ДІЛА БОЖІ – ВИМАГАЮТЬ ВІРИ.
В євангельському повчанні четвертої неділі Великого Посту розповідається про страждання біснуватого та про чудесне вцілення його Ісусом Христом.
Ціла сцена сьогоднішнього Євангелія є надзвичайною. Надзвичайною є сама слабість, про яку розказує батько юнака: його син має німого духа і де тільки його схопить, кидає об землю так, що піниться, скрегоче зубами, дерев’яніє. Його недуга має ще особливші ознаки опановання злим духом. Надзвичайним є також і те, що учні Христові пробували оздоровити нещасного хлопця, однак не змогли. Надзвичайним є їхнє намагання і їхній неуспіх. А найбільше надзвичайними є слова Христові. Бож це одиноке місце Євангелії де Христос виявив свою нетерпеливість і обурення кажучи:
„О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму „?
В кінці надзвичайним є сам спосіб, як Ісус оздоровляє хворого. Христос приказує злому духові вийти і залишити хворого юнака, Він бо володар всього створеного, навіть найтемніших сил пекла.
Вся ота надзвичайність події замикається у словах Христових, які він звернув до народу:
„О роде невірний„!, і до учнів своїх, які не могли прогнати злого духа „задля слабко)… віри”: О, якщо б ви мали віру, як зерно гірчиці! Віра, отже, є вирішальним чинником. Ось у народі немає правдивої віри, він бажає лиш зовнішньої помочі. Заінтересування народу звернене хіба що до речей фізичних і до матеріального добробуту. Народ славить і подивляє Христа, коли він чудесним способом допомагає у справах їхнього зацікавлення, однак з чудес Христових цей народ не пізнає того всього, що ті чуда собою появляють і доказують, а саме: його Божество, Його Божу силу. Люди, звичайно, звернені до земських справ, тож не можливо привести їх до повного пізнання величі світа Божого. Бажають часто, щоб Бог служив їм, а не вони Богові. Тому то люди є тим „ родом невірним „, звироднілим, невдячним, збунтованим. Не вірять, не навертаються, не каються, хоч є свідомими дивних чудес Божих у природі, хоч зазнають страшних допустів кари Божої. 0, коли б ми частіше з увагою гляділи на предивні діла Божі у всесвіті, коли б ми добачували їх архітекта і керманича, як дуже міцніла б і збільшувалася б наша віра в Бога. Тим то напімнення Христове, -яке він звертає, може воно стосується й до нас сьогодні: „О роде невірний!… Доки вас терпітиму?„ це напімнення люблячого, зболілого Божого серця, кинене для нашого опам’ятання, для нашого каяття і навернення. Ані в учнів Христових не було достатньої віри. Вони хотіли покаватися, що спроможні робити такі чуда, як і Христос, і це не вдалося. Це була болюча проба для Апостолів, тому вони на самоті приходять до Ісуса і запитують: „чому ми не могли… вигнати „ злого духа? І дізналися від Ісуса ось що: щоб чинити діла Божі, щоб мати силу протиставитись злому духові, для цього потрібно сильної віри, скріпленої молитвою, покутою і тісною злукою з Богом, який сам діятиме в нас і через нас дивні діла свої. Учні Христові ще далекі від такої віри, тому й вони належать до „ роду невірного„! А ми? чи також належимо до групи тих, які плекають самолюбні заінтересування, або до групи тих, які мають добру волю, але ще не зрозуміли правдивої істоти Й інтимної величі всього того, що охоплює наша віра. І до нас каже Ісус Спаситель:
„Коли маєш віру, коли можеш вірити, то все є можливе тому, хто вірує”!
А що ж значить вірити? Вірити значить -узнати щось за правду тому, що це підтверджує віро достойний свідок. Вірити по-християнськи -це узнати за правду те, що Бог об’явив, а Церква навчає з його доручення. Наприклад: учень не бачив Африки, але учитель говорить, тож учень вірить, бо вчитель є віро достойний свідок. Ісус Христос на тайній вечері сказав:
„Прийміть і їжте, це в моє Тіло, це є моя Кров”.
Хоч Апостоли бачили тільки хліб і вино, то вони вірять, бо перед тим були свідками, як Христос накормив п’ятьма хлібами п’ять тисяч народу; бачили, як Ісус ішов по морі, як Ісус перемінив воду у вино, як Ісус воскресив молодця з Наїм, дочку Яїра, Лазаря і багато інших чуд, які Ісус робив у їх присутності. Тому вони без застереження вірили: так, це справді є Тіло і Кров Ісуса Христа.
Віра християнська відноситься до таких речей, яких ми не можемо спостерегти, ані нашими замислами, ані сприйняти нашим розумом. Наші змисли можуть нас впровадити в оману, наш розум може нас довести до помилки, але віра в Бога -ніколи. Наприклад: нам здається, що сонце сходить і заходить, а то, навпаки, наша земля крутиться довкола сонця. А чи ми так добре розуміємо складний процес росту збіжжя, працю еклектичності, телебачення, дороги атомів і т.д. Все це є також перед нами якоюсь мірою закрите і не цілком зрозуміле. Отже, наша християнська віра спирається на правдомовність нашого Творця і Бога, який не може помилятись, а чи нас у помилку ввести. Тим то віра наша -це найбільший дар Божий. Щаслива та людина, щасливий народ, що мав віру в Бога і згідно з цією вірою живе. Ї, навпаки, нещаслива та людина, той народ, який не вірить у Бога-Творця. Бо де немає Бога, там усього бракує.
Хто не вірить, для того життя є без розв’язки. Хто не вірить не має задовільної відповіді на найважливіші питання життя, які постійно виникають перед людиною. Яка ж ціль мого життя? Звідкіль я вийшов і куди прямую? Що буде зо мною після моєї смерти? -Ось на одному нагробнику в Лондоні в напис: „В сумніві жив, в непевності вмираю, куди йду -не знаю „! Чи може бути щось страшнішого для вмираючої людини, яка прагне нескінченного світла і життя, яка бажає осягнути свого Бога? Ні на що не придасться нам знання, кудою кружляють планети, що знаходиться десь там на Місяці чи на Венері! Ні до чого нам не придатні атомні реактори, які могли б понести нас ген високо-високо у безвісті простори вселенної, якщо не знаємо, пощо і для кого живемо, якщо не маємо знання правдивої віри в Творця і Бога! Хто ж має віру, той має ціль життя; хто ії не має -живе в хаосі: він не знає потіхи в терпіннях, ані спокою в годині смерти. Що станеться з тим народом, який стратив віру в Бога? Хто хоче знати, нехай погляне на історію хоч би французької революції. Ось що каже нам про це історик Бекер: В 1793 р. панівною була релігія розуму. Спочатку мали виконати її культ у паризькому театрі, але пізніше перейшли до катедрального храму „ Нотр Дам”. На престолі, де колись знаходився в кивоті Христос Бог, посадили танцюристку, одягнену у священичі богослужебні ризи; заквітчані дівчата співали гимн Ченієра на честь нової віри. Мощі святих спалено і довкола того вогню виводили розпусні танці. Вулична товпа у богослужбових одежах їздила на ослах по вулицях міста; бешкетуючи і впиваючись, виробляли вони просто диявольські речі. Який був кінець того всього? Ніж гільйотини ніч у ніч стинав голови. За несповна шість місяців нараховано було 15 тисяч людей, яких утоплено, розстріляно чи вбито. Невже ж треба далі оповідати, що сталося з народом, що стратив віру в Бога? А нинішні тоталітаризми рівних типів і пород -не тисячі, а мільйони людей задавлюють чи спалюють у крематоріях, розстрілюють, вивішують, ув’язнюють. Бо царство тьми панує власне там, де немає віри в Бога. Нині здійснюється чимало дослідів, і багато людей кажуть, що якраз наукові досліди допровадили їх до невірства. Завдяки науці могли вони втратити хіба що свою дитинячу віру. Бо між знанням і вірою заходить таке відношення, як між оком і мікроскопом чи телескопом. Хоч знаю багато, то маю лише двоє очей; коли окрім знання маю віру, то тоді послуговуюся неначе телескопом. Віра, отже, так скріпляє зір нашої душі, як телескоп чи мікроскоп, очі тіла. За допомогою доброго мікроскопу доглянемо в воді мільйони животин, яких оком годі доглянути. Добрий телескоп дозволяє побачити на небозводі багато невидимих для голого ока зірок. Людський розум на багато питань не може дати відповіді; якже роз’яснить їх телескоп чи мікроскоп святої віри тоді дасть певну відповідь. Так розум, як і віру дав Бог, тому й немає причини, щоб один одного поборював, один одному перешкоджав. Так можуть твердити лиш ці, хто не має правдивої, глибокої віри, або належної освіти.
Однак пам’ятаймо, що віра це не тільки дар Бога, але також діяння людської волі. Передусім треба хотіти вірити та розвивати нашу віру. Вона в нас є, лиш треба її вправляти та постійно молитися про її помноження, так, як це робив батько хворого юнака. На початку він лиш просив Ісуса: „якщо можеш, поможи нам”. Коли ж Ісус відповів йому: „все можливе тому, хто вірує „ батько вмить закликав крізь сльози: „вірую, Господи, поможи моєму невірству„| Чи з подібною ревністю і покорою молимось і ми щодня: „вірую, Господи, що Ти мій Творець і Бог; вірую, що Ти всім кермуєш, вірую, що за добро нагороджуєш, а за зло караєш. Вірую, що Ти є моїм початком і моїм кінцем! Вірую Господи, поможи моєму невірству „! Прожени в моєї душі, в мого ума і серця духа німоти і духовної сліпоти, щоб я прзрів, повірив і побачив Тебе, мого Творця і Бога. Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Свята Євангелія розповідає нам про біснуватого хлопчину, якого милосердний Спаситель оздоровив, проганяючи диявола. В часах Христа Спасителя, диявол мав владу над людьми, яку собі здобув, спокусивши нашого прародича Адама до гріха первородного. Не диво тоді, що, маючи цю владу, він уживав її в той спосіб, що опановував тіла деяких людей і орудував ними по своїй волі. Тим первородним гріхом він відвернув людство від Бога із них, дітей Божих, він зробив дітей Божого гніву. Люди втратили ласку синівства Божого, втратили спадкоємство царства небесного, що їм ласка освячуюча забезпечувала, так що вже зі своїм приходом на цей світ вони були невільниками князя темряви. А він, користаючи з цього, як уже сказано, входив у них, замешкував у їхніх тілах і господарив як у себе вдома. Ставши в той спосіб паном тіла людини, він намагався навести на не смерть, кидаючи її в вогонь чи в воду, щоб таким чином заволодіти її душею й забрати її до місця вічної муки. Так було також із тим біснуватим хлопчиною, якого батько, звертаючись до Христа Спасителя, каже:
„Господи, змилуйся над моїм сином, бо він причинний і тяжко нездужає: часто кидається в вогонь, часто й у воду „ (Мт 17,14).
Але прийшов на світ Спаситель на Христос. Він то появився між нами, щоб звільнити нас від влади диявола и неволі гріха. Від часу Його спасенної смерти, влада диявола пропала. Тож і не диво, що він тепер уже не може, як це робив раніш замешкувати тіл хрещених людей. Він однаково ще й тепер спроможний спокушати нас до гріху, та й ті, що слухають його спокус і добровільно допускаються смертельних гріхів, самі віддаються в його руки. Тож коли хтось сподів важкий гріх, диявол входить у його душу і перебуває в ній, подібно як колись перебував у тілах біснуватих та володів неподільно. Тому однак, що він уже не може силувати людей, як робив передше, то тепер силкується їх зводити до гріхів і так їх у тих гріхах замотує, що вони самі собі не здають справи з того як далеко відходять від Бога и тонуть у бані гріховному. Чим більше вони грішать, тим більше люблять той свій стан, і так чимраз то дальше відходять від Бога и від свого спасіння. І хоч Господь старається рятувати їх і видістати з тенет диявольських, то коли вони не бажають співділати з Його ласкою, Він не може їм ніяк допомогти. Не даром — то сказав св. Августин:
„Чоловіче, Бог, який сотворив тебе без тебе, спасти тебе без тебе не може. „
Це значить, що навіть всемогутній Творець ніяк не може довести людину до спасіння, коли вона не хоче співдіяти з його ласками. І хоча Бог своїми ласками вказує людині її гріховний стан та й небезпеку, на яку вона, тонучи в гріхах і не бажаючи поправитись, наражується, то коли людина, не хоче послухати і завернути зі своєї дороги, Господь не дає допомоги. Він що правда, не хоче карати людини вічною карою, як про те напевняє сам:
„ Клянусь моїм життям „, слово Господнє, я не бажаю смерти грішника, але бажаю, щоб він відвернувся від своєї поведінки й жив. Відверніться, відверніться від вашої лихої поведінки! Чому б вам умирати, доме Ізраїля ? „ (Єзик 33,1).
Але коли людина зостається нерозкаяною, тоді сама себе запроторює в пекло.
Тому-то й Церква Свята, яку Христос оснував на те, щоб продовжала його діло спасіння й доводила нас до нашої мети до неба, закликає нас до каяття. Передусім у часі Великого Посту, в часі приготування до великого правника Воскресіння Христового, вона спонуку на до сповіді, тобто каже нам призадуматися над станом нашої душі, зрозуміти ту небезпеку, яка нам грозить, якщо б ми так без розкаяння померли й радить, а то й приказує під важким гріхом, іти до св. сповіді. Хон може нам і незручно, хоч і наша гордість стримує нас від каяття, від покірного пізнання наших провин, слабкостей, наших гріхів, церква, к та добра мати, не дає нам спокою. Вона при помочі своїх слух священиків вказує нам дорогу правди, наслідування Христа. Подібно як колись св. Йоан Хреститель голосив:
„Готуйте путь Господню, вирівнюйте його стежки „ (Лк 3,4).
Вона приказує своїм вірним принаймні раз у рік, головно в часі Великого Посту, висповідатися та прийняти Тіло і Кров Господню, тобто запричащатися. Тому що наближається празник Воскресіння нашого Господа і Бога Ісуса Христа, Церква хоче, щоб ми зустрічали його з воскреслими, тобто до нового життя від родженими душами. Хоче, щоб ми очистили їх від усіх плям гріховних, так щоб могли без стиду и боязні вийти назустріч воскреслому Христові. Вона кличе безустанку, а коли грішник не хоче слухати, тоді грозить страшною карою Творця, тобто виключенням від Його любові й вічним відкиненням. Від себе вона також додає погрозу, а саме важ кого гріха за непослухання її приказу. Отже, як бачимо, милосердя Боже робить усе можливе, щоб спасти грішника. Він спонукує його внутрішньо докорами совісті й зовнішньо голосом своєї Церкви, щоб не наче присилувати його до поправи життя, до очищення душі від гріхів. Бо щоб людина могла осягнути мету, до якої її Творець призначив, тобто життя вічне, вона мусить каятись своїх гріхів, визнати їх перед Бо жим слугою-священиком і в той спосіб із Божого ворога стати знову Його приятелем — Його учнем. Церква свята вказує на те, що в св. Тайні Сповіді той сам Христос Спаситель, який прогнав біса з причинного хлопчини, проганяв його словами священика також із наших душ. На звук слів розрішення
„і я владою його мені даною звільняю і розрішаю тебе від усіх твоїх гріхів„
Христос сам, бо в цьому випадку Він послугується священиком як своїм знаряддям, проганяє з душі людини диявола, вливає в неї свою освячуючу ласку, яка очищув душу від усякої нечистоти гріховної і знову робить її дитиною Божою. Таким чином душа людини став гідним місцем, у якому перебуває пресвята Трійця і перебуває так довго, як довго людина зостається в ласці Божій. Так бо запевняє нас наш Спаситель:
„Коли хтось мене любить, то й слово мов берегтиме й полюбить його мій Отець, і ми прийдемо до нього й у ньому закладемо житло „ (Йо 14,23).
Церква свята, що в нашою доброю матір’ю, знає в якій великій небезпеці ми знаходимось, коли живемо з гріхами смертельними на нашій душі. Найперше тому, що душа сплямлена гріхом важким, не може ніяк увійти до Царства Небесного. А тому, що після смерти в вже не можливо покаятись за гріхи й одержати прощення від Бога, то для такої гріхом важким сплямленої душі не зостається нічого іншого як зануритись у страшному пекельному вогні. Чому воно так спитаєте ? А тому, що час нашої проби кінчається з нашим життям тут, на землі. Тому як довго ми при житті ми можемо каятись наших гріхів, можемо просити Отця небесного прощення. І якщо ми його щиро просимо й жалуємо, що нашими гріхами нашого Бога образили і обіцяємо поправу, а ще до того, згідно з його волею, визнаємо ті гріхи перед Його представником-священиком, тоді ми одержуємо повне прощення всіх наших гріхів. Після смерти вже такого прощення осягнути не можемо, тому що після смерти наша душа неначе кам’янів й у такому стані, в якому вона зійшла з цього світу, вже зостається навіки. Вона вже ніяк не може жалувати за свої гріхи, не може осягнути прощення, для неї вже не мав жодного рятунку. А тому що кожний гріх важкий в образою безмежного Божого маєстату, він потягає за собою також і безмежну кару, як надолуження Богові за цю преважку образу. А що безконечної кари немає, бо вона в сотворінням, тоді вона мусить бути безконечною принаймні щодо свого тривання, отже в вічною карою в пеклі. Там душі грішників будуть вічно каратись і тими своїми терпіннями платити, чи пак, надолужувати Божій справедливості за всі свої прогріхи, тобто переступлення святої Божої волі.
З цього виходить, що нам треба підкорятися велінню Церкви святої, бо вона не тільки заступниця Христова тут на землі, але вона також наша провідниця на дорозі до неба. Господь не тільки дав їй право навчати нас своїх Божих правд, але й показувати дорогу своїми святими заповіддями; також дав їй силу оживляти нас святими Тайнами. Тому-то й кличе нас вона, головно під час оцього Великого Посту, і заохочує вживати і засобів освячення Святих Тайн. Ніхто нас не знає, коли страшний Суддя прийде, так бо остерігав нас Христос:
„Чувайте отже, бо не знаєте, якого дня Господь ваш прийде „ ( Мт 24,42); або на іншому місці ще виразніше: „ Чувайте отже, бо не знаєте ні дня ні години „ (Мт. 25,13).
Кожної хвилини дня й ночі може той страшний післанець Господній – смерть прийти до нас і покликати нас перед Божий суддівський престол. А там після смерти вже не буде Божого милосердя для тих, що перейшли з цього світу неприготованими, тобто без весільної одежі „ — ласки Божої освячуючої. До таких Він скаже, як про це згадує в притчі про страшний суд:
„ Ідіть від мене геть, про кляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й ангелам його! „ ( Мт 25, 41).
Тож підкорімся велінню Церкви та сповняймо наш Великодній Обов’язок, який полягає в відбутті великодньої сповіді та прийнятті Св. Причастя. Бо як св. Сповідь в доконечною, щоб очистити наші душі від гріхів, а передусім гріхів важких, смертельних, так св. Причастя в тією доконечною Божою поживою, яка має утримувати нас при житті ласки. Так бо заявляв наш Господь Христос:
„Той хто споживав мене, житиме мною. Це в хліб, що зійшов в неба хто цей хліб споживатиме, той повіки житиме „ (Йо 6,57). „ Хто їсть моє тіло кров мою п’є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня „ (Йо 6,54).
Хто ж знехтує цими словами Христа й не послухає Його запросин, той не матиме життя надприроднього, а тим самим буде осудженим у день Його другого приходу. „ Направду, направду кажу вам:
„Якщо не споживатимете тіла Сина Чоловічого й не питимете Його крови, не матимете життя в собі” (Йо 6,53).
Тому слухаймо Христа Господа й приступаймо до трапези Господньої, щоб ми мали Його життя тут, на землі, із цим надприроднім життям, тобто з ласкою Божою освячуючою, зійшли з цього світу й прийняли в спадщину Царство Боже.
о. д-р М.І. Любачівський
РЯД: ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ЄВРЕЇВ 6, 13-20.
Браття, колй Бог давав Авраамові обітницю, не маючи поклястися ніким вищим, поклявся самим собою, кажучи: поблагословлю тебе щедро й розмножу тебе вельми. І він, завдяки довгій терпеливості, осягнув обітницю. Люди клянуться більшим від себе, і всякі їхні суперечки кінчаються клятвою для ствердження. Так само й Бог, бажаючи дати наслідникам обітниці якнайсильніший доказ непорушности своєї волі, зробив те клятвою, щоб двома незмінними речами, в яких неможливо, щоб Бог казав неправду, ми мали сильну потіху, – ми, що прибігли прийняти надію, призначену нам. У ній маємо, неначе котву душі, безпечну та міцну, що входить аж досередини за завісу, куди ввійшов за нас, як предтеча, Ісус, ставши архиєреєм повіки, по чину Мелхиседека.
РЯД: ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАРКА 9, 17-31.
Одного разу чоловік якййсь прийшов до Ісуса і, кланяючись йому, сказав: – Учителю, я привів до тебе сина мого, що має німого духа, і де тільки його вхопить, кидає його об землю, так що він піниться, скрегоче зубами і ціпеніє. Просив я учнів твоїх, щоб його вигнали, та вони не могли.
Він у відповідь каже їм: – О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму? Приведіть його до мене.
І привели його до нього. Як тільки дух побачив його, зараз же потряс ним, і той повалився на землю, запінився і почав качатися. Він спитав його батька: – Скільки часу, як це йому сталося?
– З дитинства, – відповів той.
– Часто він кидає його у вогонь і в воду, щоб його погубити. Якщо можеш, поможи нам, змилосердися над нами.
Ісус каже йому: – Якщо можеш? – Все можливе тому, хто вірує.
І вмить батько хлопчини скрикнув крізь сльози: – Вірую, поможи моєму невірству!
Ісус, бачачи, що збігається народ, погрозив нечистому духові, кажучи: – Німий та глухий душе! Наказую тобі: вийди з нього й не входь більше в нього.
І закричавши та сильно ним стрясши, вийшов з нього. І той став мов мертвий, і багато хто казали: він умер. Ісус узяв його за руку, підвів його, і той устав.
Коли він увійшов у дім, учні питали його насамоті: – Чому ми не могли його вигнати?
Він відповів їм: – Цей рід нічим не можна вигнати, тільки молитвою та постом.
Вийшовши звідти, проходили крізь Галилею, і він не хотів, щоб хто знав, бо він навчав своїх учнів і казав їм: – Син чоловічий буде виданий у руки людям і вб’ють його, і три дні після того, як його уб’ють, він воскресне.
Євр. 6, 13–20. „Ми, що прибігли прийняти надію, призначену нам, у Ньому маємо неначе якір душі, безпечний та міцний”
Які би складні обставини не складалися у нашому житті, завжди маємо триматись за Господа. Саме Бог був Тим, хто давав відвагу й витривалість мученикам ставати перед царями, переслідувачами і катами. Так само й ми, коли будемо триматися за Господа, як за єдиний якір, нічого і ніколи не зрушить нас з місця. Саме ця віра давала нашим попередникам у часи підпілля, у часи Радянського Союзу бути витривалими.
Коли нас зносить праворуч чи ліворуч, то це свідчить, що ми не міцно тримаємось за Господа. Коли на нас щось впливає, щось вибиває з колії, це знову ж показує, що ми мало закорінені в Бозі. Наші прогрішення і падіння вказують на це, що ми не тримаємось за Господа.
Якщо б ми тримались за Нього, то ніхто і ніщо не могли б нас звести з правдивого шляху, ми б завжди перебували з Господом в будь-яких обставинах нашого життя.
Мр. 9, 17-31. „О роде невірний! Доки я буду з вами?”
У Євангелії можемо знайти декілька епізодів, коли Ісус Христос промовляє, здавалось би, досить категорично: коли проганяє продавців із храму, коли називає Петра сатаною чи людей родом невірним. Так відбувається не тому, що Його «довели» і Він емоційно зреагував. Спаситель хоче вказати на основу буття людини – життя вірою. Адже бачимо, що особу Ісуса Христа апостоли прийняли з вірою.
Можливо, сьогодні здається дивним, що люди мали нагоду пізнати Христа, але цього не зробили. Адже навколо Нього ходили тисячі, і Юда Іскаріотський був поруч Нього. Але одне – знати про Ісуса Христа, бачити Його, а зовсім інше – повірити в Нього. І це справа кожного з нас. Ми можемо розповісти дуже багато про Спасителя, знаємо правди віри, Символ віри, можемо вживати багато цитат з Євангелія.
Але ті слова, з якими Ісус Христос звертався до людей, Він може сказати і до кожного з нас: «О роде невірний!» Бо Він один знає наші серця й те, наскільки в нас слабка віра, наскільки ми не вміємо покладатися на Бога!
Тож, слухаючи це Євангеліє, робімо собі іспит сумління: наскільки ми живемо вірою? Наскільки за нашою вірою Бог може діяти в нашому житті?
Владика Венедикт (Алексійчук)
ПРЕПОДОБНОГО ОТЦЯ НАШОГО ЙОАНА ЛІСТВИЧНИКА
Святий Йоан народився в Палестині близько 525 р. Ще юнаком він подався до лаври на горі Синай, монахи якої дивували всіх надзвичайною суворістю життя. Тут він подвизався впродовж 19 років як учень боговгодного монаха Мартирія і досяг такої святости, що багато святих пустинників, навчені Божим Духом, провістили, що він стане ігуменом цієї лаври.
Після смерти Мартирія святий Йоан провадив життя затворника в місцевості, що звалася Тола, і прожив тут в молитвах 40 років. Бог дав йому дар сліз, а пролив їх він стільки, що келію його ще довго після його смерти називали “сльозоточивою”. Коли до нього стали горнутися учні, він, щоб уникнути спокуси гордости, впродовж цілого року не промовив жодного слова. Бог наділив слугу свого силою чинити чуда, а браття впросили його, щоб став їх ігуменом. Упродовж чотирьох років він управляв монастирем, а потім повернувся назад до своєї келії, де, прославлений Богом, помер у глибокій старості близько 605 р. На прохання ігумена Раїтського монастиря Йоана, святий написав книгу, в якій описує способи, як християнин може поступово осягнути досконалість. Цю книгу він назвав “Ліствицею раю”, тобто драбиною, і звідси пішла його назва – Йоан Ліствичник.
Тропар:
Як драбину божественну, Йоане преподобний, знайшли ми чесноти твої божественні, які до небес возводять нас. Ти бо був чеснот уосіблення, тому моли Христа Бога, щоб спас душі наші.
Кондак:
Господь істинно поставив тебе, наставниче, отче наш Йоане, на висоті повздержности, як зорю необлесну, яка освітлює всі краї землі.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
„Зі служби на рухомі свята – Неділя 4 посту”
Прокімен, пісня Отців (г. 4) :
Благословен єси, Господи, Боже отців наших, і хвальне, і прославлене ім’я Твоє на віки (Дан. 3,26).
Стих: Бо праведний єси в усьому, що створив Ти нам (Дан. 3,27).
І преподобному (г. 8):
Возхваляться преподобні у славі і возрадуються на ложах своїх (Пс. 149,5).
Алилуя (г. 4):
Мойсей і Арон між ієреями Його і Самуїл між тими, що призивають ім’я Його (Пс. 98,6).
Стих: Призивали Господа і Він вислухав їх (Пс. 98,6).
I преподобному (г. 4):
Насаджені в домі Господнім, у дворах Бога нашого процвітуть (Пс. 91,14).
Тропар (г. 8):
З висоти зійшов Ти, Милосердний,* погребення прийняв Ти тридневне,* щоб нас визволити від страстей.* Життя і воскресіння наше,* Господи, слава Тобі.
I преподобному (г. 1):
Пустинним жителем і в тілі ангелом,* і чудотворцем показав Ти себе, богоносний отче наш Йоане.* Постом, чуванням, молитвою небесні дарування прийнявши,* зціляєш недужих і душі, що з вірою прибігають до Тебе.* Слава Тому, що дав Тобі кріпость,* слава Тому, що вінчав Тебе,* слава Тому, що діє тобою всім зцілення.
Слава: Кондак преподобному (г. 4):
На висоті правдивої повздержности* Господь Тебе поставив, як звізду необманну,* що просвічує світокраї,* наставнику Йоане, отче наш.
І нині: Богородичний (г. 4):
Йоаким і Анна з неслави бездітности* і Адам і Єва від тління смерти визволилися, Пречиста,* у святім Різдві Твоїм.* Його празнують люди Твої,* з провини прогрішень ізбавлені,* як кличуть до Тебе:* Неплідна родить Богородицю* і кормительку життя нашого.
Замість Достойно, співаємо:
Тобою радується, Благодатная, всяка твар, ангельський собор і чоловічеський рід, освященний храме і раю словесний, дівственна похвало, що із Неї Бог воплотився і младенцем став – перед віками сущий Бог наш. Лоно бо Твоє престолом сотворив і утробу Твою просторішою небес учинив. Тобою радується, Благодатная, всяка твар, слава Тобі.
Причасний:
Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Другий:
В пам’ять вічну буде праведник, злих слухів не убоїться (Пс. 111,6-7). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого cв. Василія Великого, архиєп. Кесарії Кападокійської,, святого якого є храм і святого прп. ісп. Якова, єп. Катанського., і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Літургія Василія Великого.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1395299030915289
о. Петро Фостик
