НЕДІЛЯ МИТАРЯ І ФАРИСЕЯ. ПРИТЧА ПРО МИТАРЯ Й ФАРИСЕЯ. ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРИТЧІ. ПОКУТНІ ТРОПАРІ — СИМВОЛ ПРАВДИВОЇ ПОКОРИ. ПРО ЗАГАЛЬНИЦІ. ЯК ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ? ЧОМУ ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ? ЗАГАЛЬНИЦІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ.
У біблійних часах у Палестині була дуже знана секта Фарисеїв, яка начисляла приблизно шість тисяч членів. Фарисеї відзначалися знанням Святого Письма, але вони намножили тисячі різних наївних пояснень закону Мойсея і накладали великі обов’язки на ізраїльтян. Ісус Христос назвав їх „гробами побіленими, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечисті” (Мт. 23, 27), бо „вони говорять, а не роблять. В’яжуть тяжкі, не під силу тягарі й кладуть людям на плечі” (Мт. 23, 3-4) Фарисеї погорджували простими людьми, а себе вважали за праведних. Один рабін мав звичай говорити: “Якщо на світі є лиш два чесні мужчини, то ними є я і мій син, а якщо є лиш один чесний, то тим чесним є я”.
У ті часи були в Палестині митарі, які збирали податки, наложені римською владою і які дуже часто кривдили ізраїльтян, бо, збираючи наложену суму податків для Риму, вони часто залишали собі частину і збагачувалися людською кривдою. У Палестині слово „митар” і „грішник” мали одинакове значення. У понятті ізраїльтян митарі були грішниками, злочинцями, ворогами свого народу і при i служниками Риму. У притчі про митаря і фарисея Христос-Спаситель переповів молитву цих двох людей.
Два чоловіки зайшли в храм помолитись: один був фарисей, а другий митар. Як молиться фарисей? Він – стає попереду, щоб усі люди могли його бачити і молиться голосно, щоб присутні могли почути слова його молитви. Але ця молитва фарисея не була молитвою, це була само хвальба: „Боже, дякую Тобі, що я не такий, як інші люди”, – він вичисляє гріхи своїх ближніх і пригадує Богові свої добрі вчинки і свої заслуги. „Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину” (Лк. 18, 12). Фарисей властиво не молиться. Він прийшов до святині пригадати Богові, який він праведний.
На молитві ми маємо прославляти Бога, а фарисей прославляє себе. Молитва є також проханням потрібних ласк фарисей не просить нічого, він праведний „святець”, йому непотрібно нічого. В молитві ми оскаржуємо себе перед Богом, а фарисей оскаржує своїх ближніх. „Я не такий, як інші люди, або як оцей митар”, – каже він. Молитва є розмовою з Богом, на молитві земля лучиться з небом, або, як це висловив один містик, „це хвилина, в якій земля цілується з небом”. Фарисей розмовляє не з Богом, а зі собою.
А як молиться митар? Митар „став здалека, він не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: „Боже, змилуйся надо мною грішним” (Лк. 18, 13). Митар свідомий того, що він грішний перед Богом, тому він благає в Бога прощення. „Кажу вам, цей повернувся виправданий до свого дому, а не той. Бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується – буде вивищений”,- каже Христос (Лк. 18, 14).
У цій притчі Ісус Христос перестерігає нас, щоб ми не були гордими, зарозумілими, щоб не думали про себе високомірно. Добра і чесна людина ніколи не буде зарозумілою і не буде погорджувати ближніми. Якщо ми справді заховуємо Божі заповіді, молимося, вчащаємо до церкви, це не наша заслуга, це Божа ласка. Апостол Павло писав до корінтян: „Що маєш, чого б ти не одержав? Коли ж одержав, то чому вихваляєшся, неначе б не одержав?” (1 Кр. 4, 7). Апостол Яків повчає, що „всяке добре даяння і всякий дар з висоти с, що сходить від Отця світла” (Як. 1, 17).
Святі люди завжди були покірними. Іван Хреститель промовляв до своїх учнів: „Я недостойний, нахилившись, розв’язати ремінця Його сандалів” (Мр. 1, 7). Святий Петро впав навколішки перед Христом і проказав слова: „Відійди від мене, Господи, бо я грішна людина” (Лк. 5, 8). Святий Павло писав до корінтян: „Я найменший з апостолів, я недостойний зватись апостолом” (1 Кр. 15, 9). „Благодаттю Божою я є те, що є” (1 Кр. 15, 10). У посланні до Тимотея він пише, що „Христос Ісус прийшов у світ, щоб спасти грішних, з яких я Перший” (1 Тм. 1, 15). Пречиста Діва – Марія, піднесена до гідності Божого материнства, в покорі серця промовила до архангела Гавриїла: „Я слугиня Господня” (Лк. 1, 38).
І нам усім треба покори Ми не повинні виноситися понад ближніми. Колосок пшениці, повний зерна, схиляється додолу, порожній колосок підноситься вгору. Фарисей провинився тим, що вважав себе праведником, а погорджував ближнім: „Я не такий, як оцей митар” (Лк. 18, 11). Один Бог знає всі майни людського серця. Може наш брат, сусід, приятель, ворог, більше подобається Богові, ніж ми. Ми не можемо осуджувати наших ближніх. Каже Христос: „Не судіте, щоб вас не судили, бо яким судом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою міряєте, такою і вам відміряють” (Мт. 7, 1-2). Фарисей чванився, що він совісно зберігав усі приписи закону Мойсея: постив, давав милостиню, давав десятину на храм Божий, але він робив це для людського ока. він шукав похвали в людей.
Чи ви звернули увагу, що наша Церква в молитві перед Святим Причастям включила слова покірного митаря: „Боже, милостив будь мені грішному” і також слова наверненого злочинця на хресті: „Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у царство Твоє”.
На світі всюди панує бажання бути славним, великим, всюди бачимо шукання похвали в людей. У Божих очах вся Людська велич мов полова, яку легкий вітер розвіває так, – що й сліду з неї не видно. Наша письменниця Марко Вовчок має гарний вислів: „Чоловік гордий, як булька на воді: сьогодні надулася, а завтра луснула”.
Яким покірним був Ісус Христос, Богочоловік! До Тридцятого року життя він у Назареті скривав свою Божу мудрість, свої таланти, свою чудотворну силу, був слухняним і виконував простеньку роботу. Руки Спасителя світу, які держать всю вселенну, не раз замітали хату, носили дерево, працювали сокирою і молотком, і чоло його не раз вкривалося потом. Христос дав нам приклад покори. Один німецький автор чудово висловив цю правду: „Ісус Христос, Тесля з Назарета, тридцять років працював над домовиною для людської гордості”.
Ісус Христос закликає нас словами: „Навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем” (Мт. 11, 29). Христос каже не: „Вчіться від мене творити чуда”, а „вчіться покори”. „Бог гордим противиться, а покірливим дає благодать” (1 Пт. 5,5). Наша молитва повинна бути покірною, щирою, овіяною любов’ю до Бога і любов’ю до наших ближніх, бо тоді Про нас скаже всевидючий Христос-Господь: „Цей повернувся виправданий до свого дому” (Лк. 18, 14). Амінь.
Вл. Інокентій Лотоцький, ЧСВВ
Таємниця доброї молитви
Дорогі брати і сестри! Ісус, Спаситель світу, свого часу утихомирив морську бурю, але не казав: „ Навчіться від мене приказувати вітрам і морю…”. Ісус розмножив хліб і рибу, але не сказав: „ Навчіться від мене помножувати їжу і напиток…”. Ані того часу, як оздоровляв прокажених, хромих, сліпих, німих, не закликав: „Навчіться від мене оздоровляти недуги і людські немочі… „Зате Ісус виразно приказав: „Навчіться від мене, бо я тихий і смиренний серцем„| Навчіться від мене, вашого Творця і Бога, правдивої покори і тихомирности серця. Бо він знав, що найбільшим нещастям людини є її власне себелюбство. Воно приховує наші хиби, вади і пороки; воно тримає нас часто у фальшивому переконанні нашої досконалості, вченості, побожності… Будучи такої настанови, ми охотніше спостерігаємо чужі хиби, ніж свої власні, забуваючи на слова Господа Ісуса:
„Лицеміре, вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти скалку з ока брата твого „ (Мт. 7,5).
І саме тепер, від так званої неділі Митаря і Фарисея, Церква Христова починає приготовляти всіх християн до днів Великого Посту, – днів, призначених для здержаності тілесної і душевної, для скрухи сердечної і покаяння, а в першу чергу навчає молитися, ставати перед Богом не в дусі фарисейської гордості, погорди та осуджування наших ближніх, а в дусі митаревого смирення та відданості Богові, Творцеві нашому.
Щоб належно пізнати, яку велику шкоду в житті наносить людям зарозумілість і себелюбство, Ісус розказав нам притчу, відмінну від усіх інших. В ній Христос змалював правдивий приклад з життя, з якого можемо добути безпосередню науку й для себе. Щоб представити дані типи людей, Ісус подає нам зразок їхньої молитви, бож молитва, це дзеркало життя людини, і – яке життя, така й молитва. Однак, цією притчею Ісус хоче подати нам повчання не так про молитву, як радше про те, з якою настановою ума, з яким настроєнням серця маємо завжди і всюди являтись і ходити перед Господом, нашим Творцем і Богом.
Ось – каже Ісус – до храму Божого ввійшло двоє людей: Один з них фарисей, представник єврейської вченої аристократії, що передувала в громадському та релігійному житті ізраїльського народу. Він належав до того типу релігійних людей, що присвоїли були собі право тлумачення закону Мойсея і вважали себе єдиними вчителями народу. Другий був митар – збирач мита, або податків. Він також увійшов за фарисеєм до святині. Митар теж був багатий, але його суспільне становище не давало йому права втішатись популярністю серед народу. В народі вважали митарів ва великих грішників, бо вони, збираючи мито чи податки, дуже кривдили людей. З цього приводу опінія про цих двох людей була дуже різна.
Два представники побожності й релігійності, два протилежні собі світи ввійшли до храму Божого. Дорогі брати і сестри! Ось, ці два типи людей представляють нам два табори людей сьогоднішнього світу. Зважте, Чи євангельський фарисей це не та частина людей, що ввійшла в пречудний храм Господній нашої планети, довкола якої кружляють різні творива всесвіту? І ці люди повні пихи, зарозумілості, гордості й безвір’я. Вони безупинно повторяють клич прородича Адама: „ будемо яко Бози”, – самі собі будемо Богом! Фарисеї цього світу, вповаючи надмірно на своє знання і силу, не признають Бога, не почитають Його, не коряться Його законам і не страхаються Його. У своїй зарозумілості люди світові, як ось євангельський фарисей, є нездібними молитися до Бога. Їхнє себелюбство відвертає їх від Бога, тож не дозволяє віддати йому на службу отримані дари і таланти, силу свого духа і тіла. У всьому бажають бути цілковито незалежними і свобідними. І саме тут – початок всякого беззаконня і безвірства! Вони кажуть, за словами книги Мудрости:
„ наш вік – тінь минуща, і кончина наша вороття не знає… Отож користаймо з теперішніх дібр, вживаймо світу із запалом юнацтва. Упиваймось дорогим вином та пахощами, нехай не втече наш весняний виквіт!… хай наша сила буде законом справедливості, бо що безсиле, те являється безкорисне „ (Муд. 2,5-11).
Але, дорогі брати і сестри, другий тип людини, що його нам змалював Христос у сьогоднішній притчі, це смиренний митар, свідомий своєї залежності від Бога, свідомий своїх слабкостей і упадків, своїх провин супроти людей. Він зображає нам оту другу частину людства, частину народу Божого: впокорену, осуджену; також і лихословлену Церкву Христову. Цей народ Божий теж увійшов у храм Господній нашої планети, щоб помолитися, прославляти свого Творця і Бога, Але він, свідомий своїх недостач і провин, погорджений фарисеями цього світу, разом з євангельським митарем, часто ввиває:
„Боже, змилуйся надо мною грішним„!
Фарисей, як жертва власного себелюбства і гордості, сам звів свою молитву на нівець: замість прославляти Бога, він в Господньому храмі прославляв себе. Чи щось подібного не робить багато людей наших днів? Фарисей не тільки похвалився перед Богом своїми добрими вчинками, постом, милостинею, десятиною, але й очорнив свого ближнього, митаря, що за ним увійшов помолитись. Він казав:
„дякую тобі, Господи, що я не такий, як інші люди – грабіжники, неправедні, перелюбці, або, як оцей митар”!
Вихваляючи себе, він теж допустився зневаги митаря. – Чи ж подібно не поступають модерні фарисеї наших днів? У своїй зарозумілості й наукових вдобутках вони, наче оп’янілі, кличуть: „Немає Бога”, бо чар зла затемнює добро, і вихор пожадання змінює ум лукавий. Каже бо святе Писання, що:
„Думки лукаві від Бога віддаляють, і всемогутність, коли її спокушати, присоромлює безумних. Святий бо Дух-виховник, від лукавства втікає, відступає від гадок безглуздих… Дух Господній наповняє всесвіт і, як Вседержитель – знає кожне слово. Тому ніхто не може таїтись, хто говорить несправедливе, і не мине його караюча справедливість. Безбожного задуми підуть під розслід, щоб покарати його беззаконня „ (Муд. 1,2-10).
На свою недугу гордості і зарозумілості світ не знайшов ані лікаря, ані лікарства. Аж прийшов сам Бог у людській природі, у виді людини, – Він став нам лікарем і подав нам лік. Лікувальний засіб, що його подав нам Господь проти отрути гордості, себелюбства і зарозумілості є так сильний, що за нього успішнішого немає, тобто: найглибше упокорення Христа Ісуса, втіленого Бога. Він, прийшовши у світ, бажає бути підданим, живе в убозтві й упокоренні та вибирає найглибше пониження і ганебну смерть на хресті. Ось, на що здобулись фарисеї цього світу: вони не могли цього простити Ісусові – власне приниження! Ї цього не перестають вони робити з Містичним Тілом Христовим – Йоге Церквою, з народом Божим і його членами, аж до наших днів. Вони в знаряддям наших терпінь, упокорень, а не раз і смерти. Однак не тривожмося, бо це потрібно перетерпіти, щоб увійти з переможцем Ісусом у вічну славу. Ми лише спитаймо себе: з чим і з якими мислями входимо у храм Господній, – чи то в вузькому значенні – „святині Божої „, чи в найширшому значенні – „нерукотворенної святині всесвіту „? За Чиїми слідами ми ступаємо: за взорами облудного фарисея, чи за отими смиренного, розкаяного митаря? З цієї притчі бачимо, що гордість людська завжди знайде нагоду себе виявити, що вона не шанує жадного місця, не занехаює ні одної нагоди. Вона піде за нами навіть до храму Божого і там перекреслить усі наші добрі наміри й мислі, знівечить заслуги наших добрих вчинків, відверне нас від Господа й відверне нашу добру волю.
Для нас, християн, фарисеєва дорога – це не наша дорога. Лише поведінка митаря в гідною наслідування, і цією дорогою нам треба йти крізь все наше життя. Усуньмо зо свого серця холодне себелюбство! Якщо ми дійсно Божі – то не для себе, а для Бога і Дітей Божих маємо жити і трудитись. І лише тоді наші молитви, наші терпіння, наші жертви й наші добрі вчинки Бог прийме і винагородить вічним життям і нескінченним щастям. Тому молімся часто: „Боже милостив, будь мені грішному”! Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
ДО ТИМОТЕЯ ДРУГОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. 2 Тим. 296 зач.; 3, 10-15.
Сину Тимотею, ти пішов слідом за мною в моїй науці, моїй поведінці, моїй настанові, вірі, довготерпеливості, любові, постійності, у переслідуваннях, у стражданнях, які були спіткали мене в Антіохії, в Іконії та в Лістрі; всі ці переслідування я переніс на собі, і від усіх них Господь мене визволив. Та й усі, що побожно хочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані. А лихі люди й дурисвіти будуть дедалі більше поступати у злому, зводячи інших, і самі зведені.
Ти ж тримайся того, чого навчився і в чому переконався. Відаєш бо, від кого ти навчився, і вже змалку знаєш Святе писання, яке може тебе зробити мудрим на спасіння вірою у Христа Ісуса.
ВІД ЛУКИ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Лк. 89 зач. 18, 10-14.
Сказав Господь притчу оцю: – Два чоловіки увійшли в храм молитись: один був фарисей, а другий – митар. Фарисей, стоячи, молився так у собі: – Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди: грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину.
А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: – Боже, змилуйся надо мною грішним!
Кажу вам: цей вернувся до свого дому виправданий, але не той; бо кожний, хто несеться вгору, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений.
2 Тм. 3, 10-15. «Усі, що побожно захочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані»
Здається, ми живемо в демократичному і вільному суспільстві, гуманному, але бачимо, як християн переслідують у різних кінцях світу. Представників жодних релігій так не переслідують, як тих, хто вірить в Ісуса Христа!
Християни не лише проповідують як треба жити, вони більше своїм життям засвідчують правдиві цінності, показують своїм життям, що жити за Божими законами – реально! Християнин уже самим своїм життям дорікає іншим, саме тому часто переслідують і не сприймають саме християн.
Християни – Божий знак тут, на землі. Тому, коли ми відважно йдемо за Ісусом Христом, не біймося, коли нас будуть прозивати, дорікати, критикувати.
Не біймося свідчити про Господа, що б нам не говорили і що б з нами не чинили, бо саме нашим свідченням спасаємо не лише власні душі, а й показуємо приклад для інших!
Лк. 18, 10-14. «Бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, – вивищений».
У цьому уривку добре бачимо, що Бог не дивиться ні на особу, ні на її статус у суспільстві, ні на її статки, а лише на людське серце. Остаточно визначальним є те, якими ми стаємо перед Богом: смиренними чи самовдоволеними й захопленими собою. Якщо Господь навіть дає мені чогось досягнути в християнському житті, чи в молитовному, чи в аскетичному, чи можливість зробити добро іншим, то я завжди маю дякувати Богові за це і йти далі.
Бачимо, що митар виправдався тим, що став перед Богом таким, як був. Митарів у тогочасному суспільстві не любили, бо вони чинили несправедливо, нечесно збираючи податки. І він, знаючи своє становище, ситуацію, в якій перебував, не боявся стати перед Богом таким, яким був. Коли станемо перед Богом такими, як ми є, навіть до кінця не знаючи, що маємо зробити, то Господь завжди покаже, якою дорогою йти далі. Тому не біймося ставати перед Господом, нічого не вдаючи.
Коли ми зробили щось недобре – станьмо перед Богом у правді, такими, якими ми є, каймося і приносьмо плоди, гідні покаяння!
Вл. Венедикт Алексійчук
Заки жовнір піде на фронт, то тривалий час проходить він військовий вишкіл, мета якого фізично і психологічно приготувати чоловіка до воєнної штуки та загартувати на всі труди й невигоди військового життя.
Подібно чинить і свята Церква, наша добра Мати. Вона заки нам, своїм дітям, поручить спасенну практику строгого Великого посту, то спершу намагається приготувати нас душевно на подвиги 40-денного посту. Цій меті слугують якраз чотири передпісні неділі, що їх починає неділя Митаря і Фарисея, а закінчує неділя Сиропусна. Під час богослужень цих неділь свята Церква наводить нам кілька біблійних образків: гордого фарисея і покірного митаря, навернення блудного сина, сцену страшного суду та вигнання наших прародичів з раю. Ці драматичні образки мають силу зворушити нас до глибини, показати Боже милосердя і Божу справедливість та переконати нас у важливості навернення, покути і спасення душі. Розважання про ті події має викликати в нас серйозне ставлення до посту, переконати в його необхідності та приготувати нас до самого посту.
Згадані передпісні неділі історично ввійшли до нашого церковного календаря в пізніших віках, тоді, коли Великий піст уже став таким, як і сьогодні. Спочатку перед Великим постом додані неділі М’ясопусна й Сиропусна, а щойно відтак десь у VIII-IX віках прийшли ще неділі Митаря й Фарисея та Блудного Сина.
ПРИТЧА ПРО МИТАРЯ Й ФАРИСЕЯ
Ісус Христос у своєму навчанні досить часто послуговувався притчами, цебто оповіданнями, які легко й доступно пояснювали слухачам якусь моральну науку, правду чи чесноту. Притчу ми легко слухаємо і легко запам’ятовуємо її зміст.
Неділя Митаря і Фарисея одержала свою назву від притчі про митаря і фарисея, яку записав нам святий євангелист Лука у главі 18, 10-14. Тут Ісус Христос наводить дві протилежні постаті: гордого фарисея і покірного митаря. І на тих двох прикладах показує нам зло гордости і значення покори.
Фарисеї за часів Ісуса Христа становили релігійну секту, що відстоювала строге і легалістичне дотримання Мойсеєвого закону і традиції. Для них більше значила буква, аніж сам дух закону, їхня праведність полягала радше у показному дотриманні Закону та різних дрібничкових приписів, аніж у практиці чеснот, до яких зобов’язував Закон. Вони вважали себе за ревнителів Закону, гордилися своєю фальшивою ревністю і дивилися згори на тих, що не належали до їхньої секти. Ісус Христос часто картав їхню дрібничковість і облуду та прилюдно викривав їхнє лицемірство. „На катедрі Мойсея, — казав Христос, — розсілись книжники і фарисеї. Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять… Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите і не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти… Сліпі проводирі, що комара відціджуєте, а ковтаєте верблюда… Назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви сповнені лицемірства й беззаконня” (Мт. 23).
Наша притча показує якраз типового фарисея. Хоч він прийшов до храму помолитися, та властиво він славить не Бога, а себе самого. Він не перепрошує Господа Бога за свої провини, але радше, будучи певним своєї праведности, навіть дякує Богові, що не належить до грішників. Він хвалиться своїм постом та чваниться своєї десятиною, яку дає на Божий храм. А проте дивиться з погордою на митаря, як на великого грішника.
А митар у почутті своєї грішности не смів навіть очей піднести до неба, тільки покірно молився і бився в груди, кажучи: „Боже, змилуйся надо мною грішним” (Лк. 18, 13). Його коротенька, але повна жалю й покори молитва до сьогодні служить за найкращий і щирий акт жалю за наші гріхи.
Ісус Христос закінчує цю притчу словами: „Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той, бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, — вивищений” (Лк. 18, 14).
Митарі — від слова „мито”, що значить оплата, — це були збирачі різних державних оплат за римської окупації Палестини. Римська держава мала двоякого роду податки: прямі й непрямі. Прямі податки збирали від земельної посілости і від прибутків, а непрямі — від продажу і закупів, від вивозу і ввозу з-за кордону. Прямі податки збирала сама держава, а непрямі вона виставляла на ліцитацію і продавала багатим купцям, які вже ті оплати збирали. Такий спосіб збирання оплат відкривав широку дорогу до всякого роду здирств, кривди і несправедливости тому, що ті купці, звані митарями, маючи від держави право збирати оплати, стягали їх без усякого милосердя. А все, що вони зібрали понад те, що заплатили державі, було їхнім особистим зиском. Тож нічого дивного, що в очах народу митарі не мали доброї слави, їх загалом вважали за нечесних, прирівнювали до грабіжників, грішників і поганів та погорджували ними. Митарі не могли бути свідками в суді, бо їхнє слово, як нечесних людей, не мало ніякої сили.
ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРИТЧІ
Ця притча свідчить, що Господь Бог не дивиться на особу чи її стан, але дивиться на її серце й душу. Тут розуміємо правдивість слів Святого Письма, в якому сказано: „…Бог гордим противиться, а покірним дає ласку” (1 Пт. 5, 5).
Тож зрозуміло, що Бог не прийняв молитви чванькуватого й гордого фарисея, зате вислухав молитву покірного митаря. Гордість належить до головних гріхів і є найбільшою перепоною до навернення і покути, а покора — це початок справжнього навернення і основа правдивої покути й посту.
Отже, свята Церква бажає, щоб і ми, наближаючись до Великого посту, готувалися до нього великою покорою та свідомістю нашої грішности, бо тільки тоді буде в нас добра воля до скрухи серця, посту й покути. Без покори нема навернення, нема жалю за гріхи й нема повороту до Бога.
У тому дусі складені й наші літургійні відправи й молитви на неділю Митаря й Фарисея. Богослужбові тропарі, стихири й утренній канон багато разів підкреслюють і вихваляють чесноту покори, а ганять фарисейську гордість. „Душе моя, — співаємо на стихирах вечірні, — зрозумівши різницю між фарисеєм і митарем, зненавидь гордовитий голос першого, а наслідуй сокрушенну молитву другого і взивай: Боже, очисти мене грішного і помилуй мене”.
„Тікаймо від фарисеєвої хвальби, — сказано в кондаці, — і навчімося митаревої величі слів смиренних, і кличмо у покаянні: „Спасителю світу, очисти рабів Твоїх”.
ПОКУТНІ ТРОПАРІ — СИМВОЛ ПРАВДИВОЇ ПОКОРИ
У богослужбі на неділю Митаря і Фарисея три тропарі заслуговують на окрему увагу з огляду на свій молитовно-покутний і повний покори настрій. Ці тропарі свята Церква співатиме на кожній недільній утрені від сьогодні аж до п’ятої неділі посту. Вони задають тон не тільки передпісним неділям, але й цілому Великому посту. Ось їхні слова: „Покаяння двері отвори мені, Життєдавче! Бо дух мій зрання підноситься до Твого святого храму, маючи храм мого тіла увесь осквернений. Але Ти, будучи щедрим, очисти мене Твоєю добросердечною милістю”.
„На стежку спасення настав мене, Богородице! Бо заплямив я душу поганими гріхами та в лінивстві провів я все моє життя, але твоїми молитвами визволи мене від усякої нечистоти!”.
„Роздумуючи, окаянний, над безліччю вдіяних мною гріхів, дрожу на згадку про день Страшного Суду. Та надіючися на ласку Твого милосердя, як Давид взиваю до Тебе: Помилуй мене Боже, по великій Твоїй милості!”.
Під час нашого церковного року переживаємо часи смутку, посту й покути, але маємо також дні й тижні радости й потіхи, в яких Церква, звільняючи нас від приписаного посту й покути, дозволяє скасувати заборони для духа і тіла. І такі часи, які Церква благословить на вживання м’ясних, а давніше і молочних страв, називаємо ЗАГАЛЬНИЦЕЮ. Церковною мовою загальниця називається: „седмицею всеядною” або „посполитою”, себто це тиждень, в якому всім вірним дозволено їсти м’ясні страви навіть у середу й п’ятницю. Говоримо тут і про середу, бо раніше у цей день був піст.
Час чотирьох передпісних неділь помітний якраз через те, що між неділею Митаря і Фарисея та неділею Блудного Сина випадає загальниця. Таких загальниць маємо кілька в часі церковного року. Тож розкажемо дещо про історію і практику загальниць.
ЯК ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ?
Історія загальниць сягає перших віків християнської віри. З давніх-давен у Церкві був звичай, щоб з огляду на особливі причини не постити в окремі дні або й цілі тижні. Ця практика почалася ще з празничних днів, які припадали на середу або п’ятницю. З часом для більшого вшанування найдавнішого й найбільшого празника, яким є празник Христового Воскресення, почали не постити від Великодня аж до Зіслання Святого Духа, цебто увесь той час, який називаємо П’ятдесятницею.
Таких празників, що могли б припасти на середу або п’ятницю, у перших віках було дуже мало. Крім празників Пасхи і Зелених свят, були ще празник Богоявлення і Христового Різдва. Цей останній празник ще до другої половини IV століття у Східній Церкві святкували в один день з Богоявленням. Про недотримування посту на Богоявлення святий Епіфаній Кипрський († 403) каже: „Також не годиться постити на Богоявлення, коли родився тілом наш Господь, хоча б воно припало в середу або п’ятницю”.
Коли ж помалу почали узвичаюватися ще й инші Господські празники, то і в ці дні не зберігали посту, коли вони припадали на середу або п’ятницю. На взір загальниці, що була після Великодня, приходить відтак загальниця і після Христового Різдва аж до Богоявлення. Ця різдвяна загальниця називалася „дванадцятиднев’ям”, а по-грецьки „додекамероном”, бо тривала 12 днів.
Після Ефеського Собору 431 року почали з’являтися Богородичні празники, у такі дні не практиковано посту, навіть коли вони припадали в середу або п’ятницю. Укінці і в деякі празники великих святих також почали скасовувати піст.
До вищеназваних загальниць долучається ще загальниця від неділі Митаря і Фарисея до неділі Блудного Сина. Маючи вже більше загальниць, тепер знову повернено піст на час П’ятдесятниці, а великодню загальницю обмежено до одного тижня, себто від Великодня до Томиної неділі. Це триває і до сьогодні.
Треба звернути увагу на те, що таке обмежування чи поширення посту не відбувалося через приписи чи закони Церкви, а радше входило в життя через місцеві звичаї, які з часом ставали неписаними законами для инших місцевих Церков або й цілої Церкви. Тому нічого дивного, що у Східній Церкві протягом довгих століть не було повної узгоджености, а існувало багато дискусій стосовно цього питання.
ЧОМУ ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ?
На творення загальниць впливали різні мотиви чи причини. За головний мотив можна вважати Христові слова, які Він сказав до учнів Йоана, про що святе Євангеліє так каже: „Тоді приступили до Нього учні Йоана й кажуть: „Чому ми й фарисеї постимо, а Твої учні не постять?”. Ісус відповів їм: „Чи ж личить весільним гостям сумувати, поки молодий з ними? Надійдуть дні, коли від них заберуть молодого, і тоді будуть постити” (Мт. 9, 14-15).
Смуток і радість тяжко поєднати. Тож у святкуванні празників, що припадали на середу або п’ятницю, йшлося про те, чому надати перевагу — чи постові, чи празничній радості і торжествам. І перемогла радість торжества, себто піст середи й п’ятниці мусів уступити перед радісним торжеством празничної події.
З однодневної загальниці згодом починає розвиватися однотижнева й довша загальниця. Для християн перших віків найрадіснішим празником була Христова Пасха. Тож воскресну радість Великодня хотіли продовжити якнайдовше. Найкращим виявом радости було скасування посту й коліноприклонення аж до Зіслання Святого Духа. Про загальницю П’ятдесятниці говорить святий Епіфаній Кипрський: „Піст середи й п’ятниці зберігається цілий рік і триває до 9-ої години, — тобто до нашої 3-ої години пополудні. Виняток становлять 50 днів П’ятдесятниці, коли нема ані коліноприклонення, ані посту”.
З подібного мотиву, як великодня, прийшла і 12-денна загальниця від Христового Різдва аж до Богоявлення. Для християн перших століть час після Христового Різдва був наче друга П’ятдесятниця. Святий Теодор Студит (759-826) пояснює причину різдвяної загальниці такими словами: „Щоб ми не виглядали сумні, наче нерозумні юдеї, у Різдві Того, що нас обновив”.
Дещо инші були причини загальниці після неділі Митаря і Фарисея. Ця загальниця має окрему історію. Головна її причина це постійне ворогування греків і вірмен, яких греки вважали за єретиків. Вірмени цього тижня постили у п’ятницю й суботу: у п’ятницю — на спомин посту Ниневитян, а в суботу — в пам’ять святого Сергія Стратилата. Греки у своїй ненависті до вірмен навіть видумали байку, нібито вірмени постять того тижня в суботу в пам’ять пса Арцивурія, якого єпископ Сергій нібито посилав перед собою до кожної місцевости, куди сам мав прийти, і того пса з’їли вовки. Тому, щоб не мати нічого спільного з постом вірмен, греки ввели цього тижня загальницю. Другим мотивом цієї загальниці є те, що свята Церква, приготовляючи вірних до Великого посту, дозволяє вживати м’ясні страви цілий тиждень наче наперекір гордому фарисеєві, що хвалився своїм постом двічі в тиждень. І про цю загальницю говорить святий Теодор Студит: „Подібно і в часі тижня підготовного до покути, — каже він, — у якому читаємо святе Євангеліє про митаря і фарисея, дозволяється на всякого роду страви, як це ми прийняли від наших святих Отців, що були перед нами, щоб у той спосіб знехтувати ту безбожну догму під усяким оглядом нечестивого Петра єпископа вірмен”.
Здається, що найпізніше загальниця прийшла від Зелених свят до неділі Всіх святих. Вона, з одного боку, продовжила радість празника Зіслання Святого Духа, а з другого — приготовляла до посту на честь святих апостолів Петра й Павла.
ЗАГАЛЬНИЦІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ
У час, коли наші предки прийняли християнську віру з Візантії, загальниці вже майже були усталені, хоч усе ще в той час греки вели спори щодо полегшення посту в деякі празники, що припадали на середу або п’ятницю. Про наші практики стосовно постів і загальниць в XI столітті багато довідуємося з приписів Уставу Білеческого київського митрополита Георгія (1069-1072). У ньому він нічого не згадує про скасування посту, якщо празники випадають у середу або п’ятницю. Зате він дає приписи щодо часу П’ятдесятниці, 12-дення, тижня після неділі Митаря й Фарисея і сиропусного тижня. За його уставом піст у середи й п’ятниці під час П’ятдесятниці тільки частково злагіднюється. У ті дні він дозволяє їсти два рази в день замість одного. Щодо страв, то він дозволяє їсти м’ясо тільки на переполовення і в тижні після Зелених свят (§ 1). У час 12-дення після Христового Різдва він дозволяє їсти м’ясо, але наказує утримуватися від молока і від м’яса в день навечір’я Богоявлення (§ 5), що і сьогодні є в наших звичаях. Під час загальниці після неділі Митаря і Фарисея він дозволяє вживати м’ясо тільки там, де є вірмени, проти яких ця загальниця була установлена (§ 6).
Історик Е. Голубинський зауважує, що відносно П’ятдесятниці наша практика не годилася з приписами митрополита Георгія, бо в нас колись не було посту протягом усієї П’ятдесятниці. А щодо празників, то ми мали звичай не постити в усі Господські й Богородичні празники. Також у нас не було посту на празник святого Йоана Хрестителя, святих апостолів Петра й Павла, святого Йоана Богослова, великомученика Георгія, святого Димитрія і в деякі инші. Про наші звичаї говорить Никонівський літопис 1168 року, розповідаючи про печерського ігумена Полікарпа, якого київський митрополит Костянтин II, який прибув на Русь у 1167 році, усунув з ігуменства за те, що той скасував піст у деякі Господські, Богородичні празники і великих святих, а також від Пасхи до Зелених свят (История Русской Церкви, т. І, період 1-ий, 2-а половина, с. 466-469).
З часом у нашій Церкві щодо загальниць усталився звичай, що триває до сьогодні. Замойський Синод з 1720 р., говорячи про пости, нічого не згадує про загальниці. Львівський Синод 1891 року говорить про чотири відомі нам загальниці. Цей Синод нічого не згадує про скасування посту в празники, коли ті припадають на середу або п’ятницю.
Римський Єпископський Синод з 1966 року, говорячи про пости, пригадує дотеперішню практику наших загальниць такими словами: „Як злагіднення постів у нашому обряді були установлені загальниці, в часі яких упродовж цілого тижня, отже, в середи та в п’ятниці дозволено їсти м’ясо, а саме:
- Від Христового Різдва до навечір’я Богоявлення.
- Від неділі Митаря й Фарисея до неділі Блудного Сина.
- Від неділі Пасхи до Томиної неділі.
- Від Зіслання Святого Духа до неділі Всіх святих.
- Якщо Господські й Богородичні празники припадають упродовж року на середи і п’ятниці (крім Великого посту, двох Навечерій, Воздвиження Чесного хреста й Усікновення), то згідно зі старовинним українським звичаєм у ці дні дозволено їсти м’ясо…
Усі духовні особи, монахи, монахині та миряни є обов’язані в совісті до повздержливости, зглядно посту, а саме: в усі п’ятниці цілого року, за вийнятком загальниць і припадаючих Господських і Богородичних празників — повздержливість від м’яса” (Благовісник, II, кн. 2-4, с. 196 – 197).
o. Катрій Юліян ЧСВВ, Пізнай свій обряд. — Львів: Свічадо, 2004
У той самий день
Житія святого священномученика Климента і святого мученика Агатангела
Не день, не два, а двадцять вісім років тривало мучеництво святого Климентія, якого разом зі святим Агатангелом вибрав Господь, щоб дав свідчення Його науці, і щоби муки їх і чуда, які над ними творив Він, навернули багатьох до Христової віри.
Святий Климент народився близько 250 р. у місті Анкирі в Галатії. Батько його був поганин і помер дуже скоро, а коли святому виповнилося 12 літ, то померла його побожна мати Євфросинія. Сиротою заопікувалася багата і побожна невіста Софія. Коли Климент мав 20 років, то його, з огляду на надзвичайне благочестя і глибоке знання Святого Письма і богословських наук, було висвячено, за Божою волею, на єпископа. А коли почалося переслідування християн за Диоклетіяна, староста тієї околиці Домитіян велів привести до себе єпископа і мучити за те, що він не відступається від Христової віри. Кати шматували його тіло залізними гаками аж до костей, били його камінням, а потім кинули до в’язниці. Згодом Домитіян відправив святого Климента до Риму, до Диоклетіяна. Той наказав прив’язати святого до великого колеса, що було прикріплене на невеликій відстані від землі. І стали те колесо обертати: коли тіло було на горі, били по ньому залізними прутами, а коли в долині, то об землю ламалися його кості і здиралися недавно загоєні рани. І Бог вчинив чудо, бо колесо враз розсипалося, а святий став на ноги цілком здоровий. Багато з поган, побачивши це, приходили до в’язниці, де тримали святого, і приймали з його рук святе хрещення. Усіх їх імператор наказав за це стяти мечем, окрім юнака Агатангела. Його вкинули до тієї темниці, де тримали святого.
А коли нові катування – бичування жилами і шматування тіла гаками – не злякали святого, то Диоклетіян відправив обох мучеників до Никомидії, до мучителя Максиміяна, і написав листа, де повідомив, що посилає йому чоловіка незвичайного, якого жодні муки не можуть присмирити. Максиміян віддав їх в руки ката Агрипина, а той наказав бити їх різками і жилами, а потім велів кинути їх до диких левів, однак ті навіть не торкнулися слуг Божих. Тоді розжарили до червона тонкі залізні прути і стали дірявити ними тіла святих. Цього вже було забагато і для самим поган, і вони почали кидати каміння в Агрипина, і той мусив утекти з судилища. За це він наказав поламати мученикам кості, зав’язати обох в міхи і кинути з високої скелястої гори в море. Однак християни знайшли їх в морі живими і здоровими, а вони, замість утікати, пішли на базар і там прославляли Бога й зцілювали багато хворих. Вістка про це дійшла до Максиміяна. Він наказав схопити їх і відіслати до Анкири, рідного міста святого Климента, де мучителем був лютий Курикій. Той наказав припікати їх розпеченими бляхами, а святому Клименту велів накласти на голову розжарений шолом, однак, це чудо Боже, вогонь той не завдав їм жодної шкоди. Тоді обох святих мучеників кати відіслали до міста Аміс, коло Синопії, до Домитія. Той наказав кинути їх у негашено вапно, але наступного дня їх знайшли здоровими, а два вояки, вражені цим чудом, увірували в Христа. За це їх закатували, розіп’явши на хресті. Одного звали Фенгон, а другого – Євкарпій.
Потім святим мученикам вирізали пояси з живого тіла, сильно били, а під кінець прикували ланцюгами до залізних ліжок, під якими розклали великий вогонь. Святі на тих ліжках заснули, а коли вогонь згас, їх знайшли здоровими – вони спокійно собі спали. Домитій тоді знову відіслав їх до Максиміяна, до Тарсу, а дорогою обидва святі, попри страждання, були веселі, молилися і зцілювали хворих. Максиміян наказав кинути їх у величезну розпалену піч, де вони пробули день і ніч, і жоден волос на їх голові не згорів. Тоді їх закрили у в’язниці і тримали там чотири роки; потім Максиміян віддав їх у руки одного поганського жерця. Той наказав бити їх так, щоб тіло відпадало від костей, – однак вони і далі жили. Взяв їх на муки інший поганин, Максим, той наказав забити в землю багато гострих гаків, покласти на них святого Климента і бити його буками, а святого Агатангелу лити на голову розплавлене олово. А святі і далі жили і молилися Богу, який творив над ними такі чуда. І в черговий раз їх кинули до в’язниці, де вони навернули багатьох до віри Христової. Невдовзі мучеників знову відправили до Анкири, де на них чекав новий мучитель Лукій. Той наказав кинути їх закованих у темний льох. Через кілька днів привели до нього св. Агатангела, йому до вух стали прикладати розпечене залізо, припікати йому боки, а він молився і славив Господа. Під кінець Лукій наказав стяти його мечем. А святому Климентові наказав щодня давати по 150 ударів буком і сікти голову ножем. Щодня стіни в’язниці зрошувалися його кров’ю, та наступного дня святий знову був здоровий.
Перед празником Богоявлення християнам вдалося вивести святого Климента з в’язниці. Кілька днів він утішався свободою, та коли одного разу єпископ під час Служби Божої причащав вірних, у церкву вдерся начальник міста Олександр з вояками і наказав стяти святому голову, а Найсвятіші Дари погани потоптали ногами. При цьому мученицькою смертю загинули також два диякони, Харитон і Христофор. Тіла святих Климента, Агатангела і обох дияконів поховано в цьому ж храмі. Македонець Василій побудував у Царгороді церкву, де поклав голову святого Климента, яку хрестоносці опісля перевезли до Франції. Згідно з одними даними, смерть святого Климента припадає на 309 р., а згідно з іншими – на 312 р. Ім’я Климент означає “винограду парость”, а Агатангел – “великий ангел”.
Тропар, гл. 4:
Лоза преподобності і пагін страдництва, цвіт священніший і плід благодатний вірним, всесвященний, вічноквітучим дарований був ти. То ж як співстрадник мучеників і співпрестольник священноначальників, моли Христа, щоб спаслися душі наші.
Кондак, гл. 4:
Лози чесної був ти пагоном Христовим, многостраждальний Клименте всехвальний явившись із страждальцями ж взивав ти: Ти, Христе – мучеників радість світла.
І. Я. Луцик, „Житія святих, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2013
Стихири на „Господи, взиваю я”
Не молімось як фарисей, браття,* бо хто підносить себе, буде принижений.* Тому смирім себе перед Богом* і, постивши, з митарем кличмо:* Боже, очисти нас грішних!
Фарисей, гординею переможений,* митар же покаянням похилений,* приступили до тебе, єдиного Владики.* Той, вихваляючись, втратив своє благо,* а цей, нічим не хвалившись, дарів сподобився.* У таких зітханнях утверди й мене, Христе Боже,* як чоловіколюбець.
Боже, очисти мене грішну і помилуй!* – заклич, душе моя, збагнувши різницю між митарем і фарисеєм;* гордовитий голос цього зненавидь,* тамтого ж розкаяне моління наслідуй. .
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар (г. 1):
Хоч камінь запечатали юдеї* і воїни стерегли пречисте тіло твоє,* воскрес Ти, тридневний Спасе,* даруючи світові життя.* Ради цього сили небесні взивали до Тебе, Життєдавче:* Слава воскресінню твоєму, Христе,* слава царству твоєму,* слава промислові твоєму,* єдиний Чоловіколюбець.
Слава: Кондак Тріоді (г. 3):
Зітхання митарські принесім Господеві* і до Нього приступім, грішні, як до Владики;* Він бо хоче спасення всіх людей,* Він відпущення подає всім, що каються,* бо ради нас Він воплотився – Бог сущий, Отцю собезначальний.
I нині: Богородичний (г. 3):
Діва днесь предстоїть у церкві* і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу.* Ангели з архиєреями поклоняються,* апостоли з пророками ликують,* бо ради нас молить Богородиця предвічного Бога.
Прокімен (г. 1): Будь, Господи, милість твоя на нас, бо уповали ми на Тебе (Пс. 32,22).
Стих: Радуйтеся, праведні, у Господі, правим належить похвала (Пс. 32,1).
Алилуя (г. 1): Бог, що дає відплату мені і покорив народи мені (Пс. 17,48).
Стих: Ти, що величаєш спасення царя і твориш милість помазаникові своєму Давидові і сімені його до віку (Пс. 17,51).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого, якого є храм, св. свщмч. Климента, єп. Анкирського, св. мч. Агатангела і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1619751041803419
о. Петро Фостик
