НЕДІЛЯ ПІСЛЯ ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА. ОТЦІВ ШЕСТИ ВСЕЛЕНСЬКИХ СОБОРІВ.
У тяжкі для Христової Церкви часи, зокрема, коли ширилися єресі, Церква скликала Вселенські Собори;патріярхи, митрополити, єпископи та інші уповноважені ними духовні особи з’їжджалися на наради, за прикладом святих апостолів, які скликали в Єрусалимі нараду, звану також Собором. Якщо такий Собор, скликаний Римським папою, під його або його представників проводом, вирішував щось у справах віри, тоді те рішення називалося догматом, тобто непомильною правдою, що зобов’язує всіх вірних під тяжким гріхом. Це означає, що кожен, хто такий догмат відкидає або піддає сумніву його правдивість, тяжко грішить;а якщо при цьому свою хибну думку проголошує публічно, то підпадає під церковну анатему. Собори, на яких вирішувалися найважливіші церковні справи, називаються “вселенські”, тобто всесвітні. Згідно з навчання Христової Церкви, в нарадах Вселенських Соборів співдіє Святий Дух, як був Він і з апостолами, що зібралися на своєму Соборі. Оголошуючи рішення свого Собору, вони сказали:“Подобалось бо Святому Духові й нам…” (Ді. 15, 28), тобто Святому Духові й апостолам сподобалося саме так, а не інакше вирішити. Рішення Собору завжди мали бути затверджені папою Римським.
Соборами називаємо також і менші зібрання єпископів якогось краю для вирішення питань помісної Церкви;ці собори не мають такої ваги, як Вселенський Собор, і їх рішення не можуть бути догматом. Вони називаються помісні, а їх рішення також мають бути затверджені Римським папою.
Свята Церква нині святкує пам’ять перших шести Вселенських Соборів.
Перший Собор був скликаний до Нікеї у 325 р. А оскільки Христова Церква почитає його пам’ять 28 травня окремою службою, то його перебіг ми описали у цей день. На ньому був прийнятий догмат, що Ісус Христос є істинним Богом, й усталено Символ віри аж до науки про походження Святого Духа.
Другий Собор був скликаний до Царгорода 381 р. проти єресі Македонія. Тут доповнено Символ віри. Докладний перебіг цього Собору ми подали 22 травня, бо Церква вшановує його окремою службою у цей день.
Третій Собор відбувся в Ефесі 431 р. проти єресі Несторія. Прийнято догмат про єдність двох природ в Христі – Божої і людської – та визнання Пресвятої Діви Богородицею.
Четвертий Собор (451 р.) в Халкедоні засудив Євтихія. Прийнято догмат, що Ісус Христос є істинний Бог та істинний чоловік;в Ісусі Христі треба визнавати дві природи, які співіснують “незмішано, нероздільно, невіддільно і незмінно”.
П’ятий Собор відбувся в Царгороді 553 р. Він затвердив рішення Халкедонського Собору і засудив монофізитів, прихильників єресі Євтихія, яких підтримували цісарі Зенон і Юстиніян, що хотіли погодити науку Христової Церкви з єретичними блудами і самі впали у великий блуд.
Шостий Вселенський Собор відбувся в Царгороді 680 р. проти єресі монотелитів, які навчали, що Ісус Христос мав лиш одну волю – Божественну – і одне ділання. На Соборі прийнято догмат, що “в Ісусі Христі були дві волі і дві дії (енергії) нероздільні і незмішані, так, що людська воля не противилася Божій волі, але завжди їй корилася”.
Пам’ять цих шести Вселенських Соборів Христова Церква вшановує сьогодні. У них брали участь великі святі і світила Церкви – люди, що багато терпіли за правду, нам і всім вікам на науку, що краще дати вирвати собі з грудей серце, але віру – ніколи.
Народ звільна пізнавав Ісуса Христа, люди ходили за Ним, шукали, відчували у серці щось особливого, коли слухали Його, навіть погляд Його очей вносив загадковий спокій та наповнював позитивною енергією серця присутніх. Спаситель переходив з місця на місце, навчав, виганяв злих духів, різним способом допомагав зболілому та убогому народові. До нього підходив сотник, який просив про оздоровлення слуги (пор. Мт 8,5), і старшина синагоги Яір падав у ноги Ісусові, прохаючи зцілення для своєї дочки (пор. Мр 5,22). Хоч вона померла, Ісус воскресив її та живу-здорову віддав батькам. Ісус, мабуть, знаходився в околиці Капернауму, коли Його доганяли два сліпці. Невідомо, чи вони самі прямували, чи хтось провадив сліпців за Христом, бо вони довідалися про Нього й голосно кричали: «… Помилуй нас, сину Давидів!» (Мт 9,27). Ісус не заперечував цій назві – Він походив з роду Давида – лиш запитав їх, чи вони увірені в тому, що Він може повернути їм зір. Ті не сумнівалися, відразу відповіли позитивно, з великою надією на Його милосердя. Син Божий нічого не чинив, лише доторкнувся їхніх очей та сказав, щоб сталося так, як вони вірять. Зір відразу повернувся, навіть не потрібно було реабілітації очам на світло, бо вони постійно перебували у темноті. Звичайно, що їхня радість була неописанна, виривалася назовні, та з усіма, кого зустрічали, ділилися великим щастям, яке дарував їм Христос. А Ісус розпорядився, щоб вони нікому не розповідали. Вони ж не обіцяли тримати мовчанки про оздоровлення, а Він не вимагав у них цього, бо знав, що вони не зможуть таїти такої радості! Можливо, цими словами Господь бажав учити всіх, щоб не чинити доброго діла задля отримання похвали?! Але як вони могли це тримати в тайні? Бо, коли були незрячими, багато осіб знали про це, а тепер бачать і не потребують допомоги інших у тій царині? Такого неможливо втаїти! Мабуть, Ісус тією манерою навчав, що Він не чинить добрих діл, щоб отримати похвалу, лише виконує волю Небесного Отця, і вказував, що й нам необхідно подібно поступати. «Отак і ви, як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити» (Лк 17,10). Ці двоє так успішно розповідали про діла Ісуса, що чутка про Нього розходилася по усій країні. Слід нам усім голосити всюди славу Божу: думкою, словом та ділом. Згодом Ісус прогнав біса, який зціпив уста людині – такого оздоровлення люди не бачили ніколи. Народ вбачав в Ісусі політичного месію, месника «… хто має визволити Ізраїля…» (Лк 24,21), а до усього Він ще й цілитель, та панує над злими духами. Такого вождя люди очікували й сприймали, але не того, кого розп’яли на хресті й, на думку народу, їхні мрії розвіялися?! А Господь прийшов і визволив не лиш ізраїльський народ від панування зла, але усій народності світу дарував духовну свободу. І ми вдячні Господу, що береже нас від зла, дарував нам зір духовний та зір очей, і те, що маємо розв’язаний язик, щоб прославляти Його святе ім’я. Бажаю усім нам словами святого апостола Павла: «Щоб ви однодушно, одними устами славили Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа» (Рм 15,6)!
Сьогодні пам’ять святих Отців шести Вселенських Соборів. Рішення таких Соборів потверджує Святіший Отець, Папа Римський. Вони скликаються для вирішення різних поважних питань, над якими роздумують патріархи, єпископи, священники та запрошені на Собор особи… На шести перших Соборах розглядали питання віри, ствердили, що Ісус Христос – правдивий Бог, було проголошено Символ віри, також науку про походження Святого Духа, усували єретичні науки, тобто хибні та підступні вчення, які отці Церкви великою більшістю голосів засуджували. На одному із Соборів пресвяту Діву Марію проголосили Богородицею;також, що Ісус мав дві волі: Божу та людську, які не противилися одна одній. Собори вирішують важливі питання, а шість перших Соборів відбувалися тоді, коли Церква не була поділена, бо перший – відбувся 325 року, а шостий – 680, відомо, що розділення вірних Церкви мало початок 1054 року. Дякуймо Господу за те, що належимо до єдиної, святої, соборної, апостольської Церкви!
Ласкавим словом згадаю святих Володимира та княгиню Ольгу, іменем яких названа ця святиня, у якій заносимо до Господа наші моління. Князь Володимир був вдалим завойовником. Він з’єднав усю Русь, пішов війною на Польщу, здобув Червону Русь, покарав В’ятичів та Радимичів, покорив ятв’ягів, переміг болгар над берегами Волги й Ками, і сильний, як лев, повернувся у Київ. Його виховувала бабуся Ольга, яка була доброю християнкою й багато йому розповідала про Бога та вічне життя. Цей невтомний завойовник дозрівав духом, переконався, що володіння навіть великим краєм не гарантує спокою. Дух – не тіло, бо він рветься до Бога, а братовбивчі та завойовницькі війни означають гріх, який тривожить і гнітить душу. Князь шукав Бога, непокоївся духом і Господь благословив йому стати християнином та спонукати до хрещення народ Русі. Історія його життя складалася по-різному; він був охрещений у церкві святого апостола Якова 988 року корсунським єпископом, приймаючи ім’я Василій. Згодом, був повінчаний з грецькою цісаревою Анною. Коли повернувся у Київ, порадився з боярами й приступив до хрещення руського народу. Ця дата зафіксована 1 серпня 988 року юліанського календаря, яку ми святкуємо кожного року 14 серпня, як спогад дня хрещення Русі. Князь Володимир дуже змінив своє життя після святого хрещення, став благородним ягням, позбуваючись вдачі жорстокого лева. І очевидно, віра Христова поширювалася на землях, якими володів святий Володимир, що охоплює й наші дні в Україні.
Свята Ольга, правнучка Гостомель, правителя Новгорода, мешкала у Либуті коло Пскова. Князь Ігор одружився з нею 903 року. Дехто твердить, що вона – болгарська княгиня з міста Плиск. Існують інші здогади, що вона походила з Пліснеська, що коло Золочева, недалеко села Підгірці. Князь Володимир ішов війною проти великого на той час міста Пліснеськ і завоював його, здається, за другим разом, спаливши місто дощенту..? Там тепер провадяться розкопки і є поховання, християнські цвинтарі, бо усі похоронені головами в один бік, щоб піднятися на зустріч воскреслому Господові. Є також кургани, поганські поховання. Достеменно ще не відомо походження святої Ольги. Відомо, що князя Ігоря було вбито, і вона перейняла керівництво краєм… Згодом передала уряд в руки Святослава. Охрестилася в Царгороді, а хрестив її патріарх Полієвкт. Прийняла ім’я Олена, в честь святої Олени, матері князя Константина Великого. Практикувала християнські чесноти, чинила діла милосердя. Ольга наздоганяла те, що попередньо втратила за життя, словом, боролася за щасливе життя, пам’ятаючи, що життя – це не вакації, а боротьба за небо!
Святі рівноапостольні Володимире та Ольго, виблагайте у Господа навернення нашого народу до віри в правдивого Бога, миру в Україні та зниження пандемії до нуля!
Слово Митрополита Львівського у неділю Отців шести Вселенських Соборів -+Ігор Митрополит Львівський
СУМЛІННЯ – БОЖИЙ ПРОВІДНИК НА ДОРОЗІ ДО НЬОГО
На дорозі до Капернауму зустріли Ісуса два сліпці й ішли за ним, кличучи:
„Змилосердись над нами Сину Давидiв” (Мт 9,27).
Тому що сліпота це дуже важкий хрест, особливо сліпота від уродження, тi два сліпці були дійсно гiднi милосердя. Ми, що маємо здорові очі, не можемо навіть уявити собі того страждання, що його переносять сліпці. Все їхнє життя проходить у темряві, якої не розяснює навіть найменший промінчик сонця. Темрява – це, за словами самого Христа Господа, в одною з кар пекла, що вічно мучитиме грішників. Так бо каже Спаситель:
„а сини Царства будуть вкинені у темряву кромішню, де буде плач і скрегіт зубів” (Мт 8,42).
Призадумаймось на одну мить над терпіннями сліпої людини. Вона охоплена темрявою усе своє життя, і навiть не має уявлення, що це в світло чи сонце. Вона не знав краси місячної літньої ночі, нi небозводу засіяного безліччю мерехтливих зірок. Сліпа людина не може собі уявити, що це в барва та колір, що це е гра прерізних барв та їхніх відтінків. Їй чужими є вiддаль, яку розумiв кожний зрячий чоловік, або краса різних предметів, рослин, квітів чи звірят, птаства чи риб. Тому що небозвід, зорі, місяць чи сонце е поза спромогою його сприймання, він про них навiть уявлення не може мати.
Сліпий чоловік це дійсно нещасна істота, бо він не може пізнати и оцінити краси довколишнього світу. Йому незнані обличчя його батьків чи рідних, приятелів чи сусідів. Для нього люди чи предмети це лише сума сприймань його дотику, тобто шорстких чи гладких площин, гостро-гранних чи округлих, теплих чи холодних; а ті не можуть віддати йому краси предметів тварин чи людей. Сліпий чоловік не може легко и без труду порушуватись, тому що йому невиднi тi всi перешкоди, які сто ять на його дорозі; тому й не диво, що він дуже легко може спотикнувшись на них зранити себе, а то й навіть забитись. Так то дійсно правда; сліпий чоловік – це нещасна істота, яка потребує помочі, піклування добрих людей, щоб могти жити в цьому світі.
З другого ж боку, щасливими є ті люди, яких Господь обдарував здоровими очима, добрим змислом зору. Їм бо в доступною краса, могутність і велич цього зовнішнього світу, що до певною міри вiдзеркалює безмежну красу, всемогутність Творця й обявляє людям незглибиму мудрість Божої Iстоти, яка з нічого той пречудний світ привела до існування, до життя. Господь обдарував нас зором, щоб ми могли подивляти діло Його Божих рук – оцей видимий всесвіт і, за його допомогою до ходити до пізнання Творця всього, що існує, тобто до пізнання його, нашого Бога й нашого небесного Отця. Але поза цим видимим, пречудним світом існує ще невидимий, духовий світ, а його дав нам Господь пізнати за посередництвом очей нашої душі, що ним с наше сумління. Як очі тіла допомагають нам пізнати красу світу змислового, так і сумління допомагає нам пізнавати красу чеснот, добрих діл, тобто надприродний, духовний світ. Воно дав нам змогу бачити дорогу, яка веде до Бога, до нашої остаточноï мети, воднораз же вказує на перешкоди, які доводиться нам на тій дорозі до Бога зустрічати. Наше сумління, порівнюючи Божі заповіді й нашу поведінку супроти Бога, негайно повідомляє нас, чи ми поводимось як повинні, чи може прогрішуємось й отак сходимо на манiвцi. Бо Господь Бог дав нам своï заповіді на те, щоб нас провадили упевнено й безпечно до Нього. Подібно и Церква свята, Божа заступниця тут, на землі, дав нам свої приписи, тобто церковні заповiдi, а крiм того Христові поради й ними також помагав нам триматися властиво дороги й уникати всіх стежок, якi нас вiд Бога відводять. Щось подібно, як наші очi тiла вміють читати дороговкази і завдяки їм непомильно прямувати до місця, яке ми собі намітили; так само й наша совість уме читати ті дороговкази Божі й церковні й за їхньою допомогою дійти до нашої остаточної мети – до Бога.
Так воно є, наша совість чи сумління в нашим провідником, що його нам Господь Творець призначив у нашій туземній мандрівці й коли ми беззастережно віддамося її проводові, ми напевно не поблудимо, але дійдемо до Бога й нашого вічного щастя. Крім того наша совість знає різні перешкоди, які стоять на нашій дорозі. Вона з попереднього досвіду знак також, як їх уникати і як із покус робити засоби набування більших заслуг перед Господом. Перед спокусами вона звичайно остеpiгає нас, вказуючи, яким лихом для людини може стати гріх, а перед усім гріх важкий. Повчає, що ті розкоші, які нам спокуси обіцяють, звичайно не сповняються, а навіть коли їх доведеться нам зазнати, то вони ніяк не оплачуються, бо за них зараз же треба дуже дорого платити. Найперше тому, що рівночасно з тією каплиною розкоші чи щастя, що його спокуса нам обіцяє, Господь зв’язує цілий ряд терпінь, тобто неспокою, страху, відрази и болю. Досвідчена переживаннями наша совість, пригадує нам, скільки то разів спокуси нам обіцяли щастя й ні коли до того щастя не довели. Та й замість нього ми почувались ще біль ще нащасливими, бо не тільки не зазнали вдоволення, але ще й, крім того, мусіли терпіти докори сумління, неспокій, обридження. Ба що більше, совість приводить нам на гадку те, що станеться після смерти, яка може до нас прийти кожної хвилини й покликати перед Божий страш ний суд. Представляє нам яскраво нашу безпорадність, коли б ми так з гріхами важкими явились перед нашим страшним Суддею й не мали нічого на нашу оборону. Пригадує страшний сором, який буде палити нас тоді, коли так з гріхами стоятимемо на посміховище світу, а вже що найгірше, коли доведеться нам почути грізні слова Бога судді
„Ідіть від мене геть прокляті в вогонь вічний приготований дияволові и його ангелам” (Мт 25,41).
Яка невисказана мука ждатиме того, хто попадеться в ту пекельну безодню!
Коли так розважимо наше сумління, той Божий дар і провідника людини в її туземному житті, мусимо мимоволі подивляти Бога за те, тобто за Його дбайливість і за постійну и всебічну опіку над нами, своїми сотворіннями. Знаючи яким важливим провідником нашого життя в сумління, ми повинні його цінити й уважати, щоб те сумління було чутливим, тобто уважним, спостерічаючим усякі відхилення від Божого закону. Як ми намагаємось захоронювати очі нашого тіла перед усім, що могло б їм пошкодити; як ми вживаємо різних ліків, щоб їх оздоровити, та й різнородних засобів, щоб ми могли краще бачити; так само ми повинні дбати й про очі нашої душі, про сумління. Подібно як очі тіла, так і сумління підпадає різним хворобам. Наприклад, коли людина довший час грішить, тоді її сумління перестає бути ніжним і став нечутливим, і тоді воно вже не повідомляє нас про небезпеки спокус. Важкі тріхи воно вважав легкими, а на повседневнi навіть не звертає уваги. Тодi така людина, зведена своїм власним сумлінням, провідником на дорозі до Бога, блудить i сходить на манiвцi. Чим більше вона грішить, тим більше віддалюється від мети й попадає в щораз гірші гріхи. З ними воднораз же й сумління дедалі більше занемагає, так що перестає бути благословенням Божим, а стається радше прокляттям. Чому? Бо людина далі вважає своє сумління за доброго провідника, а воно вже давно перестало ним бути й ніяк не визнаєтися на Божих дороговказах і дедалі більше блудить. Наша людська природа, звихне на первородним гріхом, схильна до злого й тому, що гріх приносить їй деяку розкіш, вона, очевидно сподіює його щораз то частіше. А тому, що широка чи лінива совість її не стримує, не звертає уваги на небезпеки тiєї грішної дороги, людина віддається гріхам. Повторюючи певні гріхи частіше, в ній вироблюється схильність, а тодi доводиться людині щораз то важче завернути з дороги зла. Лиха схильність, опанувавши людину вже не дозволяє визволитись і треба дійсно надзвичайної ласки Божої й великого зусилля людини, щоб лихої схильности позбутись і знову станути на дорогу праву й нею прямувати до Господа Бога.
Що ж нам робити в такому випадку, спитаєте? Одиноке спасіння наше – в Христі Ісусі. Він же прийшов на цей світ, щоб нас усіх спасти, як це заявляє сам:
„Бо не послав Бог у світ Сина, світ засудити, але щоб ним світ спасти” (Йо 3,17).
Тож звернімо до Нього наші очі й наші серця й кличмо до Нього, подiбно як ті два капернаумські сліпці:
„Змилосердись над нами, Сину Давидів!” (Mт 9,27); або як св. Петро, по топаючи в розбурханому озері: „Господи, спаси нас!” (Mт 14,30).
A Спаситель буде при нас негайно, подібно як зразу ж Він наблизився до св. Петра й видобув його з розбурханих хвиль, і завів до корабля. Він приверне нам утрачений зір душі наше сумління, і воно стане знову провідником, на якого можна буде покладатися безпечно. Він підведе нас з багна гріхів і поставить на дорогу праву, й поможе нею йти. А з Ним, при нашому боці, ми вже будемо цілком безпечні – ніщо й ніхто вже не зможе нас звести наманiвцi. Ніхто вже не зможе нас обманути, бо він наш Бог і Спаситель буде нам помагати й нас вести дорогою життя. Та й ми зможемо з псалмоспівцем сказати:
„Навіть якби ходив я долиною темряви, не боятимуся лиха, бо ти зі мною. Жезл твій і па лиця твоя підтримують мене” (Пс 22,4).
о. д-р М.І. Любачівський
Ряд.: ДО РИМЛЯН ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.
Браття, ми, сильні, мусимо нести немочі кволих, а не самим собі догоджати. Кожний з нас нехай намагається догодити ближньому на благо, для будування. Бо й Христос не сам собі догоджав, а як написано: зневаги тих, що тебе зневажають, упали на мене. Все бо, що було написане давніше, написане нам на науку, щоб ми мали надію через терпеливість й утіху, про які нас навчає Писання. Бог же терпеливости й утіхи нехай дасть вам, щоб ви між собою були однієї думки за Христом Ісусом, щоб ви однодушно, одними устами славили Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа.
Тому будьте приязливі один до одного, як і Христос був до вас на Божу славу.
Отців: ДО ЄВРЕЇВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.
Браття, пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже, і, дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру. Ісус Христос учора й сьогодні – той самий навіки.
Не дайте себе звести різними та чужими науками; воно бо добре укріпити серце благодаттю, не стравами, які не принесли ніякої користи тим, що їх тримались. У нас є жертовник, з якого не мають права їсти ті, що при наметі служать. Бо м’ясо тих звірят, кров яких первосвященик вносив у святиню за гріхи, палиться за табором. Тому й Ісус, щоб освятити народ власною кров’ю, страждав поза містом. Вийдімо, отже, до нього поза табір, несучи наругу його, бо ми не маємо тут постійного міста, але майбутнього шукаємо. За його посередництвом приносімо завжди Богові жертву хвали, тобто плід уст, які визнають його ім’я. Добродійства та взаємної щедроти не забувайте: такі бо жертви Богові приємні.
Ряд.: ВІД МАТЕЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
В той час, як Ісус відходив, слідом за ним пішли два сліпці, кричачи: – Помилуй нас, сину Давидів!
І коли він увійшов до хати, сліпці приступили до нього, і він спитав їх: – Чи віруєте, що я можу це зробити? – Так, Господи! – вони йому кажуть.
Тоді він доторкнувся до їхніх очей, кажучи: – Нехай вам станеться за вашою вірою!
І відкрились їхні очі. Ісус суворо наказав їм: – Глядіть, щоб ніхто не знав про це.
Та вони, вийшовши, розголосили про нього чутку по всій країні.
Як вони виходили, привели до нього німого, що був біснуватий. Коли ж він вигнав біса, німий почав говорити, і люди дивувалися, кажучи: – Ніколи чогось такого не видано в Ізраїлі.
Фарисеї ж говорили: – Він виганяє бісів князем бісівським!
Ісус обходив усі міста і села, навчаючи в їхніх синагогах, проповідуючи євангеліє царства та вигоюючи всяку хворобу й недугу.
Отців: ВІД ЙОАНА СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
В той час Ісус, підвівши очі до неба, сказав: – Отче, прийшла година. Прослав свого Сина, щоб Син твій тебе прославив, згідно з владою, яку ти дав йому над усяким тілом: дати життя вічне тим, яких ти дав йому. Це – вічне життя, щоб пізнали тебе, єдиного істинного Бога, та Ісуса Христа, якого послав єси. Я прославив тебе на землі: виконав діло, яке ти дав мені виконати. Тепер, отже, прослав мене, Отче, у себе, тією славою, яку я мав у тебе, перш ніж постав світ.
Я об’явив твоє ім’я людям, яких ти дав мені зо світу. Вони були твої, і ти дав їх мені, і вони зберегли твоє слово. Тепер вони зрозуміли, що все, що ти дав мені, від тебе походить; слова бо, що ти дав мені, я дав їм, і вони прийняли й таки справді зрозуміли, що я від тебе вийшов, і увірували, що ти мене послав.
Я молюся за них, не за світ молюся, а за тих, яких ти дав мені, бо вони твої. І все моє – твоє, і твоє – моє, і я прославився в них. Я більше не у світі, але вони у світі, і я йду до тебе. Отче святий, ради імени твого бережи їх, тих, яких ти дав мені, щоб вони були одно, як і ми. Коли я був з ними у світі, я беріг їх у твоє ім’я; я стеріг тих, яких ти дав мені, і ніхто з них не пропав, крім сина погибелі, щоб збулося Писання. Тепер же йду до тебе й говорю це у світі, щоб вони мали у собі радість мою повну.
Рм. 15, 1-7. «Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних»
Нам непросто сприймати свої слабкості та обмеження, а що вже казати про слабкості інших! Ми завжди хочемо й очікуємо, щоб інші чинили досконало. Але саме в цьому криється вся небезпека. Ми хочемо, щоб інші чинили досконало там, де ми самі досить часто не є досконалими.
Тому усвідомлюймо собі все більше, що тих немочей і слабкостей нікому з нас не бракує. Так, ми маємо свої сильні сторони, але маємо також і слабкості та обмеження.
Покірно ці слабкості інших приймаймо, і так само інші будуть приймати наші обмеження та слабкості.
Мт. 9, 27-35. «Слідом за Ним пустилися два сліпці й кричали: “Помилуй нас, сину Давидів!”»
Можемо уявити ситуацію, коли натовп так оточив Христа, що до Нього годі було доступитися. А тут бачимо двох сліпців, які голосно кричали, бо хотіли докричатися до Господа, просячи Його про зцілення та помилування. І саме через їхній крик Ісус зцілив їх.
Цей уривок дуже важливий для нас. Ми щось у Господа попросимо, помолимося, але коли не отримуємо одразу, то відступаємо. Маємо якусь проблему – сказали про неї Богові, промовили молитву, пішли до церкви, а далі, замість щоб бути витривалими у своєму проханні, навпаки, зупиняємося.
На прикладі цих сліпців можемо побачити настирливість, наполегливість, навіть впертість у своєму проханні. Часто Бог не дає нам чогось відразу лише тому, щоб ми самі для себе пересвідчилися, чи нам про це дійсно йдеться, чи ми наполегливі в цьому проханні.
Тому так само наполегливо, як ці сліпці, просімо та благаймо Господа, і Господь завжди нам дасть!
Йо. 17, 1-13. «Отче святий! Заради імени Твого бережи їх, тих, що їх Ти мені передав».
Хоча ми знаємо, що Христос об’явив правду про Бога – про Отця, Бог явив нам Сина, але й знаємо також, що людина завжди схильна дивитися на правду суб’єктивно, зі своєї «дзвіниці». І тому це об’явлення про Христа люди починали час від часу трактувати по-своєму, з’являлися єресі, що є і дотепер.
Отці Першого Вселенського собору, яким присвячена сьогоднішня неділя, проголосили певні догми – Символ віри, зокрема його першу частину, щоб окреслити нашу віру: що ми віримо в Бога, в Сина Божого Ісуса Христа, що маємо ту віру, яку Христос нам передав.
Стараймося цю нашу віру пізнавати, щоб могти передавати наступним поколінням Добру Новину, яку явив нам Христос, цю віру, яку досвідчили апостоли й передали іншим учням, а ті – іншим поколінням.
Маємо нашу віру знати, щоб її у чистоті передати іншим!
Вл. Венедикт Алексійчук
Стихири на „Господи, взиваю я”
Велике чудо! Творець невидимого* постраждав видимо з-за свого чоловіколюбства,* і воскрес як безсмертний.* Тож прийдіть, племена народів, і поклоніться йому,* бо його милосердям ми визволились з омани* і навчились величати єдиного Бога в трьох особах.
Вечірній поклін приносимо тобі невечірньому світлу,* що на кінець віків, через тіло, немов у дзеркалі,* видимо засяяло світові й зійшло аж до аду;* там розвіяло застоялу темряву,* і сяйво воскресіння заблисло народам.* Світлодавче Господи, – слава тобі!
Із лона зродився Ти перед зірницею, від Отця без матері перед віками, хоч Арій і вважає Тебе творінням, а не Богом, дерзаючи причисляти Тебе, Творця, до творінь безумно, полум’я вогню вічного собі збираючи цим. Та Собор, що в Нікеї, Сином Божим Тебе проголосив, Господи, Отцю і Духові сопрестольним.
Із лона зродився Ти перед зірницею, від Отця без матері перед віками, хоч Арій і вважає Тебе творінням, а не Богом, дерзаючи причисляти Тебе, Творця, до творінь безумно, полум’я вогню вічного собі збираючи цим. Та Собор, що в Нікеї, Сином Божим Тебе проголосив, Господи, Отцю і Духові сопрестольним.
Христову ризу, роздерту і розтерзану псів щелепами, ви мудро зшили, всечесні отці, бачити наготу Його ніяк не зносячи, як Сим та Яфет – отцівську в древності; ви посоромили безтямного та його однодумців – Арія, люті однойменного.
Христову ризу, роздерту і розтерзану псів щелепами, ви мудро зшили, всечесні отці, бачити наготу Його ніяк не зносячи, як Сим та Яфет – отцівську в древності; ви посоромили безтямного та його однодумців – Арія, люті однойменного.
Македонян і несторіан, євтихіан і діоскорян, аполлінаріан, савелліан і севірян – вовків лютих, що прийшли в овечих шкурах, ви далеко від стада Спасового, як істинні пастирі, відігнали, нагими, без овечих шкур, тричі нещасних виставивши прекрасно. Тому вас ублажаємо.
Македонян і несторіан, євтихіан і діоскорян, аполлінаріан, савелліан і севірян – вовків лютих, що прийшли в овечих шкурах, ви далеко від стада Спасового, як істинні пастирі, відігнали, нагими, без овечих шкур, тричі нещасних виставивши прекрасно. Тому вас ублажаємо.
Люди Божі,* вірні слуги й служителі Господні,* мужі прагнень, вибрані посуди,* стовпи й підпори Церкви, спадкоємці Царства!* Не вмовкаючи, взивайте за нас до Господа.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар (г. 6):
Ангельські сили на гробі твоїм* і ті, що стерегли, змертвіли* і стояла Марія у гробі,* шукаючи пречистого тіла твого.* Полонив Ти ада, та не спокусився ним,* зустрів єси Діву, даруючи життя.* Воскреслий з мертвих Господи, слава Тобі.
I Отців (г. 8):
Препрославлений Ти, Христе Боже наш,* світила на землі – отців наших оснував Ти* і ними до істинної віри всіх нас направив Ти.* Багатомилосердний, слава Тобі.
Кондак (г. 6):
Життєначальною долонею* умерлих із мрячних долин* Життєдавець воскресив усіх – Христос Бог,* воскресіння подав людському родові.* Він бо всіх Спаситель, воскресіння і життя, і Бог усіх.
Слава: Кондак Отців (г. 6):
Ти – із Отця несказанно возсіявший Син* – з жени родився подвійний єством.* Його видячи, не відрікаємося виду зображення,* але Його, благочесно написавши, вірно почитаємо.* I ради того Церква, держачи істинну віру,* цілує ікону вочоловічення Христового.
І нині: Богородичний (г. 6):
Заступнице християн непостидна,* молитвенице до Творця незамінна,* не погорди голосами молінь грішників,* але випереди як благая з поміччю нам, що вірно співаємо Тобі:* поспішись на молитву і скоро прийди на моління,* заступаючи повсякчас, Богородице, тих, що почитають Тебе.
Алилуя (г. 6): Хто живе в помочі Всевишнього, під покровом Бога небесного оселиться (Пс. 90,1).
Стих: Скаже Господеві, заступник мій єси і прибіжище моє, Бог мій, і надіюся на нього (Пс. 90,2).
I Отців (г. 1): Бог богів, Господь мовив, і призвав землю від сходу сонця до заходу (Пс. 49,1).
Прокімен (г. 6): Спаси, Господи людей твоїх і благослови насліддя Твоє (Пс, 27,9).
Стих: До Тебе, Господи, взиватиму, Боже мій, щоб не відвертався Ти мовчки від мене (Пс. 27,1).
I пісня Отців (г. 4): Благословен єси, Господи, Боже отців наших, і хвальне, і прославлене ім’я Твоє на віки (Дан. 3,26).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1).
Другий: Радуйтеся, праведні, у Господі, правим належить похвала (Пс. 32,1). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм, святих отців шести вселенських соборів., св. мч. Якинта, що в Амастриді, св. мч. Еміліяна і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1478940249217833
о. Петро Фостик
