НЕДІЛЯ XXXII ПО ЗІСЛАННІ СВ. ДУХА. ПРЕПОДОБНОГО І БОГОНОСНОГО ОТЦЯ НАШОГО АНТОНІЯ ВЕЛИКОГО
Сліпота фізична і духовна
„ Ісусе, сину Давидів, змилуйся надо мною „. (Лк. 18,38)
В сьогоднішній Євангелії розказується, як то Ісус наближається до Єрихону, до міста, яке колись Ізраїль здобув був переможно, завойовуючи обіцяну Землю. Народ товпиться біля Ісуса, бо він, як Спаситель, обіцяний Месія поспішає з допомогою вбогим, терплячим, калікам. І ось при шляху, який веде до єрихону бачить Ісус того, який Його бачити не може, – бачить нещасного сліпця. Він серед гамору товпи чує жалісне благання, яке несеться з серця й уст нещасного: „ Ісусе, сину Давидів, змилуйся надо мною!”
Так, дорогі брати і сестри, сліпота – і фізична, і духовна – це недуга, яка сама собою не завдає надзвичайно великого болю, проте її наслідки – жахливі. Вона є причиною браку пізнання і знання того всього, що нас оточує. Справді нещасна та людина, яка не бачить денного світла, перед якою закрита вся краса творів природи. Вона не пізнає належно навіть тих речей, що Їх безпосередньо дотикає. – Але оскільки більш нещасними в ті, що втратили вір душі, що не бачать ні сонця, ні світла Творця вселенної – Бога. Так, душевно сліпі люди не бачать вже краси і величі основних вічних правд, тобто не добачають останньої цілі людини, недалекої своєї смерти, строгого суду Творця, вічної нагороди за добрі діла, кари ж – за злі. Ці правди перед душевно сліпими зостаються закритими, вони їх не добачають, їх не пізнають; тож ці правди на них не діють. Найважніші й радісні таїнства Христа Спасителя, який прийшов на землю, щоб нас привести до Творця-Бога і вічного життя, залишаються таїнствами, в які така душевно сліпа людина вірить з великим застереженням, а вже: ніяк не побуджують вони її до надії, любови й довір’я до Господа.
Далі каже свята Євангелія, що єрихонський „сліпець стояв при дорозі”. Сліпота бо робить людину бездіяльною, неповоротною, невдатною до акції. Сліпій людині найкраще стояти або сидіти, коли ж вона пускається навмання, викликує у інших лише співчуття і співстраждання. А що ж доброго і корисного може вчинити той, хто живе у духовній сліпоті, якого не просвічує світло святої віри, а він керується лише, як сліпий, палицею, слабеньким вогником свого ума? Душевно сліпий не бачить межі, доки може йти, щоб не попасти в безодню, – ані останньої мети, до якої прямує. А все таки він діє, снує широкі пляни, робить багато гамору і руху, вахоплюється своїми починами й успіхами. Авжеж, душевно сліпий також запопадливо працює над тим, щоби здобути собі крихітку слави, яка минає, наче дим; трудиться, щоб нагромадити скарби цього світу, які невмолима смерть забере; старається, щоб зберегти і продовжити своє життя, хоч це лиш один момент супроти вічности. А для Бога, який є нашим першим початком і останнім кінцем; для душі, яка не помре, не зникне, не перестане вже існувати ніколи; для вічности, до якої ми маємо і мусимо перейти, – що ми робимо? Спитаймо себе і даймо ясну відповідь! Коли б, недайбіг, й на наш ум і серце налягла така сліпота, тоді молімо, кличмо, благаймо, разом з єрихонським сліпцем: „ Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною! „
Сліпота доводить людину ще й до крайньої вбогости. Сліпець не може свобідно сам на себе заробляти, тому часто став лиш жебраком, зданим на ласку Чи неласку інших. Так і євангельський сліпець: „сидів край дороги і просив милостині”. У подібному стані знаходяться всі ті, що живуть у душевній сліпоті. Такі люди не здатні працювати для Бога, для свого спасіння, тому й живуть у крайній душевній вбогості: без чеснот, без заслуг, без добрих, заслуговуючих діл для вічности. Не маючи здорового зору душі, тобто світла святої віри, ми не бачимо помилок і пофальшувань цього світу, не добачуємо, що ми нагі на добрі діла і чесноти, тому живемо в крайній нужді та вбогості. Очі нашої душі цілком відчиняться щойно тоді, коли навіки замкнуться наші тілесні очі. Саме тоді, хоч може вже запізно, побачимо всю нашу нужденність, і безвихідь нашого положення. Тож, поки час, запобігаймо такій сліпоті, спішім до всемогутнього небесного лікаря, просім у нього світла для розуму і зору святої віри.
Яких же засобів вживати нам, щоб відзискати душевний вір? Цього вчить нас таки ж отой єрихонський сліпець. Він, почувши, що народ іде мимо, питався: Що б воно мало бути? „ Йому ж сказали, що Ісус Назарянин надходить!” Про Христа знали в усій країні, як Він негайно спішив в допомогою нещасним, хворим, калікам. Про Нього напевно чув і цей нещасний сліпець. Тож коли йому сказали, що це власне Ісус з Назарету тепер переходить попри нього, — як же ж врадувалась його душа, яким безмежним довір’ям до Христа-Спасителя наповнилось його серце. Він зрозумів, що або тепер, або ніколи не стрінутись йому з Ісусом. – Душевні сліпці цього світу також добре знають про могутню силу Христа-Бога над людськими душами. Знають, що Він привернув зір великим душевним сліпцям, безвіркам, закам’янілим грішникам, які гонили Церкву Христову, почавши від Савла – пізнішого Павла-апостола, від розпусного Августина, скінчивши ж на останніх великих конвертитах. Невже ж ми не чуємо сильного гомону Народу Божого, хіба не відчуваємо подуву обнови християн в пособоровому часі наших днів? Чи не бачимо, як християни різних угрупувань спішать до храмів Божих, щоби славити Трисвятого Бога, навіть там, де закон безбожних держав це забороняє, щоб почути слово правди Божої, щоб одержати прощення гріхів, та зачерпнути сил душі на Євхаристійній Вечері? Чи ж ви, дорогі брати і сестри, не запитаєте, що це таке? – Це ж Христос переходить через всі континенти світу, як лікар людських душ, як всемогутній Спаситель, що жертвується за нас і для нас. Чи ж на цю вістку ми можемо залишитися нечулими?
Тож користаймо негайно з усіх нагод ласки Божої, як єрихонський сліпець! Він, як лише почув, що Ісус надходить, почав голосно кликати: „ Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною!” Хоч він не знав, в який саме момент Ісус переходитиме попри нього, бо його не бачив, то однак не переставав благати, кричати, ввивати Дателя зору про милосердя. Ось приклад для нас! І ми вважаймо, надслухуймо, благаймо, бо Христос лиш у переході, – а й ми самі минаємося. Не перериваймо наших молінь-благань до Господа, бо не знаємо моменту, коли то ласка Божа порушить наше серце і приверне душевний зір святої віри, яким побачимо Бога і його святі таїнства, такими, якими вони є в дійсності. Вогнем ревности запалімо наші молитовні благання та усуваймо холод з наших духовних бажань, а Ісус напевно почує зов нашої втомленої душі та зболілого серця.
Молімся витривало, без уваги на всі негоди й перешкоди. І єрихонського сліпця сварила товпа, щоб він замовчав. Та він ще дужче молив і благав: „ Ісусе… змилуйся надо мною!” Так і нам, душевним сліпцям цього світу, треба постійно молитися, благати Бога в нашому приватному чи публічному житті, хоч товпа безбожного люду зацитькуватиме нас, чи наказувати, щоб мовчати. До грішних людей цього світу долучаться, може, ще Й наші власні пристрасті, грішні схильності, чи безбожні переконання, які піднімуть свій голос проти зову нашої душі і серця й наказуватимуть нам мовчання, щоб не молитись, не просити милости Божої та світла святої віри. Саме в той час помножімо наш запал і надію, тоді запевнимо для себе ласку незабарного відзискання зору, ласку релігійної свободи, душевного прозріння і радості.
Як то Ісус оздоровляє єрихонського сліпця? Найперше зупиняється і кличе до себе вбогого жебрака. Той самий Ісус зупиняється на поклик і благання душевних сліпців цього світу, якими, до певної міри, є кожний в нас. Він кличе нас до себе у святій тайні Хрещення, у тайні Покаяння. – Далі, Ісус запитує сліпця: є Що хочеш, щоб я зробив тобі?” – „Господи – сказав зворушено сліпець, – вчини, щоб я бачив!” Напевно не цього просив сліпець в усіх інших прохожих. Та ось тепер його прохання, його бажання таке, що його можна ставити лише до Бога і володаря природи, до дателя зору. Той самий Ісус не рав і нас питає: „Що хочеш, щоб я зробив тобі? „ Чи вміємо ми гідно просити його, як всемогутнього Бога, про речі достойні самого Бога? Вкінці, Ісус актом своєї всемогутньої волі сказав до сліпця: „ Прозри!” але й додав: „віра твоя спасла тебе!” Що коштує Христові зробити чудо? Безсумніву – ніщо. Він довершує його одним актом своєї волі, одним словом. Але безумовною вимогою для цього є наша віра. Ревність, запал нашої віри одержує, виєднює чудо. І, навпаки, її брак припиняє довершення чуда. Розбудімо й ми міцне переконання щодо цієї правди. Вийдімо з нашої душевної сліпоти, пробудімся в оспалости і молім, благаймо гаряче в Господа сильної віри, якої не раз і нам бракує. Власне в такою вірою, – на запит Христовий: „Що хочеш, щоб я зробив тобі? „ – відповіджмо: „Господи, дай, щоб я прозрів!” Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Як наближався Ісус до Єрихону, один сліпий сидів край дороги і просив милостині. Лк 18,35-43
Триває різдвяний час, коли з радістю згадуємо народження Ісуса Христа. Але день за днем віддаляємося від цієї події і зустрічаємо Ісуса, який поступово стає дорослим.
У Євангелії цієї неділі бачимо Христа, Який провадить місійну діяльність: навчає та оздоровляє хворих. Тим самим приносить людям радість. Звернімо увагу на обставини нинішньої радості – оздоровлення сліпого.
Подія відбувається біля Єрихону. Єрихон не відігравав особливого значення у Старому Завіті. У певний момент історії, коли вибраний народ йшов до обіцяної землі, Єрихон став перешкодою для них і був знищений. Після цього ізраїльтяни завоювали Єрусалим і він став столицею царства царя Давида.
Коли заглянемо у Новий Завіт, то на сторінках Євангелія побачимо іншу картину: Єрихон вже не є місцем покарань, а Божого благословення. З ним пов’язане навернення митаря Закхея, історія милосердного самарянина та оздоровлення сліпого юнака. У цих подіях Бог через Ісуса проявляє любов до людей і дарує їм радість.
Духовним Єрихоном у житті бувають різного роду випробування: труднощі чи хвороби. Вони стають нам перешкодою для душевного спокою та радості. Однак Бог може звільнити нас від цього, якщо покладаємо надію на Нього та довіряємо Йому, шукаємо помочі в Ісуса, подібно як сліпий чоловік.
Другий момент в історії сліпого, що він сидить за містом край дороги. Там нема можливостей швидкої чи надійної допомоги. Хвора людина живе лише сподіванням, що хтось із прохожих зверне на неї увагу і дасть їй якусь милостиню. Така допомога служить лише для виживання людини, але не вирішує її головної проблеми. Тільки коли Бог приходить нам на поміч, Він вирішує всі наші справи. Так було в ситуації сліпого з Єрихону. Лише коли зустрівся з Ісусом, Він дарував йому тілесний зір.
Іноді ми, віруючи в Бога, шукаємо допомоги, спокою, радості на околицях життя: намагаємося вирішити проблему власними силами, звертаємося до народних цілителів чи вірувань (забобонів) або шкідливих звичок, а забуваємо про надійні джерела помочі – Бога і Церкву: молитва і Святі Тайни.
У місті проживали два приятелі, які не визнавали ніякої віри, але жінка і донька одного з них були ревними християнами, які постійно молилися за його навернення. Здавалося, що все даремно. Він ні з ким не спілкувався, тільки інколи приятель приходив, щоб пограти в карти. Одного разу, коли він прийшов, застав свого друга лежачого в ліжку у великій гарячці. Хвороба прогресувала, лікар сказав, що все погано. Тепер жінка і донька вирішили докласти всіх зусиль, щоб він посповідався, але як це зробити? І ось вони просять цього приятеля, щоб він якось вплинув на хворого, може, послухає його і посповідається. Та як він має це зробити, коли не знає жодного священника. „Це буде дуже просто, – відповіла донька, – ми знаємо священника, але скажіть хворому, що і ви його знаєте”. Таке прохання не дуже подобалося приятелеві, але оскільки мав добре серце, то послухав. Тоді, зайшовши до кімнати, де лежав хворий, спочатку почав здалеку, а пізніше прямо сказав: „Слухай, друже, знаєш, що я зробив би на твоєму місці?” „Ні, не знаю”. „Ти сам бачиш, що важко хворий, а тому, напевно, не хочеш померти, як безбожник, я на твоєму місці покликав би священника і посповідався”. „Ти би посповідався? Може, жартуєш?” „Цілком ні, це правда”. „А перед ким я маю сповідатися? Я ні одного священника не знаю”. „То я знаю!” Хворий хвилину мовчав, потім уважно поглянув товаришу в очі і промовив: „Нехай так буде. Якщо це є твій сповідник, то поклич його і до мене”. Після цього приятель пішов до священника і попросив, якщо хворий щось запитає, сказати, що той є його сповідником. Інакше все пропаде. „Але ж подумайте, як я можу це сказати? Тому дам вам добру пораду: ходіть зі мною до Церкви, посповідайтесь, тоді я справді зможу сказати вашому приятелеві, що знаю вас і є вашим сповідником”. І цей чоловік відважно пішов до Церкви, посповідався і побіг до свого приятеля, зі сльозами на очах увійшов до кімнати хворого і сказав: „Друже, як би ти знав, що то за добра людина, я ще ніколи такої не бачив”. Незабаром зайшов священник, посповідав хворого, який наступного дня, навернений через свого друга, відійшов до Господа. Ось що може зробити добра порада, якщо її подати у потрібний час.
Оздоровлення сліпого переконує нас, що коли хтось перебуває в опущенні, позбавлений матеріальної і людської підтримки, Бог пам’ятає про нього і завжди приходить на допомогу. Потрібно лише вірити в це, очима віри побачити Христа у житті, а надія і довіра до Нього у тривалій молитві принесуть успіх. Амінь.
о. Михайло Чижович, редемпторист
РЯД.: АПОСТОЛ: ДО ТИМОТЕЯ ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.
Сину Тимотею, вірне це слово й гідне всякого довір’я, що Христос Ісус прийшов у світ, щоб спасти грішних, з яких я перший. Але я був на те помилуваний, щоб Ісус Христос на мені першім показав усю свою довготерпеливість як приклад тим, що мають увірувати в нього для вічного життя. Цареві ж віків, нетлінному, невидимому, єдиному Богу честь і слава на віки віків. Амінь.
СВ.: АПОСТОЛ: ДО ЄВРЕЇВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.
Браття, слухайтесь ваших наставників і коріться, бо вони пильнують душ ваших і мають з цього звіт дати, щоб вони це робили з радістю, а не зідхаючи, бо це для вас некорисно.
Моліться за нас, бо ми певні, що маємо добру совість, бажаючи у всьому поводитись добре; тим більше ж прошу вас це робити, щоб якнайскорше я міг до вас вернутись.
Бог миру, що возвів із мертвих того, хто кров’ю вічного завіту став великим Пастирем овець, Господа нашого Ісуса, нехай зробить вас здібними виконувати його волю добрими ділами, діючи у вас те, що йому любе через Ісуса Христа, якому слава на віки віків. Амінь.
РЯД.: ЄВАНГЕЛІЄ:ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
В той час, як наближався Ісус до Єрихону, один сліпий сидів край дороги і просив милостині. Почувши, що народ іде мимо, він спитався, що б воно могло бути. Йому сказали, що то Ісус Назарянин проходить. Він став голосно кричати: – Ісусе, сину Давидів, змилуйся надо мною!
А ті, що йшли попереду, зупиняли його, щоб замовчав, та він ще дужче кричав: Сину Давидів, змилуйсь надо мною!
Ісус зупинився й велів привести його до себе. Коли той наблизився до нього, спитав: – Що хочеш, щоб я зробив тобі? – Господи, – сказав той, – щоб я прозрів! Ісус сказав до нього: – Прозри! Віра твоя спасла тебе.
І вмить прозрів той і пішов за Ісусом, славлячи Бога. Ввесь народ, бачачи те, воздав хвалу Богові.
СВ.: ЄВАНГЕЛІЄ: ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
В той час став Ісус на рівнім місці; була там велика сила його учнів і людей вельми багато з Юдеї та з Єрусалиму, і з побережжя Тиру та Сидону. Вони прийшли слухати його й оздоровитись від своїх недуг; і всі ті, що їх мучили нечисті духи, теж оздоровлялись. Увесь народ намагався його торкнутися, бо сила виходила з нього й усіх оздоровляла.
Тоді він, звівши на своїх учнів очі, почав казати:
Блаженні вбогі, бо ваше царство Боже.
Блаженні голодні нині, бо ви насититеся.
Блаженні, що плачете нині, бо будете сміятись.
Блаженні будете, коли вас ненавидітимуть люди, коли вас вилучать, коли ганьбитимуть вас та коли викинуть як безчесне ваше ім’я Сина чоловічого ради. Радійте того дня й веселіться, бо ваша нагорода велика на небі.
Лк. 6, 17-23. „Радійте того дня і веселіться, бо ваша нагорода велика в небі”.
На перший погляд таке висловлювання Господа може видатися дивним. Як Ісус Христос може називати блаженними, або щасливими, вбогих, голодних, тих, кого ненавидять, тих, хто плаче… Відтак каже ще й радіти з цього. Ми, люди, хочемо мати достаток, бути щасливими, мати певність у житті. Однак Божі дороги для кожного з нас не раз є інакші.
Так, людина завжди прагне мати стабільність у житті, щастя, радість. Але мусимо визнати, що саме наші життєві труднощі й клопоти правдиво показують, ким ми є, яке наше духовне життя і які наші стосунки з Богом. Коли будуємо своє існування лише на земному фундаменті, то вся будівля „завалиться” в час нашої смерті. Лише в того, хто живе з Богом, смерть не може нічого забрати. Тому не раз саме наші проблеми наближають нас до Бога, показуючи непевність усього земного.
Так часто трапляється, що саме ці труднощі є для нас доброю нагодою наблизитися до Господа і з’єднатися з Ним.
Вл. Венедикт Алексійчук
У той самий день
ПРЕПОДОБНОГО І БОГОНОСНОГО ОТЦЯ НАШОГО АНТОНІЯ ВЕЛИКОГО
Великий святий і учитель Церкви Августин (його пам’ять вшановуємо 28 серпня) розповідає, що два вельможі при дворі імператора Валентіяна, коли читали життєпис святого Антонія, то запалали такою любов’ю до Спасителя, що покинули маєтки, славу, почесті і цілковито посвятили себе служінню Богові і спасінню своїх душ. І самого святого Августина той життєпис приспішив стати на дорогу богобійного і досконалого життя. Читаймо дуже уважно це життя, розказане тут за описом святого Атанасія, яке він написав через дев’ять років після смерти преподобного отця нашого Антонія, і серця наші нехай запалають духом любови до Спасителя, який прославив свого святого слугу.
Народився святий Антоній близько 251 р. у місті Кома, неподалік Іраклії в Єгипті, біля Мемфісу. Його побожні батьки дали йому правдиво християнське виховання, навчали його вдома, бо боялися, щоб син у школі не потрапив під вплив своїх однолітків-поган. Батьки його померли рано, близько 270 р., залишили йому великий маєток і молодшу сестру. Однак серце Антонія вже тоді рвалося до молитви і служіння лише Богові, а бажання зректися світу ще більше зросло, коли він, прийшовши якось до церкви, почув слова святого Євангелія, які наче б були звернені до нього: “Якщо хочеш бути досконалим, – сказав Ісус до нього, – піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною” (Мт. 19, 21). Довго не роздумуючи, він влаштував свою сестру в жіночий монастир, де згодом вона стала настоятелькою, сам роздав бідним свій маєток і поселився поблизу в пустелі, по сусідству з одним старим відлюдником, від котрого навчався зростати в монашій досконалості. Мав він тоді близько 20 років. Життя, яке він почав провадити, було сповнене суворости; замість одежі носив волосяницю, спав на голій землі, їв лишень раз на день сухий хліб, і то не швидше, як перед заходом сонця, а часто по три-чотири дні нічого не їв, при цьому працював руками, а цілі ночі клячав у молитві. Із книг він читав тільки святе Євангеліє, бо, як казав, кожна, навіть найменша річ, є книгою, де можна вичитати про доброту і милосердя, могутність і досконалість Господа Бога.
Господь зізволив, щоб святий слуга Його поборов диявола, котрий став його спокушати. Злий дух намовляв його повернутися до людей, змальовував йому розмаїті розкоші, а потім підсував йому нечисті думки, так хотів привести його до гріха проти чистоти. Коли ж святий молитвою й умертвленням поборов усі спокуси, тоді диявол напав на нього з цілим військом злих духів, зруйнував його печеру і побив так сильно, що слуга Божий кілька днів лежав як неживий. Іншого разу кинувся диявол на нього, але пекельна сила поступилася перед святим хресним знаменням і .сильною вірою преподобного Антонія. Тоді явився йому сам Спаситель і сказав: “Я був при тобі, Антоніє, і бачив твою мужність! Віднині Я не покину тебе ніколи, а ім’я твоє прославлю в цілому світі”.
П’ятнадцять літ перебував тут слуга Божий. У віці близько 35 років, на початку правління мучителя Диоклетіяна, рішився він ще далі заглибитися в пустелю. Переправившись через ріку Ніл, він прийшов у гори, де натрапив на руїни старого замку, що кишіли гадюками. Тут святий знайшов глибоку печеру, в якій була криничка, і спустився туди, перед тим домовившись з одним монахом, щоб той раз на пів року приносив йому сухарів. Двадцять цілих літ прожив він у тій печері; люди не бачили його, лиш часом дехто з монахів, що поселилися за ці роки поблизу в пустелі, проходячи повз, чув страшне виття і ревіння. То бісилися злі духи, з якими вів безнастанну боротьбу святий затворник, і якого вони ніяк не могли спокусити.
І коли минуло двадцять літ, близько 305 р., в останній рік правління Диоклетіяна, коли гоніння проти християн було найлютіше, тоді святий Антоній вийшов зі своєї печери, здоровий тілом і веселий, немовби жив серед найбільших розкошів. Біля нього зібралося багато учнів, що хотіли спасатися під його проводом. На березі Нілу святий побудував для них монастир, названий Писпир. У неродючій гористій пустелі зародилося нове життя. Тисячі пустинножителів стали духовними синами преподобного отця Антонія, наповнилася людьми єгипетська сторона. Святий Антоній добротою і лагідністю здобував для неба щораз більше нових Христових воїнів. Крім молитви, він велів їм трудитися, бо, як казав: “Хто не робить, не повинен їсти”. Святий і сам не покинув свого суворого життя, постив ще більше, нерадо сідав до спільної трапези, а як тільки мав можливість – втікав у пустелю, де по кілька днів перебував у молитві. Та суворий до себе, був вирозумілим до інших, навчав монахів, що надмірний піст та усякі добрі діла, якщо не чинити їх з розумом, ні до чого не приведуть.
Та насамперед він навчав погорджувати дочасними речами і говорив так: “Не велика то річ, що залишили ми якусь там хатину, а може, і майно яке, бо смерть і так нас позбавила б того. Бажання мати майно нерозумне, бо ж в годину смерти з собою не візьмемо нічого. Тому стараймося прибрати собі якнайбільше чеснот, зокрема второпність, справедливість, поміркованість, сильну і рішучу волю, пізнання небесних правд, християнську любов, лагідність і доброту, любов і милосердя до вбогих. Розважаймо кожного дня над словами апостола: „Я вмираю кожного дня”. Бо якщо будемо жити так, як би нині мали померти, якщо, встаючи вранці, думаємо про те, що можемо не діждати вечора, а лягаючи до сну, думаємо, що, може, не встанемо більше, – то не согрішимо ніколи!” А зброєю проти диявола, пригадував він їм, є молитва, чу- вання, піст, знак святого хреста, віра, надія і уповання на Господа, смирення і глибока любов до Спасителя.
О, дорогі браття, щасливий той, хто в серці своєму збереже цю науку святого Антонія про смерть і буде жити згідно з нею, бо такому смерть буде початком вічного щастя! Він до всіх був лагідний, до кожного повний любови і щирого сердечного слова. От що пише святий Атанасій: “Антоній, хоч жив і постарівся в пустелі, попри те був взірцем ласкавости. Лице його було незвичайної краси і мало в собі щось притягаючого. Якщо хто прийшов у пустелю вперше, то серед усіх монахів сам впізнавав святого Антонія. На його обличчі відбивалася чиста душа, в якій мешкала ласка Святого Духа”.
Як ми казали, монастир Писпир для своїх монахів він побудував на березі Нілу, на горі між містами Мемфіс, Вавилон Єгипетський і Афродит. Однак для себе він знайшов нову печеру, за годину ходу від монастиря, при горі, що називається нині Джебелуль Тейр. Серед диких скель над тією печерою ще до нині збереглася підземна церква. А вигляд з-поміж тих скель вражаючий. Захід губиться в далекій безкрайній пустелі Ливії, а на схід, аж до берегів Червоного моря, тягнуться вершини голих скель з пісковими насипами. Довкола мертвота, ані тобі травинки, ані деревця – тиша, словом, пустеля.
І серед тієї пустелі, як стовп горіючий вірою, сповнений Божої любови, жив святий Антоній. Тут дійшов він до надзвичайного рівня мудрости – хоч єдиною його книгою було святе Євангеліє. Та чи треба більше? “Для пізнання всіх правил життя, – навчав преподобний, – вистачить святого Євангелія. Хто хоче всім серцем навернутися до Бога, того Бог сам навчить, як молитися має. Святий Дух посилає свою поміч з міри ревности до богомілля, мірою того, як сильно чоловік відчуває потребу в допомозі і бажає ту поміч отримати. Моліться якнайчастіше і якнайчастіше беріть до рук Святе Письмо”.
Один монах спитав святого Антонія, що робити треба, аби сподобатися Богові?
“Куди б не йшов, тримай завжди Бога перед своїми очима, а кожне діло роби так, щоб міг для нього знайти свідчення у Святому Письмі”, – відповів святий Антоній.
Тож не диво, що той, хто так жив, мав бути святим і до того ж “Великим” у своїх подвигах. Тому ще за життя і донині святого Антонія називають Великим. І хоч як утікав він від світу, та коли св. Церква була в небезпеці, святий Антоній, незважаючи на свій старечий вік, ішов боронити Христову віру.
Прийшов час нового переслідування християн за імператора Максиміяна. Тож святий Антоній, палаючи спрагою мученицької смерти, у 311 р. іде до Олександрії і відважно зміцнює Христову віру, не лякаючись гонителів. Однак не було згідне з волею Спасителя, щоб слуга Його пролив свою кров за віру; він потрібний був, щоб дати приклад багатьом християнам і бути провідником до досконалости. Коли втихло переслідування, святий Антоній повернувся в пустелю. Вже тоді Бог дав йому силу творити чуда, проганяти бісів, оздоровляти хворих. Боячись, щоб слава, яку він здобув своїм благочестям, не нашкодила його смиренності, він потай покинув монастир і пішов ще далі в пустелю, однак час до часу навідував братію і підтримував її своїми науками, спрямовуючи до досконалого життя.
Цей великий Божий угодник сяяв усіма чеснотами, та найбільше – смиренням. Він дуже шанував священиків і слуг Христової Церкви і просив їх про благословення. До всіх людей він ставився з якнайбільшою любов’ю, не дозволяв лишень приставати браттям з єретиками, бо казав: “Слова єретиків, як яд змії”. Аріяни, знаючи про велику славу його святости, щоб заманити до себе вірних, поширювали чутки, що святий Антоній пристав до них. Тоді преподобний Антоній, вже столітній старець, поспішив до Олександрії (близько 355 р.) і там прилюдно засудив єресь аріян. Тисячі вірних, а також поган зібралися, щоби побачити святого мужа і послухати його науки, а за короткий час його побуту в Олександрії навернулося більше невірних, як іншим часом за цілий рік.
Ще до того його слава була так велика, що сам імператор Костянтин з синами пошанував його своїм листом. А коли монахи дивувалися високій царській ласці, святий Антоній сказав: “Чого дивуєтеся? Та ж він ніхто інший, як звичайний смертний чоловік. Не дивуйтеся тому, а подивляйте, що сам Бог дав людям написані ним таблиці своїх заповідей, а через свого Сина говорив до них”. На лист царя святий відповів, давши йому добрі поради, щоб не покладався забагато на власну могутність, щоби пам’ятав про смерть і страшний суд, і милосердям намагався купити собі небо.
Коли святому Антонію було 90 літ, він узяв до своєї печери двох монахів – Макарія та Амата. Того самого року знайшов він у пустелі печеру святого Павла Тивейського, як про те вже писали. Багато великих угодників Божих відвідувало його в пустелі в різний час, приходили мудреці та погани – й усі відходили вже навернені і скріплені духом. А коли Господь Бог мав уже покликати слугу свого до себе, то об’явив йому день смерти. Відвідав святий ще раз монастирі, в яких був духовним отцем, попрощався з братією, поблагословив, заохочуючи до добрих діл. Потім повернувся до печери і на руках Макарія та Амата, з молитвою на вустах, віддав Богу душу. Сталося це 17 січня 356 р., на 105 році його життя. Тіло святого поховали згадані два монахи, згідно з його волею, в тайні і нікому не сказали, в якому місці. Аж у 561 р., за правління імператора Юстиніяна, Господь об’явив те місце, де спочивало тіло преподобного отця Антонія, і тоді його врочисто було перенесено до Олександрії і поховано в храмі святого Йоана Хрестителя.
Житіє святого Антонія Великого – це книга, відкрита для всіх віків. Святий Йоан Золотоустий повчав вірних, щоб читали житіє преподобного отця Антонія Великого, бо “житіє його не що інше, як Євангеліє Ісуса Христа, на ділі впроваджене в життя”. “Той святий Антоній, так близький апостолам, він донині живе в устах усіх”, – каже святий Йоан Золотоустий. “Він, невчений, був мудрішій від учених”, – пише святий Теодор Студит. Тож хай буде вічна слава Богові, який на віки дав через св. Антонія великий приклад досконалого життя, а також належиться честь і поклін святому, який не лишень сам зростав у досконалості, але й інших до неї провадив.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає„. Львів, Видавництво „Свічадо”, 2011
Тропар (г. 7):
Розрушив Ти хрестом твоїм смерть,* отворив Ти розбійникові рай,* мироносицям плач перемінив єси,* і апостолам проповідати повелів єси,* що воскрес Ти, Христе Боже,* даючи світові велику милість.
Тропар (г. 4):
Ревнителя Іллю наслідуючи звичаями,* за Хрестителем ідучи правими стежками, отче Антонію,* ти був жителем пустині* і вселенну утвердив ти молитвами твоїми.* Тому моли Христа Бога,* щоб спаслися душі наші.
Кондак (г. 7):
Вже більше влада смертна не зможе людей держати,* Христос бо зійшов, сокрушаючи й розоряючи сили її.* Зв’язується ад,* пророки согласно радуються,* представ Спас, мовлячи тим, що в вірі:* Вийдіть, вірні, у воскресіння.
Слава: Кондак (г. 2):
Житейську метушню відкинувши, тихо життя скінчив єси,* наслідуючи Хрестителя всяким способом, преподобний,* отож з ним почитаємо тебе, начальнику отців Антонію.
І нині: Богородичний (г. 7):
Як скарбниця нашого воскресіння* тих, що на Тебе надіються, Всепіта,* виведи з рова і глибин прогрішень,* бо Ти спасла єси винних у грісі,* родивши спасення наше.* Ти перед Різдвом – Діва* і в Різдві – Діва,* і по Різдві дальше пробуваєш Дівою.
Прокімен (г. 7):
Господь кріпость людям своїм дасть, Господь благословить людей своїх миром (Пс. 28,11).
Стих: Принесіть Господеві, сини божі, принесіть Господеві молодих баранців (Пс. 28,11).
І святому (г. 7):
Чесна перед Господом смерть преподобних Його (Пс. 115,6).
Стих: Що віддам Господеві за все, що Він воздав мені? (Пс. 115,3).
Алилуя (г. 7):
Благо є сповідуватися Господеві і співати імені Твоєму, Всевишній (Пс. 91,2).
Стих: Сповіщати зарання милість твою і істину твою на всяку ніч (Пс. 91,3).
І святому (г. 6):
Блажен муж, що боїться Господа, заповіді Його дуже любі йому (Пс. 111,1).
Стих: Сильне на землі буде сім’я його (Пс. 111,2).
Причасний:
Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Другий:
В пам’ять вічну буде праведник, злих слухів не убоїться (Пс. 111,6-7). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм і св. прп. й богоносного Антонія Великого, якого торжественну пам’ять звершуємо, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1353760315069161
о. Петро Фостик
