Ми беремо участь у Божественній Літургії, яка є джерелом і вершиною християнського життя. Тут ми зустрічаємося з Богом, стаємо перед ним, відкриваємо своє серце з його радощами та з його переживаннями: особистими, сімейними і національними. Але в храмі ми не молимося самі, але зі священиками, з нашими братами і сестрами, а особливо разом з цілим небом. Ми під час Літургії у храмі творимо одне сопричастя любові.
Ми на Божественній Літургії слухаємо Ісуса Христа, який до нас промовляє через Святе Євангеліє; послухали і Апостола Павла, який у ІІ листі до Коринтян сповідається перед нами про своє видіння, як він був узятий до третього неба і чув слова несказанні. Тим він хвалиться! Але собою не хоче хвалитися. Навпаки, говорить про свою неміч, і каже: «Дано мені колючку в тіло, щоб я не зносився вгору». Апостол Павло просив Господа, щоб його звільнив від цієї колючки, але Господь дав йому зрозуміти, що вистачає його благодать, бо сила Божа виявляється у безсиллі. Отож, каже Павло: «Я краще буду радо хвалитися своїми немочами, щоб у мені Христова сила перебувала». А скільки «колючок» у нашому житті? І тому Апостол Павло дає нам до розуміння, що коли віримо, то і в наших щоденних «колючках» проявляється Божа сила.
А з короткого сьогоднішнього Євангелія від Луки ми почули, здається мені, важке для нас слово: «Любіть ворогів ваших, добро робіть їм… і Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк 6, 35-36). Людськими очима здається – неможливо. Як можна любити тих, що на нас нападають; любити тих, що вбивають невинних людей; як можна любити тих, які шукають тільки свої інтереси, владу та стільки зла і терпіння людям приносять? А як може любити на фронті солдат тих, що в нього стріляють? І на такі питання сам Папа Франциск недавно сказав: «Я не знаю, як це можна робити? А далі Папа Франциск продовжує: «Проте Ісус нам каже, що перш за все треба подивитися на те, що робить Отець Небесний. Отець Небесний не позбавляє світла і води тих, хто цього не заслуговує. Його сонце і Його дощ, Його любов і Його милосердя є для всіх, тому що Він всіх визнає як своїх дітей в очікуванні, що хтось визнає Його за Отця, приймаючи інших як братів. А Ісус Христос, у свою чергу, до зрадника Юди ставиться ніжно, і на хресті молиться за своїх ворогів: «Отче, прости їм, бо не знають, що роблять». Отже, неможливо любити наших ворогів, якщо не зберігаємо Божої любові у нашому серці. А чи можливо любити свого ворога солдатові на фронті? Здається, що дивлячись Божими очима – можливо! Справжній солдат християнин не може ненавидіти… І далі можемо знову запитати: А коли він стріляє у ворога, чи він цього ворога любить? Його любов, перш за все, скерована на свого брата, якого захищає. Він це робить з любові до свого народу, якого захищає від загарбників. А коли ворог обеззброєний і покалічений та просить допомоги, він його лікує. І таких доказів християнської любові до ворогів є чимало, і, навіть, у нашому війську. Я, навіть, недавно бачив трансляцію, коли український командир відпускав полонених і казав іти до їх батьків, щоб їм сказати про те, що війна є несправедлива, загарбницька. І яка повна жаху та війна з Каліфатом, то коли ворог покалічений, вони, християни, його не добивають, а лікують як свого солдата. І є свідчення, як той вояк з Каліфату просить хрещення.
В інтерв´ю, Аудо, Халдейський Архієпископ з міста Алеппо, каже, що Церква приймає усіх, не відрізняючи християн від мусульман, хоча деякі християни не розуміють цю відкритість, яка не робить різниці між релігійними і політичними фракціями, і Карітас роздає всім їжу, і у більшості для мусульман. І каже цей Архієпископ: «Цими днями, старий мусульманин прийшов до мене і голосно виявив вдячність за нашу працю, кажучи, що «справжнє золото бачиться тоді, коли є проблеми. Для мусульман – це золото є доброчинність християн».
І ще один приклад любові до ворогів під час війни:
Коли почалася ця остання війна в колишній Югославії, молодого хлопця, хорвата за національністю, після військової підготовки відправили на фронт. Прощаючись зі своєю нареченою, отримав від неї медальйон із зображенням Пречистої Діри Марії, як символ їхньої дружби й запоруку опіки в нещасті. В одному бою молодий хорват потрапив у полон до сербського війська, віддано наказ усіх розстріляти, нікого не залишити живим. Коли полонених вивели на розстріл, молодий хорват просився, щоб йому дарували життя. Нічого не допомагали його просьби. Тоді він вийняв медальйон, де була записана адреса його нареченої, і подав одному з офіцерів сербського війська, просячи передати його нареченій. Цей прийняв дарунок. Сталося так, що через кілька днів цей сербський офіцер був тяжко поранений, потрапив у полон до хорватів. Коли полонений прийшов до пам’яті, попросив медичну сестру, щоб подала йому його військову торбу. Офіцер сягнув рукою до торби, вийняв медальйон і показав медсестрі, котра відразу впізнала медальйон, що його подарувала кілька тижнів своєму нареченому… „Де цей воїн, медальйон котрого ти отримав?” – запитала його. Поранений зрозумів, що це її медальйон, і після короткого очікування промовив, що він вбив його, коли той потрапив у полон. Лікар наказав пильно стежити за лікуванням серба, аби не перебільшити дози ліків, що становила десять крапель, більше означало – отрута, і смерть для полоненого. У серці дівчини зроджувалася ненависть і бажання помсти, їй хотілося пустити на кілька крапель ліків більше, щоб відомстити, але вона вірила в Бога, була християнкою, пам’ятала науку Ісуса Христа, що потрібно любити ворогів… добре чинити їм. У її молодому серці точиться боротьба між помстою і любов’ю. Життя солдата в її руках… 8, 9, 10 крапель, ще одна – дві – і він не буде жити, він – вбивця її нареченого. Ні! Не може дозволити собі помсти, не може віддавати рівним, бажає віддати кращим – прощенням і любов’ю. Вона сумлінно доглядає хворого; він видужує від свого поранення, а вона зростає в Божій любові. Добро перемогло!
Отже, любов до ворогів на практиці – це любов, яка блищить, мов золото. Таку любов треба просити в Небесного Отця, і в ній постійно управлятися. Це не тільки на війні, а, навіть, у найменших щоденних сутичках з нашим сусідом. Це дорога, яка вимагає вправи, навернення, покори. Вам важко і мені нелегко. І тому Ісус каже у сьогоднішній Євангелії: «Коли ви любите тих, що вас люблять, яка вам заслуга? Таж бо й грішники люблять тих, що їх люблять. І коли чините добро тим, що вам чинять, яка вам заслуга? Та й грішники те саме чинять» (Лк 6.32-33).
Читав я книжку відомого бразильського письменника Домініканського ордена, Фрей Бетто, в якій прочитав таке: «Ціннішим є той атеїст, що любить, ніж той віруючий, що ненавидить. Любов – це коріння і плоди кожної справжньої релігії; і досвід Бога кожної справжньої віри» (Frei Betto, O que me fez ser o que sou, Ed. Saraiva, 2013, p. 191).
Отже, Церква – місце зустрічі з Богом та з нашими ближніми. Це також наша хата і батьківщина. Це місце, де взаємно себе виліковуємо від наших колючок; це місце, де ми сприймаємо Божу любов, яка здатна любити, навіть, наших ворогів.
Владика Діонісій Ляхович ЧСВВ
Любов ближніх – міра любови Бога
„Як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само” (Лк. 6,31)
Дорогі радіослухачі ! В євангельському читанні сьогоднішньої неділі особливу нашу увагу привертають такі слова Христа Спасителя: „Як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само „; а трохи далі – наказ Христовий: „Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніть їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого, а велика буде ваша нагорода, й будете Всевишнього синами, бо він благий для злих і невдячних „.
Свою заповідь, не чинити іншому нічого того, чого ми собі не бажаємо – уважав Христос найважливішою, першою і головною для всякої людини. В цій заповіді початок всяких прав і обов’язків, що ними зв’язані між собою члени всякого суспільства; це початок і джерело всієї сукупності громадянського законодавства; це основа добробуту, сили і могутності кожної людської громади. Заповідь любови Бога і ближнього – це теж основа всіх інших заповідей і законів Божих. Без першої немає релігії, без другої немає любови Бога. Любов Бога міриться власне любов’ю, яку ми маємо до наших ближніх. Ця заповідь є легка людям для зровуміння, і для виконання. Не треба багато думати, що і як вробити своєму ближньому в тому чи іншому випадку, а треба лиш поставити себе на його місце, і наше сумління, наше серце і навіть паше самолюбство підкажуть нам, що і як треба зробити. – Ця заповідь – перше правило всієї християнської моралі. Ми повинні шанувати чужу честь, чуже майно, вистерігатися робити зло ближньому, старатися робити добро і своїм, і чужим, не розраховуючи на якусь користь для себе від цього. Нехристияни роблять добро тільки тоді, коли їм це вигідно. А Христос каже: „Коли ж чините добро тим, що вам чинять, яка вам заслуга? Та й погани-грішники те саме чинять!” І тому Христос-Бог заповів нам: „Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніть їм, і позичайте, не чекаючи назад нічого, а велика буде ваша нагорода й будете Вишнього синами „.
У заповіді Христовій про любов полягає торжество християнської віри, радість для християнського серця, слава і похвала для християнського закону. Перед Христом ніхто з найбільших законодавців світу не говорив про таку любов. Так погани, як і Юдеї поширювали свою любов лише на рідних своїх та одновірців. Римлянам доводилося дуже тяжко виявляти любов супроти варвара, галійця чи юдея, не згадуючи вже невільників. Раса, національність, клясовість ділили людство поміж собою, родили ненависть, ворогування, війни. Аж виконання заповіді про любов до всіх людей зводить небесний мир на землю і підносить християнина на висоту бажаної ким моральної звершенности. Вона вподібнює людину Богові, який „велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих, і посилає дощ на праведних і на неправедних „.
Не один подумає чи скаже собі: заповідь ця тяжка; вона суперечить законам і звичаям світу та властивостям людської природи. Однак слід згадати, що тут ідеться головно про наше внутрішнє переконання і настанову. Ганді – великий індійський аскет – ніяк не міг зрозуміти цієї заповіді Христа: плекати у своєму серці любов до ворогів, тоді як на дні його душі жевріє ненависть до окупантів-англійців. Хоч протилежні лави вояків на війні стріляють проти себе, однак у них є допускальне почуття любови одні до одних. Вони, по одному й другому боці є переконані про потребу оборони вітчизни, свого народу, про захищання свободи. І. якщо знають, що супротивник не загрожує знищенням цих найцінніших і життєвих їхніх благ, вони готові до перемир’я. Бо правдива війна не живе ненавистю, а радше любов’ю до рідної землі, любов’ю до свободи, до незалежности. Любов до ворогів не вимагає скасування трибуналів, процесів, засудів і т.п., якщо лиш вони стоять на сторожі природних прав людини і Божих законів.
Які ж плоди приносить людям ненависть до ворогів? Першими плодами ненависті: – смуток, гнів, страх, всякі турботи і скорботи серця, заколоти, переслідування, гоніння, в’язнення, війни. Невже ж це все легке і маловажне? До того ж, звільнення від цього всього залежить від нашої власної волі. Якщо ми постановимо собі, поодиноко чи спільно, усунути ворожнечу в нашого серця, гнів і ненависть до нашого співбрата, якого, може, Й уважаємо ворогом, ми станемо радісні, незлобні, лагідні, спокійні, здатні до позитивної й конструктивної праці.
Часто ми думаємо, що хто зробить добро своїм воротам, той стане предметом глуму з боку світу цього. А чи став предметом презирства світу цього святий первомученик Стефан, який на колінах, ввесь окривавлений побоями, молився за своїх мучителів? Чи були неровсудливі святі Апостоли, які благословляли, коли їм докоряли, терпіли, коли їх проганяли, ув’язнювали, чи вбивали? Або святі: Василій Великий, Атанасій Великий, Григорій Богослов, Іван Золотоустий — невже стали посміховищем світу за те, що добро чинили своїм ворогам? Ми знаємо, що весь християнський світ навиває їх наймудрішими з людей, великими, вважає їх славою і гордістю світу та співає пісні на їх пошану. Хто плекає і ширить ненависть чи помсту – не здобуває собі признання й пошани, але радше стає огидою й посміховищем цього світу і соромом заплямовує всі людські істоти.
В кінці, заповідь про любов ворогів не суперечить природі й істоті людини. Так тоді нехай кожний, хто ворогує зв кимось, спитає себе, чого він хоче і чого вимагає від свого ворога: добродійства чи напасти, користі чи шкоди, любови Чи гоніння? Без сумніву, кожний бажає, щоб ворог його припинив ворогування, злобу, напасті, гоніння, коротко: щоб любив його! Отже, „як хочеш, щоб чинив з тобою ворог твій, чини й ти йому те ж саме!” – припини незгоду, ненависть, ворожнечу та справді внутрішньо полюби його.
Як бачимо, заповідь про любов до ворогів не можна назвати суперечною істотним властивостям людської природи. Чому ж, однак, в серцях людей існує ворожнеча до ворогів і бажання їх знищити? А тому, що серце людське зіпсоване власною злобою. Чому так часто вимагаємо помсти для ворогів? А тому, що ми позбавлені всякої чесноти і божественної благодаті. Чому думки наші часто переконують нас, щоб ненавидіти ворога? А тому, що вони бувають запаморочені пожадливостями і гріхи наші знесилюють наш розум і волю. Отож ворожнеча до людей шкодить душі й тілові та приносить руїну обом. Тому то краще для кожного обернути ворожнечу на згоду і примирення зі своїми ворогами.
Коли ж ми не виконуємо цієї заповіді, не маємо ніякого виправдання перед Богом. Христос, що бажає людям не лише спасіння душі, але й добра в земному житті, щоб охоронити їх від усякого зла, що його породжує взаємна ворожнеча, – дав нам заповідь: „ любіть ворогів ваших і добро робіть…”. Тим, що додержуватимуть його заповіді, він обіцяв велику нагороду: благословення Боже, життєву радість, усиновлення і блаженство вічне. Що ж скажемо ми на це? Чи будемо коритись заповіді Всемогутнього Бога? Чи, може, будемо вперто порушувати її на шкоду собі і загибіль своєї душі, ненавидівши ворогів своїх?
Якщо ж ми віруємо, що „ Христос є Сином Бога живого „, що Він „знову прийде судити живих і мертвих „,і ті, що чинили в земному житті добро, встануть для нагороди блаженного життя, а ті, що чинили 8ло і не виконували заповідей Божих, — для осудження на вічні муки, то будемо намагатися викорінювати зі свого серця ненависть, щоб насаджувати в ньому любов; бо „ Бог 6 любові” (1 Їв. 4,16). Завжди пам’ятатимемо спасенні слова Христа-Ісуса: є як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само”, Амінь!
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Любіть ворогів ваших і будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний
Словами сьогоднішнього Євангелія Христос ставить перед нами, можливо, найважче завдання у духовному житті – любити своїх ворогів і тим самим навчитися долати найважчу життєву трудність у дорозі до Бога. Любов ворогів продовжує тему минулої неділі про чудесний улов риби апостолами. Виконавши прохання Ісуса, закинути сіті на глибінь, апостоли подолали цим певний бар’єр у собі – самовпевненість і довірилися Христові, Його волі і за це отримали чудо великого улову риби. Завдяки Христові, їхня праця отримала великий успіх. Наукою про любов ворогів Ісус Христос хоче навчити нас долати не лише зовнішні життєві труднощі, а й труднощі внутрішні, духовні, моральні, щоб наша дорога любові до Бога завжди була простора і вільна від різних перешкод.
Коли ми чуємо про любов ворогів, то нам приходять на думку певні особи, зокрема ті, котрі нас сильно скривдили в житті, завдали нам глибоку моральну рану, душевний біль, зробили якусь шкоду. Однак поняття ворогів не зводиться тільки до осіб. Нашими ворогами бувають різні життєві речі, ситуації, а навіть ми самі – наш характер, недосконалості, все, що порушує наш душевний спокій, не відповідає нашим бажанням і потребам:
– незгода із життєвою долею. Якщо, наприклад, комусь не вдалося вчасно вийти заміж чи одружитися, тоді така особа готова одружитися з любою особою, щоб тільки не бути самому у житті.
– проблеми зі здоров’ям, хвороби. Деякі особи дуже бояться будь-якої хвороби і стараються всіма способами захистити себе від них. А коли хтось все ж захворіє, то старається якнайшвидше вилікуватися, щоб не думати про хворобу, а могти здійснювати свої життєві плани. Але для декого хвороба буває цінним духовним ліком, школою Божої мудрості. Іноді хвороба може набагато сильніше промовити до людини, значно глибше діткнути її душу, ніж слова, поради, повчання близьких осіб.
– труднощі у житті, на роботі, різні невдачі. Дехто хоче бачити своє життя тільки в розових кольорах, вистелене тільки самими успіхами. А якщо трапляються якісь труднощі, помилки, тоді особа вживає всі можливі заходи і зусилля, щоб усунути, виправити їх і могти впевнено почувати себе: це може бути в когось, але не в мене.
– брак грошей, відсутність певних речей дуже хвилює окремих осіб. Вони бояться, щоб їхнє матеріальне становище не відрізнялося від становища інших людей, навіть вороже сприймають такий стан. Як то так, вони маю те чи інше, а я не маю. Тому прикладають всіх зусиль, тяжко працюють, щоб заробити гроші і купити ту чи іншу річ, навіть якщо вона і не потрібна, щоб лише не відрізнятися від інших людей.
– болючі упокорення, зневаги. Є такі типи осіб, котрі хочуть чути тільки добрі слова про себе, а будь-яку критику на свою адресу сприймають надзвичайно вороже, як смертельну загрозу для себе, велику трагедію свого життя.
Все це дане нам Богом для того, щоб випробовувати і удосконалювати нашу любов до Бога, щоб запорукою щастя були не лише наші людські старання, а надія на Бога, послух його волі. Тому у духовному житті існують такі чесноти, як покора і терпеливість, лагідність і милосердя, та інші, котрі мають допомагати нам прокладати дорогу до Бога. Бо Божа любов, це не тільки щось добре і приємне. Правдива любов має багато рис, проявів у житті, як покора і терпеливість, лагідність і милосердя, та інші. І навпаки, коли хтось покірно приймає різні життєві труднощі, зносить їх терпеливо, в дусі лагідності і милосердя, цим самим виявляє любов до Бога, до ближніх і до себе самого.
Отже, любити своїх ворогів, це бачити у різних життєвих ситуаціях нагоду для освячення, здобування Божої ласки і любові, зближення до Бога.
Одного разу невіруюча господиня із насмішкою запитала свою прачку, чи буде вона прати для неї білизну і на Небі? А прачка, як віруюча людина, відповіла їй: „Нехай пані не відкладає це аж до вічності, а краще вже тепер подбає про чисту одіж, щоб увійти до Неба чистою, бо у Святому Писанні написано є, що до Неба не увійде ніщо нечисте”. Пані лише язика прикусила. Бо із цієї відповіді вона зрозуміла, що існує нечистота не тільки тілесна, а й духовна, і також, що не увійде до Неба, якщо не покається, не очиститься з гріхів. Отак насмішка обернулась повчанням для неї самої.
Якщо ми правдиві християни, чи вміємо ми любити наших ворогів – хвороби, труднощі, убогість і т.д.? Наскільки досконалою є наша любов до Бога, тобто терпелива, покірна, лагідна, милосердна, щоб різні труднощі життя не поборювати за всяку ціну, а вміти використати їх для свого добра, щоб у всіх обставинах життя бачити дію Бога, нагоду для постійного духовного зросту, освячення і спасіння.
о. Михайло Чижович, ЧНІ
XIX НЕДІЛЯ ПО ЗІСЛАННІ СВЯТОГО ДУХА, – НЕДІЛЬНА ПРОПОВІДЬ 3 ЛИСТОПАДА 2024 РОКУ, З КАПЛИЦІ БЛАГОВІЩЕННЯ У ВАТИКАНІ ВИГОЛОСИВ О. АВГУСТИН СТРИЖИК, ЧСВВ. – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=MkOQLlIijbY
ДО КОРІНТЯН ДРУГОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. 2 Кор. 194 зач.; 11, 31 – 12, 9.
Браття, Бог і Отець Господа Ісуса – він благословен вовіки! – знає, що я не говорю неправди. В Дамаску правитель царя Арети стеріг місто дамаскинян, щоб мене схопити, але мене спущено через віконце у коші по мурі і я втік з його рук.
Чи треба хвалитися? Воно не личить. Та я перейду до видінь і до об’явлень Господніх. Знаю чоловіка в Христі, що чотирнадцять років тому, – чи то в тілі, не знаю, чи то без тіла, не знаю, Бог знає, – був узятий до третього неба. І знаю, що той чоловік – чи в тілі, чи без тіла, не знаю, Бог знає, – був узятий у рай і чув слова невимовні, яких не можна людині висловити. Таким буду хвалитися, собою ж не буду хвалитися, хіба лиш моїми немочами. Коли ж я схочу хвалитися, не буду безумний, бо скажу правду; але стримуюся, щоб про мене хто не сказав більше, ніж у мені бачить або від мене чує.
І щоб я не загордів надзвичайними об’явленнями, дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в лице, щоб я не нісся вгору. Тричі благав я Господа, щоб той від мене відступився, та він сказав мені: «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила в немочі показується». Найкраще, отже, хвалитимуся скоріше моїми немочами, щоб у мені Христова сила пробувала.
ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Лк. 26 зач. 6, 31-36.
Сказав Господь: Як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само.
Коли ви любите тих, що вас люблять, яка ваша заслуга? Таж бо й грішники люблять тих, що їх люблять. I коли чините добро тим, що вам чинять, яка ваша заслуга? І грішники те саме чинять. І коли ви позичаєте тим, від кого маєте надію назад узяти, яка ваша заслуга? Адже і грішники грішникам позичають, щоб відібрати від них рівне. Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніте їм і позичайте, не чекаючи назад нічого, і велика буде ваша нагорода, і будете синами Всевишнього, бо він добрий для невдячних і злих. Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний.
2 Кор. 11, 31 – 12, 9. «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсилі»
Ніхто з нас не хоче почуватись безпорадним, слабким, немічним. Практично кожен хоче бути певним себе, але ця наша певність завжди обмежена. Бо вона завжди побудована на нашому суб’єктивному досвіді, обмеженому розумінні, особистих знаннях. І скільки ми б не здобували, усе завжди обмежене й суб’єктивне.
Повноту певности осягаємо тільки тоді, коли живемо в Господі. Ми ж часто починаємо довіряти Богові лише тоді, коли почуємось безпорадними й немічними. Бог же той, який може нам у всьому допомогти, але ми маємо почутись тими, які потребують цієї Його допомоги. Доки ми цього не відчуємо, Господь не може нас насильно змінити чи ощасливити.
Лиш тоді, коли усвідомимо свою безпорадність, Бог може прийти зі своєю поміччю і силою!
Вл. Венедикт Алексійчук
Лк. 6, 31–36. «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само»
Господь подає нам «золоте правило»: як ми чинимо іншим, так інші чинять нам. Як ми ставимося до ближніх, так даємо право їм ставитися до нас. Зазвичай ми завжди маємо претензії до когось: хтось не так подивився, не так сказав, не так відреагував, не так до нас поставився. Ми дуже боляче сприймаємо вчинки інших осіб щодо нас, водночас легковажимо нашими вчинками щодо інших. Нам дуже боляче, коли нас ранять, але ми дуже легко завдаємо болю та ран іншим.
Правило, яке дає Господь, дуже просте: що ми хочемо, щоб нам робили, те й ми робімо іншим. Хочемо, щоб нам прощали, – і ми прощаймо; хочемо, щоб нас любили, – і ми любімо. Якщо не хочемо, щоб нам чинили прикрість, – і ми не чинімо цього; не хочемо, щоб нас принижували, – і ми не принижуймо інших.
Адже те, що ми робимо для інших, так само й інші будуть чинити для нас.
Вл. Венедикт Алексійчук)
Тропар воскресний (г. 2):
Коли́ зійшо́в Ти до сме́рти, Життя́ безсме́ртне,* тоді́ ад умертви́в Ти збли́ском божества́.* Коли́ ж і уме́рлих із глиби́н підзе́мних воскреси́в Ти,* всі си́ли небе́сні взива́ли:* Життєда́вче, Хри́сте Бо́же наш, сла́ва Тобі́.
Сла́ва: Кондак воскресний (г. 2):
Воскре́с єси́ з гро́бу, всеси́льний Спа́се,* і ад, ви́дівши чу́до, вжахну́вся, і ме́ртві возста́ли,* а творі́ння, ба́чачи це, ра́дується ра́зом з Тобо́ю,* і Ада́м весели́ться, і світ, Спа́се мій, оспі́вує Тебе́ повсякча́сно.
І ни́ні: Богородичний (г. 2):
В молитва́х невсипу́щу Богоро́дицю* і в засту́пництвах незамі́нне упова́ння* гріб і умертві́ння не втри́мали.* Бо як Ма́тір Життя́ до життя́ переста́вив Той,* Хто всели́вся в утро́бу присноді́вственну.
Прокімен (г. 2): Крі́пость моя́ і пі́сня моя́ – Госпо́дь, і став мені́ спасі́нням (Пс. 117,14).
Стих: Кара́ючи покара́в мене́ Госпо́дь, та сме́рті не переда́в мене́ (Пс. 117,18).
Алилуя (г. 2): Ви́слухає тебе́ Госпо́дь у день печа́лі, захисти́ть тебе́ ім’я́ Бо́га Я́кова (Пс. 19,2).
Стих: Го́споди, спаси́ царя́ Свого́ і почу́й нас у день, коли́ призове́мо Тебе́ (Пс. 19,10).
Причасний: Хвалі́те Го́спода з небе́с, хвалі́те Його во ви́шніх (Пс. 148,1). Алилу́я, алилу́я, алилу́я.
Священник: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш – молитвами пречистої Своєї Матері, святих славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Івана Золотоустого, архиєпископа Константинополя, і святого, якого є храм, і святих мучеників Акепсими, єпископа, Йосифа, пресвітера, і Аїтала, диякона, оновлення храму Святого великомученика Юрія, що в Лідді, де спочиває його чесне тіло, і всіх святих – помилує і спасе нас як благий і людинолюбний.
о. Петро Фостик
