«Якже минула субота, Марія Магдалина, мати Якова, та Саломія купили пахощів, щоб піти та намастити його» (Мк. 16, 1).
Дорогі брати і сестри! У неділю мироносиць Христова Церква вшановує тих, хто залишився з Ісусом в останні хвилини його земного життя – Йосифа з Никодимом і жінок-мироносиць.
Євангеліє неділі мироносиць складається з двох різних частин. У першій частині йде мова про похорон Ісуса Христа, в якому беруть активну участь Йосиф з Ариматеї і Никодим. У другій частині євангелист Марко розповідає про воскреслого Христа, який заявився найперше жінкам мироносицям. Ці дві групи осіб мають спільну рису, це безкорисливе служіння і милосердна любов.
Люблячі і милосердні руки Йосифа з Ариматеї зняли мертве і скатоване тіло Божого Сина з хреста, поклали на руки Божої Матері, віддали Йому останню людську честь і послугу – намастивши пахучими оліями і обгорнувши плащаницею Пречисте Тіло Спасителя, похоронили у власному новому гробі. Ось приклад милосердя, безкорисливої, жертовної і досконалої любові. В нагороду за це імена Йосифа з Никодимом записано на сторінках Євангелія і згадується в молитвах Страсного тижня.
Саме від гробу, який виявився порожнім, бере початок неймовірна вістка про воскресіння. Перший зв’язок між страстями і воскресінням проходить через жінок, які вирушають до гробу, щоб намастити тіло. Це Марія Магдалина, Марія, мати Якова, і Саломія, – ті самі жінки, які в момент розп’яття «дивилися здалека» (15, 40). Тож в обох випадках свідки були ті самі: три жінки. Саме вони вирушили до гробу «рано-вранці, першого дня тижня» для того, щоб підготувати тіло до погребіння.
Марія з Магдали (її згадують усі чотири євангелісти), Марія, мати Якова (згадують Матей, Марко і Лука), Саломія (згадує тільки Марко) та Йоанна (згадує тільки Лука) йдуть до гробу Ісуса, щоб, за юдейським звичаєм, занести туди миро – запашні олії, що потрібні для бальзамування мертвого тіла.
Жінки приходять до гробу, на кладовище, місце спочинку померлих і там чують благовість воскресення: той, хто був мертвим, пішов звідти живим. Почувши слова ангела, жінки усвідомлюють, що смерть Христа все змінила і що місце, де було поховане тіло Розп’ятого, стало гробом, звідки ллється життя. Вони ще дивуються, бо настала нова ера, у світ увірвалося щось нове: життя, що розпочинається смертю! Це щось таке, чого людство ще не знало, бо і не могло знати. Жінки-мироносиці одержують завдання – іти і розповідати про цю і для них незбагненну подію.
Пахощі, тобто олії, потрібні для намащення мертвого тіла, можна порівняти з миром, принесеним новонародженому Ісусу. Так само можна зауважити паралель і між трьома східними мудрецями та трьома мироносицями.
Роман Сладкопівець цю думку формулює наступним чином, вкладаючи в уста мироносиць такі слова: «Подруги, ідім, намажмо пахощами життєдайне і поховане тіло, покладене у гріб, яке воскрешає упалого Адама! Швидко ходім як і мудреці, прославмо Його і принесім Йому, покритому вже не дитячою, а погребальною пеленою, у дарунок пахощі!»
Жінки-мироносиці символізують кожного християнина чи християнку, і, дивлячись на їхню любов до Бога і вірність, подумаймо, чи ми кожної неділі йдемо до Святого Храму, чи кожен з нас несе у своєму серці «пахучі олійки», тобто, що ми приносимо кожної неділі чи свята Христові? Тільки наше «пахуче миро» – щиру молитву, покору, смиренність, чистоту серця, любов до ближнього, до брата, сестри, чоловіка, дружини, дітей, повагу до сусідів, чи навпаки – замість цих «пахощів» ми, ідучи до Христового Храму, несемо гнів, злобу, непрощення, гордість, зверхність, обмову, нечистоту, пияцтво, нерозкаяність у своїх гріхах?
Святі жінки-мироносиці виявляють нам приклад дійсної жертовної любові і самовідданого служіння Господу. Коли всі залишили Його, вони були поряд, не злякалися можливих переслідувань. Не випадково саме Марії Магдалині першою з’явився Воскреслий Христос. Згодом, за переказами, свята рівноапостольна Марія Магдалина багато потрудилася в проповіді Євангелія. Саме вона піднесла римському імператорові Тиберію червоне яйце із словами – «Христос Воскрес», звідки і пішов звичай на Паску фарбувати яйце.
Німецька письменниця Валі Шлюс, що була заслана більшовиками до Воркути на Сибірі, описуючи свої спомини, згадує про релігійні практики українських жінок-в’язнів, які були разом з нею в одному концентраційному таборі. Пані Шлюс каже дослівно так: «Я полюбила українських жінок, які завжди носили щось вишиване. В неділю, чи свято їх не можна було собі уявити без вишиванок, чи народного строю. Ми всі спішили з роботою до дванадцятої години й тоді йшли на молитву, яку ми називали Службою Божою, хоч це не була дійсна Служба Божа, але спільна молитва в одному з бараків… Ми молилися мовчки перед іконою або медаликом, які хтось заховав. Всяко бувало: часом режим був твердий і загострювалися переслідування, і тоді ми не могли мати спільної молитви. Нас за те карали, кидали до пивниць і забороняли писати листи, а під час ревізій забирали вервиці, ікони й молитовники. Молитовник був рідкістю, тому цінили його дуже високо, бо з нього можна було читати молитви і це було дуже важне для спільної молитви, бо здавалося їм, що перебувають у церкві на молитві… Крім того, українські жінки носили на шиї малі хрестики з кості, що їх робили в’язні й посилали нам в дарунку перед святами, замість листів з побажаннями…».
Що ж було причиною заслання тисяч українських жінок-героїнь до таборів смерті на Сибірі? Вірність Христові, вірність Його Церкві, вірність своєму народові, своїй рідній мові, своєму рідному обрядові і любов до свого Рідного Краю, за який вони віддали все найкраще в світі: своїх рідних, а навіть своє молоде життя. Українські геройські жінки пішли за покликом Христа і за прикладом жінок-мироносиць, які йшли за своїм улюбленим Учителем і Йому служили. І наших жінок-героїнь нагородив Христос вічною славою в небі і на землі, бо їх великої жертви ніхто не забув і не забуде (Нагаєвський Ісидор., Проповіді, Рим 1991, 44-46).
Роздуми о. д-ра Мирослава Думича
ДІЯННЯ АПОСТОЛІВ 6, 1-7.
В тих днях, коли учнів ставало дедалі більше, зчинилось нарікання гелленістів на євреїв, що вдів їхніх занедбано в щоденній службі. Тоді дванадцять прикликали громаду учнів і сказали: – Не личить нам лишати слово Боже і при столах служити. Виберіть собі, отже, з-поміж вас, брати, сімох мужів доброї слави, повних Духа та мудрости, і ми їх поставимо для цієї служби; ми ж будемо пильно пробувати у молитві і в служінні слова.
Вподобалось це слово всій громаді, й вибрали Стефана, мужа, повного віри і Святого Духа, Филипа, Прохора, Ніканора, Тимона, Пармена та Миколая, прозеліта з Антіохії, і поставили їх перед апостолами, і, помолившись, поклали на них руки.
І росло слово Боже та множилось число учнів у Єрусалимі вельми, і велика сила священиків корилися вірі.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАРКА 15, 43 – 16, 8.
В той час Йосиф з Ариматеї, поважний радник, що й сам очікував царства Божого, прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса. Пилат здивувався, що вже вмер; і, прикликавши сотника, спитав його, чи вже помер. Довідавшись від сотника, що так, він видав Йосифові тіло; тоді Йосиф, купивши полотно, зняв його, обгорнув полотном і поклав у гробі, що був висічений у скелі. Потім прикотив камінь до входу гробу; Марія ж Магдалина й Марія, мати Йосифа, дивились, де його поклали.
Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Саломія купили пахощів, щоб піти та намастити його. Рано-вранці, першого дня тижня, прийшли вони до гробу, як сходило сонце, і говорили між собою: – Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?
Але, глянувши, побачили, що камінь був відвалений, був бо дуже великий.
Увійшовши до гробу, побачили юнака, що сидів праворуч, одягнений у білу одежу, і злякались. Він до них промовив: – Не бійтеся! Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп’ятого. Він воскрес, його немає тут. Ось місце, де його були поклали. Та ви йдіть, скажіть його учням та Петрові, що він випередить вас у Галилеї: там його побачите, як він сказав вам.
І вони, вийшовши, побігли геть від гробу, бо страх і трепет огорнув їх, і нікому нічого не казали, бо боялися.
Ді. 6, 1–7. „Ми ж будемо пильно перебувати у молитві і служінні слова”
Ми спостерігаємо непросту картину з життя перших християн, коли зростає їхня кількість, починаються замішання, бо стає складніше припильнувати усі служіння й одночасно не занедбати проповідування Євангелія і молитви. Саме тому апостоли обирають дияконів – мужів доброї слави, які мають пильнувати служіння ближнім.
Цей уривок нам вказує, наскільки важливо молитися і віддавати славу Богові, величати та проповідувати. Що б навіть через такі благородні служіння, як допомога бідним, вдовам і хворим, не можна занедбувати молитви.
Це для нас великий знак, що без глибоких стосунків з Богом, ми не можемо служити ближньому!
Мр. 15, 43 – 16, 8. „Купили пахощів, щоб піти і намастити Його” ».
Уявімо собі той час, коли Христа арештували, били й насміхалися з Нього, коли Він переносив усі бичування, ішов Хресною дорогою, падаючи, знемагаючи від болю та спраги, коли Його розіп’яли і Він помер на Хресті. Жінкам і апостолам, як людям, було нелегко пережити це. Кожен з них не був до кінця готовий до такого перебігу подій, тому робив, що міг, і поводився так, як міг.
Жінки не могли віддати останньої шани Ісусові Христові, бо заходила субота, а в суботу не можна було працювати. Тому вони йдуть до гробу рано-вранці наступного дня після суботи, аби вшанувати Його – намастити Його миром.
Приклад цих жінок вчить нас, що для християнина важливо придивлятися до потреб інших, прислухатися до того, як Бог хоче через нас простягнути до когось руку допомоги. Про кого подбати? Кому вділити свою увагу, зусилля, старання, час? Уміти побачити потребу іншого – цього Бог, без сумніву, завжди очікує від нас.
Уміймо ж, як ті жінки, рано-вранці, тобто за першої ж можливості, побачити того, хто нас потребує, і, не вагаючись, допомагати.
Владика Венедикт (Алексійчук)
Стихири на „Господи, взиваю я”
Жінки мироносиці рано-вранці, взявши пахощів,* дійшли до Господнього гробу і знайшли те, чого не сподівалися.* Побожно замислившись над відваленим каменем,* одна до одної говорили: Де гробні печаті?* Де Пилатова сторожа й дбайливе забезпечення?* А здивованим жінкам звістив осяйний ангел, кажучи:* Чому ж це з плачем шукаєте Живого,* що дає життя людському родові?* Встав Христос, Бог наш, із мертвих, як всемогутній,* даючи всім нам нетлінність і життя,* просвічення й велику милість!
Чому змішуєте миро з сльозами, учениці?* Камінь відвалився, гріб спорожнів!* Бачите життям переможену тлінність,* наочне свідчення печаті, глибоко заснулих сторожів ворожих* і як смертне спасається Божим тілом, ад же ридає!* Ідіть та радісно звістіть апостолам:* Христос, переможець смерти, первісток з померлих,* випередить вас у Галилеї!
Мироносиці прийшли вранці,* квапливо прибувши до твого гробу,* і шукали тебе, Христе, щоб намазати пречисте твоє тіло.* Але, звідомлені словом ангела,* розказали апостолам радісні новини,* що воскрес Начальник нашого спасіння.* Він полонив смерть,* дарував світові вічне життя і велику милість!
Прийшла на гріб Магдалина* й інша Марія, шукаючи Господа* і, немов блискавку, побачили ангела, що сидів на камені.* Він же сказав до них: Чому шукаєте живого між мертвими?* Він воскрес, як і сказав; у Галилеї його знайдете.* Тому закличмо до нього:* Господи, що воскрес із мертвих, – слава тобі!
Мироносиці жінки прийшли до твого гробу,* побачили гробні опечатання, та не знайшовши пречистого твого тіла,* поквапливо відійшли з плачем і мовили:* Хто вкрав нашу надію? Хто взяв мерця – нагого,* намащеного смирною – єдину втіху Матері?* Як же помер той, хто мертвих воскрешав?* Як же поховано того, хто ад полонив?* Воскресни, Спасе, власною силою,* як ти сказав, третього дня, і спаси душі наші!
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар, глас 2:
Коли зійшов Ти до смерти, Життя безсмертне,* тоді ад умертвив Ти блистінням божества.* Коли ж і умерлих із глибин підземних воскресив Ти,* всі сили небесні взивали:* Життєдавче, Христе Боже наш, слава Тобі.
Благообразний Йосиф, з древа знявши пречистеє тіло Твоє,* плащаницею чистою обвив,* і ароматами в гробі новім, покривши, положив;* та по трьох днях воскрес єси, Господи,* даруючи світові велику милість.
Тропар Мироносицям, голос 2:
Ангел при гробі з’явився жінкам мироносицям* і кликнув: Миро належить мерцям,* а Христос не знає тлінности!* Тому кличте: Воскрес Господь,* що подає світові велику милість.
Слава: Кондак, глас 2:
Радуватися мироносицям повелів Ти,* плач праматері Єви втихомирив Ти воскресенням Твоїм, Христе Боже,* апостолам же Твоїм проповідувати повелів Ти:* Спас воскрес із гробу.
I нині: Кондак Пасхи, глас 8:
Хоч і у гріб зійшов Ти, Безсмертний,* та адову зруйнував Ти силу,* і воскрес єси як переможець, Христе Боже,* жінкам-мироносицям звістивши: Радуйтеся,* і Твоїм апостолам* мир даруєш,* падшим подаєш воскресення.
Замість Достойно, приспів:
Ангел сповіщав Благодатній: Чистая Діво, радуйся. I знову кажу: Радуйся. Твій Син воскрес тридневний із гробу, і мертвих воздвигнув Він. Люди, веселіться.
І ірмос, глас 1: Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня на Тобі возсіяла. Радій нині й веселися, Сіоне. А Ти, Чистая, красуйся, Богородице, востанням рождення Твого.
Коли ж священик мовить: Зі страхом Божим і вірою приступіть, ми, замістьБлагословен, хто йде в ім’я Господнє,
співаємо: Христос воскрес, один раз, цілий тропар.
Священик: Спаси, Боже, людей Твоїх:
Ми: Христос воскрес:
Священик: Завжди, нині і повсякчас:
Ми: Христос воскрес ( 3 ). Потім єктенія.
А замість Будь ім’я Господнє, співаємо: Христос воскрес ( 3 ).
Священик: Благословення Господнє на вас:
Хор: Амінь.
Священик: Слава Тобі, Христе Боже:
Хор: Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував. Господи, помилуй ( 3 ). Благослови.
Священик мовить відпуст з хрестом.
Тоді співаємо кінцеве: Христос воскрес: тричі, цілий тропар.
А потім закінчуємо:
I нам дарував життя вічне, поклоняємось Його тридневному воскресінню.
о. Петро Фостик
