Промовляючи до випускників коледжу, один професор сказав знаменні слова: „Пані і панове! Не кожному дано мати великий розум, але кожна людина може мати велике серце”. Не кожна людина може бути генієм науки, але кожна людина може бути генієм любові. Для священика мабуть немає легшої теми проповіді, як „Любов”, але дуже час- то немає чогось труднішого, як практикувати любов до ближнього в щоденному житті.
Святе Письмо багато разів пригадує нам і підкреслює необхідність любові до ближнього. Як ми запитаємо пересічного християнина:
Чи ви любите Бога?
Очевидно, що так, — з певністю одержимо відповідь. І можна сказати, що християни стараються кожен своїм способом любити Господа Бога. Зовсім інакше виглядає проблема, коли йдеться про любов до ближнього. У най- ідеальнішому подружжі бувають не раз труднощі. У най кращій родині бувають непорозуміння між батьками і дітьми, між братами і сестрами. Часто панує ненависть між сусідами, між членами організацій, між парафіянами і так далі. Ми заявляємо, що любимо Бога, але нам тяжко люби ти свого ближнього.
Святе Письмо пригадує нам, що любов до Бога і любов до ближнього це одна і та сама любов. Святе Письмо виразно підкреслює, що хто справді любить Бога, той му сить любити ближнього. Великий апостол Христовий, святий Іван ось що пише про любов ближнього: „Коли хтось каже: „Я люблю Бога”, а ненавидить брата свого, той не правдомовець. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить” (1 Ів. 4, 20).
На питання законовчителя, котра заповідь у законі є найбільша, Божественний наш Спаситель відповів слова- ми книги Второзаконня: „Любитимеш Господа, Бога тво- го, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю” (Втр. 6, 5) і словами з книги Левітів: „Любитимеш ближнього твого, як самого себе” (Лв. 19, 18). „На ці дві заповіді ввесь закон і пророки спираються” (Мт. 22, 40). Що це значить любити ближнього, як самого себе? Ми любимо себе хоч маємо різні немочі, недосконалості і провини. Ми любимо себе, хоч ми не святі. Ми всі – перед Богом. Святий Іван пише в першому посланні: „Коли грішні ми кажемо, що гріха не маємо, то ми самих себе обманюємо, і правди в нас немає” (1 Ів. 1, 8). Хоч ми грішні перед Богом, все ж таки ми себе любимо. Закон Божий наказує нам люби ти ближнього подібно, як ми любимо себе, тобто незважаючи на його немочі, на його провини, хоч він не є досконалим, а, може, навіть прикрим до співжиття. Кожна людина сотворена на образ Божий (Бт. 1, 27) і кожна людина є дитиною Бога Отця. За кожну людину Христос вмирав на хресті, для кожної людини є призначене місце в небі, бо Господь Бог хоче, „щоб усі люди спаслися”, – каже апостол Павло (1 Т.м. 2, 4).
В Євангелії від святого Івана Ісус Христос закликає: „Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив” (16. 15,12). Ісус Христос нас любить, хоч ми недосконалі і часто провиняємося. Тож і ми маємо любити ближніх так, як Ісус Христос полюбив нас. Каже святий Іван: „Коли ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває” (1 16. 4, 12). Звернімо увагу на ці слова! Коли ми любимо один одного, отже, як ми любимо ближнього, то Бог у нас перебуває. З цього слідує, що коли ми не любимо один одного, тоді Бог в нас не перебуває.
Дехто може сказати: „Як то? Чи я маю любими кож- ну людину? Любити ворога, злочинця, любити тих, що пере- слідують нас, тих, що руйнують Христову Церкву?” Так! Господь наказує нам любити всіх. Це не значить, що ми маємо приятелювати і брататися з ворогами! Господь бажає лиш, щоб ми в серці не мали ненависті, щоб ми в серці прощали нашим ближнім і навіть, бажали їм добра та й молили ся за їхнє навернення. „Любіть ворогів ваших… Бо коли ви любите тих, що вас люблять, то яка вам за це нагорода?” каже Ісус Христос (Мт. 5, 44, 46). Часом нам хочеться закликати: „Як я можу любити його (її), коли він (вона) неможливі?” Ми всі неможливі перед Богом, а все ж таки Господь нас любить безконечною і вічною любов’ю.
Ісус Христос своїм прикладом повчає нас любити всіх людей. Він завжди проповідував любов, прощення і милосердя, Він всім творив добро. Невдячні люди його, невинного, пресвятого ув’язнили, бичували, терням вінчали, плювали йому в лице, насміхалися з нього, прибили його до хреста, а він молився за своїх ворогів: „Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять” (Лк. 23, 34). Він простив розбійникові на хресті, кажучи: „Сьогодні будеш зі мною в раю” (Лк. 23, 43). На світі багато ненависті, Христос приніс на землю вогонь любові і він бажає, щоб той вогонь горів у серцях всіх людей.
Під час Другої світової війни в малому італійському місті Барґа жила праведна жінка. Коли німці зайняли ту частину Італії, вона потайки допомагала англійським воякам, скривала їх перед німцями в своїй хаті, перев’язувала їм рани і подавала їм поживу. Німецькі вояки згодом схопили її, вкинули до в’язниці і мали розстріляти. У призначений час німці, навівши на неї револьвери з гнівом закричали: Чи це правда, що ти скривала в своїй хаті багато осіб? – Так, це правда, – без найменшого страху відповіла жінка.
– Чи були це англійці? – знову спитали ворожі вояки.
Це були мої брати, відповіла жінка.
О. це були твої брати. А в яких уніформах були ці
Твої брати?
– Вони не мали уніформ, вони ходили в обдертому одязі. Скажи правду! Чи були це партизани? – з нетерпеливістю знову скричали розлючені вояки.
Віруюча героїня дала чудову відповідь: Так, це були партизани! Але як ви хочете карати смертю того, хто відповідальний за це, що я допомагала голодним, раненим і вмираючим, то ви не вбивайте мене! Я тут не провинилася! Я виконувала волю того, хто доручив мені це робити.
– Добре! Скажи нам, хто поручив тобі це робити? Настала коротенька тиша. Жінка вийняла з кишені невеликий хрест розп’яття Христове. Вона підняла його вгору перед вояками з револьверами і сказала:
Ось він! Він наказав мені любити всіх! Вбийте його! На вид такого геройства і сильної віри очі розлючених німців злагідніли, вони сховали револьвери і відіслали жінку додому.
Ось вам геройська любов і безстрашна віра. Ісус Христос навчав нас любові. Він – Проповідник, Учитель і Цар любові. Пам’ятаймо слова Святого Письма: „Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває в Бозі, і Бог перебуває в ньому” (1 Ів. 4, 16). Амінь.
Вл. Інокентій Лотоцький, ЧСВВ
Свята Євангелія представляє нам Христа Спасителя, як Він відповідає на запит одного з фарисеїв –
„Учителю, котра найбільша заповідь у законі?” (Мт 22,36) – повчаючи їх, і нас також, яка є найперша й найважливіша заповідь. Так бо говорить: „Люби Господа Бога твого всім твоїм серцем, усією душею й всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга, подібна до неї: Люби ближнього свого, як себе самого. На ті дві заповіді ввесь закон і пророки спираються” (Мт. 22,37-40).
Так ото ті дві заповіді любови Бога й ближнього вміщають у собі ввесь закон, тобто всі заповіді Божі; тому що перша заповідь любови Бога охоплює перші три заповіді, а друга заповідь — любови ближнього сім дальших заповідей Божих. Тому-то й каже Ісус Христос, що ці дві заповіді є найважливіші, бо вони нормують відносини людей до Бога-Творця, а тоді й взаємовідносини людей між собою. І коли людина виконає докладно тільки те, що ці дві заповіді приказують, вона тим самим сповнила вже ввесь закон. Якже то дві заповіді такі важливі й коли вони вистачають нам до осягнення нашої статочної мети, розважмо їхній зміст.
Господь Бог, як безмежно мудра Істота, створюючи нас, призначив нас, як усі інші сотворіння, до найвищої мети, тобто до Себе Самого, тому що поза Богом немає нікого вищого. Ми, сотворені Ним, залежимо від Бога цілковито й то не лише в нашому приході на цей світ а й у нашому існуванні, бо Бог мусить нас постійно, кожної миті втримувати при житті і то в кожному об’яві нашого життя. Це значить, Господь Бог мусить співдіяти з кожним нашим рухом, словом, думкою й бажанням, і без Нього ми не могли б нічого зробити. Про цю правду принаймні відносно нашого надприродного життя, повчає нас Ісус Христос такими словами:
„Я виноградина, ви гілки. Хто перебуває в мені, а я в ньому, — той плід приносить щедро. Без мене ж ви нічого чинити не можете” (Йо 15,5).
Так то ми існуємо, повністю залежні від нашого Творця, неначе дитя в лоні матері, повністю залежне від неї. Так що, якби Господь Бог лиш на одну мить не дав Своєї підтримки ми повернулись би в ніщо, з якого Бог своєю життєдайною силою неначе кинув у реальний світ. З тієї цілковитої залежності людини від Бога, як у тілесному так і в духовому житті, випливають її обов’язки супроти Бога. й ті обов’язки сотворіння супроти Творця описує перша заповідь любови Бога. Виконування тих обов’язків, або інакшими словами, служба Богові має на меті крім того й наше власне щастя, бо тією службою, ми заслуговуємо собі в Бога щастя вічне. Розважаючи Божий закон чи Божі заповіді, людина звичайно розуміє їх як обмеження Ї хоче необмеженої свободи в діянні, слові, гадках і бажаннях. Такими бо є людські закони, які з необхідності обмежують свободу діяння людини, інакше за велика свобода одної людини перешкоджала б і стісняла б свободу інших людей. Заповідь Божа є інакша: вона не придавлює волі людини, не обмежує її в жоден спосіб, але радше спрямовує до її мети, до досконалості. Людина вже від свого зачаття є спрямована до Бога, до своєї остаточної мети, що є воднораз і її безмежним щастям. Як кожне сотворіння, наприклад рослини в особливий спосіб є спрямовані до сонця, бо при його допомозі вони — зела й дерева виробляють поживу. Подібно й людина, що повністю залежить від Бога Творця, звернена до Нього, тому що від Нього вона приймає все, чого їй до туземного й потойбічного життя потрібно. В Ньому і лише в Ньому зможемо знайти цілковите задоволення всіх наших бажань і мрій, того безмежного щастя, що за ним ціле життя шукає наше ненаситне серце. Тому нам треба глядіти на цю заповідь Бога й на її потрійне розгалуження в Заповідях Божих як на могутнє стремління нашої душі до її мети й до повного задоволення. Тому, що лише в Бозі й у Ньому єдиному вона зможе спочити й знайти повне задоволення всіх її снаг. Про цю правду влучно повчає нас св. Августин, словами:
„Сотворив Ти мене для Себе й неспокійне моє серце, аж доки не спочине в Тобі о Боже!”
Та як же людина може висловити свою любов до Бога, коли вона його не бачить і ніколи, як довго живе, побачити не зможе? Господь Бог, бажаючи нам допомогти в тому огляді, тобто, щоб ми могли виявити Йому і Його Синові нашу вдячність і нашу любов, каже нам таке:
„Якщо ви любите мене, то мої заповіді берегтимете” (Йо 14,15). Або при іншій нагоді: „Той хто має мої заповіді і хто їх береже, той мене любить” (Йо 14,21). Але дехто може закинути нам таке: „Та як мені любити Христа, як мені можна виявити Йому мою вдячність і любов за те все, що Він учинив для мене, коли Його вже нема тут між нами, коли ми Його ані побачити, ані почути не можемо, бо Вій уже вознісся на небо й сидить праворуч Бога-Отця?”
Ісус Христос подбав і про те, вказуючи, щоб ми люблячи нашого ближнього й віддаючи йому наші услуги, тобто виконуючи діла милосердя щодо тіла й щодо душі ближнього, робимо це для Нього самого. Наш Спаситель ототожнює себе з нашим ближнім і запевняє нас, що будь-що доброго ми зробимо для нашого ближнього, Він це винагородить, неначебто ми це Йому самому зробили. Але з другого боку, Він також остерігає нас, кажучи, що будь-що ми відмовимо нашому ближньому, Він прийме це начебто ми Йому самому відмовили. Ось послухайте, що Він скаже нам як грізний Суддя на страшному суді. До добрих Він вернеться ласкавими словами:
„Прийдіть благословенні Отця мого, візьміть у спадщину Царство, що було приготоване вам від сотворення світу. Бо я голодував, і ви дали мені їсти; мав спрагу, і ви напоїли мене; чужинцем був, і ви прийняли мене; нагий, і ви одягли мене; хворий і ви навідались до мене, в тюрмі був і ви прийшли до мене” (Мт 25,34сс).
До цього пояснення Спаситель додає: „Направду кажу вам: Усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших, ви мені це зробили” (Мт 25,40). Подібно як Суддя відповість і тим, що не виконували тих діл милосердя своїм ближнім такими словами:
„Направду кажу вам, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших — мені також ви того не зробили” (Мт 25,45).
Тому й не диво, чому Христос кладе цю заповідь зразу після найпершої й найбільшої заповіді Любови Бога, бо ці дві заповіді споріднені між собою. Ця друга заповідь любови ближнього є неначе продовженням першої, тобто любови Бога. Нам, смисловим людям, важко любити Бога, якого не бачимо й якого ніколи не побачимо, як довго житимемо тут на землі, так бо сказав Ягвег Мойсеєві, який хотів Його побачити:
„Лиця ж мого не можна тобі бачити, бо людина не може бачити мене й жити” (Вих 33,20).
Тому Господь Бог допомагає нам у тому напрямі, дає нам змогу бачити Його найперше в Його Єдинородному Сині, який, прийнявши на себе людське тіло, стався видимим людям. А Він сам після свого вознесіння на небо залишив нам наших ближніх і казав нам почитати Його через них, тобто, люблячи їх і помагаючи їм, ми неначе любимо й помагаємо самому Христові. Так бо каже Спаситель:
„Направду кажу вам: усе що ви зробили одному з моїх братів найменших мені зробили” (Мт 25,40).
Чому так? Бо воно виходить з того заложення, що Господь Бог, створюючи першого чоловіка, сказав:
„Сотворімо людину на наш образ і на нашу подобу… І сотворив Бог людину на свій образ; на образ Божий сотворив її…” (Бут 1,26с).
Отже самі бачимо, яким ласкавим є Господь, як на всі лади старається помагати нам виконувати цю найпершу й найважнішу заповідь любови Бога, щоби в той спосіб, люблячи Його тут на землі, ми могли осягнути Його після смерти в небі. Він зв’язує її з другою заповіддю любови ближнього, даючи нам у видимий та смисловий спосіб Його пізнавати. Дає нам свій образ і подобу в нашому ближньому та й крім того, запевняє нас, що будь-що доброго ми зробимо для нашого ближнього, то це ми начебто Йому самому зробили. Але й з другого боку остерігав нас, щоб ми не кривдили й не знущались з наших ближніх, бо роблячи те, ми неначе кривдимо Його самого. Відповідаючи грішникам, що по Його лівому боці, Христос — Страшний Суддя скаже їм таке:
„Ідіть від мене геть, прокляті, в вогонь вічний, приготований дияволові й його слугам… „ (Мт 25,41-43).
Тож пам’ятаймо на цю другу заповідь любови — ближнього і намагаймось вводити її в життя скільки лише можемо. Не виключаймо від тієї любови ближнього нікого, навіть наших найбільше запеклих ворогів, бо цього домагається від нас Син Божий такими словами:
„А я кажу вам: Любіть ворогів ваших і моліться за тих, що переслідують вас; таким чином станете Синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих, і посилає дощ на праведних і неправедних… То будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий” (Мт 5,44с.48).
В тій любові до наших ближніх, навіть до наших ворогів нам треба наслідувати нашого небесного Отця, який дбає однаково про всіх, і не робить між ними жодної різниці. Ми повинні також наслідувати Божого Сина Ісуса Христа, який прийшов на цей світ задля нас, прийнявся терпінь і ганебної хресної смерти задля нас. І то не задля нас своїх приятелів, але ворогів, бо ми нашими гріхами ображували Його і Його небесного Отця.
Тож не диво, чому св. апостол Йоан заявляє, що не може любити Бога той, хто ненавидить свого брата — ближнього: „Коли хтось каже:
„Я люблю Бога”, а ненавидить свого брата, той брехун. Бо хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого він не бачить” (1 Йо 4,20).
Отже любімо наших ближніх, навіть наших ворогів, щоб ми могли уподібнитись до нашого Бога-Батька й до Його єдинородного Сина — Ісуса Христа.
„Таку бо заповідь ми одержали від Нього: Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого” (1 Йо 4,21).
о. д-р М.І. Любачівський
ХV НЕДІЛЯ ПО ЗІСЛАННІ СВЯТОГО ДУХА, – НЕДІЛЬНА ПРОПОВІДЬ 6 ЖОВТНЯ 2024 РОКУ, З КАПЛИЦІ БЛАГОВІЩЕННЯ У ВАТИКАНІ ВИГОЛОСИВ О. ПЕТРО ВЕНГРИН, ЧСВВ. – Джерелo: https://www.youtube.com/watch?v=JFqmAk9a0Lk
ДО КОРІНТЯН ДРУГОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ. Ряд.: 2 Кор. 176 зач.; 4, 6-15.
Браття, Бог, який сказав: нехай із темряви світло засяє, освітлив серця наші, щоб у них сяяло знання Божої слави, що на лиці Ісуса Христа.
Ми маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас. Нас тиснуть звідусіль, але ми не пригноблені; ми в труднощах, та ми не втрачаємо надії; нас гонять, та ми не покинуті; ми повалені, та не погублені. Увесь час носимо в тілі смерть Ісуса, щоб і життя Ісуса в нашім житті було явним. Нас бо ввесь час живими віддають на смерть задля Ісуса, щоб і життя Ісуса було явним у нашім смертнім тілі. І так смерть діє в нас, а життя у вас. А вірував, тому й говорив, і ми віруємо, тому й говоримо; бо знаємо, що той, хто воскресив Господа Ісуса, воскресить і нас з Ісусом і поставить з вами побіч себе. Бо все це ради вас, щоб благодать, множачись через багатьох збагатила дяку на славу Божу.
ПЕРШЕ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО КОРІНТЯН.: Святого апостола Томи. 1 до Корінтян 4,9-16.
Мені бо так здається, що Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; ми бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям.
Ми нерозумні Христа ради, ви ж у Христі розумні; ми немічні, ви ж – міцні; ви славні, ми ж без чести.
До сього часу ми голодуємо і спраглі і нагі; нас б’ють, і ми скитаємось.
Ми трудимося, працюючи власними руками; нас ображають, а ми благословляємо; нас гонять, а ми терпимо;
нас ганьблять, а ми з любов’ю відзиваємося; ми мов те сміття світу стали, покидьки всіх аж досі.
Не щоб осоромити вас я це пишу, але щоб як дітей моїх улюблених навести на розум.
Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангелію в Христі Ісусі.
Отож благаю вас: Будьте моїми послідовниками.
СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ВІД ЙОАНА.: Святого апостола Томи. 20,19-31.
А як звечоріло, того самого дня, першого в тижні, – а двері ж були замкнені там, де перебували учні: страхались бо юдеїв, – увіходить Ісус, став посередині та й каже їм: «Мир вам!»
Це промовивши, показав їм руки й бік. І врадувались учні, побачивши Господа.
І ще раз Ісус їм каже: «Мир вам!» Як мене послав Отець, так я посилаю вас.»
Це промовивши, дихнув на них і каже їм: «Прийміть Духа Святого!
Кому відпустите гріхи – відпустяться їм, кому ж затримаєте – затримаються.»
Тома ж, один з дванадцятьох, на прізвисько Близнюк, не був з ними, коли то прийшов був Ісус.
Тож повідали йому інші учні: «Ми Господа бачили.» Та він відрік: «Якщо не побачу на його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік його, – не повірю!»
По вісьмох днях знову були вдома його учні, а й Тома з ними. І ввіходить Ісус, – а двері були замкнені! – стає посередині та й каже: «Мир вам!»
А тоді промовляє до Томи: «Подай сюди твій палець і глянь на мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік мій. Та й не будь невіруючий, – а віруючий!»
І відказав Тома, мовивши до нього: «Господь мій і Бог мій!»
І каже йому Ісус: «Побачив мене, то й віруєш. Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!»
ВІД МАТЕЯ СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ. Ряд.: Мт. 92 зач. 22, 35-46.
В тому часі один законовчитель приступив до Ісуса і спитав його, спокушаючи: – Учителю, котра найбільша заповідь у законі?
Він сказав до нього: – Люби Господа, Бога твого, всім твоїм серцем, усією твоєю душею і всією думкою твоєю: це найбільша й найперша заповідь. А друга подібна до неї: люби ближнього твого, як себе самого. На цих двох заповідях стоять ввесь закон і пророки.
Коли фарисеї були вкупі, Ісус спитав їх: – Що ви думаєте про Христа? Чий він син?
Кажуть йому: – Давидів.
Він до них мовить: – Як же Давид у надхненні називає його Господом, кажучи:
Господь промовив владиці моєму: сідай праворуч мене, доки не покладу твоїх ворогів тобі під ноги.
Коли, отже, Давид його називає Господом, як він може бути його сином?
Ніхто не міг йому відповісти й слова, і від того дня ніхто не важився більше його питати.
1 Кр. 4, 9–16. «Бог поставив нас, апостолів, останніми, немов призначених на страту; бо стали видовищем і світові, й ангелам, і людям»
На перший погляд можуть здаватися сумними і драматичними слова апостола, але вони відповідають дійсності. Той, хто живе досконало, праведно, свято, по-християнському, дуже рідко забагато є шанований. Він не раз пригноблений і висміяний, бо є докором іншим, що вони чинять недосконало, що мають жити інакше.
Бачимо, що непросто було апостолам, не є просто і кожному з нас. Однак кожного з нас Господь покликав до досконалості.
Ми маємо ставати досконалими, попри те, що нас не раз не приймає світ. Що більше, маємо показати кожній людині, що жити досконалим життям – реально!
2 Кор. 4, 6–15. «А маємо цей скарб у глиняних посудинах, щоб було видно, що велич сили є від Бога, а не від нас»
Коли подивитися на апостолів, вони не були дуже вченими чи освіченими серед тогочасних людей. Якщо ж подивимось на весь Божий люд в історії Церкви, то хоч і багато святих були вченими й освіченими, але часто люди у світі були більш освічені. Поряд з цим можемо зауважити, що святі мали більший вплив на суспільство і людей, політику світу, аніж ці більш освічені чи впливові люди. Чому? Тому що сам Господь діяв через них.
З цього погляду і ми маємо дивитись на свої слабкості та немочі й розуміти, що хоча своєю силою і потугою ми не можемо змінити щось навколо себе, в Церкві, суспільстві, державі, однак якщо дозволимо Богові діяти через себе, Він змінюватиме нас і все навколо нас.
Святі не були іншими, ніж ми. Вони були такими ж немічними та слабкими, як кожен із нас, але щораз більше у своїх немічних глиняних посудинах дозволяли діяти великому Богові.
Мт. 22, 35–46. «Люби ближнього твого, як себе самого»
Дуже часто, коли говоримо про ці Христові слова, то звертаємо увагу лише на першу частину – про любов до ближнього. Однак Господь вказує нам, що критерієм любови до ближнього має бути любов до себе самого. Ближнього можемо любити лише тоді, якщо любимо себе самого.
Що значить любити самого себе? Це не нарцисизм чи якась самозакоханість. Це вміти приймати самого себе як того, кого сотворив Господь. Адже всі таланти, які я маю, усі мої позитивні риси не є випадковими. Так само щодо моїх слабкостей чи недоліків – за тим також стоїть Бог. Потрібно вчитися прийняти себе самого як Божий дар, з вдячністю, що Господь призначив мені народитися саме в цю епоху, серед цього народу, саме в цих батьків.
Звичайно, приймати себе тепер з усіма недоліками – не значить погоджуватися бути таким завжди. Я бажаю змінитися, стати іншим, ліпшим. Але приймаю те, що є зараз, бо такий я є реально, в той же час потрібно також пізнавати себе і вдосконалюватися.
Якщо навчуся приймати й любити себе таким, яким я є в цю конкретну хвилю свого життя, то лише тоді зможу прийняти й любити інших.
Йо. 20, 19-31. «Господь мій і Бог мій!»
Коли чуємо Євангеліє про Тому, то одразу, майже автоматично, наче осуджуємо його. Навіть маємо певний «титул», яким його називаємо, – Невіруючий Тома. Однак питання не в тому, чи Тома був віруючий чи невіруючий, – це був лише один момент його життя. В іншу мить він визнає свого Спасителя Господом і Богом. Але ця ситуація показує, що Тома був правдивий перед Богом. Він у силу свого розуміння, в силу ситуації, в якій опинився, бо не був з апостолами, засумнівався і висловив те, що мав на серці. І саме ця правдивість була важлива.
Господь очікує від нас, щоб ми не грали ролі. Адже Тома міг легко погодитися з тим, що сказали апостоли, прийняти їхню думку, але він не побоявся сказати те, що насправді думав.
Це дуже важливо для нас – не грати ролі! Висловлювати Богові те, що переживаємо. Саме тоді Бог явить нам те, що потрібне, аби ми могли сказати, як Тома: «Господь мій і Бог мій!» Ці слова виявляють, що Тома носив у собі віру в те, ким є Христос, – Господом і Богом. Тому не біймося жити в правді перед Богом!
Бог хоче, щоб ми жили в правді, бо лише тоді Він може прийти до нас і промовити!
Вл. Венедикт Алексійчук)
Тропар:
Ангельські сили на гробі твоїм * і ті, що стерегли, змертвіли * і стояла Марія у гробі, * шукаючи пречистого тіла твого. * Полонив Ти ада, та не спокусився ним, * зустрів єси Діву, даруючи життя. * Воскреслий з мертвих Господи, слава Тобі.
Тропар, глас 2: .: Святого апостола Томи
Учеником Христовим бувши, божественного собору апостольського співучасник, * невірством звістивши Христове воскресення * і Його пречисту страсть діткненням ствердивши, Томо всехвальний, * і нині нам проси миру і великої милости.
Кондак:
Життєначальною долонею * умерлих із мрячних долин * Життєдавець воскресив усіх – Христос Бог, * воскресення подав людському родові. * Він бо всіх Спаситель, воскресення і життя, і Бог усіх.
Слава: Кондак, глас 4: .: Святого апостола Томи
Премудрости благодаттю сповнений * Христовий апостол і служитель істинний * у покаянні кликав до Тебе: * Ти єси Бог мій і Господь.
I нині: Богородичний, глас 4:
Йоаким і Анна з неслави бездітности * і Адам і Єва від тління смерти визволилися, Пречиста, * у святім різдві Твоїм. * Його празнують люди Твої, * з провини прогрішень ізбавлені, * як кличуть до Тебе: * Неплідна родить Богородицю * і кормительку життя нашого.
Прокімен: Спаси, Господи людей твоїх і благослови насліддя Твоє (Пс, 27,9).
Стих: До Тебе, Господи, взиватиму, Боже мій, щоб не відвертався Ти мовчки від мене (Пс. 27,1).
Прокімен, глас 8.: Святого апостола Томи: На всю землю вийшло вістування їх і до кінців вселенної глаголи їх (Пс. 18,5).
Стих: Небеса повідають славу Божу, творіння ж рук Його сповіщає твердь (Пс. 18,2).
Алилуя: Хто живе в помочі Всевишнього, під покровом Бога небесного оселиться (Пс. 90,1).
Стих: Скаже Господові, заступник мій єси і прибіжище моє, Бог мій, і надіюся на нього (Пс. 90,2).
Алилуя, глас 1.: Святого апостола Томи: Ісповідять небеса чуда Твої, Господи, і істину Твою в церкві святих (Пс. 88,6).
Стих: Бог прославлюваний на раді святих (Пс. 88,8).
Причасний: Хваліте Господа з небес, хваліте його в вишніх (Пс. 148,1). Алилуя, тричі.
Причасний.: Святого апостола Томи На всю землю вийшло вістування їх і до кінців вселенної глаголи їх (Пс. 18,5). Алилуя, тричі.
Святий полієлейний в неділю
НА ЛІТУРГІЇ
- Тропар недільний і святого; також кондак недільний, Слава: святого, І нині: богородичний або один зі свят богородичних за голосом наславника.
- Прокімен, апостол, алилуя, євангелія і причасний – спочатку неділі, а після – святому.
ТИПИК Української Католицької Церкви Укладений о. Ісидором Дольницьким, духовником Львівської семінарії. – Джерелo: – https://bibl.com.ua/pravo/6474/index.html?page=2
о. Петро Фостик
