Що робити, щоб осягнути життя вічне?
„Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути? „ (Лк. 10,25)
Любов до нас людей повела нашого Спасителя на хрест. Цим приніс Ісус найбільшу жертву відкуплення за все людство. Хто ж з нас віруючих не слухав би радо ласкавого слова Вчителя, який задаром лікує душевні й тілесні хвороби; хто б не любив Доброго Пастиря, який з любов’ю шукає загубленої овечки?
До цього небесного Вчителя, Лікаря ї Доброго Пастиря раз якось приступив один з законознавців і запитав: „Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?” Христос, замість відповіді, запитав: „В законі що написано? „ Законознавець – тому, що добре збагнув Святе Писання, – відразу ж, без найменшої надуми, відповів: „Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею і всією силою твоєю, і всією думкою твоєю, а ближнього твого, як себе самого „. Саме пізнання закону Божого, ще не забезпечує вічного життя. Цей закон необхідно здійснювати в нашому щоденному житті. Законознавець цього не зробив, тож на своє виправдання знову запитав Ісуса: „А хто є мій ближній?” Ближнім для юдея був той, хто йому ближчий, і тим більше йому він ближній, чим ближчий йому чи то родинним спорідненням крови, а чи расою, національністю або релігією; і тим менше був він ближнім, чим більше віддалений в родинному, національному чи релігійному відношенні. Фарисеї намагалися ще більше обмежити асяг поняття ближнього, звужуючи його лише до своєї касти.
Тому то, дорогі брати і сестри, Христос у сьогоднішній Євангелії розв’язує нам одну дуже важливу проблему: „Хто є нашим ближнім”. Від правильної відповіді на це питання залежить відповідь: яке має бути наше відношення до людського оточення, яким чином слід нам нав’язувати взаємновідносини з людьми. В житті зустрічаємо людей різних характерів, різних світоглядів, різної вдачі; з одним ми зживаємося легше, з іншим тяжче, із ще іншими – цілком не можемо зжитися. Хоч всі люди є сотворені на образ Божий, однак привабливий своїми оманами світ не лишається без впливу на людей. Тому питання „ хто є нашим ближнім „ є завжди актуальним, і ми мусимо над цим глибше застановитися. Такою актуальною проблемою було воно і в минулому. Нічого дивного, що законознавець поставив це питання Христові як Учителеві. Соціальні умови в Часах Ісуса Христа були не менше складні, ніж тепер. Євреї вважали своїми ближніми лише тих, що були єврейської народності і визнавали закон Мойсея. Вийти поза межі національного себелюбства вони не вміли. Тим то проблема любови ближнього ніяк не згоджувалася з їхніми поглядами і відношеннями до чужих людей іншої національності. Це, мабуть, було й головною причиною, що на запит законовчителя: „ Хто 6 нашим ближнім „ – Ісус не дав безпосередньої відповіді, але висловив її прегарною притчею про милосердного Самарянина. Притча ця не лишає місця для якихсь виправдувань, виїмків, на якесь „але”, бо ставить проблему не з кута бачення того, хто жертвує услугу, хто виявляє любов, а навпаки, з кута бачення того, хто знаходиться у потребі.
Старозавітні юдеї з погордою ставились до своїх сусідів – самарян, хоч вони визнавали закон Мойсея, так як і юдеї. Юдеї, не зважаючи на це, забороняли їм вступ до святині в Єрусалимі; повнотою відокремлялися від самарян так, що юдей уважав себе нечистим, як напився води з самарянської криниці. Очевидно, це й спонукало Ісуса Христа при цій нагоді показати шлях до ближнього через безкорисливу любов, яку Ісус унаочнив саме в поступку самарянина супроти юдея. Особа, довкола якої розгортається подія – це один подорожній юдей, побитий розбійниками, що, може, і в калюжі крови лежав на безлюдді сам один, – в потребі негайної допомоги. Трапилося так, що переходив цією дорогою левіт, слуга церковний; опісля ж і священик, але ні один з них не вмилосердився над своїм нещасним земляком. Переходять вони туди начебто якраз тому, щоб вдати іспит і щоб нещасний пізнав, хто є його правдивий ближній. Для побитого не важне, чому ці особи не прийшли йому в допомогою. Чи вони страхаються, щоб і на них у цім небезпечнім місці хтось не напав? – Чи спішяться домів? – чи, може бачать у нещасному лише предмет кари Божої, як звикли були юдеї судити? – а, може, переоцінюють себе? Бо ж вони… більше кваліфіковані, вибрані представники народу, не є обов’язані поспішати в допомогою ось таким нещасливцям; – „нехай ним займиться хтось інший „.
Дорогі брати і сестри, як часто в подібному положенні знаходимось і ми. Не раз і ми, може, поранені, – побиті не так на тілі, як на душі, в серці, прошиті стрілами гріха, — знесилені ранами наших пожадливостей, мучимося в калюжі власної крови і тяжких терпінь, які придавлюють все наше єство; Іноді ж ми осамітнені, опущені, безпомічні, серед душевної темряви, коли безнадія закрадається у наше серце. І мимо нас переходять, може, й наші найближчі співжителі, наші рідні, приятелі чи й духовні особи, однак у них немає часу, немає уваги, немає співчуття, немає серця і любови до нас, щоб поглянути на нас, щоб прийти нам в допомогою, саме тоді, коли давить нас горе, коли ми зранені й безпомічні на шляху нашого життя.
Аж ось надходить самарянин, той завжди погорджений юдеями чоловік. Він не минає нещасного, але подає йому поміч. Він опікується ним; обмиває йому рани, намащує оливою, бере його на осла свого й завозить до найближчої гостинниці, щиро займається ним. А коли на другий день від’їжджає, то дає два динарі господареві гостинниці, кажучи: „ Заопікуйся ним, а як більше щось витратиш, то я заплачу тобі, коли повернуся „.
Переповівши цю притчу законовчителеві, Ісус запитує його: „Хто з оцих трьох, на твою думку, був ближнім тому, що потрапив розбійникам у руки? „ Законовчитель відповідає правильно: „Той, хто вчинив над ним милосердя”. Тоді Ісус сказав до нього: є іди й ти роби так само!”
Так ото Христос Спаситель цією притчею вияснив, що нашим ближнім не в тільки той, хто вийшов зв нашого народу, чи є тієї самої віри; але нашим ближнім в кожна людина – навіть наш ворог. Всі люди є створені на образ і подобу Божу, мають безсмертну душу і є призначені до вічного життя в небі; тому ми не маємо права робити різниць поміж людьми. Про цю природну рівність між людьми говорив св. Павло: „ Нема юдея ані грека, нема невільника ані вільного: нема чоловіка ані жінки. Бо всі ви є одне в Христі Ісусі „ (Гал. 3,28). Отже, нашими ближніми є всі люди, якої вони не були б національності, віри чи суспільного походження і становища. Всіх ми повинні любити, а мірилом цієї любови, мав бути любов до себе самих. Бо й приказує Ісус: „ Люби ближнього свого, як самого себе!” Без спеціальних студій і науки кожний знає, як любити себе самого у час піднесення чи у хвилинах спокою, в час пригноблення, недуги та в хвилинах злетів до вершин ідеалів. Тому то любов до ближнього починається від нас самих. Якщо ми себе любимо, то такою самою мірою ми обов’язані любити й тих, серед яких живемо, працюємо, ділимо свою долю і недолю. Але, щоб правдиво любити ближнього, треба піднятися понад виключність себелюбства; щоб радуватися з тим хто радується, а й плакати з тим, хто плаче, як каже апостол Павло. Є дуже багато людей, що не спроможні вийти поза межі свого власного „я”. Це вчиняють їхні надмірні амбіції, заздрість, гордість; дуже часто вони роблять товариське життя важким, неприступним, неприємним. Коли ж запитаємо себе; в чому головна причина розстроєння нашого щоденного співжиття? – то не помилимося, коли скажемо, що 3-3а браку розуміння великої чесноти любови ближнього.
Бо ми завжди більше любимо себе, ніж ближнього, ми завжди далекі від християнського розуміння цієї чесноти, що єдина ушляхетнює характер й управильнює світогляд людини. Не шукаймо хиб, недоліків Чи помилок у наших ближніх; їх бо має кожна людина. А шукаймо радше у собі самих, і подолуймо їх в собі; це власне скріпить єдність і любов між нами.
Витворім у своєму серці добру настанову супроти нашого оточення. Коли одного великого дослідника людського життя запитали, що треба робити, щоб люди нас любили, – він відповів: „Найперше ти їх люби!” Навіть наші вороги, якщо ми зуміємо виявити своє шляхетне серце супроти них, стануть нашими приятелями; бо немає такої сили, якої не підкорила б собі любов.
Світ, люди і наші ближні будуть такими супроти нас, як ми їх настроїмо, на яких ми собі заслужимо.
„З того всі пізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати!” (Ів. 13,35). Бевз любови ми не можемо називати себе дітьми Божими. А ця любов, любов до ближнього, визріває тільки в любові до Бога. І чим вищою є любов до Бога, тим шляхетнішою виявиться наша любов і до ближнього.
А повинні ми любити наших ближніх не тільки словами, але вчинком, – повчає св. апостол Іван (Ів. 3,13). Бо й Бог судитиме нас з нашої любови чи ненависті. Служба Богові, одночасно ж служба людині – це справжня релігія.
Коли звершуємо діло любови – продовжуємо діло Христа. Наші добрі вчинки милосердя і любови. Будуть оправдувати нас на останньому суді, де ми почуємо з уст Христа-Бога: „Я голодував, і ви дали мені їсти, мав спрагу і ви мене напоїли, чужинцем був і ви мене прийняли, нагий і ви мене одягли, хворий і ви навідались до мене, в тюрмі був і ви прийшли до мене „. Дорогі брати і сестри, може скажемо тоді: „Господи, коли ми бачили тебе голодним і нагодували, спраглим і напоїли, пагим і приоділи?” І Христос Господь відповість нам: „Істинно, кажу вам, усе, що ви вробили одному в моїх братів найменших – ви мені вробили”. Тож: „ Прийдіть благословенні Отця мого, візьміть у спадщину царство, що було приготоване вам від створення світу „ (Мт. 25,34). Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Значення чесноти милосердя
Одного разу приступив до Ісуса Христа знавець єврейського Закону та спитав Його, яка найважливіша заповідь у Законі? Ісус у відповідь вказав йому на дві найважливіші заповіді, які включають у собі ввесь Божий Закон. Перша з них:
„Люби Господа Бога твого, всім серцем твоїм, усією твоєю душею й всією твоєю силою „ (Лк 10,27). А друга, подібна до неї: „Люби ближнього твого, як себе самого „ (Лк 10,27).
Тому однак, що євреї невірно розуміли слово „ ближній „ бо ближнім уважали вони тільки євреїв, а всіх інших – ворогами своїми, Ісус розповідає тому знавцеві закону й усім слухачам притчу про Милосердного Самарянина. Каже Він таке:
„Один чоловік сходив з Єрусалиму де Єрихону й попав між розбійників, які обдерли його й побили важко, та й пішли геть, зоставивши його пів живим „ (Лк 10,30).
Далі розповідає Христос як поводилися співгромадяни того нещасного чоловіка, тобто священик і левіт, служачий при святині. Вони побачивши його, побитого, пораненого, закривавленого, минули його, не давши йому жодної допомоги. Так-то Спаситель змалював євреїв, співгромадян того побитого розбійниками чоловіка. Що більше ті два євреї в особливий спосіб були зобов’язані помогти йому, бо вони були вибраними слугами Божими, вже з огляду на свій уряд, мали обов’язок опікуватись бідними, покривдженими й тими всіма, які потребували негайної помочі, як ось той, що ледве живий лежав при дорозі. Закон вимагав від усіх євреїв, а передусім від слуг Його святині, щоб вони допомагали тим, що в біді й потребі. Вони ж того не зробили. Чому спитаєте? Хто його знає, може тому, що боялися, що розбійники можуть несподівано повернутися й із ними щось таке зробити. Або, може, тому що не звертали уваги на закон, який приказував їм милосердитись над ближнім і помагати йому в біді.
Але по якомусь часі їхав тією дорогою самарянин. А треба нам знати, що між самарянами й євреями існувала давня ворожнеча, ще з того часу, як Ізраїльтяни повернувшись з неволі вавилонської, не хотіли дозволити самарянам допомагати їм у відбудові святині єрусалимської, кажучи, що вони не були правдивими євреями, тому що в своїх подружах мішалися з поганами, мешканцями Палестини. І той самарянин, ворог жидовина, побачивши його, зданого на поталу гарячого сонця, та й може хижих звірят і птиць, зліз зі свого осляти, підійшов до пораненого, обмив його рани вином помастив олією, взяв на своє осля, завіз до гостинниці Й там доглядав Його як міг. А наступного дня дав власникові гостинниці дві срібні монети доручаючи, щоб він далі опікувався недужим, а якщо видасть більше як він йому дав, обіцяв при повороті йому те звернути.
Ця притча – неначе попередження Боже, звернене до вибраного народу й до кожного з нас, щоб ми були милосердними й допомагали нашим ближнім у біді чи нещасті. Гляньмо лише так на оцей світ, що кругом нас і без великого труду зауважимо ненависть і нужду, які чигають із кожного закутка. Війни, революції, убивства, грабежі, насилля й тим подібні злочини панують у світі, що не є непевно висловом любови ближнього, але звірської ненависті, гніву й заздрості. Від приходу Христа Спасителя світ, здається, нічого не поправився, а може й погіршився. Син Божий прийшов на землю й проповідував мир, братню любов, любов ближнього, навіть і любов до ворогів:
„А я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що переслідують вас…” (Мт 5,44). „А вам, що слухаєте, кажу: Любіть ворогів ваших, чиніть добро тим, які вас ненавидять, благословляйте тих, що вас проклинають і моліться за тих, що вас зневажають… Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний” (Лк 6,26с.36).
Коли так призадумаємось над життям людей, над їхніми відносинами між собою, як вони дуже ненавидять себе взаємно, як бажають собі пошкодити, мусимо прийти до висновку, що навіть дикі звірята поводяться краще. Це правда, мясожерні звірі вбивають, але на те, щоб з’їсти й заспокоїти свій голод. Коли ж вони ситі й не голодні, тоді вони не вбивають, Чоловік однак вбиває на те, щоб ограбити іншого, застрашивши ж зробити своїм невільником, щоб помститись на своєму ворогові. Що ж тоді вчинить нам Творець, всемогутній Бог, який дав нам заповідь себе взаємно любити? Він сотворив нас сотворіннями товариськими, тобто такими, що мають жити в спільноті й потребують допомоги інших, щоб могли жити на землі. Бог дав нам заповідь любови ближнього з цією метою, щоб нас спонукувати до взаємодопомоги. Життя наше тут, на землі важке й таке дуже скомпліковане, що аби при ньому вдержатися мусимо собі взаємно допомагати, А люди, щоб тільки загарбати собі більше тих земних дібр готові вбити, поранити, чи яким іншим способом присилувати іншого віддати те, що є його. Те легковаження й недоцінювання людського життя пішло так далеко, що навіть матері вбивають своїх ще ненароджених дітей, бо кажуть, що на землі вже забагато людей, так що їм може нестати засобів до життя. Людські матері, які від віків були символом любови до дітей, самопосвяти задля них, стали тепер гірші вовчиць. Бо ті кровожадні звірі люблять своїх молодих, дбають про них ів їх обороні не вагаються й жертвувати своїм життям. А людські матері для власної вигоди, для свободи й задоволення своїх найнижчих похотей, позбуваються власних, ще ненароджених дітей, яких сама природа скриває в лоні їхніх матерів, щоб у той спосіб захоронити від небезпеки, від ушкодження, від утрати життя.
Будьте милосердними – вимагає Богочоловік від своїх учнів і від усіх людей, кажучи:
„Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя!” (Мт 5,7).
А звертаючись до фарисеїв і книжників, які ненавиділи його й усіх людей поза своїми сектами, каже Христос:
„Ідіть, отже й навчіться, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви” (Мт 9,13).
При іншій нагоді, видячи як фарисеї без милосердя осуджували Його учнів, упоминає їх знову словами єв. Письма:
„ Якби ви зрозуміли, що значить: Я милосердя хочу, а не жертви, – ви б безвинних не осудили „ (Мт 12,7).
Так то навіть Старий Завіт, хоч був і строгим, тому називався Завітом Справедливості, все-таки вимагав милосердя від своїх ви знавців, вказуючи на велику вартість чесноти милосердя:
„Милосердям і правдою покотується гріх „ (Прип. 16,6).
При іншій знову нагоді Господь сам запевняє свій вибраний народ:
„Чинити милосердя й суд – ліпше в очах Господніх, ніж жертва „ (Прип. 21,3).
Виходить, отже, що в очах Божих милосердя й любов ближнього були багато приносили Богові на жертовниках у святині Єрусалимській.
А тепер пригляньмося нам самим, як то в нас мається справа відносно тої чесноти? Без сумніву ми нераз бачили людей – тобто наших ближніх у біді й нещасті, що самі були безпомічними й очікували чи хтось не подасть їм помічну руку? Якже ж ми поводимося в тому випадку? Чи ми помагали їм людям, а чи радше ховались, щоб не ділитися з ними нашим добром. Або тікали, коли ближній був у небезпеці, щоб часом не бути заміщаним у якусь халепу. Органи безпеки, тобто поліція, не раз нарікає па людей, які байдуже дивляться на злочини, що їх злочинці коять немічним людям і ніяк не бажають їм допомогти. Вони повинні принаймні покликати поліцію, яка б перешкодила крадежам, розбоєві а то й убивствам ближнього. Вони запевняють, що якби люди співпрацювали а поліцією, якби боронилися взаємно і негайно повідомляли поліцію про грабежі чи якийсь інший злочин, тоді число злочинів зменшилося б помітно. Бо злочинці були б свідомі того, що люди будуть себе взаємно обороняти й у той спосіб можуть Їх самих чи поранити, чи вбити, А якщо ні, то знали б, що при найменшому підозрілому кроці, вони повідомлять поліцію й вона своєчасно прибуде на місце злочину та й або перешкодить їм у ньому, або ув’язнить і покарає за злочин. Якже ж справа мається в нас з допомогою тим, що її потребують, тобто, що голодують, що не мають одежі й терплять від холоду? Коли візьмемо під увагу не тільки поодиноких людей чи родини, але навіть цілі народи, яких добро знищили стихії, землетрус, вода Чи вогонь. Або знищила їх війна – той, може, найгірший ворог людства; або може окупант силкується знищити народ, щоб тим легше опанувати його, або відібрати в нього його землю. Подумаймо, як ми намагаємось допомагати тим людям?
Будьте милосердними, кличе Христос, щоб ви також осягнули милосердя Боже, передусім у день страшного суду, коли Божий Суддя прийде до нас і вимагатиме від нас рахунку з цілого нашого життя, щоб відплатити нам згідно з нашими ділами. Подумаймо лише, що ми скажемо Йому, коли Він звернеться до нас оцими страшними словами:
„Ідіть від мене геть прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові його ангелам; бо я голодував, і ви не дали мені їсти; мав спрагу, й ви не напоїли мене, подорожним був, і ви не прийняли мене в дім; нагим 1 ви не одягнули мене недужим і в тюрмі й ви не навідались до мене” (Мт 25, 44сс).
Та й тоді Він вияснить нам, коли ми це все занедбали Йому зробити, словами:
„Направду кажу вам, те що ви не зробили одному з моїх братів найменших, мені також ви того не зробили” (Мт 25,46).
Тому заради нашого власного спасіння, будьмо милосердними, навіть супроти наших найгірших ворогів, Не відплачуймо їм за наші кривди; залишімо помсту Богові, бо Він того від нас вимагає: „ Самих себе не відомщайте, любі, а дайте місце гніву, написано бо:
„Мені належить помста, я відплачу, говорить Господь. Але коли твій ворог голодує, нагодуй його; і коли він має спрагу, напій його, бо роблячи це, нагромаджуєш йому на голову розжарене вугілля. Не дозволь, щоб зло тебе перемагало, але перемагай зло добром„ (Рм 12,19; див. Втор 32,35; Євр 10,30).
Згідно з гадкою св. апостола Павла, найкраща помста над ворогом – це милосердя над ним, допомога йому в біді. Помсту лишімо Богові, а Він має всі засоби, щоб відомстити нашу кривду. Він на багато могутніший від нас, має безмежно болючіші способи, щоб карати за злочини Й відомщати несправедливість. В Його розпорядженні ціле пекло з його страшною вічністю на всіх грішників, тиранів і кривдителів. Ми ж виявляючи милосердя навіть нашим ворогам, запевнюємо собі те саме милосердя в Господа Бога, Він бо сам навчив нас так молитись:
„І прости нам наші провини, як ми прощаємо нашим винуватцям „ (Мт 6,12).
Але з другого боку остерігає нас, словами:
„Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших” (Мт 6,14с).
о. д-р М.І. Любачівський
Ряд.: ДО ЕФЕСЯН ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Еф. 224 зач.; 4, 1-6.
Браття, благаю вас я, Господній в’язень, поводитися достойно покликання, яким вас покликано, в повноті покори й лагідности, з довготерпеливістю, терплячи один одного в любові, стараючися зберігати єдність духа у зв’язку миру. Одне тіло, один дух, як і ви були покликані в одній надії вашого покликання. Один Господь, одна віра, одне хрищення! Один Бог і Отець усіх, що над усіма і через усіх, і в усіх.
Богородиці: ДО ЄВРЕЇВ ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Євр. 320 зач.; 9, 1-7.
Браття, перший завіт мав також свої установи щодо служби і мав святиню земну. Споруджено бо перший намет, де були світильник, стіл і хліби предложення; він зветься Святе. За другою завісою був намет, званий Святе святих, зо золотим жертовником для палення пахучого кадила та кивотом завіту, що був увесь покритий золотом; у ньому був золотий посуд з манною, розцвіле жезло Арона й таблиці завіту. Зверху же над ним були херувими слави, що крильми отінювали престол умилостивлення. Але про це не час тепер говорити докладно.
І от як усе це так було уряджено, в перший намет увіходили завжди священики, виконуючи службу; в другий же раз на рік – лише первосвященик, і то не без крови, яку приносив за свої і людські провини.
Ряд.: ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Лк. 53 зач. 10, 25-37.
Одного разу законник якийсь приступив до Ісуса, щоб його випробувати й каже: – Учителю, що мені робити, щоб вічне життя осягнути?
Ісус мовив до нього: – В законі що написано? Як там читаєш?
Озвався той і каже: – Люби Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю і всією силою твоєю і всією думкою твоєю; а ближнього твого, як себе самого.
– Відповів єси добре; – сказав йому, – роби це й будеш жити.
Та той, бажаючи себе самого виправдати, каже до Ісуса: – Хто мій ближній?
Ісус мовив, кажучи: Один чоловік спускався з Єрусалиму до Єрихону й попав розбійникам у руки, що його обдерли й побили тяжко, і пішли геть, зоставивши його півмертвого. Припадково ішов якийсь священик тією дорогою; побачив він його, минув і пішов далі. Так само й левіт прийшов на те місце, глянув на нього і пройшов мимо. Але один самарянин, що був у дорозі, надійшов на нього і, побачивши його, змилосердився. Приступив він до нього, перев’язав йому рани, полив їх оливою і вином; потім посадив його на свою скотину, привів до заїзду й доглянув його. На другий день він вийняв два динарії, дав їх господареві й мовив: доглядай його, і те, що витратиш на нього більше, я заплачу тобі, коли вернуся.
Хто з оцих трьох, на твою думку, був ближнім тому, що попав розбійникам у руки?
Він відповів: – Той, хто вчинив над ним милосердя.
Тоді Ісус сказав до нього: – Іди і роби ти так само.
Богородиці: ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Лк. 54 зач. 10, 38-42; 11, 27-28.
В той час увійшов Ісус в одне село, і якась жінка, Марта на ім’я, прийняла його в хату. Була у неї сестра, що звалася Марія; ця, сівши в ногах Господа, слухала його слова. Марта ж клопоталася, услуговуючи всіляко. Підійшла вона й каже: – Господи, чи тобі байдуже, що сестра моя лишила мене саму служити? Скажи їй, щоб мені помогла.
Озвався Господь до неї і промовив: – Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про багато, одного ж потрібно. Марія вибрала кращу частку, що не відніметься від неї.
Коли він говорив це, якась жінка підняла голос з-між народу і сказала до нього: – Щасливе лоно, що тебе носило, і груди, що тебе кормили. Він озвався: – Щасливі ті, що слухають слово Боже і зберігають його.
Лк. 10, 25-37. «“Хто з оцих трьох, на твою думку, був ближнім тому, що потрапив розбійникам у руки?” Він відповів: “Той, хто вчинив над ним милосердя”»
Напевно, не було такого дня в житті будь-кого з нас, коли б ми не мали нагоди чинити милосердя. Бог завжди посилає нам такі ситуації, де ми можемо виявити своє милосердя, тим самим уподібнюючись до Нього – який один є досконало милосердним!
Звичайно, бути милосердним непросто, особливо тоді, коли перед нами людина, яка, за нашими мірками, на це милосердя не заслуговує. Однак як часто ми самі не заслуговуємо на Боже милосердя… Але як гаряче у своєму серці ми цього Божого милосердя прагнемо!
Тому істинно милосердними можемо бути тоді, коли пам’ятаємо, що ми теж не завжди заслуговуємо на милосердя нашого Господа, але Він все ж милосердиться над нами.
Якщо хочемо бути його дітьми, то маємо так само великодушно виявляти милосердя до інших, як це робить Він. Чинити милосердя тому, хто нам зробив щось добре, хто сказав добре слово, хто закрив очі на наші недоліки. Як також чинити милосердя тому, хто сказав нам неправду, хто підвів нас, хто повівся з нами несправедливо.
Так, як ми чекаємо на Боже милосердя й милосердя від ближнього, так і ближній чекає, що ми будемо до нього милосердні.
Бог очікує, що це милосердя, яке Він виявляє до нас, ми подаруємо ближнім!
Введення у храм Пресвятої Богородиці – Розважання
Знаємо, що у Святеє Святих раз на рік вступав один зі священнослужителів. Тому нам складно зрозуміти, як Пресвята Богородиця могла ввійти до Святая Святих. Звичайно, можемо про це дискутувати, довго думати, міркувати. Однак Богородиця не лише ввійшла до храму, у Святеє Святих, де була присутність Господня, – вона, земне, людське творіння, сама стала храмом, Святая Святих – сама прийняла Господа.
Це велике покликання, яке виявляє Богородиця, є покликанням кожного з нас. Апостол Павло каже: „Уже не я живу, а живе в мені Христос”. З одного боку, ми приходимо до храму Господнього, а з іншого – ми самі є храмом Духа Святого, як про це також каже апостол Павло.
Ми самі є храмом Господнім. Тому маємо пам’ятати, до Кого приходимо в храмі – до Володаря всього видимого й невидимого.
Пам’ятати, Кого приймаємо до себе, Хто живе в нас, – Творець усього видимого й невидимого. І коли це усвідомлення будемо в собі розвивати, то настане велична радість перебування з Господом, яка триватиме навіки–віків.
Вл. Венедикт Алексійчук
Тропар (г. 8):
З висоти зійшов Ти, Милосердний,* погребення прийняв Ти тридневне,* щоб нас визволити від страстей.* Життя і воскресіння наше,* Господи, слава Тобі.
Тропар (г. 4):
Днесь благовоління Божого предзображення* і спасіння людей проповідання,* у Божому храмі Діва ясно з’являється* і Христа всім предзвіщає.* Їй і ми голосно закличмо:* Радуйся, промислу Створителя сповнення.
Слава: Кондак (г. 8):
Воскресши із гробу,* умерлих воздвигнув Ти* і Адама воскресив Ти,* і Єва ликує в твоїм воскресінні,* і світу кінці торжествують* востання Твоє,* Многомилостивий.
І нині: Кондак (г. 4):
Пречистий храм Спасів,* дорогоцінна світлиця і Діва,* священна скарбниця Божої слави* днесь вводиться в дім Господній,* благодать з собою вводячи,* що в Дусі божественнім,* яку оспівують ангели Божі:* Вона є оселя небесна.
Прокімен (г. 8): Помоліться і воздайте Господеві, Богу нашому (Пс. 75,12).
Стих: Відомий у Юдеї Бог, в Ізраїлі велике ім’я його (Пс. 75,2).
Прокімен, пісня Богородиці (г. 3): Величає душа моя Господа і возрадувався дух мій у Бозі, Спасі моїм (Лк. 1,46-47).
Стих: Бо зглянувся на смирення раби Своєї, ось бо віднині ублажать Мене всі роди (Лк. 1,48).
Алилуя (г. 8): Прийдіте, возрадуємося Господеві, воскликнім Богу, Спасителеві нашому (Пс. 94,1).
Стих: Ідім перед лицем його з ісповіданням і псалмами воскликнім йому (Пс.94,2).
Алилуя (г. 8): Слухай, дочко, і споглянь, і прихили вухо Твоє (Пс. 44,11).
Стих: Лицю Твоєму помоляться багаті народи (Пс. 44,13 ).
Замість Достойно, приспів: Ангели, бачачи вхід Пречистої, здивувалися, як Діва ввійшла у святая святих.
І ірмос (г. 4): Як одушевленного Божого кивоту нехай ніяк не дотикається рука оскверненних. А уста вірних, голос ангела виспівуючи, Богородиці, невмовкаючи, з радістю нехай кличуть: Справді вище всіх Ти єси, Діво чиста.
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1).
Другий: Чашу спасення прийму і ім’я Господнє призову (Пс. 115,4). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, якої Входу в храм сьогодні торжественний празник світло звершуємо, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
о. Петро Фостик
