Захисники Христової слави
„Отче, прийшла година! Прослав свого Сина „. (Йо. 17,
Дорогі радіослухачі! Сьогодні, в Неділю Святих Отців першого Вселенського Собору в Нікеї, ми почули у Євангелії торжественну молитву Ісуса, на передодні Його страстей і хресної смерти. Про що ж молиться Христос до Отця небесного? Найперше – за себе: Він просить, щоб Господь прославив його, як Богочоловіка, в його смерті, у воскресінні та й у небі. Яка ж мета тієї прослави? Остаточна мета прослави Христа – це слава Божа, це зріст і розвиток Таїнственного Тіла Христового, – це спасіння людства. Ось над цими питаннями застановімся сьогодні.
Христос у передсмертних годинах молить Отця Небесного, щоб прославив його у його терпіннях і смерті, кажучи: „Отче, прийшла година. Прослав свого Сина” (Ів. 17,1). Що ж це за година прийшла для Христа? Ісус нічого більше не каже про неї. Але ми добре знаємо, що це благословенна година, якої Спаситель ціле своє життя так дуже прагнув. До неї старанно і запопадливо приготовлялись також вороги Христові. Надійшла година, задля якої Христос-Спаситель прийшов на світ, тобто година найбільшого пониження, впокорення і вияву геройської любови Богочоловіка до людей. Прийшла година ув’язнення, зради, глузувань, побоїв, несправедливого суду з боку людей, і кривавої розправи ка Голготі. Власне тоді, як прийшла ця година, Ісус-Спаситель говорить про свою славу і владу: Він має її над усіма людьми, яких він прийшов спасти, якщо лише повірять у нього та й в Отця, що його послав. Христос, для прослави Бога, в своє людське життя включив навіть свої болючі страсті й смерть на хресті. 0, яке це дивне таїнство прослави Христа-Бога у його терпіннях і смерті! Спаситель віддає себе за нас в посвяту, щоб лише ми були освячені в істині. Ісус підприймається цієї жертви в повною свідомістю. Він, перед святом Пасхи, знаючи, що вибила його година переходу з цього світу до Отця, іде відважно в Єрусалим, щоби віддатися в руки ворогів. Чому? – Бо „полюбивши своїх, що були в світі, полюбив їх до кінця „ (Ів. 13,1).
Христос робить не лиш свідому, але й добровільну жертву зі свого життя і то виключно з любови до людей, як сам каже: „За те Отець мій мене любить, бо я кладу моє життя, щоби знову його ваяти. Ніхто його в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе. Владу маю його покласти і владу маю назад його забрати” (Ів. 1018-19).
Христос, „Господь слави”, Божа могутність і Божа мудрість – рівний Богу – Отцю. Він в історії людства дає найвище об’явлення Бога, який у виді людини вмирає прибитий до хреста. Цей хрест Христовий перемінить людину і вивищить Її до синівства Божого, він стане помостом, по якому людина зможе дійти до Господа і Бога свого. Тому й каже Ісус перед своїми страстями: „ Прийшла година для прослави Сина Чоловічого „ (Їв. 12,23). „ Тепер світові цьому суд, тепер вигнаний буде геть князь цього світу. Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе” (Ів. 12,31-32)
Дорогі брати і сестри! В нашому житті прийде нераз година терпіння, переслідування, недуги, ув’язнення, заслання, несправедливого засуду. Тож бадьорімся, бо саме тоді ми – наче прибиті до хреста; а там, де хрест Христовий, там Христос перебуває. Якраз тоді він каже до нас: „У світі страждатимете. Та бадьортеся! Я бо подолав світ” (Ів. 16,33). Ніщо нас так не освячує і не приготовляє до прослави в Бозі, як терпіння і хрести, перенесені з любови до Бога і наших ближніх. Дальше, Христос молиться, щоб Отець небесний прославив його й у смерті усім тим, що вона принесе; передусім же тому, щоби прославити його у воскресінні. Цим Христос хоче наче повчити нас, що в житті є слава, якої ми не повинні бажати, про неї думати, старатися, молитися, але є слава, за яку ми повинні змагатися, старатися, молитися і всім серцем її бажати та в кінці її осягнути. Людей цього світу часто манить пуста, марна і грішна слава, яку приносить їм їхнє багатство, становище, походження, фізичні чи духові дарування. Слава, яка зосереджується на людських похвалах, признаннях, оплесках і тріюмфах, минається, як дим і щезає швидше, ніж сама людина. Тим часом правдива слава людини є в тому, що вона створена на образ і подібність Божу, що вона з волі Творця є володарем створеного світу. Тому й дозволеним і обов’язковим є старатися про правдиву нашу славу, яка є овочем чесноти і терпіння, самозречення й упокорення, які супроводитимуть нас аж до смерти і принесуть нам славу остаточного воскресіння. Чи ми свідомі цього? Чи, переносячи хрести і терпіння туземної мандрівки, готуємось до такої прослави у Господі? Чи, може, Христос відзивається до нас сьогодні, як колись до учнів своїх, що, повні розчарування, ішли в Емаус: „О безумні й повільні серцем у вірі, супроти всього, що були пророки оповіли! Хіба не треба було Христові так страждати і увійти в свою славу?” Дорогі брати і сестри, хіба і нам не треба терпеливо переносити все горе і болі туземного життя, щоб колись осягнути нагороду вічної прослави в Бозі?
В кінці, Христос молиться про свою остаточну прославу у небі, кажучи: „Тепер же прослав мене, Отче, у себе, славою твоєю, що її я мав у тебе перед тим, як постав світ” (Їв. 17,5). Христос просить Бога, щоб він, як людина, міг увійти в небо і засісти по правиці його, з огляду на свої заслуги й особу. З цієї дивної просьби Христа пізнаємо, що хоч в Ісусі є дві природи, Божа і людська, то все ж 6 лиш одна особа – Божа.
Ісус молиться, щоб та прослава, яку він посідатиме в небі, відомою стала також людям на землі та щоб люди, пізнавши це, почитали і прославляли його як Бога, Єдинородного Сина Божого та свого Спасителя.
Що ж було метою такої молитви Христової? Чому саме в навечір’я своєї смерти Христос так ревно молиться про свою прославу? Ці питання стануть нам ясними з дальших слів Христової молитви: „Отче, прийшла година! Прослав свого Сина, щоб син твій тебе прославив” (Ів. 17,1). Тут бачимо ясно, що прослава Христа всеціло спрямована до більшої прослави Бога, бо чим більше буде поклонників Христа, як Спасителя і Бога, тим більше прославиться Трисвятий Бог.
Дорогі брати і сестри, ось і найважливіша мета нашого життя, тут на землі, завершення наших терпінь, мозольної праці, молитов і всієї діяльности. Все має бути спрямоване до прослави Бога, все мусить уступити перед цим обов’язком, все, в потребі, слід посвятити задля неї. Ось чому можемо, маємо, а то й мусимо дбати про наше освячення, щоби завжди і всюди подобатися Богові, постійно віддаючи йому належну шану і славу нашими добрими вчинками і праведним життям.
Метою прослави Христа- Чоловіколюбця 6 також зріст і розвиток його Містичного-Таїнственного Тіла – Церкви. Тому молиться Ісус далі: „Отче, прийшла година! Прослав свого Сина, щоб Син твій тебе прославив, згідно з владою, що її ти дав йому над усяким тілом: дарувати життя вічне тим, яких ти передав йому „ (Ів. 17,2). Тобто, Христос бажає, щоб усі люди, що їх передав йому Отець небесний, яких він відкупив своєю Пресвятою кров’ю, визнали його, як свого Спасителя, підкорилися йому, втілилися в нього, злучилися в ним, оформлюючи одне таїнственне Тіло-Церкву. В Христі ми всі діти Божі і члени одного тіла. Живемо його життям, співучастничаємо в його терпіннях, перемогах й учасниками станемо його воскресіння й небесної прослави. Ось наша правдива велич і слава! Тому пригадує нам Апостол народів: „Божа благодать з’явилась спасенна всім людям і навчає нас, щоб ми, зрікшись нечестя та грішних бажань цього світу, жили тверезо, праведно і благочестиво в нинішньому віці, чекаючи блаженної надії і славного з’явлення великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, який віддав себе самого, щоб відкупити нас від усякого беззаконня, та щоб очистити собі народ, що був би його власний, ревний до добрих діл” (Тит. 2,13-14).
Вкінці, метою прослави Христа 6 спасіння людей. Це значить, що кожна людина має осягнути життя вічне. В чому ж полягає вічне життя? На це відповідає Христос: „А вічне життя в тому, щоб вони пізнали тебе, єдиного, істинного Бога, і тобою посланого — Ісуса Христа” (Ів. 17,3). Ось, що потрібно робити нам тут, на землі, щоб осягнути життя вічне й удостоїтися небесної прослави. Нам необхідно пізнати Бога і посланого ним Ісуса Христа. Але тут не вистачить саме філософічне, спекулятивне пізнання Бога. Щоб осягнути життя вічне, треба пізнання практичного. Не досить лише вірити в усе те, що до вірування подає свята Церква, але слід також переводити в життя наші обов’язки відносно Бога і наших ближніх; повинуватись ваконам Христа-Спасителя, наслідувати його чесноти. Тоді з певністю можемо надіятися небесної прослави та, в навечір’я нащої смерти, повторяти в Ісусом: „Я тебе на землі прославив, виконавши те діло, яке ти дав мені до виконання „ (Ів. 17,4). Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
У своïй священичій молитвi Ісус Христос з’ясовує, що в необхідним до осягнення життя вічного, тобто, що вже с тим вічним життям, кажучи:
„А життя вічне в тому, щоб вони пiзнали тебе єдиного правдивого Бога й того кого ти послав, Ісуса Христа” (Йо 17,3).
Це значить, що наше вічне спасіння полягає в пізнанні оцих двох основних правд а саме: перша правда 6 та, що існує один, єдиний правдивий Бог і Творець, наш Отець небесний. В другій книзі св. Письма, – книзі виходу, Господь Бог Творець, як уведення до свого Закону – Десяти заповідей, каже таке:
„я Господь Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі. Нехай не буде в тебе інших богів, крім мене” (Bиx 20,2с).
Кожний монарх представляє себе в уведенні до закону, що його дав своїм підвладним. Тим своïм представленням від одночасно вказує ïм на своє право, яке дає йому владу встановляти закони, що мають обов’язувати в країнi, якою він володіє. Господь Бог, як Творець вселенноï, як найвищий пан життя й смерти всього, що за Його волею існує, також представляє себе людям, щоб вони знали, на якій підставі Він надав їм свій закон і чому вони мусять Йому підкорятися. Підставою й основою Його права видавати закон є те, що єдино Вiн є творцем усього, що існує. Своєю всемогутньою волею. Він усе, що живе й існує, привів з небуття до життя — існування, тому має право надавати їм правила життя. Подібно й людина, яку Вiн сотворив і яка в усьому залежна від Нього, мусить підкоритися Його волі, що її виразив у своїх заповідях. Господь
Бог, подібно як і кожний будівничий чи винахідник, будуючи що небудь, призначує цю річ до наміченої цілі. Так само створюючи людину, Господь мав на метi те завдання, яке він бажає, щоб людина виконала. А що метою кожної людини є Господь Бог – Творець, тобто злука з Ним й учасництво в його житті й щасті, людина мусить про ту мету знати; також про дорогу, якою треба йти і про засоби, які можуть бути помічними в осягненні тієї мети. Тому найперше треба людині пізнати мету, за якої вона має в туземному житті змагатися, тобто пізнати Бога Творця, який воднораз є нашим Небесним Батьком.
Призадумаймось тепер, як то люди дбають про осягнення того пізнання – своєї остаточної мети, тобто про пізнання Бога, що повинно бути для них найважливішою справою. Бо від пізнання їхньої мети залежить також її осягнення. Якщо так подумаємо про це, то мусимо щиро сказати, що мало хто цікавиться пізнанням свого Творця. Люди цікавляться всіма речами, тільки не тією найважливішою справою, від якої залежатиме їхнє вічне щастя, або вічна недоля, тобто Богом. Учені поступають наперед у різних галузях наук, як у медицині, техніці, хімії. В усіх ділянках знання зауважується поступ і то великий. Ось, наприклад, люди вже причалили на місяць, оглядали його й перебували на ньому, забрали на землю різні пробки піску, каміння, щоб їх тут студіювати щодо їхніх складових частин й років існування. Післали вже свої ракети на Венеру, Марса тощо. Пускаючись отак у простори, вони відкривають різні правди, що раніш були їм недоступні. Але про Творця вселенної, в якому в скриті всі правди від сотворення світу, вони не дбають, не бажають Його пізнати. Це правда, всяке знання, всякi відкриття чи винаходи в дуже важливими для нашого життя, тим – то людина повинна студіювати цей світ, що кругом неї, бо ті винаходи, що вона поробить, можуть улегшити її майбутнє життя чи й ви лікувати від багатьох хвороб, на яких вона ліку зараз не знає. Але пізнання Бога и знання про Нього в багато важливіше, бо від них залежить не оце наше дочасне, коротеньке життя, але ціла вічність. Ось подумаймо, Господь Бог помагає нам у тому пізнанні Його – нашої первопричини й першоджерела всякого як матеріального так й духового життя. Він послав на землю свого єдинородного Сина, щоб повчив людей про нього і, як твердить Христос. Він це й робив:
„Я об’явив твоє ім’я людям, яких ти мені від світу передав… Нині вони збагнули, що все тобою дане менi від тебе; слова бо, тобою мені дані, я їм дав i вони прийняли їх і справді збагнули, що від тебе я вийшов, й увірували, що ти мене послав” (Йо 17,6сс).
Та люди не дбають про те, щоб пізнати цю правду про Бога, щоб навчитися Його доріг, заповідей та щоб іти ними аж до мети – вічного щастя в Бозі. Дійсно воно правда, люди цікавляться всім, а саме: грішми, природою, що їх оточує, статтю, розводами, зігнанням плоду, приверненням миру на світі й вони роблять це все в ім’я поступу. Ми стараємося про поступ, щоб його осягнути й зробити наше життя приємнішим, нашу працю легшою, щоб могти довше спочивати й утішатися життям. Для нас має значення чисте повітря, чиста вода й пожива, але, а другого боку ми не дбаємо про те, щоб наша душа була чиста, вільна від плям гріховних, та й стала любою нашому Богові й Творцеві, хоч це с найважливішою, якщо не єдиною справою нашого існування на землі. Якже ми так думаємо про те, дуже часто й самі дивуємось пощо нас Господь держить на землі, пощо такий добрий і милосердний для вас, коли ми аж ніяк про нього не дбаємо? Дійсно нам самим дивно, чому Господь такий терпеливий з нами, що стільки разів ображаємо Його нашими гріхами й уперто противимось Його Божій волі? Чому Вiн не покарає нас важко, щоб ми отак стали прикладом усім тим, що ще не зовсім зіпсовані, та щоб той приклад, відстрашив їх від такого грішного життя, яким ми живемо!
Причину тієї Божої безмежної терпеливості відкриває нам Спаситель у другій правді, яку ми повинні глибоко записати собі в нашому серці, щоб, пригадуючи її собі часто, ми могли спасти наші душі. Каже бо наш Божественний Спаситель таке:
„Так бо полюбив Бог світ, що й сина свого єдинородного віддав, щоб кожний, хто вірує в нього не погиб, але мав життя вічне” (Йо 3,16).
З цього виходить, що ми повинні намагатися пізнати все, що торкається життя нашого Спасителя, тобто пізнати ввесь лад спасіння, це значить те все, що Господь Бог зробив і цілий час робить нате, щоб зберігати наші душі від гріхів і таким чином довести їх до мети до Себе Самого й до вічного щастя з ним у небі. Щодо цієї правди, то Господь Бог навчає нас найперше, скільки то коштувало йому, щоб наші душі визволити з ярма гріха та з неволі диявола. Спасіння наших душ вимагало смерти хресної Його єдиного Сина, бо тільки смерть Бого-чоловіка могла порвати всі ті кайдани, в які закував нас первородний гріх і всі наші особисті гріхи. Лише муки и смерть Божого Сина були спроможні надолужити небесному Отцеві за всі ті образи, які наносимо Йому переступленням Його заповідей, спротивом Його Божій волі. Про це так висказується верховний апостол Христовий, св. Петро:
„Знайте, що не тлінним золотом чи сріблом ви були вибавленi від вашого суєтного життя, яке ви прийняли від батьків ваших, а дорогоцінною кров’ю Христа, непорочного й чистого ягняти” (1 Петр 1,18с).
Та и друга правда е не менш важлива для спасіння наших душ, а саме та, яку проповідує другий верховний апостол св. Павло, кажучи:
„Ми проповідуємо Христа розп’ятого: ганьбу для юдеїв і глупоту для поган, а для тих, що покликані, юдеїв чи треків Божу могутність і Божу мудрість” (1 Кор 1,23c).
Христа, У наших часах також багато людей уважає науку Христову глупотою, нерозумом. Вони підшукали собі багато інших релігій і філософій, які сприяють їхнім пристрастям та й ведуть їх до нових і гірших проступків. Вони так застрягли в своєму грішному житті, що й не уявляють собі іншого побожного життя, тому що воно сприяє їхнім пристрастям і тому що, до певної міри, запевнює їм проминаюче щастя. Та вони забувають про слова нашого Спасителя, який кличе:
„Яка бо користь людині, хоч би вона увесь світ здобула, а занапастила свою душу. Що бо людина може дати взамін за свою душу?” (Мр 8,36с).
Ну а що ж м прийде з того, якби вони ціле своє життя жили в розкошах і щасті? Що з того, якби вони жили тисячі й тисячі років і дійсно мали за власність увесь світ, коли після смерти, після туземного розкішного життя жде вічна пекельна мука? Ми ж, що є вірними учнями Христа, віримо Його словам. Ми знаємо, що хоч Спаситель i відкупив нас, Вiн все-таки ще не поставив нас у небі. Він лише відчинив нам брами до Небесного Царства. Щоб до нього дістатись нам, треба співдіяти з Божими ласка ми. Нам треба, як Він сам каже, брати наш хрест на плечі і йти з ним. Це правда, що мудрагелі сміються з тих, що слухають заповідей Христа, але як каже св. Павло:
„Бо нібито немудре Боже – мудріше від людської мудрости, i немічне Боже міцніше від людської сили… Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих і безсиле світу, щоб засоромити сильних” (1 Кор 1,25.27).
I тому Христос Спаситель став нам мудрістю від Бога й оправданням, освяченням і відкупленням, щоб було як написано:
„Хто хвалиться, нехай у Господi хвалиться” (1 Кор 1,30).
о. д-р М.І. Любачівський
День Святих отців Першого Вселенського Собору шанується в сьому неділю після Великодня.
В червні 325 року в місті Нікея імператором Костянтином Великим був скликаний перший в історії християнства Собор, що тривав більше двох місяців. Він зібрав 318 єпископів з усього світу, серед яких були присутні Св. Миколай Чудотворець, Яків єпископ Низибійський, Святий Спиридон, також значна кількість пресвітерів і дияконів. Папу Сільвестра представляли два легати. Метою Собору було покласти край суперечці між єпископом Олександром і священиком Арієм з Олександрії.
Основою єретичного вчення Арія, яке швидко поширювалося і знаходило багато прихильників, стало заперечення сприйняття Ісуса як Сина Божого. Арій стверджував, що Ісус таке ж творіння господа як і людина, але більш досконале, що лише силою волі своєї і правильністю вчинків Він зміг досягти неосяжних вершин і був прийнятий Богом за свого Сина.
На Першому Вселенському (Нікейському) Соборі було засуджено аріанство як єресь, що не має нічого спільного з основами християнства. Собор затвердив постулат про єдиносущність Сина Отцю і Його передвічне народження, про сутність Ісуса як істинного Бога.
Собором було складено Символ Віри із семи пунктів, який сприяв поширенню і розумінню християнами постулатів істинного вчення. Тоді ж були остаточно вирішені деякі питання внутрішнього життя Церкви, серед яких встановлення дня святкування Пасхи. Ним стали вважати першу неділю після повного місяця, що настає після весняного рівнодення.
ДІЯННЯ АПОСТОЛІВ 20, 16-18; 28-36.
В тих днях Павло вирішив плисти попри Ефес, щоб не баритися в Азії; поспішав бо, щоб, по змозі, на день П’ятдесятниці бути в Єрусалимі.
З Мілету він послав у Ефес і прикликав пресвітерів Церкви. Коли вони прийшли до нього, він до них промовив:
Вважайте на самих себе і на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу, яку він придбав своєю кров’ю. Я знаю, що по моїм відході ввійдуть між вас вовки хижі, які не щадитимуть стада. Та й з-між вас самих повстануть люди, що говоритимуть погубні речі, щоб потягнути за собою учнів. Тому чувайте, пам’ятайте, що я три роки, ніч і день, не переставав кожного з вас зі сльозами наводити на розум.
А тепер передаю вас Богові і слову його благодаті, що може збудувати й дати вам насліддя між усіма освяченими. Ні срібла, ні золота, ні одежі я не вимагав ні від кого.
Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зо мною, служили оці руки. У всьому я показав вам, що, так працюючи, треба помагати слабосильним й пам’ятати слова Господа Ісуса, що сам сказав: „Більше щастя давати, ніж брати”.
Промовивши це, він упав на коліна і з усіма ними став молитися.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЙОАНА 17, 1-13.
В той час Ісус, підвівши очі до неба, сказав: – Отче, прийшла година. Прослав свого Сина, щоб Син твій тебе прославив, згідно з владою, яку ти дав йому над усяким тілом: дати життя вічне тим, яких ти дав йому. Це – вічне життя, щоб пізнали тебе, єдиного істинного Бога, та Ісуса Христа, якого послав єси. Я прославив тебе на землі: виконав діло, яке ти дав мені виконати. Тепер, отже, прослав мене, Отче, у себе, тією славою, яку я мав у тебе, перш ніж постав світ.
Я об’явив твоє ім’я людям, яких ти дав мені зо світу. Вони були твої, і ти дав їх мені, і вони зберегли твоє слово. Тепер вони зрозуміли, що все, що ти дав мені, від тебе походить; слова бо, що ти дав мені, я дав їм, і вони прийняли й таки справді зрозуміли, що я від тебе вийшов, і увірували, що ти мене послав.
Я молюся за них, не за світ молюся, а за тих, яких ти дав мені, бо вони твої. І все моє – твоє, і твоє – моє, і я прославився в них. Я більше не у світі, але вони у світі, і я йду до тебе. Отче святий, ради імени твого бережи їх, тих, яких ти дав мені, щоб вони були одно, як і ми. Коли я був з ними у світі, я беріг їх у твоє ім’я; я стеріг тих, яких ти дав мені, і ніхто з них не пропав, крім сина погибелі, щоб збулося Писання. Тепер же йду до тебе й говорю це у світі, щоб вони мали у собі радість мою повну.
Ді. 20, 16-18, 28-36. „Більше щастя давати, ніж брати”
Для нас дуже мило і приємно, коли про нас пам’ятають інші, телефонують і турбуються. Нам приємно отримувати подарунки, нам важливо, щоб інші не забували про нас. І нам боляче, коли цього немає. Але, напевно, ми не раз досвідчували, коли щось отримуємо, ця радість триває якийсь час, коли ми це посідаємо, а це декілька хвилин чи годин. Потім зауважуємо, що воно не приносить нам цієї радості, на яку ми сподівались, коли ще прагнули цього.
У житті кожний із нас мав більший чи менший досвід того, коли ми не тільки щось отримали, а й комусь іншому давали. Звичайно, нам непросто це робити, бо ми не навчені цього належно зробити. Однак добре пам’ятаємо як відчували тоді радість і приємність, коли когось чимось обдаровували, коли комусь щось давали. Тож вміймо завжди і повсякчас не стільки очікувати й шукати від когось іншого, шукати різних нагород і дарів, а вміймо дарувати.
Що більше будемо дарувати, розпоряджуватись тими добрами, які маємо, то більше Бог нас нагороджуватиме цими добрами, щоб ми і далі могли обдаровувати інших, давати іншим.
Йо. 17, 1-13. „Отче святий! Заради імени Твого бережи їх, тих, що їх Ти мені передав”.
Хоча ми знаємо, що Христос об’явив правду про Бога – про Отця, Бог явив нам Сина, але й знаємо також, що людина завжди схильна дивитися на правду суб’єктивно, зі своєї „дзвіниці”. І тому це об’явлення про Христа люди починали час від часу трактувати по-своєму, з’являлися єресі, що є і дотепер.
Отці Першого Вселенського собору, яким присвячена сьогоднішня неділя, проголосили певні догми – Символ віри, зокрема його першу частину, щоб окреслити нашу віру: що ми віримо в Бога, в Сина Божого Ісуса Христа, що маємо ту віру, яку Христос нам передав.
Стараймося цю нашу віру пізнавати, щоб могти передавати наступним поколінням Добру Новину, яку явив нам Христос, цю віру, яку досвідчили апостоли й передали іншим учням, а ті – іншим поколінням.
Маємо нашу віру знати, щоб її у чистоті передати іншим!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Стихири на „Господи, взиваю я”
Перед досвітньою зірницею ти народився* з лона Отця без матері перед віками.* Хоч Арій славить тебе, як створіння,* а не як Бога,* зухвало й нерозумно змішуючи тебе, Творця, із створінням,* збираючи собі цим паливо на вічний вогонь,* але Собор у Нікеї проголосив тебе, Господи,* Сином Божим,* співпрестольним з Отцем і Духом.
Хто твою, Спасе,* ризу роздер?* – Арій, – сказав ти,* – який розділив однодостойне начало Тройці.* Він заперечив, що ти – один із Тройці.* Він і Несторія навчив не признавати Богородицю.* Але Собор у Нікеї проголосив тебе, Господи, Сином Божим,* співпрестольним з Отцем і Духом.
У пропасть гріха впадає Арій,* що заповзявся не споглядати на світло.* З Божого допусту нутрощі в ньому розриваються,* щоб насильно віддати життя і духа,* ставши другим Юдою* і замислом своїм і ділом.* Але Собор у Нікеї проголосив тебе, Господи,* Сином Божим,* співпрестольним з Отцем і Духом.
Безумний Арій розділив одноістотність Пресвятої Тройці* на три нерівні і різні природи.* Тому богоносні Отці самочинно зійшлись,* палаючи ревністю Іллі тесвітянина,* і духовним мечем посікли ганебного богохульника,* як Дух їм підказав.
Прославмо нині богоносних Отців* таїнственні сурми Духа,* що виконали в Церкві гармонійну богословську пісню:* про Тройцю єдину і незмінну природою і Божеством.* Вони – переможці Арія і захисники правовір’я* – моляться завжди до Господа,* щоб помилував душі наші.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво „Місіонер”, 2011
Тропар воскресний, глас 6:
Ангельські сили на гробі Твоїм,* і ті, що стерегли, змертвіли,* і стояла Марія у гробі,* шукаючи пречистого тіла Твого.* Полонив Ти ада, та не спокусився ним,* зустрів єси Діву, даруючи життя.* Воскреслий з мертвих Господи, слава Тобі.
Також Вознесення, глас 4:
Вознісся Ти у славі, Христе Боже наш,* радість сотворивши ученикам обітуванням Святого Духа,* утвердивши їх благословенням,* бо Ти єси Син Божий, ізбавитель світу.
І Отців, глас 8:
Препрославлений Ти, Христе Боже наш,* світила на землі – отців наших оснував Ти* і ними до істинної віри всіх нас направив Ти.* Багатомилосердний, слава Тобі.
Слава: Кондак Отців, глас 8:
Апостолів проповідування і отців догмати* єдину віру утвердили Церкві,* яка і ризу істини з богослов’я вишнього носячи* право править, і славить* благочестя велике таїнство.
I нині: Кондак Вознесення, глас 6:
Сповнивши промисел щодо нас* і те, що на землі, з’єднавши з небесним,* вознісся Ти у славі, Христе Боже наш,* ніяк не відлучаючись, але невідступно перебуваючи,* Ти кличеш до тих, що люблять Тебе:* Я з вами і ніхто проти вас.
Прокімен, пісня Отців (г. 4):
Благословен єси, Господи, Боже отців наших, і хвальне, і прославлене ім’я Твоє на віки (Дан. 3,26).
Стих: Бо праведний єси в усьому, що створив Ти нам (Дан. 3,27).
Алилуя (г. 1):
Бог богів, Господь мовив, і призвав землю від сходу сонця до заходу (Пс. 49,1).
Стих: Зберіть Йому преподобних Його, що заповідують завіт Його в жертвах (Пс. 495).
Замість Достойно, приспів:
Величай, душе моя, Господа, що з плоттю у славі вознісся на небеса.
I ірмос (г. 5): Тебе, вище ума і слова Матір Божу, що в часі безлітнього несказанно родила, вірні однодумно величаємо.
Причасний:
Хваліте Господа з небес, хваліте Його в вишніх (Пс. 148,1).
Другий:
Радуйтеся, праведні, у Господі, правим належить похвала (Пс. 32,1). Алилуя, тричі.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм, св. прп. ісп. Михаїла, єп. Синадського, прп. Євфросинії Полоцької, ігумені монастиря Святого Спаса, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1439305883181270
о. Петро Фостик
