Віддання святa Успення Пресвятої Богородиці.
Часослов так пояснює нинішній великий празник:“Пресвятої Діви Марії і Богородиці празники і величання Церква святкує багато разів у році, бо Вона є найдостойніша такого величання. Завдяки Їй ми повстали з гріховного упадку, через Неї смерть була подолана і людське єство оживотворилося. Вона бо перевищує всяке єство ангельське і чоловіче. Вона є жезл, на якому розпустився цвіт – Христос. Вона перед Різдвом Діва, в Різдві Діва і Мати і після Різдва Діва, бо пророк про Неї сказав:«Ось Дівиця зачала і породить Сина, і дасть Йому ім’я Еммануїл» (Іс. 7, 14). І хоч у Її пам’ять є багато празників, однак Успення Богородиці переважає усі. У цей бо день усі з упованням можуть сказати:«Блаженна є з усіх родів», – бо ніхто перед смертю не є цілковито блаженний. А якщо Вона за життя вже удостоїлася бути блаженною, то тим більше після успення. Якщо бо і до успення мала ласку у Сина і Бога, то тим більше і після успення, бо преставилася Вона до життя вічного не лишень душею, але, як віруємо, і тілом;Вона бо є Матір’ю життя. Не могло прецінь зіпсуватися тіло Тієї, від якої Слово Боже прийняло тіло. Якщо Енох та Ілля удостоїлися бути перенесені з тілом, то тим більше достойною була Діва Марія, щоб у тілі переселитися до неба. Вона породила Господа нашого Ісуса Христа у 15 років;після розп’яття і вознесення Господа в домі Йоана Богослова прожила також 15 літ. Заснула вічним сном у 48 р. від Різдва Христового, за царювання Клавдія. Прожила вона 63 роки. А святий Епіфаній каже, що після вознесення Вона перебувала в домі Йоана 24 роки, в такому разі прожила Богородиця 72 роки. На Її похорон, за допустом Божим, зібралися всі апостоли, крім Томи, і поховали Її в Гетсиманії. На третій день після похорону прийшов апостол Тома сумний, бо не судилося йому бути на похороні, і захотів побачити гріб. Прийшов з іншими апостолами до гробу, та не знайшли тіла Пресвятої Богородиці. І всі повірили, що, за дивним допустом Божим, була взята з тілом з гробу в небесні хороми” (Часослов).
Про життя Пресвятої Богородиці Діяння апостолів згадують тільки те, що разом з апостолами, коли на них зійшов Дух Святий, була і Вона. Знаємо, що Спаситель на хресті віддав свою Матір під опіку Йоану, “і від тієї хвилі учень узяв Її до себе” (Йо. 19, 27). І знаємо те, що найсвятіша і найдосконаліша, сяюча всіма чеснотами, джерело любови і ласки, святість святости, Мати Бога Вишнього, кивот спасіння нашого, Пречиста Діва, та, прославити яку не в змозі ангели, а не то що люди, Пренепорочна Марія пережила свого Сина. Яке Вона провадила життя, того ми не зрозуміємо ніколи, тут розум наш губиться. Якщо про святих кажемо, що вони за життя душею вже перебували в небі, то що тоді казати про Царицю всіх святих, святість якої була така світла і ясна, як сяйво сотні сонць? Але прийшов час, коли Господь хотів узяти Її до себе. Згідно з переданням, що сягає ще апостольських часів, Пречиста Діва, мешкаючи в домі святого Йоана, дуже часто відвідувала ті місця, які Христос Спаситель освятив своїм перебуванням, а найчастіше молилася на Єлеонській горі і біля гробу свого Сина, з якого Він у славі воскрес. Апостоли і вірні ставилися до Пречистої Діви з якнайглибшою пошаною;повертаючись до Єрусалиму зі своїх подорожей, вони спішили до Неї, бо ж, після Христа Спасителя, Вона була для них найсвятіша. Її молитви скріплювали їх до нових подвигів, давали їм силу, наповнювали жаром їхні серця і розпалювали найбільшу любов до Того, який там, у небі, приготував їм місця біля себе. Коли вони думали про хвилину смерти Матері Божої, то просили Бога, щоб дав їм бути разом з нею. І справді, за молитвами Пречистої, Бог чудесним способом зібрав їх усіх у хвилину Її успення, окрім св. апостола Томи, який тоді далеко, аж в Індії, проповідував слово святого Євангелія.
Ангел Гавриїл за три дні благовістив Пречистій хвилину Її успення. Зібралися всі апостоли та багато вірних, оточивши убоге ложе вмираючої. А Її лице сяяло надзвичайним блиском святости, бо ось над нею сам Син Її Христос Спаситель підносився з усіма ангелами, хори небесні співали “Радуйся, благодатна”, а Її молитва, остання на землі, огорнула цілий світ. Тут, у світі, Вона ще раз духом пригорнула всіх своїх дітей і ще раз доручила їх своєму Синові. Він віддав весь світ під опіку Її материнства, а Вона прийняла всіх – і добрих, і злих. І ось тепер, коли рука Сина підносить Її на престол вічної слави, Вона духом прирікає, що не залишить нас сиротами, що не перестане бути нам Матір’ю, що там, у небі, де царюватиме над ангелами і святими, не забуде бідних, слабких і грішних, але все-таки милих Їй дітей цієї землі.
Пречиста Діва померла. Зі співами псалмів Її тіло загорнули в плащаницю і поховали в гробі під Єлеонською горою, поблизу того місця, де Спаситель перед страстями вмивався кривавим потом. На третій день прибув апостол Тома. Разом з усіма апостолами він пішов до гробу Пречистої Діви. Та знайшли гріб порожнім, залишилася лиш плащаниця та пелени, в які було загорнуто тіло. Тоді всі повірили, що Христос воскресив до життя тіло Богородиці і переніс до неба. Ця віра пережила віки, живою вона є і нині. “Пречиста Діва не повернулася на землю, а перебуває в небесних оселях;бо як могло розкластися те тіло, яке носило в собі життя вічне?” – каже святий Йоан Дамаскин.
І, здається, нічого не змінилося. Лишень там, у небі, Ісусе Христе, “праворуч Тебе стоїть Цариця в золоті офірськім” (Пс. 45(44), 10). “І знамення велике видно було на небі – жінка, одягнена в сонце, і місяць під стопами її, а на голові її вінець із дванадцяти зірок” (Од. 12, 1). І ангели, успення Пречистої бачивши, здивувались, як Діва восходить із землі на небо, і питають всі лики небесні:“Хто то здіймається в пустині, неначе стовпи диму, в кіптяві мірри й кадила, всіх пахощів купецьких” (П.п. 3, 6). Якщо око не бачило, вухо не чуло, розум наш пойняти не може, що Бог приготував у небі для тих, що люблять Його, то хто зрозуміє нагороду, якою Спаситель вінчав свою матір? Сила Її понад усі сили і влада Її понад усю владу, а понад владу і силу є Її любов до нас.
У свято Успення Пресвятої Богородиці і Діви Марії думкою своєю линемо туди, до Єрусалиму, коли апостоли ховали тіло Пречистої. І жаль обіймає серце, що нема вже серед нас на землі тієї, яка стояла під хрестом, і до гробу клала свого Сина і сім мечів у серці мала. Та коли піднесемося думкою до неба, коли пригадаємо, що Вона і там для нас є найліпшою Матір’ю, що вона є нашим упованням і покровом, то вже не похоронний настрій, а почуття найглибшої любови до неї палає в наших серцях, і велемовно співаємо:“Хваліте Ім’я Господнє, хваліте раби Господа”, який на престол слави возніс Царицю неба і дав нам Матір, Заступницю та спасіння християнського роду.
Гріб, де поховали Пречисту Діву, від давніх часів був у великому почитанні. Імператор Теодосій Великий звів тут величну церкву, та коли перси захопили Єрусалим, то спалили її. Пізніше, під час хрестових походів тут було зведено церкву, яка стоїть і нині. Понад землею видно лиш невеличку капличку, чотирикутної форми. З каплиці сходи ведуть до підземелля. На середині сходів, навпроти одна одної, розташовані дві каплички. В одній стоїть престол святих Йоакима і Анни, в другій – престол святого Йосифа. Зійшовши сходами до самого низу, входимо до підземної церкви. Майже посередині церкви стоїть каплиця з гробом Пречистої Діви. Ось тут колись спочивало тіло Пречистої Діви.
Тропар (г. 1):
У Різдві дівство зберегла Ти,* в успенні світа не оставила Ти, Богородице.* Переставилася Ти до життя, бувши Матір’ю Життя.* I молитвами Твоїми* ізбавляєш від смерти душі наші.
Слава, і нині: Кондак (г. 2):
В молитвах невсипущу Богородицю* і в заступництвах незамінне уповання* гріб і умертвіння не втримали.* Бо як Матір Життя до життя переставив той,* хто вселився в утробу приснодівственну.
У той самий день
Святого священномученика Іринея
Одним з великих світил Христової Церкви, учителем і гарячим поборником Христової віри був святий Іриней, єпископ Ліону (нинішня Франція). Народився святий Іриней близько 120 р., одні джерела стверджують, що походив він з міста Смирни, в Азії, а інші – що з Греції. Він був учнем святого Полікарпа, а той був учнем святого Йоана Євангелиста. Святий Іриней пильно слухав науку святого Полікарпа. Ось що він пише: “За Божою ласкою, ту науку я слухав дуже уважно, і слова, і діла його записував я не на папері, а в глибині свого серця. І слова ті постійно стоять живі передо мною і я, за допустом Господа, завжди повторюю їх у своєму серці”. Крім того, не забував він і про світські науки і зростав у них дуже пильно. Пізніше це йому допомагало легко розвінчувати блуди єретиків і поганських філософів, а його послання, як свідчить святий Єронім, сповнені мудрости і краси.
Згодом святий Полікарп послав його до Галії, де в місті Лугдуні єпископом був інший учень святого Полікарпа, святий Фотина. З часом він висвятив Іринея на священика. Тут чесноти святого Іринея засяяли так яскраво, що вірні в одному з листів до папи Елевтерія (177-190) писали: “Ми просили нашого співбрата і земляка Іринея передати тобі це послання, а сам він є чоловіком, що ревно дбає про славу Божу”. Обидва святі мужі, Фотина й Іриней, виплекали в Лугдуні й у Вієні та в інших місцевостях Галії ту ниву Христової віри, яку засіяли ще перші проповідники Божого слова – св. апостол Лука і Крискентій, учень св. Павла. Тому погани ополчилися проти них з усією своєю затятістю і в 177 р. почалося страшне, нечуване переслідування вірних. В одному з послань, яке приписують святому Іринею, читаємо таке: “Пером не можна описати і словом не вдасться висловити усієї злоби розшалілих поган, ані мук, які перенесли вірні”.
Тоді погани схопили дев’яностолітнього єпископа святого Фотину, а оскільки через свою старість він уже не міг іти сам, то вони на руках принесли його до мучителя. Суддя запитав святого старця: “Хто такий християнський Бог?”.
На це єпископ відповів: “Дізнаєшся тоді, коли будеш цього гідний!”
Тоді натовп поган накинувся на сивоголового старця і став його жорстоко бити, а потім ледь живого кинули до в’язниці, де святий мученик наступного дня помер. Та ні муки, ані смерть не залякали вірних християн. У посланні до вірних з Лугдуну, яке приписують святому Іринею, говориться так: “Тодішні християни так ревно наслідували Христа, що хоч сягнули великої слави, бо не раз вони ісповідали Ісуса та носили на собі знаки й сліди страждань і мук за віру, та не вважали себе гідними, щоб їх називали мучениками. Вони були дуже чутливі до цього. «Ісусу Христу, – говорили вони, – належить ця назва, бо Він є Первенцем із мертвих і Начальником життя. Мучениками можна назвати тих, подвиг яких Христос прославив ласкою мученицької смерти, а ми є лиш слабкими і покірними ісповідниками». Вони обмивали сльозами наші руки і просили нас молитися за них, щоб могли гідно закінчити свій подвиг. Та на ділі вони довели, що вповні є гідні того звання, доказали це стражданням, смиренням і непохитним духом. Вони віддали себе під кріпку руку Всевишнього і та рука вознесла їх понад усім земним. У їхніх серцях панувала любов, поряд зі смиренномудрієм. Любов спонукала їх захищати пригноблених і бути милосердними до грішних. Вони всіх захищали і нікого не судили, вони прощали ворогам і молилися за своїх мучителів, так, як молився за них святий первомученик Стефан. Вони не вивищували себе над тими, хто впав, а подавали їм руку і скріплювали у вірі, любили їх, як лагідна і милосердна мати любить своїх дітей, і молилися за них до Отця небесного, щоб Він простив їм. Вони полюбили понад усе мир, і в мирі відійшли до небесного Отця, залишивши по собі мир, однодушність та любов”.
Після мученицької смерти святого Фотини Іриней став єпископом Лугдуна. Його проповіді навертали багатьох до Христової віри, а послання впокоряли єретиків. Бог благословив Церкву і прославив її науку багатьма чудами, які, за словами св. Іринея, творили вірні Христові слуги: “Одні з них, – пише святий, – проганяють дияволів, і то не про чуже око, а насправді, так, що злий дух уже не повертається до того, з кого вийшов. Завдяки цим чудам багато навертаються до Христової віри, і Церква приймає їх під свій покров. Інших Господь Бог наділив даром пророцтва, ще інші повертають хворим здоров’я лишень покладанням на них рук. Є й такі, що воскрешають померлих, і ті живуть ще роки. Ніхто не є в змозі перелічити всіх дарів і ласк, якими Господь наділяє свою Церкву. А Церква, в Ім’я Ісуса Христа, що постраждав за Понтійського Пилата, уділяє ті ласки поганам усього світу, без найменшої користи для себе”.
Провідною зорею Христової Церкви була любов, готова допомогти навіть найбільшим єретикам. “Ми завжди готові, – пише святий Іриней, – скільки є сил, допомогти заблуканим і подати їм руку, щоб витягнути з прірви, в яку вони впали”.
Послання святого Іринея сповнені такої любови і Божого духа, що для Христвої Церкви вони є неоціненним скарбом. Коли між Східною і Західною Церквами зайшов спір про те, коли слід святкувати Великдень, тоді святий Іриней своїм авторитетом вплинув на папу Віктора I (190-202), і той спір припинився. У 202 р., за Септимія Севера, почалося нове, ще жорстокіше переслідування християн. Тоді “вулицями Лугдуна (за словами Григорія Турського) плили ріки християнської крови і стільки християн було замучено, що я не міг зібрати ані їх імен, ані їх кількости”. Згідно з переданням, загинуло тоді 19000 вірних, а серед них, після довгих і тяжких мук, закінчив свій земний подвиг і святий Іриней. Він загинув від меча.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає„. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1503906526721205
о. Петро Фостик
