ХV НЕДІЛЯ ПО ЗІСЛАННІ СВЯТОГО ДУХА – „Учителю, котра найбільша заповідь у законі” – (Мт. 22, 35-46.) НЕДІЛЯ ПО ВОЗДВИЖЕННІ ЧЕСНОГО І ЖИВОТВОРЯЩОГО ХРЕСТА ГОСПОДНЬОГО – „Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною” Мк 8,34.
Найперша й найважливіша заповідь у законі
Свята Євангелія представляє нам Христа Спасителя, як Він відповідає на запит одного з фарисеїв –
„Учителю, котра найбільша заповідь у законі?” (Мт 22,36) – повчаючи їх, і нас також, яка є найперша й найважливіша заповідь. Так бо говорить: „Люби Господа Бога твого всім твоїм серцем, усією душею й всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга, подібна до неї: Люби ближнього свого, як себе самого. На ті дві заповіді ввесь закон і пророки спираються” (Мт. 22,37-40).
Так ото ті дві заповіді любови Бога й ближнього вміщають у собі ввесь закон, тобто всі заповіді Божі; тому що перша заповідь любови Бога охоплює перші три заповіді, а друга заповідь — любови ближнього сім дальших заповідей Божих. Тому-то й каже Ісус Христос, що ці дві заповіді є найважливіші, бо вони нормують відносини людей до Бога-Творця, а тоді й взаємовідносини людей між собою. І коли людина виконає докладно тільки те, що ці дві заповіді приказують, вона тим самим сповнила вже ввесь закон. Якже то дві заповіді такі важливі й коли вони вистачають нам до осягнення нашої статочної мети, розважмо їхній зміст.
Господь Бог, як безмежно мудра Істота, створюючи нас, призначив нас, як усі інші сотворіння, до найвищої мети, тобто до Себе Самого, тому що поза Богом немає нікого вищого. Ми, сотворені Ним, залежимо від Бога цілковито й то не лише в нашому приході на цей світ а й у нашому існуванні, бо Бог мусить нас постійно, кожної миті втримувати при житті і то в кожному об’яві нашого життя. Це значить, Господь Бог мусить співдіяти з кожним нашим рухом, словом, думкою й бажанням, і без Нього ми не могли б нічого зробити. Про цю правду принаймні відносно нашого надприродного життя, повчає нас Ісус Христос такими словами:
„Я виноградина, ви гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому, — той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете” (Йо 15,5).
Так то ми існуємо, повністю залежні від нашого Творця, неначе дитя в лоні матері, повністю залежне від неї. Так що, якби Господь Бог лиш на одну мить не дав Своєї підтримки ми повернулись би в ніщо, з якого Бог своєю життєдайною силою неначе кинув у реальний світ. З тієї цілковитої залежності людини від Бога, як у тілесному так і в духовому житті, випливають її обов’язки супроти Бога. й ті обов’язки сотворіння супроти Творця описує перша заповідь любови Бога. Виконування тих обов’язків, або інакшими словами, служба Богові має на меті крім того й наше власне щастя, бо тією службою, ми заслуговуємо собі в Бога щастя вічне. Розважаючи Божий закон чи Божі заповіді, людина звичайно розуміє їх як обмеження Ї хоче необмеженої свободи в діянні, слові, гадках і бажаннях. Такими бо є людські закони, які з необхідності обмежують свободу діяння людини, інакше за велика свобода одної людини перешкоджала б і стісняла б свободу інших людей. Заповідь Божа є інакша: вона не придавлює волі людини, не обмежує її в жоден спосіб, але радше спрямовує до її мети, до досконалості. Людина вже від свого зачаття є спрямована до Бога, до своєї остаточної мети, що є воднораз і її безмежним щастям. Як кожне сотворіння, наприклад рослини в особливий спосіб є спрямовані до сонця, бо при його допомозі вони — зела й дерева виробляють поживу. Подібно й людина, що повністю залежить від Бога Творця, звернена до Нього, тому що від Нього вона приймає все, чого їй до туземного й потойбічного життя потрібно. В Ньому і лише в Ньому зможемо знайти цілковите задоволення всіх наших бажань і мрій, того безмежного щастя, що за ним ціле життя шукає наше ненаситне серце. Тому нам треба глядіти на цю заповідь Бога й на її потрійне розгалуження в Заповідях Божих як на могутнє стремління нашої душі до її мети й до повного задоволення. Тому, що лише в Бозі й у Ньому єдиному вона зможе спочити й знайти повне задоволення всіх її снаг. Про цю правду влучно повчає нас св. Августин, словами:
„Сотворив Ти мене для Себе й неспокійне моє серце, аж доки не спочине в Тобі о Боже!”
Та як же людина може висловити свою любов до Бога, коли вона його не бачить і ніколи, як довго живе, побачити не зможе? Господь Бог, бажаючи нам допомогти в тому огляді, тобто, щоб ми могли виявити Йому і Його Синові нашу вдячність і нашу любов, каже нам таке:
„Якщо ви любите мене, то мої заповіді берегтимете” (Йо 14,15). Або при іншій нагоді: „Той хто має мої заповіді і хто їх береже, той мене любить” (Йо 14,21). Але дехто може закинути нам таке: „Та як мені любити Христа, як мені можна виявити Йому мою вдячність і любов за те все, що Він учинив для мене, коли Його вже нема тут між нами, коли ми Його ані побачити, ані почути не можемо, бо Вій уже вознісся на небо й сидить праворуч Бога-Отця?”
Ісус Христос подбав і про те, вказуючи, щоб ми люблячи нашого ближнього й віддаючи йому наші услуги, тобто виконуючи діла милосердя щодо тіла й щодо душі ближнього, робимо це для Нього самого. Наш Спаситель ототожнює себе з нашим ближнім і запевняє нас, що будь-що доброго ми зробимо для нашого ближнього, Він це винагородить, неначебто ми це Йому самому зробили. Але з другого боку, Він також остерігає нас, кажучи, що будь-що ми відмовимо нашому ближньому, Він прийме це начебто ми Йому самому відмовили. Ось послухайте, що Він скаже нам як грізний Суддя на страшному суді. До добрих Він вернеться ласкавими словами:
„Прийдіть благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від сотворення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви напоїли мене; чужинцем був, і ви прийняли мене; нагий, і ви одягли мене; хворий і ви навідались до мене, в тюрмі був і ви прийшли до мене” (Мт 25,34сс).
До цього пояснення Спаситель додає: „Направду кажу вам: Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені це зробили” (Мт 25,40). Подібно як Суддя відповість і тим, що не виконували тих діл милосердя своїм ближнім такими словами:
„Направду кажу вам, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших — мені також ви того не зробили” (Мт 25,45).
Тому й не диво, чому Христос кладе цю заповідь зразу після найпершої й найбільшої заповіді Любови Бога, бо ці дві заповіді споріднені між собою. Ця друга заповідь любови ближнього є неначе продовженням першої, тобто любови Бога. Нам, смисловим людям, важко любити Бога, якого не бачимо й якого ніколи не побачимо, як довго житимемо тут на землі, так бо сказав Ягвег Мойсеєві, який хотів Його побачити:
„Лиця ж мого не можна тобі бачити, бо людина не може бачити мене й жити” (Вих 33,20).
Тому Господь Бог допомагає нам у тому напрямі, дає нам змогу бачити Його найперше в Його Єдинородному Сині, який, прийнявши на себе людське тіло, стався видимим людям. А Він сам після свого вознесіння на небо залишив нам наших ближніх і казав нам почитати Його через них, тобто, люблячи їх і помагаючи їм, ми неначе любимо й помагаємо самому Христові. Так бо каже Спаситель:
„Направду кажу вам: усе що ви зробили одному з моїх братів найменших мені зробили” (Мт 25,40).
Чому так? Бо воно виходить з того заложення, що Господь Бог, створюючи першого чоловіка, сказав:
„Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу… І сотворив Бог людину на свій образ; на образ Божий сотворив її…” (Бут 1,26с).
Отже самі бачимо, яким ласкавим є Господь, як на всі лади старається помагати нам виконувати цю найпершу й найважнішу заповідь любови Бога, щоби в той спосіб, люблячи Його тут на землі, ми могли осягнути Його після смерти в небі. Він зв’язує її з другою заповіддю любови ближнього, даючи нам у видимий та смисловий спосіб Його пізнавати. Дає нам свій образ і подобу в нашому ближньому та й крім того, запевняє нас, що будь-що доброго ми зробимо для нашого ближнього, то це ми начебто Йому самому зробили. Але й з другого боку остерігав нас, щоб ми не кривдили й не знущались з наших ближніх, бо роблячи те, ми неначе кривдимо Його самого. Відповідаючи грішникам, що по Його лівому боці, Христос — Страшний Суддя скаже їм таке:
„Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й його слугам… „ (Мт 25,41-43).
Тож пам’ятаймо на цю другу заповідь любови — ближнього і намагаймось вводити її в життя скільки лише можемо. Не виключаймо від тієї любови ближнього нікого, навіть наших найбільше запеклих ворогів, бо цього домагається від нас Син Божий такими словами:
„А я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що переслідують вас; таким чином станете Синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих, і посилає дощ на праведних і неправедних… То будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт 5,44с.48).
В тій любові до наших ближніх, навіть до наших ворогів нам треба наслідувати нашого небесного Отця, який дбає однаково про всіх, і не робить між ними жодної різниці. Ми повинні також наслідувати Божого Сина Ісуса Христа, який прийшов на цей світ задля нас, прийнявся терпінь і ганебної хресної смерти задля нас. І то не задля нас своїх приятелів, але ворогів, бо ми нашими гріхами ображували Його і Його небесного Отця.
Тож не диво, чому св. апостол Йоан заявляє, що не може любити Бога той, хто ненавидить свого брата — ближнього:
„Коли хтось каже: „Я люблю Бога”, а ненавидить свого брата, той брехун. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить” (1 Йо 4,20).
Отже любімо наших ближніх, навіть наших ворогів, щоб ми могли уподібнитись до нашого Бога-Батька й до Його єдинородного Сина — Ісуса Христа.
„Таку бо заповідь ми одержали від Нього: Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого” (1 Йо 4,21).
о. д-р М.І. Любачівський
ДРУГЕ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОРІНТЯН 4, 6-15.
Браття, Бог, який сказав: нехай із темряви світло засяє, освітлив серця наші, щоб у них сяяло знання Божої слави, що на лиці Ісуса Христа.
Ми маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас. Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не погублені. Увесь час носимо в тілі смерть Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним. Нас бо ввесь час живими віддають на смерть задля Ісуса, щоб і життя Ісуса було явним у нашім смертнім тілі. І так смерть діє в нас, а життя у вас. А вірував, тому й говорив, і ми віруємо, тому й говоримо; бо знаємо, що той, хто воскресив Господа Ісуса, воскресить і нас з Ісусом і поставить з вами побіч себе. Бо все це ради вас, щоб благодать, множачись через багатьох збагатила дяку на славу Божу.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАТЕЯ 22, 35-46.
В тому часі один законовчитель приступив до Ісуса і спитав його, спокушаючи: – Учителю, котра найбільша заповідь у законі?
Він сказав до нього: – Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: люби ближнього твого, як себе самого. На цих двох заповідях стоять ввесь закон і пророки.
Коли фарисеї були вкупі, Ісус спитав їх: – Що ви думаєте про Христа? Чий він син?
Кажуть йому: – Давидів.
Він до них мовить: – Як же Давид у надхненні називає його Господом, кажучи:
Господь промовив владиці моєму: сідай праворуч мене, доки не покладу твоїх ворогів тобі під ноги.
Коли, отже, Давид його називає Господом, як він може бути його сином?
Ніхто не міг йому відповісти й слова, і від того дня ніхто не важився більше його питати.
НЕДІЛЯ ПІСЛЯ ВОЗДВИЖЕННЯ ЧЕСНОГО ХРЕСТА
«Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною» (Мк 8,34).
Невід’ємною частиною свідомості сучасної людини є такий собі культ людської сили. Протягом минулого століття здавалося, [вона] щораз більше стає всесильною, входить в таїнства всесвіту, його досліджує, панує над землею і над небом. Людина вважала себе саму всемогутньою. Культ власної людської сили спричинив дві жахливих світових війни у минулому столітті. Але і сьогодні, навіть у нашому суспільстві, дуже часто сила, навіть брутальна сила, яка зневажає і Бога, і ближнього, вважається найуспішнішим інструментом політичного, геополітичного та соціального будівництва. Але серед того світу, де культ людської сили виноситься на престоли суспільного життя, ми, християни, поклоняємося Чесному і Животворящому Хресту Господньому.
Ми, християни, сповідуємо культ не людської, а Божої сили – сили, яка справді може перетворити саму людину на кращу, яка може піднести людину з рабства гріха і смерті. Ця сила Божа, яка об’явилася нашому розп’ятому Спасителеві на Хресті, є силою любові. Тому-то Христос каже: Коли хтось хоче йти за мною, тобто коли хтось хоче справді досвідчити повноту сили Бога і людини, повинен вміти сказати собі: «Ні!» Зректися себе самого – означає відкрити свою душу і серце на діяння Божої сили. Взяти на себе свій хрест – означає прийняти особисту історію спасіння, яку Господь Бог чинить з нами, прийняти силу Божу, яка проявляється і діє в моїй власній життєвій та особистій історії, історії нашого народу і нашого суспільства. Поклонятися Розп’ятому означає сповідувати культ сили Божої, з нього черпати, брати цей Хрест, який є знаком перемоги, джерелом сили і мудрості Божої, яка відкривається в людині. Йти слідом за Христом – означає не стояти на місці, не робити з наших особистих обмежених проблем – проблем космічного характеру; рухатися вперед; йти за Христом від смерті до життя, від рабства до свободи.
«Хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мк 8,35).
Одного разу цими словами я закінчив недільну проповідь і до мене підійшла одна жінка-вчителька. Вона була дуже збентежена цими словами і каже: «Чи Ви часом не помилилися? Адже як можна хотіти погубити власну душу?» А що означає, справді, спасти те, що ми називаємо нашою власною душею, нашим життям. Я подякував цій жінці за запитання. Але сам глибше замислився і зрозумів, що для нас, людей третього тисячоліття, спасти власну душу, дуже часто означає культ насолоди, [означає] жити у власне задоволення, будувати такий спосіб власного життя, який у центрі моєї уваги ставить моє власне «я», заставляє увесь світ кружляти навколо мене: і мою родину, і моїх сусідів, і ввесь світ. Людина тоді стає справді жорстокою до всього того, що її оточує. Однак найгірше те, що так догоджаючи собі, вона руйнує себе, відмежовує себе від Бога і від ближнього, і ніколи не зможе догодити собі, бо насолоди для неї буде завжди мало. Така людина завжди буде відчувати, що вона ніколи не досягнула мети свого життя. І тому Христос такій людині, яка стає рабом власної насолоди і похоті, каже: «Скажи собі: «Ні!» Погуби свою власну похіть і бажання, і тоді спасеш і себе, і всіх тих, які поруч». Адже, яка користь людині, яка здобуде увесь світ, заставить обертатися довкола себе вселенну, але занапастить власну душу? Спасти свою душу може той, хто живе не для власної насолоди і задоволення, але вміє любити Бога і ближнього. Тому, щоб могти спасти свою душу, порятуймо ближнього, увійдімо в його життя, проблеми, і так як на Хресті Спаситель взяв на себе життя цілого людства, переймімося ближнім. Народна мудрість каже так: «Хочеш допомогти собі, допоможи ближньому», і тоді врятуєш свою душу. І це – те Євангеліє, задля якого вартує погубити власну душу, щоби її врятувати і отримати життя вічне.
Всемогутня, самозакохана сучасна людина, яка вміє читати і писати, знає буцімто все про світ, однак не знає правди про себе, бо не знає правди про Бога. І ось сила Царства Небесного полягає в тому, що світ починає просвічуватися хресною силою Божої любови через ділення віри.
Всім Вам хочу побажати досвідчити у своєму власному житті реальну і діяльну присутність спасаючої сили Божої, що ми не є покинуті, ми не є сам на сам із нашими негараздами, з бідою нашого життя, з труднощами, які переживаємо. Царство Небесне близько – це слово, яке сьогодні посилає нам Господь, коли святкуємо свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. Амінь.
З проповіді Блаженнішого Святослава під час Архиєрейської Божественної Літургії у Патріаршому Соборі Воскресіння Христового у Києві
ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ГАЛАТІВ 2, 16-20.
Браття, довідавшися, що людина оправдується не ділами закону, але вірою в Ісуса Христа, ми увірували в Христа Ісуса, щоб оправдатися нам вірою в Христа, а не ділами закону, бо ділами закону не оправдається ніхто. Коли, отже, шукаючи оправдання у Христі, показалося, що й ми самі грішники, невже тоді Христос – служитель гріха? Не бути цьому! Бо коли я знову відбудовую те, що зруйнував був, я сам себе визнаю переступником. Я бо через закон для закону вмер, щоб для Бога жити: я з Христом розп’ятий. Живу вже не я, а живе у мені Христос. А що живу тепер у тілі то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАРКА 8, 34 – 9, 1.
Сказав Господь: – Коли хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за мною. Бо хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу мене ради та євангелія, той її спасе. Яка бо користь людині здобути світ увесь і занапастити свою душу? Що бо людина може дати взамін за власну душу? . Хто, отже, буде соромитися мене й моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того буде соромитися Син чоловічий, коли прийде у славі Отця свого зі святими ангелами.
І сказав їм: – Істинно кажу вам: є деякі з отут присутніх, що не зазнають смерти, аж поки не вздріють царства Божого, що прийде у могучості.
Гл. 2, 16-20 «Живу вже не я, а живе Христос у мені»
Слова великі, знамениті, але такі далекі від нашого реального життя. Чи хтось із нас відважиться промовити ці слова? Чи хтось має відвагу лиш таке подумати? Апостол Павло свідчить це, говорить про це, взиває до цього!
Ісус Христос живе в кожному з нас. Ми сотворені на Його образ Божий. Через хрещення ми дозволили Господу перебувати з нами. Але часто ми не дозволяємо Господеві виявлятися через нас в реальному нашому житті.
Погляньмо на годину, день свого життя. Скільки можемо сказати, що Бог розпорядився нами? А скільки можемо сказати, що хтось інший чи щось інше, наші бажання, емоції, пристрасті керують нами? І лише ми тоді можемо сказати, що вже не живу я, а живе в мені Христос, коли все більше починаємо думати про інших, а не про себе. А це не просто.
Почнімо з того, щоб дарувати іншим любов, не прагнучи її зворотно, служити іншим, не очікуючи від них цього ж, робімо добро, не чекаючи нагороди. Головне цього забажати і прагнути і в Бозі все стане реальністю!
Мр. 8, 34 – 9, 1. «Коли хтось хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій і йде слідом за мною».
Взяти Хрест Господній – значить прийняти обставини свого життя такими, якими вони є. Нам завжди важко їх прийняти, завжди щось не так. Ми носимося зі своїми планами, маємо свої переконання, яким би мало бути життя навколо нас, знаємо, хто й що мав би зробити. Однак не усвідомлюємо, що все, що маємо, – це дар від Бога. Брати хрест на себе – це прийняти ті обставини, які є в цю мить нашого життя, і жити в них за Божими законами. Брати хрест – це також приймати себе таким, яким я є в цю мить мого життя. Коли ми це приймемо – зразу прийде радість і настане мир, бо ми приймемо Бога, який стоїть за тим.
Ми почитаємо Хрест Господній, виставляємо його для поклоніння і співаємо: «Хресту Твоєму поклоняємось, Владико!» Віддаємо честь і шану Хрестові, бо на Хресті відбулося наше спасення. Знаємо, що екзорцист завжди має зі собою хрест, щоб нагадати дияволові, що він уже переможений і не має ніякої сили над людиною. Через якийсь обман він, можливо, заволодів особою, як і через обман диявол спокушає нас, але він ніколи не має над нами сили.
Частіше вдивляймося в Хрест, споглядаймо Хрест, поклоняймося Хрестові, цілуймо Хрест, бо це місце нашого спасення! Хрест – це місце і гарантія нашої свободи в Ісусі Христі!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Тропар (г. 6):
Ангельські сили на гробі твоїм* і ті, що стерегли, змертвіли* і стояла Марія у гробі,* шукаючи пречистого тіла твого.* Полонив Ти ада, та не спокусився ним,* зустрів єси Діву, даруючи життя.* Воскреслий з мертвих Господи, слава Тобі.
Тропар (г. 1):
Спаси, Господи, людей твоїх* і благослови насліддя Твоє,* перемоги благовірному народові на супротивників даруй,* і хрестом твоїм* охорони люд твій.
Слава: Кондак (г. 6):
Життєначальною долонею* умерлих із мрячних долин* Життєдавець воскресив усіх – Христос Бог,* воскресіння подав людському родові.* Він бо всіх Спаситель, воскресіння і життя, і Бог усіх.
І нині:Кондак (г. 4):
Вознісся Ти на хрест волею своєю.* Новому людові Твоєму, що Твоє ім’я носить,* даруй щедроти твої, Христе Боже.* Возвесели силою Твоєю благовірний народ,* перемоги на супротивників дай йому,* що за посібник має Твоє оружжя миру, непоборну перемогу.
Прокімен (г. 6): Спаси, Господи людей твоїх і благослови насліддя Твоє (Пс, 27,9).
Стих: До Тебе, Господи, взиватиму, Боже мій, щоб не відвертався Ти мовчки від мене (Пс. 27,1) .
Алилуя (г. 4): Возніс Я вибраного з людей Моїх, єлеєм святим Моїм помазав його (Пс. 88,20-21).
Стих: Бо рука Моя заступить його і рам’я Моє укріпить його (Пс. 88,22).
Замість Достойно, приспів: Величай, душе моя, пречесний хрест Господній.
Ірмос (г. 8): Таїнственний рай Ти, Богородице, що невоздільно виростила Христа. Він на землі насадив хресне життєносне древо. Йому, що його нині возносять, поклоняючись, Тебе величаємо.
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм і свв. мчч. і ісп. великого князя Михаїла і боярина його Теодора, чернігівських чудотворців, св. влкмч. Євстратія і тих, що з ним, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1276187439493116
о. Петро Фостик
