Сестер повиганяли з монастирських домів, а десять з них вивезли на Сибір за релігійні переконання, троє з яких там і померло.
Ольга Біда, будучи ще досить юною, вступає до згромадження, де з перших днів старається наслідувати харизми, котрі мав о. Кирило Селецький, засновник згромадження, та виконує всіляку доручену їй працю. Під час новіціату сестра Олімпія, добре знаючи, що основною рисою її монашої спільноти є праця у захоронках (дитячих садках), вчиться працювати з дітьми, відчувати їхні потреби, бути їхньою потіхою та духовною провідницею.
Невдовзі сестру як добру виховательку направляють у с. Жужеляни Сокальського повіту для праці з молоддю. Сестри тут займалися духовним вихованням підлітків. Попередньо вони ходили та розпитували батьків, чи можуть ті дати на навчання та виховання свою дитину. На той час у монастирському домі знаходилось 12 дівчат і с. Олімпія була призначена їхньою вихователькою та опікункою. Праця с. Олімпії серед них принесла рясні плоди. Така постава і ревність у виконанні будь-якої справи після шести років праці з дівчатами приносить сестрі Олімпії нові обов’язки, а саме — бути настоятелькою ще одного чернечого дому у м. Хирові, куди її переводять у 1938 р. Саме з цього міста почнеться хресна дорога сестри на її „Сибірську” Голгофу.
„Сестра Олімпія була дуже добра, приємна на вигляд і дуже жертвенна… середнього зросту, носила постійно окуляри, завжди трохи усміхнена, скромна, тиха. Вона ніколи не вступала у які б то не було суперечки”, — так про неї говорять у своїх спогадах сестри, що мали можливість контактувати з нею.
Будучи настоятелькою, с. Олімпія старалася всеціло віддатися у руки Господні, щоб в той спосіб навчити інших сестер доручати у такий несприятливий час свої серця Всевишньому: „Віддаю себе за них в посвя¬ту, щоб і вони були освячені в правді” (їв. 17,19).
У Хирові сестри були серцем майже цілого міста, до них горнулися діти, яких вони навчали Божого слова, готували до Св. Причастя. Старшим обручниці Христа завжди давали пораду в тих чи інших сімейних обставинах, вчили любити дітей, віддаватися вповні для них, а понад усе — покладати свою надію на Бога.
У 1944 р. пароха Хирова о. Тараса Бобковича енкаведисти забрали до тюрми, коли він повертався із Св. Літургії. Одночасно вони почали регулярно навідуватись до монастиря, де насміхалися з сестер, погрожували, щоб ті відреклися від життя з Богом. Так почалась нова доба у житті настоятельки дому с. Олімпії, а також й інших монахинь. Усі розуміли, що настає час, коли потрібно буде власним життям засвідчити віру у Христа. Енкаведисти висліджували сестер на кожному кроці, та ті, будучи сміливими і рішучими у проповідуванні Євангелії, не переставали заохочувати людей до молитви, а ще більше — збирали їх на спільні відправи, бо пароха вже не було. У 1950 р., коли сестри поверталися із костелу в Добро-милі, над’їхала машина („чорний ворон”), в яку їх заштовхали і повезли. Це було перше велике попередження для с. Олімпії та інших сестер. їм наказали поскидати чернечу одежу та припинити ту діяльність, якою займалися. Сестер привели до відома, що коли не перейдуть на „правдиву віру”, то санкції щодо них будуть доволі жорстокішими. Після цього вони були випущені на волю, але ще з більшою любов’ю старалися закликати людей до ревної молитви, збереження своєї віри та плекання чеснот. Під час одного богослуження на цвинтарі у 1950 р. сестер забрали енкаведисти та повезли у Бориславську в’язницю, де вони провели 6 тижнів у важких умовах. Спали на цементі, підстеливши якісь речі, а оскільки годувати сестер відмовились, то їли лише те, що взяли з собою.
Сестра Олімпія знала, що відтепер потрібно буде нести важкий хрест, і то сміливо, щоб інші її духовні дочки брали приклад від неї та заради Христа були готові терпіти найважчі муки. Згодом вона дістала вирок – довічне заслання за „антирадянську діяльність” у с. Харськ Томської області. Сестра Олімпія власноручно підписує документ, де погоджується з вироком на довічне заслання. На засуджених чекав еталон, вагони якого були позначені буквами алфавіту. Людей розподіляли відповідно до того, з якої букви починались їх прізвища. Сестра Олімпія і тут поступає, як добра мати: вона хоче подати владі заяву, щоб не вивозили на Сибір хвору на туберкульоз сестру Лаврентію, однак недужа сама вирішує спів-терпіти з настоятелькою. Остання (Олімпія) добивається, щоби сестру Лаврентію, а також хворобливу с. Глікерію помістили з нею в один вагон. У такий спосіб с. Олімпія прагне бодай якимсь чином допо¬могти хворим сестрам, співболівати разом з ними, підтримувати на дусі та далі творити ту спільноту, у якій вони були покликані жити. Хоч не раз під час дороги сестра Олімпія відчувала, що ось-ось не витримає і передчасно помре, та завжди пробуджувалась якась сила, жива надія, що це ще не кінець, а лише початок хресної дороги. З Томської області, куди вони прибули після двох тижнів дороги, сестер відправили у спецпоселення, де вони вже самі мусіли шукати собі житло. Праця була важкою: „зимою рубали ліс, літком косили та заготовляли сіно”. Слабке здоров’я сестер не дозволяло їм працювати вповні сил. Сестру Олімпію часто боліла нога — відновилося запалення ключового нерва. „Мали начальника Кисільова, який не дивився, чи хто хворий, чи здоровий, всіх виганяв на роботу, любив повторювати фразу: „Не умееш — научим, не хочеш — заставим”, але сестри все стійко зносили.
У листі до провінційної настоятельки с. Неонилії с. Олімпія пише: „Божа Всемогучість, Боже Провидіння не дасть своїм діткам пропасти на чужині, бо Він є з нами і тут, хотя між тими лісами і водами, не забуває за нас… ми повинні радуватися і гордіти тим, що ми удостоїлися такої ласки у Господа, бо Христос сказав: Блаженні гонені і переслідувані за правду, бо таких є Царство Небесне, а нащо нам чого більше. Та ми Христові, а Христос наш. За віру, за справу Божу ми терпимо, а що може бути краще за це… Ідім сміло Його слідами. І не тоді, коли нам добре, але тоді, коли гірко, скажімо: Богу слава за все”.
Перебуваючи на чужині, сестра Олімпія продовжувала підтримувати монашу спільноту, тому часто черниці молились вечірню та утреню, прикладом власного життя потішали інших і додавали їм сил. „Коли вони не мали, де жити, їх прийняла сім’я росіян і примістила у кімнаті, де ніхто не хотів жити, тому що там лежав хворий, паралізований чоловік, який цілими днями говорив нецензурні слова. Дуже терпіли сестри, тому що приходили змучені з роботи, і тим самим були позбавлені тишини, яка була потрібна для молитви і відпочинку. Тоді сестра Олімпія запропонувала сестрам молитися і жертвувати свої терпіння за навернення цього чоловіка. За короткий час хворий перемінився, став спокійним і таким був до кінця своїх днів”. Життя сестри Олімпії на засланні було свідченням великої покори, самовіддачі Богові і ближнім.
23 січня 1952 р. с. Олімпія, знесилена важкими терпіннями та хворобою, віддала душу у руки свого Обручника, Якому обіцяла служити в убожестві, чистоті та послусі до смерті, і виконала це, бо горіла великою любов’ю до Христа розп’ятого, розп’явшись разом з ним на своїй Сибірській Голгофі.
Кожен, хто хоча б раз у житті відчув у своєму серці той особливий поклик Христа: „Іди за мною”, зрозумів, що Бог вимагає від нього всецілої посвяти. Життя у Христі – це велика жертва, яка ні на що не звертає уваги, йде на все, щоби тим досвідчити, що Божа любов, Його благодать є набагато ціннішими навіть за життя. Все це зрозуміла с. Олімпія та подала приклад життя згідно цього розуміння.
Сьогодні можна з впевненістю сказати, що с. Олімпія є прикладом мужності для усіх християн, прикладом доброї матері, яка заради своїх дітей пожертвує усім. Наслідуючи життя блаженної с. Олімпії, ми повинні відчути, що значить жити у Христі і вмирати з Ним, щоб зрозуміти та переосмислити своє життя у світлі життя блаженної Олімпії, яка молиться, аби кожен із нас ішов дорогою Христа, Який перебуває у найважчі хвилини поруч з нами, Який терпить разом з нами та за нас.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
БЛАЖЕННА ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИЦЯ ЛАВРЕНТІЯ ГАРАСИМІВ
Левкадія Гарасимів народилась 17 серпня 1911 р. в с. Рудники Миколаївського району Львівської області у багатодітній селянській сім’ї. Батько — Ілля, був господарем, а мати — Юлія — сільською акушеркою. В їхній сім’ї було шестеро дітей.
У 1919 році Левкадія пішла до школи, але закінчила лише чотири класи, після чого залишилась вдома допомагати батькам. Часто задумувалась над вибором стану у житті та була переповна Божою любов’ю, яку виливала на всіх, хто її оточував. Бачачи добрий приклад сестер святого Йосифа, вже у дев’ятнадцятирічному віці відчула монаше покликання, а у 1931 р вступила до монастиря цього Згромадження в с. Цеблів.
Під час новіціату в обов’язки сестер-новичок входила праця по господарству та на полі. Кожного ранку о 5 год. сестри вставали і мали видоїти корови. Вже о б год. всі розпочинали молитви. Новички любили накладати на себе різні покути. Сестра Лаврентія найбільше любила молитись „Помилуй мя Боже” з піднесеними руками. Попри фізичну працю кандидатки готувались до облечин, які відбулись (Левкадії Гарасимів) 8 січня 1932 р. в день Собору Пресвятої Богородиці та Святого Обручника Йосифа. Так Левкадія отримала монаше ім’я — Лаврентія, і вже в 1933 р. склала свої перші обіти.
У 1938 р. с. Лаврентія була призначена до м. Хирова разом із с. Олімпією Бідою. Тут сестри провадили апостольство молитви, але найбільше часу с. Лаврентія проводила у захоронці з малечею, провадила церковний спів, готувала дітей до Першого Святого Причастя. Крім цього, мала організаторські здібності, вишивала до церкви усі речі, взимку робила штучні квіти, організовувала хлопців на чергування у Велику П’ятницю біля гробу Господнього.
Закінчувалась війна, але наближались важкі випробування. На нашу землю прийшли „визволителі”. Для вірних Христової Церкви надходили важкі часи. Почалися переслідування та репресії проти нашої Церкви. Тюрми і концтабори заповнювались (наче найгіршими злочинцями) вірними, свя¬щениками монахами і монахинями. Сестер Йосифіток також неоминула каральна рука „радянської системи”, їх неодноразово попереджали і погрожували, щоб вони скинули габіти.
Про свою долю сестри вже здогадувались, але не мали жодного наміру зректися Бога. „Енкаведисти напали на отця — пароха Хирова Тараса Бобковича і забрали його до тюрми. Ввірвалися до сестер у хату, погрожували, вимагали зректися Бога”. Але відповідь була однозначною: „З яким Богом ми починали жити, з тим будемо вмирати”.
Але незважаючи на різні перешкоди, сестра, скріплена Святим Духом, далі продовжувала нести Добру Новину навіть в часи арештів та переслідувань. Сестри не переставали катехизувати дітей, готувати їх до святого Причастя. Перед Різдвяними святами пекли просфори для людей, а малі діти розносили їх. Це могло мати трагічні наслідки для всіх.
Неприємності не стали себе довго чекати: у 1950 р. на сестер напали НКВДисти, зав’язали їм руки, заштовхнули в машину і повезли до тюрми. За ними почали пильно стежити, але це не налякало їх. Ніякі переслідування не заставили сестер зректися Христа, це навпаки потверджувало їхню віру, щоб своїм прикладом скріплювати віру у інших. Згідно свідчень можна бачити, що завдяки великій праці сестер, а саме с. Лаврентії, виховувались справжні вірні Української Церкви: „Нашим вихованням займалася с. Лаврентія. Саме їй завдячую тверду віру, яка допомогла мені і моїй родині гідно боронити Божу Правду”. Прищепити таку віру в людей могли лише святі люди, які своїм життям свідчили Христа і жили заради Нього.
Ніякі переслідування та репресії не змусили сестер відректися від Господа. Вриваючись у хату сестер, НКВДисти робили обшук, забирали те, що їм подобалось, і насміхались із монахинь. Погрожували, щоб вони відреклися життя з Богом. Погроми і обшуки не припинялися, але найстрашніше було попереду. Найжахливіші були нічні напади. Подібний випадок стався у 1950 р., коли НКВДисти, виломлюючи двері вночі, вдерлися у дім наляканих сестер. Сестра Лаврентія забігла у комірчину і через маленьке віконце вискочила в сад. Надворі падав холодний дощ. Зауваживши в хаті відчинене вікно, енкаведисти вибігли в сад шукати сестру. Через те, що було темно проколювали кожний кущ. Не знайшовши її, енкаведисти пішли геть, а сестра Лаврентія, мокнучи під холодним дощем, до ранку залишалася у саду. Після цього випадку вона серйозно захворіла і стан її здоров’я суттєво погіршився. її лежачою забрали у Бориславську тюрму, де протримали місяць без їжі. їла лише те, що прихватила з собою. Сестра Глікерія, що була арештована разом з сестрою Лаврентією та Олімпією, згадує, що через 10—12 днів почали давати кип’ячену воду і пайку хліба. Сестри, скріплені Святим Духом, сміливо терпіли знущання над собою. їхня доля була вже вирішена — їх чекало досмертне вивезення в Томську область. Хвора с. Лаврентія, знала для чого терпить і що її жертва Богові в такий спосіб може врятувати багато душ і навіть навернути до Господа Бога невіруючих.
Впевнена у Божому Провидінні, вирішила жертвувати своє терпіння за всіх нужденних і переслідуваних. До Томська їхали два тижні в нелюдських умовах: у брудних переповнених вантажних вагонах. Через те, що с. Лаврентія була прикута до ліжка конвоїри змушені були впустити с. Олімпію супроводити її в дорозі. ЗО червня 1950 р. вони дістали призначення у с. Харськ (Молчановський район Томської обл.). Коли прибули туди, там ніхто не хотів приймати людей з хворою на туберкульоз. Лише одна репресована російська сім’я виявила милосердя і віддала одну кімнату, де лежав паралізований господар дому.
Незважаючи на хворобу, сестри змушені були виконувати хоча б якусь роботу. Лаврентія робила на замовлення людей штучні квіти, хоча була дуже хворою. До лікарів хворі сестри не звертались, бо радянська система була настільки звиродніла, що місцеві лікарі були не зацікавлені допомагати „ворогам народу”, а радше навпаки — шкодили на здоров’ю, тим самим роблячи „добру справу” для своєї держави.
Сибірські умови заслання не були на покращення здоров’я хворої, прикутої до ліжка сестри Лаврентії. Через те, що сс. Олімпія та Глікерія ходили на роботу, с. Лаврентія змушена була залишатись без догляду, вислуховуючи крики і стогін хворого господаря дому. Невдовзі в цих нелюдських умовах в опінії святості померла мученицькою смертю сестра Лаврентія — 28 серпня 1952 року.
Безумовно, що в той нелегкий час тисячі стали такими ж мучениками, як с. Лаврентія, їхня кров, їхні страждання скріплювали на дусі інших в’язнів. їхній особистий приклад і надія на єдиного всемогучого Бога навернув до правдивої Христової Церкви багатьох невіруючих.
На тлі важких терпінь с. Лаврентія не впала, не скорилась духом. У неї виробились такі чесноти як віра, надія і любов. Вона мужньо приймала терпіння, хоча була сама немічною фізично, але сильною духом. І цю силу терпіти, вірити й любити черпала від Господа Ісуса Христа. Своїм життям показала приклад глибокої віри в Бога та святості, засвідчила, що святі — це не якісь „казкові постаті” з далекого минулого, а звичайні люди, котрі без нарікання несуть свій хрест і пам’ятають про Бога в кожній хвилині свого життя.
Сестра мала особливу набожність до Пресвятої Богородиці, тому мала ласку перейти у вічність у Навечір’я празника Успeння Божої Матері.
Померла в опінії святості, тужачи за Святим Причастям, її життя було устелене терням, неймовірними терпіннями і стражданнями. Вона все терпляче переносила в ім’я Всевишнього, на його прославу, живучи за Його Заповітами, прославляючи і звеличуючи Боже милосердя.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
о. Петро Фостик
