Отець блаженний священномученик Олексій Зарицький народився 108 років тому, 17 жовтня 1912 року у с. Більче (Миколаївський район, Львівська область).
Його батько, Василь Зарицький, був дяком у парафіяльній церкві. Мати, Марія, з роду Ісих. Крім Олекси, в сім’ї було ще п’ятеро дітей. Протягом 1922-1931 рр. він навчався у Стрийській державній гімназії, після якої вступив у Львівську Богословську Академію, де навчався до 1934 р. Тут він постановив прийняти целібат.
Піддияконські та дияконські свячення Олексій Зарицький отримав із рук Митрополита Шептицького 28-29 квітня. 7 червня 1936 р. Митрополит уділив йому святої Тайни Священства у соборі Св. Юра у Львові. Після цього о. Олексу скеровують сотрудником на парафію сіл Стинова Нижня і Стинова Вижня. Незабаром його перевели до с. Струтин, що під Золочевом.
Надзвичайно гарні спогади залишив о. Зарицький у серцях струтинських парафіян. Люди любили та шанували о. Зарицького за його покору, щиру побожність, скромність, лагідний характер.
У вересні 1939 р. розпочалася ІІ світова війна. З приходом “визволителів” почався тиск на отця.
Було заборонено навчати дітей релігії. Але о. Зарицький докладав усіх зусиль, щоби посилити релігійний дух дітей. Не маючи змоги працювати з ними в школі та в церкві особисто, отець поділив учнів на групи за місцем проживання, а найкращий учень навчав релігії інших у своїй групі. Крім цього, діти все-таки збиралися в отця Олексія вдома, хоча це й було дуже ризиковано. У Струтині о. Зарицький перебував протягом 1937-1946 рр.
Два роки перед арештом (1946-1947) він був парохом і катехитом у селі Рясна-Руська біля Львова, а також обслуговував парафію с. Рясна-Польська. Як і всіх греко-католицьких священиків, які не погодилися перейти на православ’я, отця заарештували. Сам о. Зарицький зізнавався своїм знайомим, що головним мотивом його арешту була відмова перейти на православ’я, але комуністична влада “пришила” йому політичну 54-ту статтю. 29 травня 1948 р. “Особим Совещанием при МВС СССР” о. Олексія було засуджено до 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах.
Більшу частину ув’язнення отець провів у таборах Кемеровської, Омської, Карагандинської областей. 31 грудня 1954 р. о. Зарицького звільнили, але не дозволили повернутися на Батьківщину, а залишили в Караганді на засланні, де він продовжував правити Служби Божі у приватних будинках, на шахтах № 17,19,47,49,20. Літургії, на які сходилися 60-70 осіб, відправлялися щонеділі та у свята. Це спочатку було можливим завдяки тому, що по селах міліція не так пильно стежила за людьми.
Отець Олексій відправляв також Служби Божі у латинському обряді (для німців та поляків). Дуже добре його пам’ятають німецькі католики, бо часто бувало так, що отець цілий день не їв, не відпочивав, а тільки духовно служив людям: сповідав, хрестив, вінчав, відправляв Богослужіння. Характерною його рисою була любов до ближніх і розуміння їхніх проблем.
26 жовтня 1957 р. о. Олексія Зарицького було реабілітовано військовим трибуналом ПрикВО.
Розпочався останній період його місіонерської діяльності на теренах Самари, Уралу, Оренбурга, Казахстану. Кілька разів він змінював місце проживання. Ніде не прописаний, лише з паспортом при собі, він продовжував місіонерську працю, незважаючи на усвідомлення того, що це закінчиться не інакше, як в’язницею. Протягом 1955-1961 рр. отця кілька разів затримувала міліція, але, дякувати Богу, його тільки попереджували і відпускали.
У квітні 1962 р. о. Зарицький прибув у Караганду. На той час його здоров’я значно погіршилося, давалася взнаки давня хвороба шлунка. Та він не зважав на себе, хотів закінчити душпастирську працю серед тутешніх українців, а потім податися у Таджикистан. Але не судилося здійснити ці задуми. 9 травня цього ж року отця заарештували в Караганді, поблизу 17-ї шахти, де колись діяла українська церква, в якій він відправляв. Як розповідають знайомі о. Зарицького, його зрадив хтось з українців.
30 червня 1962 р. о. Олексія засудили за “бродяжництво” (а насправді – за активну релігійну діяльність) до двох років позбавлення волі у поселенні Долинка Карагандинської області. Тут він працював кравцем. Хоча праця була неважкою, здоров’я його погіршувалося з дня на день. Щодня у таборі помирали 30-40 осіб; узимку їх навіть не закопували, а просто скидали в рови, до яких уночі на поживу збігалися вовки.
Помер 30 жовтня 1963 у таборі Долинка поблизу Караганди. Похований там же, але стараннями общини місцевих католиків, а також родичів та його колишніх прихожан на Західній Україні, двічі перезахоронений. Тепер спочиває на кладовищі у с. Рясне-Руське Львівської області.
“Підтримані Божою благодаттю, вони до кінця пройшли переможним шляхом. Це шлях, який переходить через прощення й примирення; шлях, що веде до Світлої Пасхи після жертви на Голготі,” – сказав про нього та інших мучеників Церкви Іван Павло ІІ.
Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
– ВІДЕО. Документальний фільм про блаж. о. Олексія Зарицького
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1047919502319912
o. Петро Фостик
