30 НЕДІЛЯ ПО ЗІСЛАННІ СВЯТОГО ДУХА – вузька ця дорога, що веде до неба — (Лк 18,18-27). СВЯТИХ ОТЦІВ НАШИХ АРХІЄПИСКОПІВ АЛЕКСАНДРІЙСЬКИХ АТАНАСІЯ І КИРИЛА.
Вволивши волю матерів, які просили благословення в Ісуса для їхніх дітей, Спаситель використав цю нагоду, щоби вказати людям, якими мусять стати, якщо бажають увійти в Царство Небесне: Звертаючись до своїх апостолів, що не допускали матерів і їхніх дітей до втомленого навчанням Ісуса, та й до людей, що довкола стояли, каже Іcyc: „Пустіть дітей, нехай ідуть до мене; не бороніть їм; до таких бо належить Царство Боже. Направду кажу вам: Хто не прийме Царства Божого як дитина, той не ввійде до нього” (Лк 18,16). Ця подія дала, вдасться, нагоду молодому й багатому юнакові завдати Спасителеві питання, яке являється без сумніву на устах багатьох людей, хоч, може не завжди на устах молоді, а саме: „Учителю добрий, що мені робити, щоб успадкувати життя вічне ?” (Лк 18.18). Спитаймо так само себе: чи в нас на устах було це питання, як ми ще були молодими ? Питання таке важливе, яке людям, а головно молодим, мало коли спадає на гадку, бо вони заняті питаннями про стать, про засоби проти запліднення, про зігнання плоду, не мають часу замислитися над такими серйозними і, на їхню думку, перестарілими питаннями. Вони не усвідомлюють того, до наше життя тут на землі, це не час на забави, на грішні пустощі, але радше серце приготування до майбутнього вічного життя. Можливо, що вони й не вірять у позагробове життя, або може собі його й не бажають, тому що не очікують нагороди за свою туземне життя, та й страхаються кари за нього?
Відповідь Спасителя проста: „Коли хочеш увійти в життя”, відказує Ісус, „додержуй заповіді” (Мт 19,17). А коли той запевнив Ісуса, що він це все робить від своєї ранньої молодості, що напевно було правдою, бо як каже св. Євангелія: „Ісус поглянувши на нього, вподобав собі йoгo” (Мр 10,21) й каже: „Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною” (Мт 19,21; Лк 18,21). „Почувши це той дуже засмутився, бо був дуже багатий” (Лк 18.23: Мт 19.22), Ця подія дає нагоду Христові вказати своїм учням, яка велика небезпека криється в великому людському прив’язанні до цих земних дібр: „Направду кажу вам: Трудно багатому ввійти в небесне Царство. Іще кажу вам: Легше верблюдові пройти через вушко в голці, ніж багатому ввійти в Боже Царство” (Мт 19,23; Лк 18,24с).
Дивуватиметесь напевно, чому Ісус так категорично заявляв, що багатим людям майже неможливо осягнути вічне щастя. Щоби зрозуміти глибоку правду Христових слів призадумаймось над тією правдою, що вони означають? Найперше треба вам знати, що це не легка річ бути багатим чоловіком. Що правда, деякі люди легко стають багатими успадкувавши свої маєтки від батьків або від багатих свояків. Але у їхньому випадку не легко доводиться бути багатими. Достатня людина, головно в наших часах мав дуже багато зайнять та й важко мусить працювати, щоб ті багатства при собі зберегти. Завжди мусить наглядати над тим, чи в його фабриках, крамницях, чи по його хуторах, а то й кораблях усе гаразд ? Чи його директори, урядовці й робітники справно виконують свої завдання, чи не обманюють його, марно розтрачуючи його майно. Він мусить уважно слідкувати за біржею, тобто ринком, і добре знати, які « стоки », « бонди » чи « шери » продавати, а які купувати, щоб не втратити великої частини майна. Бо, як ми самі вже були свідками того, останніми роками фірми з великими мільйонами втратили все на біржі, бо деякі в тих вартісних паперів так несподівано пішли в долину, що поробили мільйонерів крайніми жебраками.
Продуцент, тобто власник різних фабрик, мусить сам уважати й не здаватись надто на управителів своїх фабрик, щоб його продукти були завжди першої якості, інакше люди перестануть у нього купувати тай підуть собі до інших, тому що зараз в велике суперництво між фірмами, щоб утримати свої продукти на базарах і виробити собі добре ім’я серед покупців. Тож і не диво, що, будучи так дуже занятим земними добрами, багата людина не має часу займатися справами спасіння своєї душі. Крім того ще й оте зайняття побільшувати свої маєтки, нагромаджувати їх, змагатись із іншими людьми в тому напрямі, таке займаюче для деяких людей, таке цікаве, що вони, занурившись у них, забувають про всей світ. Вони відчувають велике задоволення, бачивши, як те все росте й побільшується, а воднораз же, як то з багатствами росте їхній вплив, повага й могутність між людьми. Коли ж, як бачимо, вже тій людині, що мав готові багатства, так важко зайнятись чим-небудь іншим, бо її проглинуло так дуже старання і втіха на вид своїх маєтків, то що тепер сказати про тих початківців, які щойно взялися розбудовувати свої посілості й побільшувати своє майно ? Їм треба подвійно більше як тим уже загосподарованим багачам комбінувати, потрійно більше працювати, щоб не втратити, але радше збільшити свої земні добра. Крім того оправи фінансові та й щастя, що йде разом з ними можна б порівняти до життя в джунглі. У них немає жодного милосердя, ніхто нікого в них не жалів, але кожний змагається за те, щоб побільшити своє майно й знищити, елімінувати свого суперника. Гаслом там в: „З’їдж іншого, інакше він тебе з’їсть”. Лише люди без жодних скрупулів, лише дуже сильні й без сумління чи моралі в спроможні втри матися при існування. Скоро вони трохи послабнуть або перестануть бути успішними, тоді іх негайно поглинуть інші. Отже не диво, що людина праведна, яка хоче жити згідно з Божим законом, не може змагатися з тим, які не роблять собі нічого з законів Божих чи людських. Вони навіть не думають про те, що можна, а чого не можна; їм дуже легко доводиться обманювати, грабувати, красти, а то мордувати тих, які стоять на дорозі до їхніх успіхів. Для них ціль освячує всякі, хоч би найбільш жорстокі чи найбільш погані й нелюдські засоби. Це перша причина, чому багатства с такою великою перешкодою для людини в осягненні Небесного Царства.
Другою причиною, чому багатства для багатьох є нездоланою перешкодою до осягнення вічного щастя в те, що багатства приносять з собою могутність, силу, владу, що багатії вживають часто на свою користь. Багата людина не дозволить нікому знівечити своїх планів, головно тоді, коли йдеться про побільшення його майна чи поширення ринку збуту. Вона радше вб’є чи знищить того, хто стоїть на перешкоді в осягненні наміченої мети. Разом із багатствами на багатіїв спадав також і проклін багатьох людей, які задля них потратили свої маєтки, членів родини, а то й самі потерпіли на здоров’ї задля того нерівного змагу, щоб устоятися в суперництві та й не втратити свого майна. Це правда, справедливий Господь не дозволить ніколи, щоби зло паношилось лось на світі безкарно й дуже часто кара тих багатіїв докорами совісти, хворобами тіла, нещастями в родині, втратою несправедливо загарбаного майна. Але що може їх найгіршого стрінути, так це те, що Господь приготовляє для них після їхньої смерті. Для них ще за їхнього життя, розкривається пекло своєю вогненною безоднею. Так-то могутність, що їм дав їхнє багатство, в лише прокльоном для них, а не благословенням. Та ще одна небезпека чигає на багатіїв у їхньому туземному житті.
Багатства дають багачам змогу жити розкішним, без журливим і, очевидно грішним життям. Багач, подібно як у Христовій притчі: « Про Лазаря – живе розкішним життям, дбав тільки про одне щоб догодити всім забаганкам тіла. Уживаючи так розкішного житті: він не може звертати уваги на Божий закон, бо той забороняв би йому коїти гріх. А таке грішне життя не само в собі веде тільки до загибелі, до пекла. Тому й не дивно, що Христос зі смутком заявляв: „Труд но багатому ввійти в Царство Небесне” ( М 19, 23). Трудно, бо він не має часу навіть над цим призадуматися, а крім того, занурившись у ті земні, грішні розкоші й не думав про ніщо іншого й тому ніяк не може від них відірватися.
Щоб отже відвернути юнака від тієї небезпеки, Спаситель радить Йому позбутись того всього, продаючи своє майно я роздаючи гроші бідним, бо в той спосіб запевнить собі небесну нагороду. Так-то, зриваючи недоладні зв’язки а майном, він найперше звільниться від бажання його побільшувати, бо вже не буде що побільшувати. Він тепер свій вільний час від зайнять, зв’язаних з маєтком, зможе вживати на те, щоб краще пізнавати Бога-Творця і свої обов’язки супроти Нього, як сотворіння, і таким чином, зможе Богові краще служити. Далі, позбувшись багатства, він рівночасно позбувається тієї могутності й сили, що багатства дають, тим-то й можливості шкодити іншим людям, що суперничать з ним у набуванні тих земних дібр. Урешті ж, позбуваючись маєтку, людина позбувається з ним також можливості розкішного грішного життя. А найважливійше в те, що він продаючи свої добра й роздаючи гроші бідним і нещасним людям, набуває собі добра в Отця небесного. В цьому ж бо запевняє нас Спаситель словами: „Як що хочеш бути досконалим, піди продай, що маєш, дай бідним і буде мати скарб на небі” (Mp 10,21; Мт 19,21: Лк 18,22). А той скарб на небі в справжнім добром. Його ніхто не може втратити, ніхто його не може вкрасти, ніхто й ніщо його не може знищити, цього ж бо навчав нас Христос, кажучи: „Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить і де злодії підкопуються і викрадають. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль ні хробацтво не нівечить і де злодії не підкопуються й не викрадають” (Мт 6,19; Лк 12,33).
Людина зрікаючись багатства, позбувається одночасно і того чару, який вони мають на неї. Той чар дуже небезпечний, бо він спроможний так дуже впливати на людину, що вона забуде про своє сумління, про душу та її спасіння, про моральний закон. Багатство робить з неї невільника тих земних минущих речей. Той, хто зриває недоладні зв’язки з земними добрами задля небесної нагороди, якраз ними купуе собі скарб на небі. Так ото його серце і всі його бажання звертаються в напрямі неба, як каже Ісус: „Бо де твій скарб, там буде й твоє серце” ( Мт 6,21). Тож коли вже за нашого життя тут, на землі, ми будемо старатися про небесні скарби, то там опинимось по залишенні цієї землі. Самозрозуміло, що людині не легко позбутися своїх земних дібр, свого майна, до якого так привикла і яке запевняє їй безжурне майбутнє як довго вона живе. Все-таки ця жертва стократно оплачується, бо за ті земні добра ми набуваємо собі щось значно більше й цінніше, тобто благословення Боже. Ми купуємо собі в Нього вічну нагороду, бо цим доказуємо Йому, що задля Нього ми готові позбутись таких ціннощів, якими в наше туземне добро.
о. д-р М.І. Любачівський
ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОЛОСЯН 3, 12-16.
Браття, вдягнені, як Божі вибрані, святі й любі, у щире мілосердя, доброту, смиренність, лагідність, довготерпеливість. переносячи один одного й прощаючи один один взаємно, коли б хто мав на кого скаргу. Як Господь простив вам, так і ви прощайте . Над усе це вдягніть любов, зв’язок досконалості, і нехай панує в серцях вашого світу Христа, до якого були відкликані в одному тілі, і будь-яка людина.
Слово Христа нехай у вас пробував у всьому своєму повноті: навчайтеся всякої мудрості й напоумляйте перші одних; співайте Богові з подвійною від її серця псалми, гімні та духовні пісні.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЛУКИ 18, 18-27.
У той час один чоловік приступив до Ісуса, спокушаючи його і розмовників: – Учителю добрий, що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?
Ісус озвавсь до нього: – Чому мене звеш добрим? Ніхто не добрий, хіба один Бог. Ти заповіді знаєш: не чужолож, не вбивай, не кради, не свідкуй ложно, шануй батька і матір.
Той відповів: – Все це я зберіг змалку.
Почевши те, Ісус сказав до нього: – Одного боку тобі бракує: продай усе, що маєш, і роздаю бідним, і будеш мати скарб на небі; тоді приходь іди слідом за мною.
Почесті це, той засмутився вельми, бо був дуже багатий. Глянув Ісус на цей й мовив: – Як тяжко тим, що мають багатства, вхід в царство Боже Легше пройти верблюдові крізь вушко в гольці, ніж багато входу в царство Боже.
Ті, що слухалі, сказали: – Хто ж тоді може спастися?
Він відповідає: – Неможливе в людях – можливе в Бога.
Кл. 3, 12–16. «Вдягнеться, відірвіться, як вибрані Божі, святі й любі, у серці спотутливі, доброту, смиренність, лагідність, довготерпеливість»
Часто ми «зодягнені» зовсім в інші риси, аніж ті, що називає апостол. Так, ми вважаємо, що ми віримо в Бога, визнаємо, що ми – християни, але коли ми сподіваємося, що ви будете отримувати різні грішні почуття та бажання, які є – з ними не боремось, то не можете бути любими Богові.
Відношення до співпраці, доброзичливості, розуміння, розуміння, довготерпіння – означає і ззовні, і в середньому бути інакшими від світу. Як зауваження і зовнішнім виглядом можна розпізнати ким і чи людиною, так і нашими вчителями, які – ніби вбрання, можна судити, чи ми Божі, чи ні.
Бог закликає, щоб ми впали в наше житло в християнські чесноти, щоб не тільки наші слова, а й все це життя вказувало, кому ми служимо!
Лк. 18, 18-27. «Легше пройти верблюдний крізь вушко в гольці, ніж багато входу в Царство Боже».
Чому важливо ввійти в Царство Боже? Зовсім не тому, що цей фразою Господь засуджує багатство. Знаємо з історії Церкви, скільки багатих людей робили чимало добра. Серед них добре відомий святий Миколай, котрий ми всі любимо і шануємо, поступаючи з багато родини. Йоан Золотий каже, що немає багатіх чи бідних, а лише ті, яким Господь дав блага, щоб вони ділилися цим, що потребують цих благ.
До чому все ж багато що тягне вхід до Царства Божого? Певно, тому, що ми часто вважаємо своїм особистим задоволенням причиною того, що маємо. Але якби були інші обставини в нашому житті, то ми могли б не мати цього. Багатство – це все те, що Бог мені дав, тільки Господь тим мені нагорода, а я сам свої стараннями і зусиллями цілі. І коли я усвідомлюю, що все моє добро походить від Бога, то зрозумію, що маю тільки розумним розпорядженням. Бо якщо це не моє, то я буду зобов’язаний датами звіт перед його Власником.
Кожен із нас без винятку має чималий багатій і чимось володіє. Кожне наше багатство, таланти, життєві ситуації – дар від Бога!
Владика Венедикт (Алексійчук)
СВЯТИХ ОТЦІВ НАШИХ АРХІЄПИСКОПІВ АЛЕКСАНДРІЙСЬКИХ АТАНАСІЯ І КИРИЛА.
Василій Великий називає святого Атанасія “лікарем, котрого поставив Бог для зцілення ран церковних”. Григорій Назіянзин про нього пише так: “Великий цей архиєрей, око всієї залюдненої землі, цей стовп і світильник Церкви, цей другий Предтеча Ісуса Христа, покликаний був Пресвятою Тройцею, за яку подвизався, трудився і терпів так багато, аби у Царстві небесному прийняти вінець нагороди, призначений йому за богатирський захист віри”. А сам Господь наш, Ісус Христос, об’явившись святому Пахомію (його пам’ять вшановуємо 15 травня), сказав так: “Я вибрав Атанасія яко стовп і світильник своєї Церкви. Він перетерпить від людей багато лиха і наклепів за оборону віри Христової і богочестя, та, скріплений моєю лас-кою, все здолає і буде голосити Церкві правду святого Євангелія”.
Цього подвижника Христового описуємо тут житіє, таке славне, дивне і сповнене страждань, що зворушує серце кожного і сльозу з очей витискає. Тож починаю писати з упованням на поміч небесну.
Святий Атанасій народився в Олександрії близько 298 р. Батьки його були люди заможні і богомільні, а сам Атанасій вже з дитинства відзначався великим благочестям. Маленьким часто бавився, як то і наші дітки вміють, у священика. Хлопчина привернув на себе увагу святого Олександра, єпископа Олександрійського, і той взяв його до себе, сам навчав його, а пізнавши, що Божа ласка спочиває на цьому юнакові і наділила його великою мудрістю та надзвичайними чеснотами, висвятив його на диякона. Коли ж аріянська єресь підняла голову і почала ширитися, а сам Арій (був він олександрійським священиком і став навчати, що Ісус Христос не є рівний Богу Отцю, що Він є створінням, як усі інші люди) здобував усе більше й більше прихильників, навіть серед єпископів, тоді скликано було Вселенський собор у Нікеї (325 р.). На той Собор святий Олександр узяв зі собою Атанасія, свого диякона. Цей молодий слуга Божий, тут, посеред зібраних наймудріших святителів Церкви (числом 318), відзначився такою мудрістю, знанням Святого Письма і такою ревністю в обороні Христової віри, що, за словами святого Григорія Назіянзина, “виявився першою особою Собору”. Йому також приписують укладення Символу віри (Вірую в єдиного…), який на Соборі було затверджено. Арія і його прихильників відлучено від Церкви, виклято, а імператор Костянтин Великий вигнав його поза межі держави.
Невдовзі після цього святий Олександр помер (за одними джерелами, через п’ять місяців після Собору в Нікеї, за іншими – в 328 р.), а перед смертю всьому клиру оголосив, що, згідно з Божою волею, патріярший олександрійський престіл має зайняти молодий літами Атанасій. Не помогло те, що Атанасій утік з міста, бо вважав себе недостойним тієї чести, його знайшли і настановили патріярхом Олександрії.
А яким він був пастирем свого стада, про це оповідає нам святий Григорій Назіянзин так: “Він був перший серед усіх, не через свою високу гідність, а своїми чеснотами, хоч уважав себе останнім, бо в його серці панувало надзвичайне смирення. Був він добротливий, лагідний, милосердний, приязний і доброзичливий у бесіді, та ще доброзичливіший у ділах своїх, виглядав як ангел і навчав усіх своїм прикладом, так, що словами вже не мав потреби багато вчити. Невтомний у нічному чуванні і співанні псалмів, він молився і постив так, немовби був чоловіком без тіла. Був він опікуном засмучених і опечалених, опорою слабких, учителем і провідником молоді, отцем бідних і сиріт, про який найбільше дбав”. Це слова святого Григорія.
Та при цьому він був правдивим світилом Церкви. Громом своєї науки він вражав аріян, особисто відвідував єпископства, що перебували в його патріяршій владі, навчав, провадив до Бога і правди, скріплюючи Христову віру. Тож аріяни знали, що цей єпископ – їхня найбільша перепона й усю свою лють вони спрямували проти нього. Якимось чином вони зуміли виклопотати в імператора Костянтина, щоб той дозволив Арію і вигнаним разом з ним владикам-єретикам повернутися до Царгорода, де Арій підступно і фальшиво заприсяг перед імператором, що він визнає всі рішення Собору в Нікеї. Аріяни, особливо ж виклятий єпископ Никомидійський Євсевій, що також повернувся з вигнання, стали очорнювати перед імператором святого Атанасія, бо той рішуче заявив, що ніколи не прийме єретика Арія до церковної спільноти, про що написав також і самому імператорові. Тоді аріяни стали прилюдно оскаржувати Атанасія перед цісарем, ніби-то він наказав не допускати одного священика до Служби Божої, престіл розвалити і поламати чашу, а далі, що тяжко согрішив, бо збезчестив одну, Богу посвячену дівицю, і що вбив священика Арсенія, а праву руку покійника вживав до чарів (руку покійника, після їх злобної бесіди, удалося їм дістати, наклепники справді показували засушену людську руку, ніби то була рука Арсенія). Імператор засумнівався і скликав (334 р.) єпископів, щоб розсудили ту справу.
Аріяни постаралися, щоб на той суд прибуло якнайбільше їхніх прихильників – і так сталося. Спочатку всі з’їхалися до Кесарії Кападокійської, а звідти перебралися до міста Тиру. Все тут було налаштоване проти святого Атанасія, бо його вороги уміли добре готувати підступи, вони навіть перетягнули на свій бік царського намісника.
У супроводі 49 владик Єгипту, душею йому вірних, став Атанасій перед тирським зборищем. І тут виявилася вся злоба наклепників. Бо з’ясувалося, що той, кому святий Атанасій заборонив правити Службу Божу, був звичайним обманщиком, і не мав жодних свячень. Коли ж перед судом стала одна грішниця і почала зводити наклеп на патріярха, тут перед неї вийшов один священик на ім’я Тимотей, і сказав: “Як ти смієш мене оббріхувати, скажи, де бачила ти мене і коли?” А вона, думаючи, що то святий Атанасій, закричала: “Так, то ти звів мене з дороги чесноти, саме ти!” – і назвала місце і час, коли це сталося. Тоді-то як сонце засіяла невинність святого Атанасія.
Однак аріяни стали всім показувати руку ніби-то Арсенія і звинувачувати Атанасія у вчинені вбивства і в чарах. Святий запитав, чи хтось особисто знав Арсенія, і таких знайшлося багато. Тоді ввійшов сам Арсеній, а святий Атанасій сказав: “Ось Арсеній, а тут дві його здорові руки, третьої хіба не мав!” (Арсеній, з намови аріян, довго переховувався, та коли почув, у чому аріяни звинувачують святого Атанасія, то совість його прокинулася і він сам прибув до Тиру, щоб дати правдиве свідчення).
Викриті на брехні аріяни так розлютились, що хотіли на місці вбити Атанасія, і ледве царська сторожа врятувала його. Святий Атанасій зразу ж виїхав до Царгорода. Однак зборище аріян, попри докази невинности, оголосило його винним в усіх тих звинуваченнях, і кинуло на нього клятву. Імператор, неправдиво поінформований, повірив наклепу – однак хотів сам розсудити справу і наказав, щоб усі, зібрані в Тирі (а всі вони поїхали були на освячення церкви в Єрусалим), стали перед ним, а він сам учинить суд. Однак аріяни боялися того суду і вислали до Царгорода лишень Євсевія з Никомидії та іншого Євсевія з Кесарії, а також двох аріян Урсакія і Валента, й інших владик-єретиків, а ті схилили імператора на свій бік, обмовили святого Атанасія, що він водиться з ворогами царя, що закликає не платити податків, загарбує собі добро монастирів, і що він учинив злочини, в яких звинувачували його в Тирі. Неправда взяла гору, імператор вислав святого Атанасія на вигнання до міста Трир у Галії. Було це 335 р.
Єретики ликували. Тепер вони хотіли конче заволодіти патріяршим престолом в Олександрії, та імператор цього не дозволив. Бо, мусимо зазначити, цісар сам був найліпшим сином Христової Церкви і відкидав єресь, а нещастя було лишень в тому, що він повірив аріянам, котрі перед ним казали, що є найліпшими християнами і в нічому не противляться науці святої Церкви. Хто ж міг відкрити очі цареві, якщо аріяни не допускали до нього жодного з оборонців Христової віри й усіх перед ним обмовляли?
А святий Атанасій на вигнанні жив ангельським життям і молився Богу, щоб Він послав своїй Церкві мир, щоб подолав диявольську єресь, щоб правда перемогла і всюди було одне стадо й один пастир. У тому часі святий Антоній пустинножитель, про святе життя якого ми вже розповідали, писав листи до імператора в обороні невинного Атанасія, та цар, впавши в блуд, відписав, що: “Атанасій – то чоловік зухвалий, гордий, неспокійний і бунтівник”. От до чого призвела брехня аріян безбожників. Однак перед своєю смертю імператор відкликав з вигнання святого Атанасія (Костянтин помер 22 травня 337 р.). Та аж через рік повернувся святий ісповідник і страждальник до Олександрії, було це вже за правління Констанція (сина попереднього імператора), явного прихильника аріян. І ось знову пастир повернувся до свого стада, а народ і вірне Церкві духовенство сльозами радости привітало великого переможця неправди і єресі.
Треба тут зазначити, що Арій на той час уже помер. А сталося це так. Після вигнання святого Атанасія, Арій повернувся до Олександрії і конче хотів, щоб його тут прийняли як священика до числа вірних. Однак священство і вірні спротивилися тому. Справа ця потрапила до імператора Костянтина Великого, котрий ще тоді жив, а той наказав Арієві прибути до Царгорода і тут публічно боронити свою науку перед усім духовенством. Аріяни вже наперед тішилися, бо Арій був гладкий у бесіді, а той, кого вони найбільше боялися, святий Атанасій, був на вигнанні. Тоді-то єпископ царгородський святий Олександр став так молитися: “Господи, якщо наука Арія має бути визнана правдивою, і його слід прийняти до святої Церкви, то не дай мені діждати того дня, візьми мене до себе; а якщо ж він єретик, у що я і всі сини Христової Церкви віруємо, то нехай Арій не діжде того дня!” І наказав єпископ усім вірним упродовж семи днів молитися і постити. Прийшов день, коли Арій мав боронити свою науку; аріяни вели його через місто і вже наперед тішилися. Та нараз Арієві стало зле, він відійшов убік, і тут всі нутрощі з нього вилетіли, і той, хто “роздер ризу Христову”, єретик Арій, загинув наглою, плюгавою смертю. Бог є довготерпеливий, однак меч Його кари завжди досягне грішника. А на Арію бачимо, що яке життя, така і смерть.
Та повернімося до святого Атанасія. Щойно він прибув до Олександрії, як аріяни, яких смерть Арія не навернула, а тепер ще й за своєю спиною вони мали імператора, стали знову нашіптувати проти нього, звинувачувати його в тому, що й раніше, і навіть написали до папи Юлія І (337-352), щоб викляв його. Папа запросив святого Атанасія до себе, а також наказав його наклепникам прибути до Риму, бо хоче сам розсудити справу. А коли Атанасій прибув до Риму, його прийняли тут з найбільшими почестями. Святий розповів, як у Тиваїді десятки тисяч пустинножителів проживають у постах і молитві, оповів життя святого Антонія, оповів про суворе й ангельське життя дів, посвячених Богу, – і всі дивувалися великим чудам Божим і бажали наслідувати таке благочестиве життя.
Даремно чекав святий Атанасій в Римі на своїх наклепників, вони боялися правдивого суду і не прибули до папи. Натомість зібралися на зборище в Антіохії і тут відсторонили Атанасія від патріяршого престолу, а на його місце призначили безбожника Григорія Кападока (341 р,). Тимчасом Атанасій, не діждавшись у Римі своїх наклепників, повернувся перед Пасхою до Олександрії. Та невдовзі прибув сюди і Григорій, і з допомогою війська хотів зайняти олександрійські церкви. Помагав йому в тому намісник Филягрій. Він зібрав великий натовп жидів і поган і наказав їм грабувати церкви. На саму Велику п’ятницю й у Великодню неділю натовп поган і найбільших ворогів Христа, жидів, кинувся на Божі храми і став їх зневажати, сплюга- вив святині, насилував і до нага обдирав Богу посвячених дівиць, пограбував святі посудини, і шукав усюди святого Атанасія, щоб його вбити. Багато вірних тоді убили і поранили, багато вкинули до в’язниці.
І знову Атанасій змушений був утікати, тепер до Риму. Однак спочатку він видав пастирське послання до всіх вірних, де описав страждання святої Церкви і наказав, щоб ніхто не дався зловити себе на єретичні приманки. В Римі папа Юлій І прийняв страждального патріярха, зібрав тут понад 50 єпископів і привселюдно проголосив невинність святого Атанасія. Констанцій погодився на те, щоб скликати великий собор до міста Сардикії (нинішня Софія в Болгарії) у 343 р. На заклик папи Юлія з’їхалося там багато єпископів, приїхало також 80 ворогів Атанасія. Та вони побачили, що тут не вдасться неправдою воювати і що чекає їх тут осуд і викляття, тому заявили, що не візьмуть участи в соборі, і від’їхали всі до Филипополя, де зібралися лукаве, безбожне і злодійське зборище. На Сардикійськім соборі всі однодушно визнали невинність святого Атанасія і кинули клятву на аріян, а папа повідомив про де весь християнський світ і відправив до імператора Констанція послів.
А зібрані в Филипополі аріяни, Як би на глум правді, з нечуваним блюзнірством усунули Атанасія від престолу, визнавши його винним в усіх закидах, в яких звинувачували його ще в Тирі. Тут уже губиться людський розум, коли бачимо, що неправда, підлість і злочин наклепників могли зайти так далеко. Правда, за ними стояв Констанцій; він наказав, щоб в Олександрії пильнували всі ворота міста, а якщо б святий Атанасій повернувся, убити його на місці. Однак для брата імператора, Консти, це вже було занадто, він написав Констанцію, що якщо той не визнає рішення собору і не поверне назад до Олександрії святого Атанасія, то він, Конста, піде на нього війною, а військо і кораблі вже були готові до походу. Імператор налякався, бо він саме воював із персами, тому покликав до себе Атанасія і заприсяг, що вже ніколи не виступить проти нього, і відіслав його з почестями до Олександрії, написавши до всіх вірних листа, в якому їх вітає з великим для них щастям, поверненням їхнього пастиря, якого сам Бог їм дав!
Не мені описати ту радість і захоплення, з якими вірні вітали святого Атанасія. Сам він так про це пише: “Скільки то дівиць з нагоди того торжества посвятило Богу своє дівицтво. Скільки юнаків вибрало пустинне життя. Скільки то батьків упоминало дітей своїх, щоб спрямовували своє життя до найбільшої досконалости. Скільки вдів і сиріт, що ледь животіли, разом отримали певні достатки, бо люди роздавали майно своє Христа ради. Усе життя міста спрямовувалося до чеснот, так, що кожен дім здавався церквою”.
А найбільшою радістю для святого Атанасія було те, що багато його противників (зокрема два єпископи, Урсакій і Валене, ті, що так ворогували проти нього), прилюдно навернулися і визнали, що невинно очорнювали владику. Повернення Атанасія припадає на 346 рік. Аріяни трохи притихли, та ненадовго. Коли 350 р. Конста помер, а Констанцій став єдиним володарем цілої держави, аріяни знову підняли голову. Після Юлія І папою став Либерій (352-366). Імператор Констанцій 353 р. скликав арелатський, а 355 р. медіолянський лжесобори, і на обох наказав усунути Атанасія від престолу, забувши, як клявся йому кілька літ тому, що ніколи не виступить проти нього. В обороні Атанасія стали папа і багато владик, і тоді імператор засудив їх на вигнання. Папа Либерій переховувався в околиці Риму аж до смерти Констанція. У 356 р. імператор явно виступив проти святого Атанасія, а вночі 9 лютого царський воєвода Сирин вдерся з військом до церкви святого Теони, де патріярх служив всеношну. Сталося велике замішання, багатьох було убито, а святого Атанасія, який горів спрагою мучеництва і не хотів утікати, священики силою вивели його через бічні двері. Імператор задумав убити святого і той мусив переховуватися в пустелі Тиваїди, де в убогості та нестатках скитався з місця на місце. Та при цьому він уже провадив не людське життя, а справді ангельське. Тут написав він сповнені глибокої мудрости свої письма і послання, натхнені Святим Духом, неоціненні для Христової Церкви і страшні для противників святої віри. І тут, в пустелі, проживав він аж до смерти безбожного Констанція, який помер, не покаявшись, 3 листопада 361 р.
Наступником Констанція став Юліян Відступник, ворог усього, що християнське, той самий, що зрікся Христової віри і хотів наново запровадити поганство. Він покликав усіх владик, яких Констанцій засудив на вигнання, бо казав, що через це почнеться в Церкві нова сварня між вірними і єретиками, а через сварню християнство впаде і поганство візьме гору. Не встиг святий Атанасій повернутися до Олександрії, як ціле пекло знову повстало проти нього. І через рік після повернення він знову мусив утікати, бо Юліян напосівся на його життя. Невеличкий корабель мав його завезти Нілом до Тиваїди, та гонителі пустилися за ним навздогін. Побачивши корабель, що їх переслідував, святий велів повернути своє судно і йти проти течії, назустріч катам.
“Не бачили ви де Атанасія?” — спитали переслідувачі, коли обидва судна порівнялися. “Мав би недалеко бути, – відповіли гребці, що перевозили святого, – бо ось недавно туди плив. Здоганяйте, і може зустрінете!”
Так-то спаслося судно, бо вороги помчалися далі. І знову пустеля прийняла святителя, і тут він переховувався аж до смерти (26 липня 363 р.) цісаря відступника. На троні після нього сів справедливий імператор Йовіян, він покликав святого Атанасія, щоб той повернувся до Олександрії, а потім попросив його приїхати до нього в Антіохію, де прийняв святого з найбільшими почестями.
Однак не довгим було правління доброго імператора, він помер 17 лютого 364, а на його місце прийшов цар Валентіян, котрий владу над Сходом передав своєму братові Валенту, ревному аріянинові. Перші три роки його правління були спокійні, а в 367 р. він велів вигнати святого Атанасія з Олександрії, і патріярх чотири місяці переховувався в гробівці свого батька. Та тепер уже в обороні свого пастиря став олександрійський народ і пригрозив, що повстане проти імператора зі зброєю в руках, і переляканий цар урочисто заявив, що ніколи не виступить проти святого Атанасія.
Тепер святий Атанасій міг спокійно сісти на своєму престолі, який п’ять разів мусив полишати і п’ять разів повертався. Він зайнявся направою життя своєї пастви, котра в часі переслідувань багато натерпілась, став навертати грішних і єретиків, продовжив писати свої пречудесні послання. А Бог дав мир його церквам, хоч то був час, коли аріяни на цілому Сході лютували і гнобили Христову Церкву.
Велика дружба поєднувала Атанасія з Василієм Великим. Важко було б знайти таких Божих мужів, які б більше спричинилися до оборони Христової віри, ніж святий Атанасій і святий Василій. Вони часто переписувалися, а приязнь та була для Атанасія великою насолодою посеред років страждань, які він пережив у своєму житті. Тепер, коли настав мирний час, святий Атанасій з подвійною ревністю посвятився молитві і жив для своєї пастви, тілом на землі, але духом у небі.
І так провадячи святе життя, в молитві і добрих ділах, прийшов день його кончини. Великий слуга Божий спочив навіки 2 травня 373 р. Його мощі було перенесено в Царгород. А пам’ять про його чесноти триває віки і до кінця світу всі величатимуть його ім’я.
Тропар, гл. 3:
Ділами православ’я возсіявши, погасивши все злослав’я переможцями побідоносними були ви, благочестям все збагативши, церкву вельми прикрасивши, достойно зустріли Христа Бога, Який дарує нам велику милість.
Кондак, гл. 4:
Найвеличніші святителі благочестя і сміливі захисники церкви Христової, охороніть усіх, які співають: спаси Щедрий тих, що тебе почитають.
І. Я. Луцик, „Житія святих, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
Тропар, глас 1:
Хоч камінь запечатали юдеї* і воїни стерегли пречисте тіло твоє,* воскрес Ти, тридневний Спасе,* даруючи світові життя.* Ради цього сили небесні взивали до Тебе, Життєдавче:* Слава воскресенню твоєму, Христе,* слава царству твоєму,* слава промислові твоєму,* єдиний Чоловіколюбець.
Слава: Кондак, глас 1:
Воскрес Ти як Бог із гробу у славі* і світ із собою воскресив,* і людське єство як Бога оспівує Тебе,* і смерть щезла.* Адам же ликує, Владико,* і Єва нині, від узів ізбавляючись, радується, взиваючи:* Ти, Христе, той, хто всім подає воскресіння.
І нині: Богородичний, глас 1:
Коли Гавриїл звіщав Тобі, Діво: Радуйся,* – з голосом воплочувався Владика всіх* у Тобі, святім кивоті, * як рік праведний Давид:* Явилася Ти ширша небес,* що поносила Сотворителя твого.* Слава тому, що вселився в Тебе,* слава тому, що пройшов із Тебе,* слава тому, що визволив нас Різдвом твоїм.
о. Петро Фостик
