В п’ятницю 6 червня по неділі Святих Отців – Віддання свята Вознесіння Господнього.
ДІЯНЬ СВЯТИХ АПОСТОЛІВ ЧИТÁННЯ. Ді. 50 зач.; 27, 1-44.
В тих днях, коли було вирішено, що маємо відплисти в Італію, Павла і деяких інших в’язнів передали сотникові Августової когорти, який звався Юдій. Сівши на адрамітський корабель, який мав плисти попри азійські місця, ми вирушили. З нами був Аристарх, македонець із Солуня. На другий день ми пристали до Сидону. Юдій обходився з Павлом по-людяному і дозволив йому навідатися до друзів і користуватися їхньою допомогою. Відчаливши звідти, ми пливли попри Кипр, бо вітри були противні, і перепливши море, що омиває Кілікію та Памфілію, причалили в Мирах Лікійських. Там же сотник найшов олександрійський корабель, що плив в Італію, і посадив нас на нього. Багато днів пливли ми поволі й насилу прибули до Кніду; коли ж вітер не дав нам причалити, ми попливли попри Крит коло Салмони. І пливучи з трудом попри неї, прибули до одного місця, що зветься Гарна Пристань, біля якої було місто Ласея.
Як проминуло досить часу і плавба вже стала небезпечною, бо й піст минув вже, Павло попереджав, кажучи їм: – Я бачу, мужі, що плавба не обійдеться без шкоди й великої втрати не лише для вантажу та корабля, але й для нашого життя.
Та сотник більше довіряв керманичеві й власникові судна, ніж словам Павла.
Через те ж, що пристань не була вигідна на зимівлю, більшість була тієї думки, щоб вирушити звідти, і якщо можна, дістатися до Фініки, пристані критської, що звернена до південно-західного і до північно-західного вітру і перезимувати. Коли подув легкий вітрець із полудня, вони, гадаючи, що здійснять свою думку, підняли котву й попливли близько попри Крит. Та незабаром зірвався буревій, що зветься Евракілон. Ухопило корабель, так що він не міг іти проти вітру; ми піддались йому і неслися навмання. Підпливши під якийсь маленький острів, що звався Кавда, нам ледве вдалося опанувати човен; ми витягли його і вжили допоміжних заходів, обв’язуючи корабель. І, боячися, щоб не попасти на Сирту, спустили вітрило, і так нас несло. На другий день, тому що буря сильно нами кидала, почали ми викидати вантаж, а на третій моряки власними руками викинули корабельне знадіб’я в море. А що вже кілька днів ні сонця, ні зір не було видно і буря люто налягала, ми втратили вже всяку надію на рятунок.
Коли люди довго не їли, Павло встав серед них і мовив: – Треба було, мужі, слухати мене й не кидати Криту: так можна було б уникнути цієї небезпеки і шкоди. І тепер раю вам: бадьоріться, ніхто бо з вас життя не втратить, лиш корабель пропаде. Цієї бо ночі явився мені ангел Бога, якому я належу і якому служу, і сказав: «Не бійся, Павле! Ти маєш перед кесарем стати, і Бог дарував тобі всіх тих, що пливуть з тобою». Тому бадьоріться, люди, бо я вірую Богові, що воно так буде, як було мені сказано. Ми мусимо наткнутись на якийсь острів.
Чотирнадцята ніч настала, як нас кидало по Адрії; та коло півночі моряки здогадувалися, що якась земля зближається до них, і кинули лот, і було двадцять сажнів глибини. Відпливши трохи, знов кинули лот у море, й було п’ятнадцять сажнів. Тоді, побоюючися, щоб не наскочити на скелясті місця, ми кинули чотири котви з корми і чекали, щоб настав день. А що моряки намагались утекти з корабля і вже були спустили човен у море, вдаючи, ніби хочуть викинути котви з переду корабля, Павло сказав до сотника і вояків: – Якщо ці не зостануться на кораблі, ви не можете спастися.
Тоді вояки відтяли линви човна, і він упав.
А як стало розвиднятись, Павло просив усіх щось їсти: – Оце сьогодні, – казав, – чотирнадцятий день, як ви, ждучи, постите й не їсте нічого. Тому прошу вас щось їсти, бо йдеться тут про ваш рятунок. Ніхто з вас ані волосу з голови не втратить.
Сказавши це, взяв хліб, подякував перед усіма Богові і, розламавши, почав їсти. Тоді всі піднялися на дусі й самі стали їсти. Було ж усього нас на кораблі двісті сімдесят шість душ. І як наїлися, почали облегшувати корабель, кидаючи пшеницю в море.
Коли настав день, моряки не розпізнали землі; вони лиш угледіли якусь затоку з побережжям, куди хотіли, коли можна, причалити кораблем. Вони відчепили котви й пустили їх у море; одночасно розв’язали вони деменні мотузки і, розпустивши проти вітру жаглик, пустилися на берег. Наскочивши на мілину між двома течіями, корабель застряг: ніс, врізавшися сильно, був нерухомий, а корму трощила навала хвиль. Вояки були тієї думки, щоб в’язнів убити, щоб ніхто з них не втік уплав. Та сотник, що хотів урятувати Павла, стримав їх від того наміру й велів тим, що вміли плавати, першими кидатись у воду й дістатися на сушу, а іншим рятуватися хто на дошках, хто на уламках судна. І таким чином всі врятувалися на землю.
ВІД ІВАНА СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Йо. 57 зач. 17, 18-26.
В той час Ісус звів очі свої до неба і сказав: Як ти, Отче, послав мене у світ, так і я послав їх у світ. Даю себе за них у посвяту, щоб і вони були освячені в істині.
Та не лише за цих молю, але й за тих, які через їх слово увірують в мене, щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, і я в тобі, щоб і вони були в нас одно, щоб світ увірував, що ти мене послав. І славу, що ти дав мені, я дав їм, щоб були вони одно, як і ми – одно. Я – в них, і ти – в мені, щоб вони були довершені і в єдності, щоб світ зрозумів, що ти послав мене, і що ти возлюбив їх, як возлюбив єси мене.
Отче! Хочу, щоб ті, яких ти дав мені, були там, де я, щоб і вони були зо мною й бачили мою славу, яку ти був дав мені, бо возлюбив єси мене перед заснуванням світу. Отче праведний, світ не пізнав тебе, але я пізнав тебе, і ці пізнали, що послав єси мене. І я їм об’явив твоє ім’я, і буду об’являти, щоб любов, якою ти возлюбив мене, в них була, і я в них.
Ді. 27, 1–44. «Чотирнадцятий день, як ви, ждучи, перебуваєте натще й не їсте нічого. Тому прошу вас щось з’їсти, бо йдеться тут про ваш рятунок»
Бачимо, що капітан корабля не послухався апостола Павла й пустився в таку небезпечну подорож. Почався шторм і море хвилювалось, корабель виглядав, немовби тріска, і не було ніякої певности. Страх і відчай під час цього шторму опанували людьми. Тоді Павло звернувся до них, щоб вони покріпились. Звичайно, це покріплення виглядало людським, тілесним, а для нас покріплення під час труднощів і проблем – це наша зустріч із Ісусом Христом. Це наше покріплення Тілом і Кров’ю Ісуса Христа, це покріплення у Євхаристії.
Тому в наших труднощах, клопотах і бідах під час штормів, часто зустрічаймося і покріплюймось Богом у нашій молитві, а особливо приступаючи до Сповіді та споживаючи Тіло і Кров Ісуса Христа. Тоді Господь дає нам силу і міць переходити через бурі та шторми нашого життя.
Вл. Венедикт Алексійчук
Йо. 17, 18–26. «Як послав єси Мене у світ, так послав і Я їх у світ»
Видається, що ми не часто задумуємося про сенс нашого буття. Це видно з того, що все, що маємо, сприймаємо як закономірне, ніби воно так мало бути й ми заслужили це. Але забуваємо, що наше життя – не набір випадковостей. Ким я є і що виконую – усе це від Господа. Саме Бог хотів, щоб я народився в цій нації, у цьому історичному періоді, саме в таких політичних обставинах, з таким рівнем достатку, з такими, а не іншими дарами й талантами.
Це засвідчує Божу впевненість у тому, що я зможу функціонувати в цьому періоді і в цій ситуації. Він довіряє мені, і саме в цих обставинах. Маємо ж розуміти, що цей Божий план щодо нашого життя є для нас великим даром, і тільки реалізуючи його, можемо бути справді щасливими.
Чи ми плекаємо таку довіру до Бога, яку Він має до нас? Чи приймаємо все як дар, чи хочемо здійснити Божий план у своєму житті?
Вл. Венедикт Алексійчук
КОРОТКА ІСТОРІЯ
Празник Господнього Вознесіння завжди припадає у четвер 40-го дня по Христовому Воскресінні. Це один з великих Господських празників і має 9-денне попразденство. Він звеличує подію Христового Вознесіння на небо та підкреслює її значення для Христа і для нас. Св. Іван Золотоустий у своїй проповіді на Вознесіння каже: „Сьогодні людський рід совершенно примирений з Богом. Зникла давня боротьба й ворожнеча. Ми, що були недостойні жити й на землі, – вознесені на небо. Сьогодні стаємо наслідниками небесного царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й успадковуємо престол Царя і Господа. А людська природа, перед якою херувим боронив рай, піднесена тепер понад усякого херувима”.
Джерела трьох перших сторіч нічого не говорять про цей празник. Не згадує про нього й письменник Оріген (+ к.251), який вичисляє християнські празники в 8-ій книзі свого твору „Проти Цельсія”. Знавці обряду є тієї думки, що в перших трьох віках цей празник святкували разом з празником Зшестя Св. Духа. Сильвія Аквітанська не називає цей празник Вознесінням, а тільки „сороковим днем після Пасхи”.
В IV столітті празник Господнього Вознесіння стає загально знаним. Історик Сократ (+ к.440) називає його „всенароднім празником” (Історія Церкви, 7, 26).
Празник Вознесіння звеличили своїми проповідями св. Іван Золотоустий, св. Григорій Ніський, св. Епіфан Кипрський, Лев Великий й інші. В IV ст. цариця Олена поставила храм у честь цього празника на місці Христового Вознесіння.
ПРО ІКОНУ
„Вознесіння” — ікона христологічна, точніше еклезіологічна. Вознісшись на небо, Христос залишається жити на землі у Церкві. Церква представлена апостолами, розташованими двома групами: одна група перебуває в русі і є символом діяльності, друга, статичніша, є символом споглядання: творять ніби два крила, що їх має птах для того, аби злетіти у вишину. Церква видимо залишається на кам’янистій землі Оливної Гори. Однак її діла, символізовані на деяких іконах „Вознесіння” оливковими деревами, плодоносять на небі, і вона сама у невидимий спосіб теж є небом на землі.
Для Апостолів і для вірних Христове Вознесіння – це одночасно і сумне прощання, і багатонадійне очікування. Апостоли бачать відхід на небо свого улюбленого Учителя й Спасителя світу. Однак Апостолам з’являються два ангели і нагадують, що Христос вернеться з неба у славі, як тепер возноситься на небо (Лк. 24, 50-53; Ді. 1, 9-11).
Сам же Христос запевнював їх, а також і нас, що Він відходить приготувати місце для нас (Йо. 14, 2) та що в таїнственний спосіб Він буде з нами до кінця віку (Мт. 28, 20). Невдовзі, казав Христос, Отець Небесний зішле на Церкву Христову іншого Утішителя – Святого Духа (Ді. 1, 8).
Христос сидить на райдузі, у блиску небесної мандорли, що нагадує сцену з книги Одкровення про кінець цього світу (4, 3). Слава Його божественності промінює з Його особи. Хоч ангели оточують і немовби підтримують небесний круг, як це описано у Старому Завіті про з’яву Господа Саваота (Єз. 1, 4-25), Христос возноситься на небо своєю власною силою. Адже Він – „Той, що є”, Сущий, Божий Син, – вертається до Своєї відвічної небесної слави з Богом Отцем (Йо. 17, 24).
В руці Христа – сувій Закону, бо Він – новий Законодавець. Завершивши Свою місію на землі, Він передає дальшу працю Апостолам і Церкві, яка має підкорятися Святому Духові й черпати силу від Нього.
Посеред Апостолів стоїть Богородиця. Постать Богоматері, у порівнянні з різнобарвними одежами апостолів, дуже проста, але витончена, вирізнена іконописцем, який мав за мету у центрі помістити Божий народ, що молиться. Тому Вона зображена у молитовній позі. Предметом її молитви є прохання зіслання Святого Духа, безперервна епіклеза, і водночас у Ній лунає голос Нареченої, яка говорить: „…Прийди, Господи Ісусе!” (Од. 22, 20), виражаючи благословенну надію в очікуванні другого приходу Господа нашого Ісуса Христа.
Апостоли дещо збентежені та стривожені, бо вони в той час ще не були підкріплені особливою силою Святого Духа, який зійшов у день П’ятидесятниці. Св. Павло історично не був присутній при цій події, але він фігурує на цій іконі, представляючи всіх віруючих, які вірують, не бувши свідками цієї події. Згадаймо: коли Тома, торкнувшись Христових ран, переконався в тому, що Він воскрес, Христос зауважив, що „щасливі ті, які, не бачивши, увірували” (Йо. 20, 29).
Століттями людство споглядає небо, вважаючи його осідком абсолюту і всякої краси. Ангели радять робити протилежне: „Чого стоїте, дивлячись на небо?” (Ді. 1, 11). Ви відкриєте невидиме, але справжнє небо у простій подобі Господньої Слугині. Барвиста одежа апостолів, розміщених як дві міцні піраміди, що є опорою Божої споруди, символізує на іконі багатство всіх видимих харизм Церкви.
ГОСПОДНЄ ВОЗНЕСЕННЯ
Празник Господнього Вознесення завжди припадає у четвер на сороковий день після Христового Воскресення. Це один з великих Господських празників і має дев’ятиденне попразденство. Він звеличує подію Христового Вознесення на небо та підкреслює її значення для Христа і для нас. Святий Йоан Золотоустий у своїй проповіді на Вознесення каже: „Сьогодні людський рід совершенно примирений з Богом. Зникла давня боротьба й ворожнеча. Ми, що були недостойні жити й на землі, вознесені на небо. Сьогодні стаємо наслідниками небесного царства, ми, що не вартуємо й земного, виходимо на небо й унасліджуємо престол Царя і Господа. А людська природа, перед якою херувим боронив рай, піднесена тепер понад усякого херувима”.
У пам’ятках трьох перших сторіч нічого не сказано про цей празник. Не згадує про нього й письменник Ориген († к. 251), який перераховує християнські празники у восьмій книзі свого твору Проти Цельсія. Знавці обряду вважають, що в перших трьох віках цей празник святкували разом з празником Зіслання Святого Духа. Сильвія Аквітанська не називає цей празник Вознесенням, а тільки „сороковим днем після Пасхи”.
У IV столітті празник Господнього Вознесення стає загальновизнаним. Історик Сократ († к. 440) називає його „всенародним празником” (Історія Церкви, 7, 26).
Празник Вознесення звеличили своїми проповідями святий Йоан Золотоустий, святий Григорій Ниський, святий Епіфаній Кипрський, Лев Великий й инші. У IV столітті цариця Єлена поставила храм в честь цього празника на місці Христового Вознесення.
Дух богослужень цього празника в загальному бадьорий і радісний. Свята Церква радіє славою Христа-Богочоловіка, що засів по правиці Отця. Він вознісся на небо, щоб зіслати нам Утішителя — Святого Духа та щоб, як Він сам каже: „приготовити нам місце” (Йо. 14, 2). „Господь вознісся на небо, — співаємо в першій стихирі на великій вечірні Вознесення, — щоб зіслати Утішителя світові. Небо приготувало престол його, а хмари — вознесення Його. Ангели дивуються, бачачи чоловіка понад собою. Отець чекає на Того, що Його від віків держить у своєму лоні. А Святий Дух каже всім ангелам Його: „Візьміть, князі, ворота ваші; всі народи плескайте руками, бо вийшов Христос там, де був перед тим”.
о. Юліян Катрій, ЧСВВ – Джерелo: https://www.truechristianity.info/ua/books/know_your_devotion.php
Стихири на „Господи, взиваю я”
Господь вознісся на небеса,* щоб світові послати Утішителя.* Небо приготувало йому престол, хмари – вознесіння його;* ангели дивуються, побачивши чоловіка вище від себе,* а Отець чекає, маючи його в лоні завжди присутнього.* Дух же Святий велить усім ангелам його:* Підніміте в брамах їхні главні!* Усі народи плещіть руками,* бо відійшов Христос туди, де був перше.
Херувими здивувались з твого вознесіння, Господи,* бачивши тебе – Бога,* що возноситься на хмарах і сидить на них.* Славимо тебе, бо велика твоя милість, – слава тобі!
На горах святих побачивши твоє вознесіння,* Христе, – сяйво слави Отця – оспівуємо світлом осяяний вид лиця твого.* Поклоняємось страстям твоїм, почитаємо воскресіння* і славимо преславне вознесіння, – помилуй нас.
Як апостоли побачили тебе, Господи, життєдавче Христе,* що возносишся на хмарах,* у сльозах ридали, і глибоко засмучені, з плачем благали:* Не зостав нас сиротами, Владико,* що, як добросердний, з милосердя полюбив слуг твоїх,* але пошли, як ти нам обіцяв, пресвятого твого Духа,* щоб просвітив душі наші.
Сповнивши таїнственний задум,* ти, Господи, взяв своїх учнів на гору Оливну* і вознісся, та пройшов небеса.* Ти, що задля нас став убогим, як і ми,* та й вознісся туди, де завжди перебував,* – пошли пресвятого твого Духа,* щоб просвітив душі наші.
Коли ти, Христе Боже, у славі вознісся на небо,* учні бачили, як хмари піднімали тебе з тілом твоїм.* Ворота небесні відчинилися, хори ангельські вельми ликували,* сили ж небесні взивали, виголошуючи:* Підніміте, ворота, глáвні ваші, бо входить Цар слави!* Учні ж, дивуючись, казали:* Не покинь нас, Пастирю добрий,* але пошли нам пресвятого Духа твого,* щоб наставив, укріпив й освятив душі наші.
Сла́ва і ни́ні (г. 6): Лона Отцевого не залишаючи, найсолодший Ісусе,* на землі ти жив як людина.* Сьогодні з гори Оливної вознісся ти у славі,* і возсів з Отцем, милостиво піднісши впале наше єство.* Тому небесні, безтілесні хори, дивуючись чудові,* вельми вжахнулися, і пройняті тремтінням,* величали твоє людинолюбство.* З ними ми, земляни, славлячи твоє до нас приниження і вознесіння від нас,* молимось і взиваємо:* Ти, що учнів і Богородицю, яка тебе породила,* із своїм вознесінням наповнив безмежною радістю,* з великої твоєї милости сподоби і нас* радости вибраних твоїх, – їхніми молитвами.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Стихири на стиховні
Ти народився, як сам цього бажав,* з’явився, як сам ізволив.* Постраждав ти тілом, Боже наш;* воскрес із мертвих, подолавши смерть;* і вознісся у славі ти, що все наповняєш,* та послав нам божественного Духа,* щоб оспівувати твоє Божество.
Коли ти, Христе, вознісся з гори Оливної,* сили небесні, бачивши це,* кликали одні до одних: Хто він такий?* І було сказано їм: Він – величним і могутній,* він переможний у бою, він – дійсно Цар слави!* І чому багряні його шати?* – Бо із Воссора, тобто з тіла, приходить.* А сам ти, як Бог, сів по правиці величности* та й послав нам Святого Духа,* щоб провадив і спасав душі наші
На горі Оливній, у славі перед своїми учнями,* вознісся ти, Христе Боже,* і засів по правиці Отця, наповняючи все Божеством,* і послав їм Святого Духа,* щоб просвічував, утверджував й освячував душі наші.
Сла́ва і ни́ні (г. 6): Зійшов Бог серед окликів,* Господь серед голосних сурем,* щоб піднести впалий Адамів образ і послати Духа Утішителя,* щоб освячував душі наші.
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар (г. 4):
Возні́сся Ти у сла́ві, Хри́сте Бо́же наш,* ра́дість сотвори́вши ученика́м обітува́нням Свято́го Ду́ха,* утверди́вши їх благослове́нням,* бо Ти єси́ Син Бо́жий, ізбави́тель сві́ту.
Сла́ва, і ни́ні: Кондак (г. 6):
Спо́внивши про́мисел що́до нас* і те, що на землі́, з’єдна́вши з небе́сним,* возні́сся Ти у сла́ві, Хри́сте Бо́же наш,* нія́к не відлуча́ючись, але́ невідсту́пно перебу́ваючи,* Ти кли́чеш до тих, що лю́блять Тебе́:* Я з ва́ми і ніхто́ про́ти вас.
Прокімен (г. 7): Вознеси́ся на небеса́, Бо́же, і по всій землі́ сла́ва Твоя́ (Пс. 56,6).
Стих: Гото́ве се́рце моє́, Бо́же, гото́ве се́рце моє́, оспі́вуватиму і співа́тиму у сла́ві мої́й (Пс. 56,8).
Алилуя (г. 2): Зійшо́в Бог під о́клики весе́лі, Госпо́дь – під го́лос сурми́ (Пс. 46,6).
Стих: Усі́ наро́ди, заплещі́те рука́ми,* воскли́кніть Бо́гові го́лосом ра́дости (Пс. 46,2).
Замість Досто́йно, приспів:
Велича́й, душе́ моя́, Го́спода, що з пло́ттю во сла́ві возні́сся на небеса́.
I ірмос (г. 5):
Тебе́, ви́ще ума́ і сло́ва Ма́тір Бо́жу, що в ча́сі безлі́тнього несказа́нно роди́ла, ві́рні одноду́мно велича́ємо.
Причасний: Зійшо́в Бог під о́клики весе́лі,* Госпо́дь – під го́лос сурми́ (Пс. 46,6). Алилу́я, алилу́я, алилу́я.
Замість Ми ба́чили сві́тло і́стинне, співаємо до віддання: Вознеси́ся на небеса́, Бо́же, і по всій землі́ – сла́ва Твоя́ (Пс. 56,6). I замість Неха́й спо́вняться, те саме.
Священник: Христос, істинний Бог наш, що у славі вознісся від нас на небо і сів праворуч Бога й Отця спасіння нашого ради – молитвами пречистої Своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Івана Золотоустого, архиєпископа Константинополя, і святого, якого є храм, і преподобного отця нашого Висаріона, чудотворця, преподобного Іларіона Нового, ігумена Далматської обителі, ісповідника, і всіх святих – помилує і спасе нас як благий і людинолюбний.
І. Я. Луцик, „Житія святих, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року поминає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2013 – Джерелo: https://prayer-service.pp.ua/#20250606&liturgy
о. Петро Фостик
