ПРОЩЕННЯ КРИВДИ – ХРИСТИЯНСЬКЕ 0ГЕРОЙСТВО.
„Чи не слід було тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою? „ (Мт. 18,33)
„Герой!” Яке милозвучне слово! І як їх мало на світі! Зате багато є таких, що скидаються на героїв, хоч нічого в геройством спільного не мають. Не є героєм чотирнадцятьлітний юнак, який димить люльку, чи палить папіроску. Не в героєм молодець, який зазначує, що вже не є дитиною і хвалиться, що вже перечитав усю можливу брудну літературу й бачив найновіші порнографічні фільми, недозволені для молоді, обріхуючи воднораз своє сумління, що це не гріх, але право і потреба природи. Не є героєм робітник, який в оточенні своїх співтоваришів насмівається з Бога, з його правд, з Церкви і її служителів, зневажає святі Тайни. Такі люди – це духові карлики і покоління моральних недоростків.
Навпаки, справжній герой – це людина, яка відзначилася своїми надзвичайними вчинками або величчю свого духа. У старинній мітології знаний був герой Геракль в надзвичайних своїх вчинків та сили, У Біблії розказується про героя Самсона, який роздер лева наче козеня, не мавши в руці нічого (Суд. 14,6). Іншим разом, не маючи в руці нічого лише щелепу осла, він цією простою зброєю вбив тисячу чоловік (Суд. 15,16).
А є й такі герої, що довершують багато кращих і шляхетніших вчинків, але про них ніхто ані не згадує, ані не пише. От хоч би тих сорок шість тисяч Сестер Милосердя, які працюють у шістдесяти п’яти різних країнах світу, несучи раз-у-раз допомогу хворим і терплячим у шпиталях. Історія Церкви Христової знає цілі легіони отих героїв, що віддавалися нечуваній посвяті й жертві з любови до ближнього.
І саме сьогоднішня свята Євангелія заохочує нас до одного роду такого геройства, тобто до прощення кривди. Як же це? Невже прощення може бути геройством? Авжеж! Іноді треба бути справжнім героєм, щоби простити кривду чи зневагу. Свята Євангелія змальовує нам дуже немилий обрав: Ось чоловік твердого і немилосердного серця, наче дикий звір, уп’ялив вір у свого співтовариша-боржника; кидається на нього, шарпає його, давить та кричить люто: „Віддай, що винен” Забуває про те, що перед хвилиною його Господар-Цар змилосердився над ним і відпустив йому великий борг. А він не змилосердився над своїм співтоваришем. Тому то Господар-Цар віддав чоловіка цього тюремникам на покарання.
Гнів, ненависть, жадоба помсти за заподіяні образи, все це випливає зі заздрости, самолюбства, ображеної гордині; тісно пов’язується в нашою особою, отже й з нашою природою. Іти проти схильностей нашої зраненої природи, це річ похвальна, іноді ж – геройська. Чим більші перемагаємо труднощі, тим більша наша заслуга, тим більший ступень геройства. А перемогти, подолати себе самого, це найбільша перемога. Приклад подав нам Ісус-Спаситель, розп’ятий на хресті, коли слухав насмішок і блюзнірств первосвящеників і фарисеїв. Він молився: „Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять!” (Лк. 23,34).
Розповідають, що коли намісник Галичини, Андрій Потоцький, впав мертвий від кулі студента, вбивника, залишив у глибокому смутку свою дружину. Вона йде до каплиці молитися, плаче, бореться у ній почуття помсти з бажанням помилування для вбивці. Потім вона вертається у свою кімнату й пише листа. Сльови падуть на папір. „Мамо, що пишеш? „ – питає Її малий синок. „ Лист до цісаря про помилування в’язня! „ – відказала. Лист треба ще лиш підписати, але рука відмовляє послуху. Нещасна вдова робить на папері лиш знак хрестика, проказуючи тихо молитву, Аж опісля кладе свій підпис. Був це лист про помилування, засудженого ка кару смерти вбивника її мужа. Простити в таких обставинах і в таких хвилинах життя, це геройство, це щось більше, як здобути золоту чашу на олімпійських ігрищах.
Прощення має свою історію. У найстаршому кодексі Гамурабі є закон, який каже таке: Як архітект будує дім, а дім завалиться та вб’є власника, тоді Й архітекта карають смертю. Якщо при тому нещасті згине дитина власника дому, тоді Й дитину архітекта засуджують на смерть. – В Юдеїв існувало право т.зв. паралельної відплати: „ Око за око, зуб за зуб „ (Вих. 21,23-25). Якщо мені хтось виколов око, я маю право зробити йому те саме; якщо мені хтось вибив зуба, я маю право йому також вибити зуба, і ніхто за це не карав.
Ісус-Спаситель удосконалює цей юдейський закон, кажучи: „Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого і ненавидь ворога свого. А я кажу вам: любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас” (Мт.5,48-44). Цю свою науку Ісус засвідчує живим прикладом життя: Він прощає грішниці, Петрові, розбійникам, катам і нам усім. Він прощає завжди і всюди.
„Господи – питає Петро – коли мій брат згрішить супроти мене, скільки разів маю йому простити? Чи маю до сімох разів прощати? „ Ісус же промовив до нього: „Не кажу тобі до сімох разів, але до сімдесяти раз по сім” (Мт. 21,22). Це значить: маємо прощати завжди.
У добре зорганізованій спільноті річ недопускаєма, щоб людина у своїй справі сама собі вимірювала справедливість. Ніхто бо не може бути суддею у своїй власній справі. Людство – це не печера розбійників, але велика родина Божа. І Бог застеріг собі право відплати: „Мені належить помста, я відплачу „ – говорить Господь (Рим. 12,19). А до нас належить – простити, пробачити. Тим більше, що ми самі потребуємо прощення. Це прощення зумовляє одне застереження, тобто: „ Простіть – каже Господь – і вам проститься” (Мт. 6,15). Немає, отже, прощення без прошення. Хоч цей обов’язок не раз дуже прикрий для нашої людської природи, проте він великий, шляхетний, необхідний і божесько гарний. Чим є ті зневаги і кривди, які нам завдали люди, коли їх порівняти з тими, які ми заподіяли Божому маєстатові ? Як же тоді можна молитися в Господній молитві: „Отче наш… прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”, тоді, як ми самі не прощаємо? Чи ж це не насміх з самого Бога й накликування на себе справедливого засуду?
Всі люди на світі, віруючі й погани, вчені й невчені, цивілізовані чи ні, всі вони люблять своїх приятелів і добродіїв. Однак лише християни люблять також своїх неприятелів і ворогів. Годі ж бо правдиво когось любити, коли йому немає сили простити. Навіть серед найближчих приятелів виникають у житті певні непорозуміння, чи в браку застанови, чи зі самолюбства, чи просто з людської немочі. Любити маємо не абстрактно, не словами, але конкретними ділами, в усіх обставинах нашого життя. Бо любов – це постійне пробачення. А й Господь своє прощення наших провин узалежнює від пашого прощення. Цією думкою перейняте ціле Священне Писання.
Дорогі брати і сестри, у притчі про немилосерного боржника, Христос навчає нас, що Бог не може простити тому, хто раніш не простив своєму ближньому, а то й ворогові. Тож заки починаємо просити в Господа прощення своїх провин, наперед мусимо простити усім тим, що проти нас провинилися. Щоби спромогтися на такий чин прощення, треба якоюсь мірою бути героєм. Але чим в людські провини і борги супроти нас, коли їх порівняти в нашими провинами і боргами супроти Бога? Коли б ми виявили людям стільки добра, любови, милосердя й довготерпеливости, як це Господь виявляє нам, тоді якоюсь маленькою мірою мали б ми право почуватися покривдженими і ображеними, коли нас зневажили наші ближні. Але якою великою є відстань між Богом і нами, так далеко нам до його любови, терпеливості, доброти. Тому годиться нам сокрушенним серцем просити: Господи прости нам, бо ми прощаємо, – відпусти нам, як ми відпустили! Здобудьмось на таке геройство! Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
„І ПРОСТИ НАМ НАШІ ПРОВИНИ, ЯК І МИ ПРОЩАЄМО НАШИМ ВИНУВАТЦЯМ „
В притчі, яку Христос Спаситель розказує нам сьогодні, почуєте нас, що доконечним є прощати всі зневаги, кривди Й терпіння, що їх нам нанесли наші вороги й неприятелі. Христова наука — ще наука прощення, любови ближніх, а то й ворогів; навчання яке вимагає вирозуміння, милосердя Й допомоги нашим ближнім у біді. Тому що ми всі сотворіння того самого Бога — Творця, ба що більше, тому що Він робить нас своїми законними дітьми, виходить, що ми є собі братами й сестрами в Христі. Св. Апостол Павло виразно поясняє це в своєму ноті до Римлян, кажучи: є Усі бо ті, що їх провадить Дух Божий – вони сини Божі, Ви бо не прийняли духа рабства… але прийняли дух усиновлення, яким кличемо:
„Авва!” — Отче! Сам цей Дух свідчить разом із нашим духом, що ми — діти Божі… „ (Рм 8,15).
Якже ми всі діти Божі, то ми повинні взаємно любитися, подібно як діти тієї самої родини любляться взаємно. Коли ж ми належимо до великої родини — людського роду, що її покликав до життя Творець, а крім того гідні до гідности дітей Божих, ми повинні любитися взаємно й собі взаємно помагати. Не диво, чому Христос стільки радів нагадує це своїм учням ї апостолам. Ба навіть цю взаємну братню любов робить собою особливішою заповіддю і знаком приналежності до своїх учнів:
„Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я полюбив вас, так і ви любіте один одного! З того пізнають усі, що ви мої учні, коли любов взаємну будете мати” (Йо 13,34).
Якже ми всі є дітьми одного й того самого Бога, брати й сестри, то ми повинні тією братньою любов’ю обнімати всіх, кожного члена великої людської родини. З цього виходить, що ми не можемо нікого виключати з нашої любови, навіть наших найбільших ворогів. Всі бо ми діти того самого небесного Отця, за нас усіх однаково Спаситель наш Ісус Христос продляв свою пресвяту Кров. Ї якраз тією взаємною. братньою любов’ю рівниться Новий Заповіт Христовий, від Старого Заповіту, що його встановив був Бог з Мойсеєм. В ньому вимагалось любити тільки ізраїльтян, членів вибраного народу, виключаючи всіх, що до того вибраного народу не належали:
„Ви чули, що було сказано: Люби ближнього свого й ненавидь свого ворога. А я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що гонять вас. Таким чином станете синами вашого Отця, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і добрих і посилає дощ на праведних і неправедних” (Мт 5, 43cс).
Притча про Немилосердного Слугу, що її в сьогоднішній Євангелії розказав нам Ісус Христос, вказує нам, якими нерозумними й невдячними сотворіннями ми є, коли відказуємось прощати нашим ворогам і починаємо мститись на них. Без сумніву, що люди живучи на оцій землі й будучи так дуже залежними від себе дуже часто мають різні непорозуміння, незгоди, а то й борню. З них звичайно виникають образи, кривди, що їх вони собі взаємно завдають. Однак ті кривди Й зневаги, хоча б не знать які важкі й серйозні вони були, не є нічим у порівнянні з образами й кривдами, що їх у нашому житті завдаємо нашому Творцеві й Богові. Вони різняться найперше маєстатом особи ображеної – тобто Господа Бога. Немає сумніву, що наші гріхи, які є образою Божого безмежного маєстату, Й самі стають безмежними. Це означає, що вони знаходяться поза обсягом людської спромоги Богові за них надолужити, щось на подобу того величезного боргу немилосердного слуги, який виносив приблизно $ 24,000.000. Подібно як той, так само Й ми ніяк не були б у спромозі за них надолужити, тому згідно з Божою справедливістю, мусіли б повік каратися в пекельному вогні. Бог Батько однак є милосердний, як у цьому запевняє нас словами свого пророка Єзекіїла:
„Моїм життям клянуся, слово Господа Бога, я не хочу смерти грішника, але хочу, щоб він відвернувся від своєї поведінки і жив. Відверніться, відверніться від вашої лихої поведінки! Чому б вам умирати, доме Ізраїля?” (Єзек 33,11).
Задля своєї Божої любови й милосердя до грішного людського роду Він послав на землю свого єдинородного Сина, щоб Той терпів, та й своїми стражданнями й хресною смертю відкупив людство від гріхів; звільнив від диявольської неволі. А подарувавши нам ті гріхи й зробивши нас знову своїми законними дітьми, Він вимагає, щоб і ми також наслідували Його й прощали нашим ворогам. Це не є якась надзвичайна вимога до людей, які будучи дітьми нашого небесного Отця, а тим самим братами й сестрами, повинні взаємно любитися і, річ самозрозуміла прощати собі взаємно кривди й образи. Що таке прощення є безумовне, виходить хоч би з того, що Христос не лише велить нам прощати нашим ворогам, але навіть у своїй Господній Молитві включив таке прошення:
„І прости нам наші провини, як і ми прощаємо нашим винуватцям!” (Мт 6,12).
З цих слів Христа ясно виходить, що прощення наших гріхів залежить від нашого прощення тим, які прогрішилися супроти нас.
Тому послухаймо повеління нашого Спасителя, одночасно ж і Його небесного Отця, а саме: прощаймо і милосердімось над тими, що нас образили чи скривдили в який-небудь спосіб. Нам добре відомо, яким необхідним для нас є прощення наших гріхів, бо від нього залежить наше вічне спасіння або вічна погибель. Ісус Христос змальовує нам. досадно, що може зустрінути нас, коли ми не схочемо простити наших кривд нашим ворогам. Засуд вирікає цар у притчі Спасителя, Він, звертаючись до немилосердного слуги, каже:
„Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. Чи не слід було й тобі вмилосердитись над твоїм товаришем, як я змилосердився над тобою? І розгнівавшись його пан, передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу. Оттак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого” (Мт 18,32cс).
Так воно й буде: Господь не матиме для нас милосердя, коли ми не будемо милосердитись над нашими ворогами. Допустившись гріха, ми стали ворогами Господа Бога, але Він все таки милосердиться над нами своїми ворогами; тож справедливо було б, щоб і ми наслідували нашого Творця й небесного Отця милосердившись над нашими противниками.
Під кінець тієї притчі Спаситель ще раз підкреслює ту правду, що ми мусимо милосердитися над нашими ближніми, а то й ворогами, якщо хочемо осягнути милосердя від Бога. Без винятків заявляє Він:
„Отак мій Отець небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого” (Мт 18,35).
Це означає, що запроторить в тюрму, подібно як той пан вкинув немилосердного слугу, аж поки той не поверне йому всього боргу. Очевидно, тому що наш борг перед Богом безмірний, тож як туди попадемось, не будемо могти сподіватись ні полегші, ні звільнення від неї повіки. Христос домагається цілковитого Й повного прощення прикростей і кривд; нам треба стерти їх із нашої пам’яті, викинути цілковито, подібно як і небесний Отець прощає й цілковито забуває на наші провини. Нам також треба не тільки словами простити, але й на ділі це прощення виявляти, тобто добро творити нашим ворогам. Щодо того нам треба йти за вказівками св. апостола Павла:
„Коли можливо, оскільки це від вас залежить, жийте з усіма людьми в мирі. Самих себе не відомщайте, а дайте місце Божому гніву, написано бо: Мені належить помста, я відомщу — говорить Господь. Але коли твій ворог голодує, нагодуй його; коли має спрагу, напій його, бо, роблячи це, ти нагромаджуєш йому на голову розпалене вугілля. Не дозволь, щоб зло тебе перемогло, але перемагай зло – добром” (Рм 12,18-21), тобто не старайся помстити свою кривду на ворогові, віддай це справедливості Божій. А Господь краще ва тебе відомстить. Чим більше ворог нас ненавидить чи кривдить, а ми замість того відплачуємо йому добром, доказуємо Богові, що не за нами вина, але радше в нашого ворога. Й ворог скривдивши нас, несправедливо, накликує на себе важку Божу кару. Якою важкою буде відплата Божа за кривду говорить лист до Євреїв:
„Знаємо того, хто мовив: До мене лежить відплата, я відплачу!» І ще: « Господь судитиме свій народ. Страшно впасти в руки Бога живого!” (Євр 10,30с).
о. д-р М.І. Любачівський
ДО КОРІНТЯН ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.
Браття, ви достовірний доказ у Господі мого апостольства. Ось моя оборона перед тими, що мене судять. Хіба ми не маємо права їсти й пити? Хіба ми не маємо права водити сестру – жінку, як інші апостоли, брати Господні і Кифа? Чи може, один я і Варнава не маємо права на те, щоб не працювати? Хто коли своїм коштом служив у війську? Хто садить виноградник і не їсть із нього плоду? Хто пасе стадо і не живиться молоком від стада?
Хіба я говорю тільки як людина? Хіба й закон не каже цього? Таж у законі Мойсея написано: Не зав’язуй рота волові, коли молотить. Чи Бог турбується про волів? Чи, може, ради нас говорить? Бож ради нас написано, що хто оре, мусить орати в надії і хто молотить, молотить теж у надії, що матиме щось з того. Коли ми сіяли у вас духовне, чи то велика річ, коли жатимемо у вас тілесне? І коли інші мають це право над вами, чому не більше ми? Та ми не користуємося цим правом, але весь час терпимо, щоб не робити ніякої перешкоди Євангелію Христа.
БОГОРОДИЦІ: ДО ФИЛИП’ЯН ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.
Браття, плекайте ті самі думки в собі, що були в Христі Ісусі. Він, бувши в Божій природі, не вважав за непорушний привілей свою рівність із Богом, але зовсім зменшив себе самого, прийнявши вигляд слуги і ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, і то смерти хресної. Тому його возніс високо і дав йому ім’я, що над усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонялося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос – Господь на славу Бога Отця.
ВІД МАТЕЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
Сказав Господь притчу оцю: Царство небесне похоже на царя, що хотів звести рахунки з слугами своїми. Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що був винен десять тисяч талантів. А що не мав той чим віддати, пан велів продати його, жінку, дітей і все, що він мав, і віддати. Тоді слуга, впавши йому до ніг. поклонився лицем до землі й каже: – Потерпи мені, пане, все тобі верну.
І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той. Вийшовши той слуга, здибав одного з своїх співслуг, який винен був йому сто динарів, схопив його й почав душити його, кажучи: – Верни, що винен.
Співслуга його впав йому в ноги й почав його просити. Потерпи мені, я тобі верну. Та той не хотів; пішов і кинув його в темницю, аж поки не верне борг. Коли товариші його побачили, що сталось, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про всю справу. Тоді пан покликав його і сказав йому: – Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою?
І розгнівавшись його пан, передав його катам, аж поки не верне йому всього боргу.
Отак і мій Отець небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого.
БОГОРОДИЦІ: ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
В той час увійшов Ісус в одне село, і якась жінка, Марта на ім’я, прийняла його в хату. Була у неї сестра, що звалася Марія; ця, сівши в ногах Господа, слухала його слова. Марта ж клопоталася, услуговуючи всіляко. Підійшла вона й каже: – Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені помогла.
Озвався Господь до неї і промовив: – Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї.
Коли він говорив це, якась жінка підняла голос з-між народу і сказала до нього: – Щасливе лоно, що тебе носило, і груди, що тебе кормили. Він озвався: – Щасливі ті, що слухають слово Боже і зберігають його.
1 Кр. 9, 2-12. «Ви, у Господі, є достовірним доказом мого апостольства»
У чому феномен голошення Слова Божого. Що апостоли, досвідчивши цю зустріч із Господом, передавали цей свій досвід іншим. І так цей досвід ставав і особистим, і спільним. До того ж, новонавернені були свідченням правдивости того досвіду.
Апостоли тішились тими учнями, які були достовірними доказами апостольства і для інших, і для них самих. Чи так відбувається в нашому житті? Чи ми можемо тішитись тим, що хтось навколо нас є доказом того, що ми свідчимо про Бога.
І якщо ні, тоді живімо свято і проповідуймо Господа гарячіше своїм життям!
Мт. 18, 23-35. «Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого».
Кожний з нас завжди очікує певного милосердя, розуміння, доброзичливості від інших людей, але цього самого очікують й інші від нас.
Ми всі, люди, дуже подібні. Ми часто вимогливі до інших, кожному порахуємо всі його провини, усі його недоліки, вади. Можна сказати, що ми є фахівцями з учинків інших, прокурорами для інших, а себе дуже часто виправдовуємо, є адвокатами для себе. Може, ці аргументи певною мірою видаються нам слушними, проте Господь учить нас: чого ми хочемо, того й інші хочуть, чого ми не хочемо, того й інші не хочуть.
Отож, уміймо подивитися на себе, запитати себе: чого я прагну, чого очікую, чого сподіваюся від інших?
І саме те, чого я очікую, маю почати чинити іншим – тоді й інші точно те ж будуть чинити щодо мене.
(Вл. Венедикт Алексійчук)
Тропар (г. 2):
Коли зійшов Ти до смерти, Життя безсмертне,* тоді ад умертвив Ти блистінням божества.* Коли ж і умерлих із глибин підземних воскресив Ти,* всі сили небесні взивали:* Життєдавче, Христе Боже наш, слава Тобі.
Тропар (г. 1):
У Різдві дівство зберегла Ти,* в успенні світа не оставила Ти, Богородице.* Переставилася Ти до життя, бувши Матір’ю Життя.* I молитвами Твоїми* ізбавляєш від смерти душі наші.
Слава: Кондак (г. 2):
Воскрес єси з гробу, всесильний Спасе,* і ад, увидівши чудо, зжахнувся, і мертві востали,* а творіння, бачачи, радується разом з тобою,* і Адам веселиться, і світ, Спасе мій, оспівує Тебе повсякчасно.
І нині: Кондак (г. 2):
В молитвах невсипущу Богородицю* і в заступництвах незамінне уповання* гріб і умертвіння не втримали.* Бо як Матір Життя до життя переставив той,* хто вселився в утробу приснодівственну.
Прокімен (г. 2): Кріпость моя і пісня моя – Господь, і став мені спасінням (Пс. 117,14).
Стих: Караючи покарав мене Господь, та смерті не передав мене (Пс. 117,18).
Прокімен, пісня Богородиці (г. 3): Величає душа моя Господа і возрадувався дух мій у Бозі, Спасі моїм (Лк. 1,46-47).
Стих: Бо зглянувся на смирення раби Своєї, ось бо віднині ублажать Мене всі роди (Лк. 1,48).
Алилуя (г. 2): Вислухає Тебе Господь у день печалі, захистить Тебе ім’я Бога Якова (Пс. 19,2).
Стих: Господи, спаси царя і вислухай нас, в який тільки день призовемо (Пс. 19,10).
Стих: Воскресни, Господи, в упокій Твій, Ти і кивот святині Твоєї (Пс 131,8).
Стих: Клявся Господь Давидові істиною і не відречеться її (Пс. 131,11).
Замість Достойно, приспів: Ангели, бачачи Успіння Пречистої, здивувалися, як Діва восходить із землі на небо.
І ірмос (г. 1): Перемагаються закони природи у Тобі, Діво чиста: бо дівственне є Різдво, і смерть наперед заповідає життя; по Різдві діва, і по смерті жива. Спасаєш завжди, Богородице, насліддя Твоє.
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1).
Другий причасний: Чашу спасення прийму і ім’я Господнє призову (Пс. 115,4). Алилуя, тричі.Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, якої Успіння сьогодні торжественний празник світло звершуємо, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1498186240626567
о. Петро Фостик
