V НЕДІЛЯ ВЕЛИКОГО ПОСТУ. ПРЕПОДОБНОЇ МАТЕРІ НАШОЇ МАРІЇ ЄГИПЕТСЬКОЇ. СВЯТОГО ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИКА НИКОНА І ДВОХСОТ ЙОГО УЧНІВ, ЩО З НИМ ПОСТРАЖДАЛИ
Чашу, яку я п’ю, питимете. Мк 10,32 – 45
У наших роздумах над Євангелієм і молитвами на початку посту ми визначили важливий орієнтир у ньому, що завдання і мета Великого посту – збудувати спільноту любові з Богом. Це основа і суть нашого спасіння – бути завжди разом з Ісусом. Одним із символів єдності у євреїв та в Святому Письмі є чаша. Сидіти разом за столом і пити вино з однієї чаші, означало для ізраїльтян взаємну любов і повагу, а вже потім радість від цієї гостини.
Ісус Христос говорив про чашу як символ єдності людини з Богом. Вона проявилася у тому, що Божий Син став людиною, переживав невигоди як кожна людина та помер на хресті за наші гріхи. Ісус продовжував пити чашу терпінь за людські гріхи і після свого вознесіння на небо, виявляючи терпеливість і милосердя до грішників. Але Божа любов також справедлива і приходить для людей час відплати за їхні беззаконня, надужиття добротою Бога.
Під кінець земної діяльності Христос випробовував любов апостолів, питаючи їх, чи вони готові пити з Ним чашу не тільки Його слави, а найперше терпінь за Божу правду та людські гріхи. Так само кожен християнин, як учень Ісуса, має випити у житті чашу випробувань: терпеливості, упокорень, свідчення своєї віри та вірності Йому, щоб потім пити чашу радості у Божому Царстві.
Споживати разом чашу Господню – означає шукати щастя, все переживати у житті разом з Ісусом.
Тим самим пам’ятати, що кожне добро є Божим даром, а не власним здобутком, а всяке зло – це випробування віри та любові до Бога або наслідок наших гріхів, знак для покаяння.
Пити чашу терпінь – означає також проявити відповідальність за свої вчинки та їхні наслідки. Ми звикли тішитися добром у житті, а всяке зло у світі приписуємо Господу. Один мудрець сказав: „Люди – дивні істоти: гидоту роблять один одному, а прощення просять у Бога. У багатьох на шиї хрестик, а в душі – нулик!”
Перед тим, як виникла епідемія, Христос пив чашу людських гріхів, терпінь за них останні десятки років. Тепер настав час нам пити чашу покути, відповідальності за свої вчинки у вигляді епідемії коронавірусу. У ній здійснилися слова апостола Павла: „Не обманюйте себе самих: з Богом жартувати не можна. Що хто посіє, те й жатиме” (Гл 6,7). А одна народна мудрість каже: „Маєш право сіяти те, що хочеш. Але пожинати будеш не те, що хотів, а те, що посіяв”.
Ця чаша коронавірусу має змінити наше ставлення до Бога та один до одного. У його основу маємо покласти Божу правду – заповіді, а не людські мудрування, щиру любов, а не свою вигоду. Тим самим показати, що справді надалі хочемо будувати життя разом з Ісусом, а не використовувати Його для тимчасових розкошів та приємностей тіла.
Правдивість нашого покаяння і навернення повинна проявитися у зміні ставлення до ближніх та дарів природи. Це вміти бачити у кожній особі свого брата чи сестру, рівних нам у гідності, які мають право на повагу і любов від нас. Щоб не трактувати їх як річ чи дешеву робочу силу. Це нагода перевірити і проявити на ділі свою любов до Христа згідно з Його словами: „Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили” (Мт 25, 40).
Папа Франциск у своїх науках, особливо під час епідемії коронавірусу, наголошує на важливості дбати про добрі – Божі основи життя. Вони є запорукою благополуччя у всьому світі. Ось що він каже: «Ріки не п‘ють свою воду, дерева не їдять свої плоди, сонце не світить само по собі і квіти не пахнуть самі для себе. Життя для інших – це закон природи. Ми всі народжені, щоб допомагати один одному. Неважливо, наскільки це складно. Життя прекрасне, коли ти щасливий; але значно краще, коли інші щасливі, завдяки тобі».
Прикладом покаяння людей через епідемію коронавірусу є ось ці слова:
А ви замітили, панове, який Піст цього року?
Без нічних гулянь наших закладів (нічні клуби, піцерії з гучною музикою тощо).
Без повзання по лахмітниках (ще штани на Великдень не купила, а Хресна дорога може в храмі і почекати).
Без злющих продавців по магазинах (що ще давати? Скоріше, бо черга! Гривню маєте?)
Без фото, фото, фото по Зарваниці (поїхав молитися, то пів світу знає, що була теща і вся родина).
Без лицемірства в храмах (я прийшов в неділю, я молодець і пів літургії завис в Айфоні). Ви досягли свого!
Тепер храм і літургія лише в Айфоні.
Без фальшивої сповіді (та йду до сповіді, бо всі йдуть, та й ксьондз мене знає, треба йти).
Без марних закупів продуктів (на свята пляцки і ковбаса) і не потрібно буде в Страсну П’ятницю і Суботу бігти на 5 хвилин у храм і дальше додому, та продовжувати готувати їжу, бо як то так: Великдень, а не буде переїдання …
Без гучних гулянь державних чи сімейних свят …(а як то так: Ювілей, треба гуляти).
І список можна продовжити ще на 40 пунктів …
Нооо..
В молитві (схаменіться люди, то піст).
В роздумах (не все в нашій силі).
В покорі (ми безсилі перед Божими діями).
В переживанні (головне, щоб усі здорові).
У відчаї (страшно, бо світ стоїть в карантині).
В страху (бо як буде далі).
В каятті (ще є надія).
В надії (було каяття, тепер і надія є).
В очікуванні …(Бог тебе любить, все що робить, все для нас на краще…)
Бог створив піст і Великдень 2020 нарешті для себе.
Ось такий, який Він хотів, щоб ви схаменулися; знецінив ваші гроші, гордовиті носики прибрав і дав прості масочки, а ще забрав пиху та залишив лише очікування…
Очікуйте і надійтеся на його спасіння… Амінь.
о. Михайло Чижович, редемпторист
ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ЄВРЕЇВ 9, 11-14.
Браття, Христос, прийшов як первосвященик майбутніх благ. Він пройшов через більший і досконаліший намет, нерукотворний, тобто не земної будови, і увійшов раз назавжди у святиню не з кров’ю козлів та телят, але з власною кров’ю і найшов вічне відкуплення. Бо як кров волів і козлів та попіл з ялівки освячує, коли окропить нечистих, даючи їм чистоту тіла, скільки більше кров Христа, який Духом вічним приніс себе самого непорочним Богові, очистить нашу совість від мертвих діл для служіння Богові живому.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАРКА 10, 32-45.
Одного разу Ісус, взявши дванадцятьох, почав їм говорити, що має з ним статися: – Оце йдемо в Єрусалим, і Син чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам, і насміхатимуться з нього, й уб’ють, і по трьох днях він воскресне.
Яків та Іван, сини Заведея, підходять до нього й кажуть йому: – Учителю, хочемо, щоб ти нам зробив те, чого попросимо.
Він їм відповів: – Що хочете, щоб я зробив вам?
– Дай нам, – ті йому кажуть, – щоб ми сиділи один праворуч, другий ліворуч тебе у твоїй славі.
Ісус сказав їм: – Не знаєте, чого просите. Чи можете пити чашу, яку я п’ю, і христитися хрищенням, яким я хрищуся?
Вони йому відповіли: – Можемо.
Ісус сказав їм: – Чашу, яку я п’ю, питимете, і хрищенням, яким я хрищуся, христитиметесь. Сидіти ж праворуч мене чи ліворуч – не моє дати вам, а кому приготовано.
Почули про те десятеро й обурились на Якова та Івана.Тоді Ісус прикликав їх і сказав їм: – Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, і їхні вельможі утискають їх. Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх. Бо Син чоловічий не прийшов на те, щоб йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох.
Євр. 9, 11–14. „Власною кров’ю, – увійшов раз назавжди у святиню і знайшов вічне відкуплення”
Ми дуже рідко цінуємо себе і своє життя, інших людей, яких Бог дає нам на нашій життєвій дорозі, ті події, які стаються. Можливо, ми не навчені цінувати те, що ми маємо в житті, не вміємо відчути важливості цього. Кожен із нас, ми самі та наші ближні, дуже цінні для Бога і в очах Божих. За кожного з нас Бог віддав своє життя, пролив свою кров.
Якщо ми куплені такою дорогою ціною – безцінною кров’ю Христа – то це свідчення великої нашої цінності. Тому коли ми не маємо в собі певності, пам’ятаймо, що
Бог завжди має певність за нас, якщо віддав за нас своє життя і пролив свою кров, отже ми важливі для Нього.
Мр. 10, 32-45. „Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять Його на смерть, і видадуть Його поганам; і насміхатимуться з Нього, плюватимуть на Нього, бичуватимуть Його й уб’ють, Він же по трьох днях воскресне”.
Коли вдивляємося в життя нашого Спасителя, то бачимо, що воно містить різні моменти. Були приємні: Благовіщення, Народження, Його Переображення, Воскресення. Але також було багато моментів важких: коли Його заарештували, бичували, плювали на Нього, насміхалися з Нього… І це все було в житті Ісуса Христа, нашого Господа.
Подібно і в нашому житті – як каже апостол: «Хто з Христом страждав, той з Христом воскресне», – ми ніколи не зможемо обминути того, через що пройшов Господь. У народі кажуть: «Христос терпів і нам велів». Так само, як Спаситель пройшов через зраду, глум, біль, зневагу і навіть був убитий, так і кожному з нас доводиться переживати щось із того, про що говорить це Євангеліє.
Можливо, не раз ми відчуваємо від інших несправедливе ставлення, зазнаємо приниження, неприйняття, відкинення – але пам’ятаймо, це не є щось таке, чого б не мало бути в нашому житті. Ми часто вважаємо, що таких моментів не мало б існувати, але й це Бог допускає в нашому житті – значить, недаремно.
І коли вміємо те все прийняти, як з рук Божих, і з Ісусом Христом пройти всі випробування, то так, як із Христом страждаємо, так і з Христом воскреснемо.
Владика Венедикт (Алексійчук)
Отець Іван Колтун аналізує поведінку синів Заведея і роздумує як ми можемо перебувати у славі Христа.
Євангеліє від Марка 10, 32-45. Євангельські роздуми. П’ята неділя Великого Посту
Тропар воскресний, глас 1:
Хоч камінь запечатали юдеї* і воїни стерегли пречисте тіло Твоє,* воскрес Ти, тридневний Спасе,* даруючи світові життя.* Ради цього сили небесні взивали до Тебе, Життєдавче:* Слава воскресінню Твоєму, Христе,* слава царству Твоєму,* слава промислові Твоєму,* єдиний Чоловіколюбче.
I преподобній, глас 8:
В тобі, мати, дбайливо зберігся образ,* бо прийнявши хрест, ти пішла слідом за Христом* і ділом навчала ти погорджувати тілом, бо воно проминає,* а дбати про душу – єство безсмертне.* Тим-то з ангелами разом радується,* преподобна Маріє, дух твій.
Слава: Кондак преподобній, глас 3:
Перше блудами всякими сповнена,* як Христова невіста через покаяння днесь явилася,* ангельське життя наслідуючи, демонів оружжям хреста ти убиваєш.* Ради цього як невіста царева ти явилася, Маріє преславна.
I нині: Богородичний, глас 3:
Діва днесь предстоїть у церкві* і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу.* Ангели з архиєреями поклоняються,* апостоли з пророками ликують,* бо ради нас молить Богородиця превічного Бога.
Замість Достойно, співаємо:
Тобою радується, Благодатная, всяка твар, ангельський собор і чоловічеський рід, освященний храме і раю словесний, дівственна похвало, що із Неї Бог воплотився і младенцем став – перед віками сущий Бог наш. Лоно бо Твоє престолом сотворив і утробу Твою просторішою небес учинив. Тобою радується, Благодатная, всяка твар, слава Тобі.
Стихири на „Господи, взиваю я”
Бувши багатим, Христе, ти став убогим,* щоб збагатити людей безсмертям і світлістю.* Тому і нас, збіднілих задля розкошувань житейських,* збагати чеснотами і залічи нас до бідного Лазаря,* рятуючи від муки багача і від пекла,* що нас очікує.
Ми, Господи, дуже розбагатіли злобою,* полюбивши розкошування,* зазнали в житті утіх,* і стали повинними вогню пекельного.* Як погордженому Лазареві, будь, Владико,* ласкавий і нам, що виголодніли умом,* і покинені перед воротами* божественних діянь.
Шостий тиждень боговгодного посту охоче починаючи,* принесімо, вірні, передсвяткову пісню квітної неділі Господеві,* що в славі йде в Єрусалим,* щоб силою Божества умертвити смерть.* Тому побожно зготуймо йому знамена перемоги – вітки чеснот,* співаючи Творцеві всіх: Осанна!
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
ЖИТІЄ ПРЕПОДОБНОЇ МАТЕРІ НАШОЇ МАРІЇ ЄГИПЕТСЬКОЇ ЩО ЙОГО НАПИСАВ СВЯТІШИЙ СОФРОНІЙ, ПАТРІАРХ ЄРУСАЛИМСЬКИЙ
В одному з палестинських монастирів жив старець, прикрашений доброзвичайністю життя та розсудливістю слова. Ім’я того старця було Зосима. Він пройшов усі подвиги монашого життя і зберіг усі правила, що їх передали досконалі іноки. Те все чинячи, ніколи не минав він нагоди повчитися божественних слів, отож чи лягав, чи вставав, чи працював, чи їв – безперестанно співав Богові. Прийшовши змалечку в монастир, до п’ятдесяти трьох років добре подвизався в ньому. А тоді збентежили його помисли, буцім він у всьому вже досконалий і не треба, щоби хтось його повчав. Отож подумав він: «Чи є на землі монах, який міг би повчити мене для моєї користі або показав мені подвиги, яких я не звершував? Чи знайдеться в пустелі хтось, чиї діла перевершили б мої?»
Коли старець це подумав, з’явився йому ангел і прорік:
«О Зосимо, подвизався ти добре, наскільки спроможна подвизатися людина, добре пройшов подвижницьке життя, та нема такої людини, що була б досконалою, бо подвиг, який чекає попереду і якого ти не знаєш, більший від того, що вже позаду. Щоб довідатися тобі, скільки є доріг до спасення, вийди зі своєї землі, як Авраам – преславний патріарх, та йди в монастир, що на річці Йордан».
Одразу ж послухав старець і покинув монастир, у якому чернечив змалку, та прийшов на Йордан, у той монастир, де Бог повелів йому бути.
Перебрався Зосима через Йордан, маючи із собою, за звичаєм монастирським, трохи харчів, скільки потребує тіло, й одіж, що була на ньому. Йдучи по пустелі, звершував своє молитовне правило, і навіть коли їв, творив молитву старанно. Спав мало, сидячи на землі там, де ніч захопила, а вдосвіта вставав і йшов далі. Бажав-бо зайти вглиб пустелі, сподіваючись, що знайде когось із отців, що там подвизаються, хто міг би повчити його, і бажав цього все більше й більше, і йшов уже двадцять днів.
Якось, зупинившись і повернувшись лицем до сходу, співав він шостий час, творячи звичайні молитви, та угледів праворуч ніби людську тінь. Злякався спершу Зосима, бо думав, що перед ним бісівське видіння, і тремтячи, знаменувався знаком хреста. Заспокоївшись, завершив він молитву й повернувся на південь, і побачив когось, хто йшов нагий тілом і весь чорний від сонця, із волоссям білим, як молоко, і коротким до шиї. Побачивши це, Зосима подався у той бік, радіючи радістю великою, адже за ті дні не бачив ні людини, ні тварини.
Коли та постать угледіла Зосиму, то кинулася тікати в пустелю. А Зосима, здавалося, забув, що він старий і пройшов важку дорогу, так поспішав наздогнати її – а вона втікала. Та ось Зосима наблизився до неї настільки, що й голос було чути, і гукав, плачучи:
«Чому втікаєш від мене, грішного старця, рабе істинного Бога, що ради Нього живеш у цій пустелі? Почекай мене, недостойного та немічного, почекай з надією, що тобі воздається за твої труди».
Оце Зосима говорив зі сльозами, а тим часом вони наближалися до пересохлого річища. Коли ж добулися туди, та постать перебралася на другий берег, а Зосима втомився і не міг перейти. Він стояв і плакав гірко, і голосив так, що далеко було чути ридання. Тоді озвалась та постать і мовила таке:
«Авво Зосимо, прости мене, Господа ради, що не можу вернутися й стати перед тобою. Я жона і, як бачиш, нага – тілесний мій сором не прикритий. Але якщо хочеш мені, грішній жоні, подати твою молитву й твоє благословення, кинь щось із твого одягу, щоб я прикрила свою наготу. Тоді підійду до тебе і прийму від тебе молитву».
Затремтів Зосима й налякався, жах огорнув його, коли почув, як вона назвала його на ім’я, хоч ніколи його не бачила й не чула про нього. І промовив він сам до себе: «Якби це не була прозорлива, то не назвала б мене на ім’я». І хутко зробив, як вона сказала: зняв зі себе стару подерту одежину, яку носив, і кинув їй, відвернувшись. Вона ж, узявши одіж, покрила своє тіло, де треба було його передовсім покрити, підперезалася і, повернувшися до Зосими, мовила:
«Навіщо тобі, авво Зосимо, здалося бачити грішну жону? Чи ти хотів щось від мене почути чи побачити, що не полінувався так потрудитися?»
А він припав до землі, просячи в неї благословення, і вона теж припала до землі, й лежали обоє, просячи благословення одне в одного. Тільки й чути було: «Благослови!»
Чимало часу минуло і сказала жона до Зосими:
«Авво Зосимо, це тобі подобає благословити й молитву сотворити, адже ти вшанований пресвітерським саном і багато років, предстоячи святому престолу, приносиш Господеві дари божественних таїнств».
Від цих слів ще більше злякався Зосима. Тремтів і сльозами обливався старець, зітхаючи, озвався до неї уривчастим кволим голосом:
«О мати духовна! Ти більше вмертвилася й наблизилася до Бога. Про тебе свідчать божественні дари, більші, ніж в інших людей. Ти знаєш моє ім’я і назвала мене пресвітером, хоч ніколи й не бачила. Тому сама благослови, Господа ради, і подай молитву тому, хто просить її у твоєї досконалості».
Жона, поступившись перед старцевим проханням, рекла:
«Благословенний Бог, що бажає спасення душам людським». Зосима відповів: «Амінь», – і встали обоє із землі. Вона ж мовила до старця: «Чого ти, чоловіче Божий, прийшов до мене, грішниці? Чого захотів бачити жону нагу, котра не має жодної чесноти?» Старець промовив зі сльозами: «Заклинаю тебе, іменем Господа нашого Ісуса Христа, істинного Бога, що родився від Діви, що ради Нього носиш цю наготу і що ради Нього так умертвила свою плоть: не приховуй від мене твого життя, а розкажи мені все, щоб явною стала велич Божа».
І розповіла вона таке:
«Я, отче, народилася в Єгипті. Коли мала дванадцять років, коли батьки мої ще були живі, відвернулася я від їхньої любові й пішла в Олександрію. Утративши своє дівство, стала я творити нестримне любодіяння. Соромлюся й згадувати, не те що комусь розповідати, однак коротко скажу, щоб ти зрозумів, яка ненаситна була моя плоть. Жила я в злиднях і часто голодна пряла кужіль, а похіть моя понад усе прагнула валятися у гріховному болоті. У цьому було все моє життя – завжди чинити безчестя. Отак я жила.
Та якось у жнива побачила я великий натовп лівійських і єгипетських мужів, що йшов до моря. Запитала я тоді якогось стрічного: «Куди йдуть ці мужі?» А він відповів мені: «До Єрусалиму, на празник Чесного й Животворящого Хреста Господнього, що випадає за кілька днів». І запитала його: «Чи візьмуть і мене з собою?» Він відповів: «Якщо маєш чим заплатити й харчі, щоб узяти з собою, ніхто тобі не заборонить». А я сказала до нього: «Брате, ні грошей нема в мене, ні харчів, але піду на той корабель, а за плату дам їм своє тіло». Я ж задля того хотіла йти з ними – прости мене, отче, – бо там було багато охочих на мою пристрасть. Казала ж я тобі, отче Зосимо, не змушуй мене говорити про мій сором: бачить Господь, боюсь я, чи не оскверняю повітря своїми словами».
А Зосима, змочуючи сльозами землю, відповів їй: «Говори, Господа ради, о мати моя, говори, не зупиняй своєї повчальної розповіді». І вона повела далі: «Почувши мої безсоромні слова, хлопець розреготався і пішов геть, а я поспішила до моря, куди всі йшли. Там побачила десять чи й більше чоловіків, юних тілом, що задовольнили б мою похіть, а інші вже зайшли на корабель. За своїм звичаєм я безсоромно підійшла до них і сказала: «Візьміть і мене зі собою, я догоджатиму вам». Вони розреготалися, побачивши моє безстидство, і взяли мене на корабель. Отак ми попливли. А що далі було… Як розповім тобі, о чоловіче Божий? Який язик вимовить, яке вухо вислухає лихі мої діла в дорозі й на кораблі, коли я, окаянна, штовхала на гріх і тих, що не хотіли грішити? Навчала-бо я таких страхітливих нечистот, що ніякими словами не скажеш. Повір мені, отче: дивуюся, як море витримало моє блудування, як земля не розверзлася і не поглинула живцем мене і не ввергла в ад за те, що стільки душ спіймала в смертні тенета. Та Бог, який не хоче смерті грішника, з довготерпінням чекав мого покаяння.
З такими-ось намірами прийшла я до Єрусалиму. Була там декілька днів до празника і чинила те саме, ба й гірше. І коли прийшов празник святого Воздвиження Чесного Хреста, я так само заманювала юні душі. Побачивши, як рано-вранці всі ідуть до церкви, пішла і я, й увійшла у церковний притвор. Коли настав час воздвиження Чесного Хреста Господнього, я намагалася ввійти в церкву з людьми: проштовхувалася, але мене відтискали й відпихали. Стиснута з усіх боків, наблизилася я до церковних дверей і ступила на поріг. Всі увійшли безперешкодно, а мене якась божественна сила не пускала. І знову я силкувалася ввійти, і знову була відштовхнута. Думала, що це сталося, бо я слабка жінка, і знову намагалася ввійти з тими, що заходили, але даремно стала моя грішна нога ще раз на поріг. Церква приймала всіх, тільки мене, окаянну, відкидала. Отак спробувавши втретє й учетверте і нічого не здобувши, ослабла я і вже не могла наблизитися до тих, що заходили. Із соромом і відчаєм відійшла я і стала у притворі в кутку. Ледве отямившись, думала, чому я не можу бачити Животворяще Древо Хреста Господнього. І тоді доторкнулося до мого серця світло спасенного розуміння: світла Господня заповідь, що просвічує душевні очі, показала мені, що багно моїх гріхів не дає мені зайти до церкви. Стала я плакати й ридати, і бити себе в груди, зітхаючи з глибини серця.
******
Стояла я і плакала, та побачила на стіні ікону Пресвятої Богородиці і промовила до неї, не зводячи з неї очей і ума від неї не відвертаючи:
«О Діво, Владичице, що породила плоттю Бога Слова, знаю, воістину знаю, що нема тобі ні честі, ні похвали, коли така нечиста й скверна блудниця дивиться на твою чесну ікону Пречистої Приснодіви Марії, що має тіло й душу чисту й нескверну. Справедливо, щоб твоя дівственна чистота гидувала мною й ненавиділа мене, блудницю. Та чула я, що Бог, якого ти породила, на те став чоловіком, щоб призвати грішників до покаяння. Поможи мені, котрій ніхто не поможе, повели, щоб і я могла зайти до церкви, дозволь мені бачити Чесне Древо, до якого був плоттю прибитий Бог, що народився із тебе, що віддав свою Кров за моє спасення. Повели, Владичице, щоб і мені, недостойній, відчинилися двері, щоб я поклонилася божественному Хресту. І будь мені найпевнішою поручителькою. Коли святе хресне Древо Сина твого побачу, то світу і всього, що в ньому, відречуся».
Й увійшла я із жахом і трепетом у церкву безперешкодно, сподобилася зріти Чесне Древо і, споглядаючи тайни Бога, який готовий приймати тих, що каються, упала ниць, поклоняючись і цілуючи зі страхом хресне Древо. Пішовши до моєї Поручниці, що на іконі, Приснодіви Богородиці, молилася я, просячи:
«Як можеш, то настав мене на шлях покаяння». І почула я голос, що волав здалека: «Як перейдеш Йордан, здобудеш справжній мир». Візвала я до Богородиці: «Владичице, не покинь мене», – і зі сльозами поспішно вийшла із притвору.
Хтось дав мені три монети. Купивши три хліби, запитала я продавця:
«Де тут дорога до Йордану?» Побачивши по той бік міські ворота, вийшла, плачучи, питаючи дороги в зустрічних. Цілий день була в дорозі. Як сонце вже заходило, прийшла до церкви святого Йоана Хрестителя неподалік Йордану, і поклонившися в ній, подалася на берег. Умившись у тій святій воді, знову ввійшла до церкви й запричащалася Пречистих і Животворящих Христових таїнств, а тоді з’їла пів хліба й запила йорданською водою. Спала тієї ночі на землі, а зранку, знайшовши невеликий човен, перебралася на другий берег Йордану і знову помолилася до моєї Наставниці Богородиці, щоб навчила мене, як їй самій сподобається. Отак я прийшла в цю пустелю і тут оселилася, дожидаючи Бога, який спасає мене від душевної знемоги й бурі».
Спитав її Зосима: «Скільки ж уже минуло років, паніматко, відтоді, як ти оселилася в цій пустелі?» А вона відповіла: «Здається мені, що вже минуло сорок і сім років, відколи я вийшла зі святого міста». І каже Зосима: «Чим же ти живишся, паніматко?» Вона ж каже: «Два й пів хліба мала зі собою, як перейшла Йордан. Вони зачерствіли і я їла їх потроху, і мені вистачило на кілька років». Запитав Зосима: «А чи не зазнала ти якоїсь біди за цей час чи якоїсь напасті? » Відповіла вона: «Запитав ти мене, авво Зосимо, про такі речі… Як згадаю, скільки горя перетерпіла, скільки лютих помислів бентежило мене, то боюся про них говорити, щоб знов бува не приступили до мене». Промовив до неї Зосима: «Не приховуй від мене нічого, паніматко, я вже просив тебе, щоб розповіла мені все докладно». Вона й каже: «Повір мені, авво Зосимо: сімнадцять років провела я в цій пустелі, борючись з моїми безумними похотями, як з лютими звірами. Коли споживала просту їжу, мені хотілося м’яса й риби, що їх їла у Єгипті. Хотіла й вина, яке любила. Багато бо в миру пила вина, а тут навіть води не мала, і люта спрага палила мене, і дуже я мучилася. Дуже мене тривожило бажання співати бісівських пісень, до яких звикла. Тоді, плачучи й б’ючи себе в груди, згадувала я обіти, якими обреклася, коли прийшла в цю пустелю, і стаючи думкою перед іконою Пречистої Богородиці, Поручительки моєї, плакала, благаючи відігнати від мене помисли, що бентежили душу. Я довго плакала і била себе в груди, а тоді побачила світло, що осявало мене звідусіль. Душевна буря вляглася і запала тиша.
Прости мене, авво, що визнаю перед тобою помисли, які штовхали мене на блуд: у моєму пристрасному серці спалахував вогонь, палячи мене цілу і штовхаючи на гріх. Коли находив на мене такий помисел, я кидалася на землю й обливалася слізьми, уявляючи, як предстою перед моєю Поручителькою, а вона осуджує мій злочин і грізно показує муку за нього. Не вставала я зі землі ні вдень ні вночі, аж поки не осяяло мене солодке світло і не прогнало помисли, що мене бентежили. Тоді підвела я очі до моєї Поручительки, безнастанно просячи допомоги у безконечній пустелі.
Маючи тут воістину Помічницю і в покаянні Поспішницю, прожила я сімнадцять років, перетерпівши незліченні біди. Відтоді ж і донині Помічниця моя, Богородиця, в усьому й на все наставляє мене».
А Зосима каже до неї: «А чи не потребувала ти харчів та одежі?»
Вона відповіла:
«Коли через сімнадцять літ скінчилися хліби, живилася я зіллям, що росте в пустелі. А одіж, яку мала, коли перейшла Йордан, розлізлася від старості, тому велику нужду терпіла я в холод і в спеку. Сонце палило мене, а холод проймав до кісток. Я дрижала і падала на землю, поборювана численними бідами та незмірними спокусами. Відтоді і донині сила Божа завше оберігає мою грішну душу і знеможене тіло. Подумати лишень, від яких бід визволив мене Господь: я здобула їжу, що не вичерпується, – надію на спасення. І тепер знаходжу пристановище у слові Божім, яке вміщує все, бо не самим хлібом житиме чоловік. Той, хто скинув гріховний одяг, знаходить пристановище навіть серед каміння».
Зосима, почувши, що вона згадує слова Писання, з Мойсеевих книг, із пророків і псалмів, спитав її: «Чи вивчала ти псалми й інші книги, паніматко?»
Вона усміхнулася й відповіла:
«Вір, чоловіче, що не бачила я жодної людини, окрім тебе, відколи перейшла Йордан, ані тварини. Книг я не вчила і не чула нікого, хто читав би чи співав, але слово Боже оживляє людину і вчить її розуму. Ото й уся розповідь про мене. Іди в мирі, а наступного року знову побачиш мене, завдяки Божій благодаті, що оберігає нас. Сотвори ж, Господа ради, те, про що тебе зараз попрошу: наступного року, в піст, не переходь Йордану, як ви звикли чинити в монастирі».
Дивувався Зосима, почувши, що знає й порядок монастирський, і нічого вже не говорив, крім: «Слава Богу, що дає великі дари тим, які люблять Його». Вона ж сказала йому: «Залишся, кажу тобі, авво, в монастирі, бо якщо й хотітимеш вийти, то не зможеш. А в святий Великий Четвер, у вечір таїнственної Христової вечері, візьми Животворящого Тіла й Крові Христа, Бога нашого, у святу посудину, достойну такого таїнства. Принеси до Йордану і почекай на тому березі, неподалік людських жител, а я прийду й запричащаюся Животворящих Дарів. Відколи споживала їх у церкві Йоана Предтечі, по сей час не приймала цих святощів, а нині прагну їх цілим серцем».
Промовивши це й попросивши, щоб старець молився за неї, пішла вглиб пустелі. А Зосима, поклонившися доземно, перейшов через пустелю і повернувся до монастиря, хвалячи та славлячи Христа, Бога нашого.
Цілий рік мовчав Зосима, не важачись нікому оповісти, що бачив, і тільки молив Бога, щоб знову явив йому ту особу. А коли настав вечір таїнственної Христової вечері, зробив, як просила його: поклав у чашу часточку Тіла й Крові Христа, Бога нашого, взяв у кошик трохи сушених смоков, фініків, намоченого сочива і пішов пізно ввечері на йорданський берег. Там сів і чекав преподобну. Не задрімав Зосима і на хвильку, а пильно вдивлявся у пустелю, чи не надійде та, котру прагнув узріти. І сказав собі старець: «Чи це моя недостойність не дозволяє їй прийти, чи вже приходила і, не знайшовши мене, пішла геть?»
Думаючи так, старець зітхнув і просльозився. Тоді возвів очі до неба і помолився: «Не позбавляй мене, Владико, змоги зріти святу, яку видіти вже раз сподобив мене! Не допусти, щоб відійшов я з пустими руками, несучи на плечах гріхи свої як докір».
Скінчивши молитву, подумав старець: «А що буде, коли прийде вона? Човна-то нема – як Йордан перейде?»
Тоді з’явилася преподобна і стала на тому березі. Зосима підвівся, радіючи та веселячись, славлячи Бога. І тут побачив, як свята, знаменувавши Йордан знаком хреста, стала і пішла по воді, наближаючись до нього. Хотів було поклонитися їй, та вона зупинила його, кажучи: «Що робиш, авво? Ти ж священик і в руках тримаєш божественні таїнства».
Він послухався. А вона, зійшовши на берег, мовила:
«Благослови, отче, благослови». Він відповів їй із трепетом, бо страх охопив його на таке предивне видіння: «Воістину Бог дотримав слова, коли обіцяв уподобити до себе тих, що очищаються за своїми силами. Слава тобі, Христе, Боже наш, що показав мені через цю твою рабу, наскільки далекий я від досконалості».
Коли він це вимовив, вона попросила його проказати Символ святої віри: «Вірую в єдиного Бога…» І молитву Господню: «Отче наш, Ти, що єси на небесах…» Скінчивши молитву, свята запричащалася Пречистих і Животворящих Христових таїнств і, за звичаєм, поцілувала старця. Знявши руки до неба, зітхнула вона, просльозилася і промовила:
«Нині відпускаєш рабу твою, Владико, за словом Твоїм у мирі, бо бачили очі мої Твоє спасення». І звернулась до старця: «Прости, авво Зосимо, але виконай ще одне моє бажання. Йди зараз до твого Божим миром береженого монастиря, а наступного року прийди знову до того річища, де ти вперше говорив зі мною. Прийди, прийди, Господа ради, і побачиш мене, як захоче Господь».
А він відповів їй:
«Хотів би я, якби це було можливо, ходити слідом за тобою й бачити твоє чесне обличчя. Благаю тебе, зроби одне, про що я, старець, попрошу: візьми бодай щось із того, що я приніс». Промовивши це, показав їй на кошик. Вона пальцями торкнулася сочива і, взявши три зернятка, вклала в уста, мовлячи: «Досить благодаті духовної, що оберігає природу душі нашої неоскверненою». І ще сказала старцю: «Моли Господа за мене, отче мій, моли, завжди поминаючи моє окаянство».
Він поклонився їй до ніг і просив, щоб вона молилася до Бога за Церкву, за царів і за нього. Тоді зі сльозами відпустив її, ридаючи, та не сміючи довше затримувати, бо якби й спробував, то не зміг би. Вона ж, знову знаменувавши Йордан, перейшла по воді, як і перед тим.
Старець повернувся, пройнятий великою радістю та страхом. Він-бо шкодував і докоряв собі, що не довідався імені преподобної, та сподівався дізнатись наступного року.
Коли минув рік, подався Зосима знову в пустелю зустрітися з дивним видінням, виконавши все за звичаєм. Ішов він довго і знайшов прикмети, що вказували на місце, яке шукав. Не побачивши нікого, облився слізьми, а тоді звів очі до неба і помолився до Бога, кажучи: «Покажи мені, Господи, твій скарб неукрадний, що його заховав Ти у цій пустелі. Покажи мені, благаю, ангела у плоті, з яким увесь світ не достойний зрівнятися».
Отак молячись, прийшов він до річища. Ставши край берега, обернувся до сходу і побачив преподобну, що лежала мертва. Руки в неї були складені, як годиться, а лице звернене на схід. Підбігши до неї, обмив старець слізьми ноги блаженної, не насмілюючись торкнутися до тіла. Довго плакав, а тоді, прочитавши псалми й молитву на погребення, сказав собі: «Чи маю я поховати тіло преподобної? А може, це буде їй не до вподоби?»
Коли тільки подумав це, побачив на землі коло її голови напис: «Поховай, авво Зосимо, на цьому місці тіло смиренної Марії. Віддай порох порохові і моли Господа за мене, що переставилася першого дня місяця фармутія – по єгипетському, а по римському – апріля, в ніч спасенних Христових страстей, причастившись божественної Тайної вечері».
Прочитавши, старець спершу подумав: «Хто ж написав це? Вона-бо говорила, що не знає грамоти». Але наступної миті утішився, бо довідався ім’я преподобної і знав, що переставилася на оцьому місці невдовзі, як причастилась божественних таїнств на Йордані. Дорогу, яку він долав двадцять днів, Марія пройшла за годину і тут одразу відійшла до Бога. Відтак старець, славлячи Бога, зрошуючи сльозами землю та тіло преподобної, мовив до себе: «Пора, старче Зосимо, вчинити те, що звелено тобі. Але як ти, нещасний, викопаєш яму, коли не маєш у руках нічого?»
Та коли це сказав, побачив неподалік невеликий кілок. Взяв його і став ним копати. Земля була суха й не піддавалася старцеві. Авва обливався потом, та не міг собі зарадити. Зітхнув він тяжко з цілого серця – і тут побачив великого лева, що стояв біля тіла преподобної Марії та лизав їй ноги. Затремтів старець, бо боявся звіра. Блаженна-бо говорила, що ніколи тут звірів не бачила. Знаменувався старець знаком хреста, бо вірив, що його обереже сила преподобної. Лев поволі наблизився до старця і став лащитися до нього.
І сказав Зосима левові:
«Звіре, ця велика свята повеліла мені поховати її тіло, а я, старий, не можу викопати ями, бо нічого не маю зі собою, а обитель далеко. Не годен я швидко повернутися і принести все, що треба. Тому вирий яму своїми пазурами й віддамо землі тіло преподобної».
Як тільки лев почув ці слова, то зразу й вирив передніми лапами яму, що її було досить, щоб поховати померлу. І знову старець обмив сльозами ноги преподобної і довго молився до неї, благаючи, щоб молилася за всіх. Потому покрив її тіло землею. Було воно наге, бо не мало на собі нічого, крім одежі, старої й порваної, що кинув їй був Зосима.
Відтак лев, тихо, як ягня, подався углиб пустелі, а Зосима, благословляючи й хвалячи Бога, вернувся в монастир і розповів усім монахам про преподобну Марію, нічого не приховуючи, що бачив і що чув про неї. Всі, котрі чули, дивувалися величі Божій і зо страхом, вірою й любов’ю почитали день, коли переставилася свята. Зосима ж, боговгодно поживши близько ста років, закінчив у тому монастирі свої земні дні і відійшов навіки до Господа.
Бог, що творить предивні чудеса і тим, що з вірою прибігають до Нього, великі даровання воздає, нехай нагородить тих, кому на користь ця розповідь, хто її читає й слухає, і того, хто подбав, щоб її записати. Нехай сподобить їх благої частки блаженної Марії, з усіми, що богомислієм і трудами благовгодили Йому споконвіку. Амінь.
Українська парафія свв. Сергія і Вакха в Римі
У той самий день
СВЯТОГО ПРЕПОДОБНОМУЧЕНИКА НИКОНА І ДВОХСОТ ЙОГО УЧНІВ, ЩО З НИМ ПОСТРАЖДАЛИ
Святий Никон був сином поганина і проживав в місті Неаполі. Мати його була християнкою, однак не могла навернути свого сина до віри Христової, а юнак усією душею віддався військовій службі і веселому життю. А коли він ішов на війну, мати просила його такими словами: “Про одне прошу тебе, сину, якщо коли-небудь потрапиш у небезпеку, осіни себе знаком святого хреста і призови Ім’я Христа Спасителя!”
І сталося, що під час кривавої битви вороги оточили Никона зі всіх сторін, так, що вже не було для нього порятунку. Тоді він послухав материнської поради, перехрестився і лиш чудом Божим відбився від насідаючого ворога. Всі подивляли його відвагу, але він знав, кому має дякувати за своє спасіння. Повернувшись до дому, Никон усе розповів матері і, навчений нею правд віри Христові, побажав охреститися. Однак в Неаполі тоді не було священика, бо то були часи жорстокого переслідування християн. Тож Никон пустився в дорогу і прибув на острів Хіос, де переховувався Теодосій, єпископ Кизика. Той, за об’явленням Божим, прийняв святого Никона до себе, навчив його правд Христової віри й, охрестивши, залишив при собі. Святий Никон так зростав у чеснотах, що через три роки його настановили єпископом.
Коли ж Теодосій умирав, то наказав святому Никонові, щоб покинув з монахами цей край і перебрався на Сицилію. Тож Никон забрав монахів, а було їх близько 190, і вони пустилися в дорогу через Італію. Святий Никон дорогою відвідав свою благочестиву матір, яка наче б лиш і чекала його приходу, бо тут таки померла на його руках. У Неаполі святий Никон навернув багатьох зі своїх давніх товаришів воїнів, а десятеро з них пішло за його прикладом і приєдналося до його 190 монахів. На Сицилії, при горі Тавроменійській, на річці Асинос, вони осіли, заклали красний сад, плодами якого годувалися. 40 років подвизалися тут слуги Божі, аж поки, за гонителя Деція, намісник Сицилії Квинтіян, той самий, що замучив святу Агафію, не послав воїнів і наказав усіх 200 монахів замордувати, а святого Никона взяти на муки. Слуга Божий сміливо став перед судом, переніс усе, що лиш поганська жорстокість могла видумати, а потім, за наказом мучителя, був убитий мечем. Сталося це 23 березня близько 250 р. при ріці Асинос, поблизу його обителі. Тіло святого чесно поховав єпископ міста Месини. Який кінець спіткав Квинтіяна, знаємо про те з житія св. мучениці Агафії.
Тропар, глас 4:
Мученики Твої, Господи,* у страданнях своїх прийняли вінці нетлінні від Тебе, Бога нашого.* Мавши бо кріпость Твою, вони мучителів подолали,* сокрушили і демонів зухвальства безсильні.* їх молитвами спаси душі наші.
Кондак, глас 4:
Перше преподобно поживши, Ніконе, зібрав ти лик богопокірних, які завжди благочестиво слідують тобі. Від сходу ж до заходу возсіявши, як сонце світлоносне страждань загравами, оману умалили ви потоком вашої крові.
о. Петро Фостик
