Великий святий і учитель Церкви Августин (його пам’ять вшановуємо 28 серпня) розповідає, що два вельможі при дворі імператора Валентіяна, коли читали життєпис святого Антонія, то запалали такою любов’ю до Спасителя, що покинули маєтки, славу, почесті і цілковито посвятили себе служінню Богові і спасінню своїх душ. І самого святого Августина той життєпис приспішив стати на дорогу богобійного і досконалого життя. Читаймо дуже уважно це життя, розказане тут за описом святого Атанасія, яке він написав через дев’ять років після смерти преподобного отця нашого Антонія, і серця наші нехай запалають духом любови до Спасителя, який прославив свого святого слугу.
Народився святий Антоній близько 251 р. у місті Кома, неподалік Іраклії в Єгипті, біля Мемфісу. Його побожні батьки дали йому правдиво християнське виховання, навчали його вдома, бо боялися, щоб син у школі не потрапив під вплив своїх однолітків-поган. Батьки його померли рано, близько 270 р., залишили йому великий маєток і молодшу сестру. Однак серце Антонія вже тоді рвалося до молитви і служіння лише Богові, а бажання зректися світу ще більше зросло, коли він, прийшовши якось до церкви, почув слова святого Євангелія, які наче б були звернені до нього: “Якщо хочеш бути досконалим, – сказав Ісус до нього, – піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною” (Мт. 19, 21). Довго не роздумуючи, він влаштував свою сестру в жіночий монастир, де згодом вона стала настоятелькою, сам роздав бідним свій маєток і поселився поблизу в пустелі, по сусідству з одним старим відлюдником, від котрого навчався зростати в монашій досконалості. Мав він тоді близько 20 років. Життя, яке він почав провадити, було сповнене суворости; замість одежі носив волосяницю, спав на голій землі, їв лишень раз на день сухий хліб, і то не швидше, як перед заходом сонця, а часто по три-чотири дні нічого не їв, при цьому працював руками, а цілі ночі клячав у молитві. Із книг він читав тільки святе Євангеліє, бо, як казав, кожна, навіть найменша річ, є книгою, де можна вичитати про доброту і милосердя, могутність і досконалість Господа Бога.
Господь зізволив, щоб святий слуга Його поборов диявола, котрий став його спокушати. Злий дух намовляв його повернутися до людей, змальовував йому розмаїті розкоші, а потім підсував йому нечисті думки, так хотів привести його до гріха проти чистоти. Коли ж святий молитвою й умертвленням поборов усі спокуси, тоді диявол напав на нього з цілим військом злих духів, зруйнував його печеру і побив так сильно, що слуга Божий кілька днів лежав як неживий. Іншого разу кинувся диявол на нього, але пекельна сила поступилася перед святим хресним знаменням і .сильною вірою преподобного Антонія. Тоді явився йому сам Спаситель і сказав: “Я був при тобі, Антоніє, і бачив твою мужність! Віднині Я не покину тебе ніколи, а ім’я твоє прославлю в цілому світі”.
П’ятнадцять літ перебував тут слуга Божий. У віці близько 35 років, на початку правління мучителя Диоклетіяна, рішився він ще далі заглибитися в пустелю. Переправившись через ріку Ніл, він прийшов у гори, де натрапив на руїни старого замку, що кишіли гадюками. Тут святий знайшов глибоку печеру, в якій була криничка, і спустився туди, перед тим домовившись з одним монахом, щоб той раз на пів року приносив йому сухарів. Двадцять цілих літ прожив він у тій печері; люди не бачили його, лиш часом дехто з монахів, що поселилися за ці роки поблизу в пустелі, проходячи повз, чув страшне виття і ревіння. То бісилися злі духи, з якими вів безнастанну боротьбу святий затворник, і якого вони ніяк не могли спокусити.
І коли минуло двадцять літ, близько 305 р., в останній рік правління Диоклетіяна, коли гоніння проти християн було найлютіше, тоді святий Антоній вийшов зі своєї печери, здоровий тілом і веселий, немовби жив серед найбільших розкошів. Біля нього зібралося багато учнів, що хотіли спасатися під його проводом. На березі Нілу святий побудував для них монастир, названий Писпир. У неродючій гористій пустелі зародилося нове життя. Тисячі пустинножителів стали духовними синами преподобного отця Антонія, наповнилася людьми єгипетська сторона. Святий Антоній добротою і лагідністю здобував для неба щораз більше нових Христових воїнів. Крім молитви, він велів їм трудитися, бо, як казав: “Хто не робить, не повинен їсти”. Святий і сам не покинув свого суворого життя, постив ще більше, нерадо сідав до спільної трапези, а як тільки мав можливість – втікав у пустелю, де по кілька днів перебував у молитві. Та суворий до себе, був вирозумілим до інших, навчав монахів, що надмірний піст та усякі добрі діла, якщо не чинити їх з розумом, ні до чого не приведуть.
Та насамперед він навчав погорджувати дочасними речами і говорив так: “Не велика то річ, що залишили ми якусь там хатину, а може, і майно яке, бо смерть і так нас позбавила б того. Бажання мати майно нерозумне, бо ж в годину смерти з собою не візьмемо нічого. Тому стараймося прибрати собі якнайбільше чеснот, зокрема второпність, справедливість, поміркованість, сильну і рішучу волю, пізнання небесних правд, християнську любов, лагідність і доброту, любов і милосердя до вбогих. Розважаймо кожного дня над словами апостола: «Я вмираю кожного дня». Бо якщо будемо жити так, як би нині мали померти, якщо, встаючи вранці, думаємо про те, що можемо не діждати вечора, а лягаючи до сну, думаємо, що, може, не встанемо більше, – то не согрішимо ніколи!” А зброєю проти диявола, пригадував він їм, є молитва, чу- вання, піст, знак святого хреста, віра, надія і уповання на Господа, смирення і глибока любов до Спасителя.
О, дорогі браття, щасливий той, хто в серці своєму збереже цю науку святого Антонія про смерть і буде жити згідно з нею, бо такому смерть буде початком вічного щастя! Він до всіх був лагідний, до кожного повний любови і щирого сердечного слова. От що пише святий Атанасій: “Антоній, хоч жив і постарівся в пустелі, попри те був взірцем ласкавости. Лице його було незвичайної краси і мало в собі щось притягаючого. Якщо хто прийшов у пустелю вперше, то серед усіх монахів сам впізнавав святого Антонія. На його обличчі відбивалася чиста душа, в якій мешкала ласка Святого Духа”.
Як ми казали, монастир Писпир для своїх монахів він побудував на березі Нілу, на горі між містами Мемфіс, Вавилон Єгипетський і Афродит. Однак для себе він знайшов нову печеру, за годину ходу від монастиря, при горі, що називається нині Джебелуль Тейр. Серед диких скель над тією печерою ще до нині збереглася підземна церква. А вигляд з-поміж тих скель вражаючий. Захід губиться в далекій безкрайній пустелі Ливії, а на схід, аж до берегів Червоного моря, тягнуться вершини голих скель з пісковими насипами. Довкола мертвота, ані тобі травинки, ані деревця – тиша, словом, пустеля.
І серед тієї пустелі, як стовп горіючий вірою, сповнений Божої любови, жив святий Антоній. Тут дійшов він до надзвичайного рівня мудрости – хоч єдиною його книгою було святе Євангеліє. Та чи треба більше? “Для пізнання всіх правил життя, – навчав преподобний, – вистачить святого Євангелія. Хто хоче всім серцем навернутися до Бога, того Бог сам навчить, як молитися має. Святий Дух посилає свою поміч з міри ревности до богомілля, мірою того, як сильно чоловік відчуває потребу в допомозі і бажає ту поміч отримати. Моліться якнайчастіше і якнайчастіше беріть до рук Святе Письмо”.
Один монах спитав святого Антонія, що робити треба, аби сподобатися Богові?
“Куди б не йшов, тримай завжди Бога перед своїми очима, а кожне діло роби так, щоб міг для нього знайти свідчення у Святому Письмі”, – відповів святий Антоній.
Тож не диво, що той, хто так жив, мав бути святим і до того ж “Великим” у своїх подвигах. Тому ще за життя і донині святого Антонія називають Великим. І хоч як утікав він від світу, та коли св. Церква була в небезпеці, святий Антоній, незважаючи на свій старечий вік, ішов боронити Христову віру.
Прийшов час нового переслідування християн за імператора Максиміяна. Тож святий Антоній, палаючи спрагою мученицької смерти, у 311 р. іде до Олександрії і відважно зміцнює Христову віру, не лякаючись гонителів. Однак не було згідне з волею Спасителя, щоб слуга Його пролив свою кров за віру; він потрібний був, щоб дати приклад багатьом християнам і бути провідником до досконалости. Коли втихло переслідування, святий Антоній повернувся в пустелю. Вже тоді Бог дав йому силу творити чуда, проганяти бісів, оздоровляти хворих. Боячись, щоб слава, яку він здобув своїм благочестям, не нашкодила його смиренності, він потай покинув монастир і пішов ще далі в пустелю, однак час до часу навідував братію і підтримував її своїми науками, спрямовуючи до досконалого життя.
Цей великий Божий угодник сяяв усіма чеснотами, та найбільше – смиренням. Він дуже шанував священиків і слуг Христової Церкви і просив їх про благословення. До всіх людей він ставився з якнайбільшою любов’ю, не дозволяв лишень приставати браттям з єретиками, бо казав: “Слова єретиків, як яд змії”. Аріяни, знаючи про велику славу його святости, щоб заманити до себе вірних, поширювали чутки, що святий Антоній пристав до них. Тоді преподобний Антоній, вже столітній старець, поспішив до Олександрії (близько 355 р.) і там прилюдно засудив єресь аріян. Тисячі вірних, а також поган зібралися, щоби побачити святого мужа і послухати його науки, а за короткий час його побуту в Олександрії навернулося більше невірних, як іншим часом за цілий рік.
Ще до того його слава була так велика, що сам імператор Костянтин з синами пошанував його своїм листом. А коли монахи дивувалися високій царській ласці, святий Антоній сказав: “Чого дивуєтеся? Та ж він ніхто інший, як звичайний смертний чоловік. Не дивуйтеся тому, а подивляйте, що сам Бог дав людям написані ним таблиці своїх заповідей, а через свого Сина говорив до них”. На лист царя святий відповів, давши йому добрі поради, щоб не покладався забагато на власну могутність, щоби пам’ятав про смерть і страшний суд, і милосердям намагався купити собі небо.
Коли святому Антонію було 90 літ, він узяв до своєї печери двох монахів – Макарія та Амата. Того самого року знайшов він у пустелі печеру святого Павла Тивейського, як про те вже писали. Багато великих угодників Божих відвідувало його в пустелі в різний час, приходили мудреці та погани – й усі відходили вже навернені і скріплені духом. А коли Господь Бог мав уже покликати слугу свого до себе, то об’явив йому день смерти. Відвідав святий ще раз монастирі, в яких був духовним отцем, попрощався з братією, поблагословив, заохочуючи до добрих діл. Потім повернувся до печери і на руках Макарія та Амата, з молитвою на вустах, віддав Богу душу. Сталося це 17 січня 356 р., на 105 році його життя. Тіло святого поховали згадані два монахи, згідно з його волею, в тайні і нікому не сказали, в якому місці. Аж у 561 р., за правління імператора Юстиніяна, Господь об’явив те місце, де спочивало тіло преподобного отця Антонія, і тоді його врочисто було перенесено до Олександрії і поховано в храмі святого Йоана Хрестителя.
Житіє святого Антонія Великого – це книга, відкрита для всіх віків. Святий Йоан Золотоустий повчав вірних, щоб читали житіє преподобного отця Антонія Великого, бо “житіє його не що інше, як Євангеліє Ісуса Христа, на ділі впроваджене в життя”. “Той святий Антоній, так близький апостолам, він донині живе в устах усіх”, – каже святий Йоан Золотоустий. “Він, невчений, був мудрішій від учених”, – пише святий Теодор Студит. Тож хай буде вічна слава Богові, який на віки дав через св. Антонія великий приклад досконалого життя, а також належиться честь і поклін святому, який не лишень сам зростав у досконалості, але й інших до неї провадив.
Тропар:
Ревнителя Іллю наслідуючи звичаями, * за Хрестителем ідучи правими стежками, отче Антоніє, * Ти був жителем пустині * і вселенну утвердив Ти молитвами твоїми. * Тому моли Христа Бога, * щоб спаслися душі наші.
Кондак:
Житейську метушню відкинувши, тихо життя скінчив єси, * наслідуючи Хрестителя всяким способом, преподобний, * отож з ним почитаємо Тебе, начальнику отців Антоніє.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1353748305070362
о. Петро Фостик
