IV НЕДІЛЯ ВЕЛИКОГО ПОСТУ – ПРЕПОДОБНОГО ЙОАНА ЛІСТВИЧНИКА
Наше християнське життя можемо порівняти із мандрівкою в гори. Коли ми пройшли кілька кілометрів, йдучи по певному маршруту, ми милуємося пейзажами, які нам відкриваються. Хоча крок за кроком наша мандрівка продовжується і раптом ми опираємося біля скелі, на яку нам слід підніматися і ми бачимо старий протертий канат та напівзруйновані дерев’яні сходи. Якщо ми хочемо і надалі продовжувати свій шлях, то нам потрібно зібрати всі свої сили та підніматися наверх…
Про щось схоже сьогодні говорить нам євангелист Марко. До Господа Ісуса підходить якийсь чоловік і просить про зціленні його сина:
«Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та не змогли» (Мр. 9:18).
Коли апостоли не змогли вилікувати юнака, то зав’язалася дискусія між ними, фарисеями та книжниками. Ймовірно, що фарисеї наполягали на тому, що цю дитину неможливо вилікувати, бо причиною хвороби є гріх самого хворого або його батьків. Можемо собі уявити, в якому стані була ця родина. Сусіди та знайомі дивилися на них, як на великих грішників, і всі думали, хто згрішив: чи цей бідний хлопець, чи його батьки, що з його недугою не можуть справитися навіть лікарі.
Оскільки учні Ісуса не змогли вилікувати його сина, то цей чоловік не був впевнений чи зможе допомогти йому Ісус. Хоча він і просить в Ісуса допомоги, проте вже в його словах ми бачимо сумнів:
«…якщо можеш, поможи нам, змилосердившись над ним» (Мр. 9:22). Ісус відповідає словами: «…все можливо тому, хто вірує» (Мр. 9:23).
Під вірою тут не слід розуміти віру у власні сили, у своєрідну самовпевненість, але віра тут розуміється, як повне довір’я до Бога, як віра у безмежні Божі сили. Саме така віра повинна бути у батька цього хлопця.
Ось та скеля невірства, яку повинен подолати цей бідолашний чоловік. Він, ніби робить перший крок на хиткі сходи, а з його грудей виривається вигук, змішаний з відчаєм та вірою. «Вірю, поможи моєму невірству!» (Мр. 9:24). І Ісус зцілює хлопця. Коли учні запитали чому вони не могли його зцілити, то Господь їм пояснив:
«Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом» (Мр. 9:29).
У відповіді Ісуса Своїм учням йдеться про молитву, бо вона – це, властиво, і є сконцентроване вираження віри людини. В молитві людина визнає свою залежність від Божої сили та від Його волі. Наша віра чимось подібна до океанських хвиль. Вона, то приходить, то відходить; вона, то піднімається, то падає. Думка про те, що віра з нами залишиться назавжди є гріховною самовпевненістю, але таким самим самовпевненням буде думка, що невір’я також буде з нами перебувати вічно.
Сьогоднішній євангельський уривок показує нам, що Господь знову шукає віру. Пригляньмося до нашої душі, як туди непомітно заходить зло, як ми його приховуємо, як ми не звертаємо на нього уваги, як ми не хочемо визнати своє невірство. Нам потрібно докладати зусиль, щоби ми змогли визнати нашу віру словами:
«Вірую, Господи, допоможи моєму невірству!».
Господь запитує в батька хворого сина:
«Чи віриш?». Той відповідає: «Вірю, поможи моєму невірству!» (Мр. 9:24).
Так само і на нашій дорозі, якщо ми вирішили довіритися Богові, якщо ми Йому віддані, то маємо бути певними, що в будь-якій ситуації нам прийде допомога. Якщо ж ця допомога не приходить, то, можливо, причина є в нас: в наших страхах, в наших сумнівах, в наших наріканнях. Ми самі відводимо від себе руку Господню, яка простягнута до нас.
В сьогоднішній день ми вшановуємо пам’ять преподобного Івана Ліствичника, який наголошує, що наш життєвий шлях, шлях до спасіння не є безтурботною мандрівкою, не є поїздкою на ліфті, але важким підйомом по драбині, небезпечним та неможливим без допомоги Бога.
В багатьох старих храмах можемо побачити зображення ікони святого Івана Ліствичника. Сюжет цієї ікони є дуже цікавим: земля та небо на ній поєднані драбиною, якою піднімаються монахи; згори на хмарах Спаситель благословляє кожного та одягає на них вінець слави. Як правило, ця драбина нахилена під кутом 45 градусів, а останні сходинки є значно крутішими, а поперечини мають більшу відстань. Це символ того, що осягнути духовну досконалість є надзвичайно важко. На іконі, довкола драбини, ми можемо побачити ангелів, котрі допомагають ченцям підніматися вгору, але так само тут присутні і демони, котрі намагаються стягнути їх донизу. Добро і зло намагається вплинути на людину, скеровуючи її до спасіння або погибелі. З часів гріхопадіння і аж по сьогоднішній день ця духовна війна не припиняється ні на мить.
Кожен із нас веде свою маленьку духовну війну: щодень, щогодини ми приймаємо незначні, на перший погляд, рішення, але саме з них складається наше життя. Кожне рішення має свої наслідки, а всі разом провадять нас або до спасіння, або до погибелі.
Роздумуючи над сьогоднішнім євангельським уривком, слід розуміти, що ці події, про які говорить євангелист Марко відбуваються незадовго до засуду та розп’яття Ісуса. Ми знаємо, що Ісус завершить Свій шлях, дійде до самої вершини, Він понесе Свій хрест, збереже вірність до кінця. Перед нами постає питання: «Чи ми підемо вслід за Ним?». Чи ми будемо розгублено стояти, нездатні зробити жодного кроку. В своїй мандрівці нам необхідно буде зробити поворот. Для цього нам потрібно буде більше духовних сил, більше наполегливої молитви. Чи зможемо ми в критичних ситуаціях зібрати в кулак всю наша слабку віру і промовити до Бога:
«Вірю, Господи, поможи моєму невірству!» (Мр. 9:24).
Надвірнянський Деканат УГКЦ
ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ЄВРЕЇВ 6, 13-20.
Браття, колй Бог давав Авраамові обітницю, не маючи поклястися ніким вищим, поклявся самим собою, кажучи: поблагословлю тебе щедро й розмножу тебе вельми. І він, завдяки довгій терпеливості, осягнув обітницю. Люди клянуться більшим від себе, і всякі їхні суперечки кінчаються клятвою для ствердження. Так само й Бог, бажаючи дати наслідникам обітниці якнайсильніший доказ непорушности своєї волі, зробив те клятвою, щоб двома незмінними речами, в яких неможливо, щоб Бог казав неправду, ми мали сильну потіху, – ми, що прибігли прийняти надію, призначену нам. У ній маємо, неначе котву душі, безпечну та міцну, що входить аж досередини за завісу, куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус, ставши архиєреєм повіки, по чину Мелхиседека.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАРКА 9, 17-31.
Одного разу чоловік якййсь прийшов до Ісуса і, кланяючись йому, сказав: – Учителю, я привів до тебе сина мого, що має німого духа, і де тільки його вхопить, кидає його об землю, так що він піниться, скрегоче зубами і ціпеніє. Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та вони не могли.
Він у відповідь каже їм: – О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть його до мене.
І привели його до нього. Як тільки дух побачив його, зараз же потряс ним, і той повалився на землю, запінився і почав качатися. Він спитав його батька: – Скільки часу, як це йому сталося?
– З дитинства, – відповів той.
– Часто він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погубити. Якщо можеш, поможи нам, змилосердися над нами.
Ісус каже йому: – Якщо можеш? – Все можливе тому, хто вірує.
І вмить батько хлопчини скрикнув крізь сльози: – Вірую, поможи моєму невірству!
Ісус, бачачи, що збігається народ, погрозив нечистому духові, кажучи: – Німий та глухий душе! Наказую тобі: вийди з нього й не входь більше в нього.
І закричавши та сильно ним стрясши, вийшов з нього. І той став мов мертвий, і багато хто казали: він умер. Ісус узяв його за руку, підвів його, і той устав.
Коли він увійшов у дім, учні питали його насамоті: – Чому ми не могли його вигнати?
Він відповів їм: – Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом.
Вийшовши звідти, проходили крізь Галилею, і він не хотів, щоб хто знав, бо він навчав своїх учнів і казав їм: – Син чоловічий буде виданий у руки людям і вб’ють його, і три дні після того, як його уб’ють, він воскресне.
Євр. 6, 13–20. „Ми, що прибігли прийняти надію, призначену нам, у Ньому маємо неначе якір душі, безпечний та міцний”
Які би складні обставини не складалися у нашому житті, завжди маємо триматись за Господа. Саме Бог був Тим, хто давав відвагу й витривалість мученикам ставати перед царями, переслідувачами і катами. Так само й ми, коли будемо триматися за Господа, як за єдиний якір, нічого і ніколи не зрушить нас з місця. Саме ця віра давала нашим попередникам у часи підпілля, у часи Радянського Союзу бути витривалими.
Коли нас зносить праворуч чи ліворуч, то це свідчить, що ми не міцно тримаємось за Господа. Коли на нас щось впливає, щось вибиває з колії, це знову ж показує, що ми мало закорінені в Бозі. Наші прогрішення і падіння вказують на це, що ми не тримаємось за Господа.
Якщо б ми тримались за Нього, то ніхто і ніщо не могли б нас звести з правдивого шляху, ми б завжди перебували з Господом в будь-яких обставинах нашого життя.
Мр. 9, 17-31. „О роде невірний! Доки я буду з вами?”
У Євангелії можемо знайти декілька епізодів, коли Ісус Христос промовляє, здавалось би, досить категорично: коли проганяє продавців із храму, коли називає Петра сатаною чи людей родом невірним. Так відбувається не тому, що Його «довели» і Він емоційно зреагував. Спаситель хоче вказати на основу буття людини – життя вірою. Адже бачимо, що особу Ісуса Христа апостоли прийняли з вірою.
Можливо, сьогодні здається дивним, що люди мали нагоду пізнати Христа, але цього не зробили. Адже навколо Нього ходили тисячі, і Юда Іскаріотський був поруч Нього. Але одне – знати про Ісуса Христа, бачити Його, а зовсім інше – повірити в Нього. І це справа кожного з нас. Ми можемо розповісти дуже багато про Спасителя, знаємо правди віри, Символ віри, можемо вживати багато цитат з Євангелія.
Але ті слова, з якими Ісус Христос звертався до людей, Він може сказати і до кожного з нас: «О роде невірний!» Бо Він один знає наші серця й те, наскільки в нас слабка віра, наскільки ми не вміємо покладатися на Бога!
Тож, слухаючи це Євангеліє, робімо собі іспит сумління: наскільки ми живемо вірою? Наскільки за нашою вірою Бог може діяти в нашому житті?
Владика Венедикт (Алексійчук)
Відеозапис проповіді о. Миколи Бичка, ЗНІ
Стихири на „Господи, взиваю я”
Покажімо, вірні, під час посту великі труди,* щоб осягнути майбутню славу,* визволені милістю великого Бога з пекельного полум’я.
Нині минає половина посту,* тож явно покажім начало божественного життя* і ревно силкуймось осягнути мету праведного життя,* щоб прийняти нам непроминальну насолоду.
Вже минула половина священного посного шляху.* Змагаймося радісно за краще,* помазавши душі оливою добродійности,* щоб і ми сподобилися поклонитися божественним страстям Христа Бога нашого* і випередити його славне й святе воскресіння.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар воскресний, глас 8:
З висоти зійшов Ти, Милосердний,* погребення прийняв Ти тридневне,* щоб нас визволити від страстей.* Життя і воскресіння наше,* Господи, слава Тобі.
I преподобному, глас 1:
Пустинним жителем і в тілі ангелом,* і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Йоане.* Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши,* зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе.* Слава Тому, що дав Тобі кріпость,* слава Тому, що вінчав Тебе,* слава Тому, що діє тобою всім зцілення.
Слава: Кондак преподобному, глас 4:
На висоті правдивої повздержности* Господь Тебе поставив, як звізду необманну,* що просвічує світокраї,* наставнику Йоане, отче наш.
I нині: Богородичний, глас 4:
Йоаким і Анна з неслави бездітности* і Адам і Єва від тління смерти визволилися, Пречиста,* у святім Різдві Твоїм.* Його празнують люди Твої,* з провини прогрішень ізбавлені,* як кличуть до Тебе:* Неплідна родить Богородицю* і кормительку життя нашого.
Замість Достойно, співаємо:
Тобою радується, Благодатная, всяка твар, ангельський собор і чоловічеський рід, освященний храме і раю словесний, дівственна похвало, що із Неї Бог воплотився і младенцем став – перед віками сущий Бог наш. Лоно бо Твоє престолом сотворив і утробу Твою просторішою небес учинив. Тобою радується, Благодатная, всяка твар, слава Тобі.
У той самий день
ПРЕПОДОБНОГО ОТЦЯ НАШОГО ЙОАНА ЛІСТВИЧНИКА
Святий Йоан Ліствичник походив з Палестини і був учнем св. Григорія Назіянського. У 16 літ він вступив до монастиря біля підніжжя гори Синай. В обителі Іван прожив 19 років разом зі своїм духовним провідником Мартирієм, а після його смерті оселився у пустелі, в місцевості Тола, де 40 років жив на самоті. Бог наділив його даром чудотворення. Після смерті ігумена Синайського монастиря його наступником став 75-річний Йоан.
В цей час він пише твір „Ліствиця досконалості” (або „Драбина до раю”), у якій вчив віруючих різними ступенями чесноти підніматися до християнської досконалості. Від назви книжки Йоан отримав своє друге ім’я – Ліствичник („ліствиця” — драбина). Коли йому виповнилось 80 літ, він покинув ігуменство і незабаром спочив у Бозі в пустелі 605 року.
Тропар:
Як драбину божественну, Йоане преподобний, знайшли ми чесноти твої божественні, які до небес возводять нас. Ти бо був чеснот уосіблення, тому моли Христа Бога, щоб спас душі наші.
Кондак:
Господь істинно поставив тебе, наставниче, отче наш Йоане, на висоті повздержности, як зорю необлесну, яка освітлює всі краї землі.
о. Петро Фостик
