7 ЛЮТОГО – 31 НЕДІЛЯ ПО ЗІСЛАННІ СВЯТОГО ДУХА. Духова сліпота спричинює вічну загибель — Лк 18,35-43. † СВЯТОГО ОТЦЯ НАШОГО ГРИГОРІЯ БОГОСЛОВА, АРХИЄПИСКОПА КОНСТАНТИНОГРАДА
Переходячи одного разу дорогою з Єрихону до Єрусалиму, зустрів Ісус на ній сліпця. Він сидів при дорозі й просив милостині. „Почувши, що народ іде мимо, він спитав, що воно могло б бути? Йому сказали, що це Ісус Назарянин проходить. Тоді він почав голосно кричати: Ісусе, Сину Давидів, змилосердись надо мною!” (Лк 18,36cc). Спаситель, почувши його крик про допомогу, зупинився і спитав його: „Що хочеш, щоб я тобі зробив ?” – „Господи, сказав той, щоб я прозрів!” Ісус мовив до нього: „Прозри! Віра твоя спасла тебе” (Лк 18,41с). І справді на очах багатьох свідків сталося те чудо: „І вмить прозрів той і пішов за Ісусом, славлячи Бога” (Лк 18,43).
Нам важко усвідомити собі, яким нещастям є сліпота. Сліпець не може нічого бачити; перед ним протягом усього життя стоїть Темрява, неначе якась темна непроглядна стіна; ні один промінчик світла не може її проникнути. Нам, що бачимо, навіть на гадку не спадає, що сліпці не мають майже ніякого уявлення про зовнішній світ, яке відповідало б нашим, що все бачимо. Вони нічого не знають про барви, про гру кольорів, не можуть зрозуміти різних відтінків світла, бо в них перед очами постійна, непрониклива, кромішня темнота. Сліпець мало що знає про форми різних предметів, про відстань між ними. Безумовно, він розрізняє своїм змислом дотику гладкі і шорсткі поверхні, він може пізнати, що деякі з них є м’які, інші тверді, але це не значить, що він може збагнути красу прямих і кривих ліній. Сліпець не може пізнати краси людського лиця, форм різних звірят, чи гру пестрих барв їхньої шерсти, пір чи лусок у риб. Він не має жодного уявлення про гармонійний уклад краєвидів, гір, горбів та долин. Не знає про красу синього, безкрайнього океану, його бурхливих хвиль та й руху його глибоких вод. Йому невідомі ні дерева покриті квіттям на весні, чи зеленню проти гом літа. Він також несвідомий різноманітності фарб дерев в осені, чи квітів, що неначе пестрий килим покривають землю. Ця вся краса чужа йому, вже не кажучи про велич царя дня – сонця у його світлі, чи князя ночі місяця, що неначе вівчар ходить по небу, пасучи свої вівці – зорі.
Та не тільки почуття й пізнання краси в позбавлений сліпець. Він не може подивляти краси сотвореного світу, щоб з його допомогою при ходити до пізнання могутності, сили, мудрости і краси Творця вселенної — Господа Бога. То правда, що цей світ в лише слідами Творця, але все-таки, до певної міри, хоч і дуже недосконало, віддзеркалює без конечні щодо числа й безмірні самі в собі досконалості Божі. Проте цей всесвіт дає нам можливість подивляти, бодай здогадуватися про незрівнянну красу створеного світу, пізнавати силу мудрість Божу. Він не бачить перешкод, які лежать на його дорозі і тому часто об них спотикається й ранить своє тіло. І навіть більше, він несвідомий небезпек, які грозять йому в житті, тому він — нещасна особа, бо ніяк не може від них ані ухилитись, їх оминути, чи перед ними боронитись. Коли так розважимо, то мусимо признати, що життя сліпця це справді важке й небезпечне життя.
Однак тілесна сліпота це не одинока сліпота, яка грозить життю людини, бо крім неї існує також і духова сліпота, яка, а може ще гірша, значно більш небезпечна, ніж сліпота тіла. Духова чи душевна сліпота – це сліпота нашої душі, яка не хоче зрозуміти краси чеснот, ані на Божих заповідей і боговгодного одного життя. Така людина не усвідомлює які небезпеці вона знаходиться, бо коли б так нагло померла, втратила навіки своє щастя в небі прирекла б тебе на вічну загибель в пекельному вогні. В такій темноті й сліпоті душевній жили погани перед приходом на світ Ісуса Христа й, до певної міри, навіть Божий вибраний нарід – Ізраїль. У поган їхні божки були, до певної міри, наслідуванням людей з їхніми всілякими хибами, слабкостями й недомаганнями. Вони сварились, ворогували між собою, обманювали себе, жили неморальним життям. Давались перекуплювати жертвами людей, деколи на віть послуговувалися хитрими людьми; самі ж були безсилими супроти людської долі, ба навіть самі були безсилими супроти своєї власної долі. Для Жидів їхній Бог-Ягве був Богом страху, Він дав їм свій закон і вони, після його прийняття, мусіли його постійно додержувати, інакше він карав їх жорстоко й безпощадно. Та хитрі провідники й учені зуміли перекрутити Божий закон і вживати його на свою користь. Вони самі знали, як від нього викручуватись, а рівночасно застосовували до народу цілу його жорстокість, так, що люди, не знаючи його, та і заховуючи всі юридичні крючки й заковирки фарисеїв і книжників, стогнали під його тягарем. Тому й не диво, що Спаситель при багатьох нагодах вирікає важку кару на тих жидівських учителів закону: „Горе нам учителям закону, бо ви накладаєте на людей тягарі, які важко носити, саміж до тих тягарів і пальцем не доторкнетесь” (Лк 11,46; Мт 23,4). Важким було життя жидівського народу, коли їх навчали, що Бог в Богом справедливості й помсти. Народ жив у постійному страсі неминучої кари, що, неначе чорна хмара, висіла над ним. Їх законодателі обтяжували стільки різними приписами, що вони не могли собі з ними дати ради.
Подібно було й з тими людьми, що не вірили в Христа і його навчання. Вони відчували в своїх серцях тугу за безконечним щастям — за Богом, бо Він поклав його в їхні серця, про Нього самого однак ні чого не знали. З власного досвіду знали, що ті земні, скінчені й проминаючі речі не можуть заспокоїти їхнього ненаситного серця, що бажало вічного, безмежного щастя, однак не знали як його осягнути. Смерть для них була чимсь страшним, бо вони думали, що з нею все кінчається. Тому й не диво, що вони цілою своєю істотою прилягли до туземного життя і, хоч воно їх ніяк не задоволяло, не заспокоювало їхнього бажання щастя, всетаки не знали де того щастя шукати. Серед тої духової темряви й сліпоти, стогнав цілий тодішній світ, аж доки Господь — Творець не змилосердився над людством і не послав йому світло в особі свого єдинородного Сина. В ньому було життя», каже Йоан Євангелист, „і життя було світлом для людей. І світло світить у пітьмі и пітьма його не пойняла” (Йо 1,4с). Ісус правдиве Світло прийшов на світ і відкрив очі всім – жидам і поганам та й усім, що прихилять свої серця до його науки и готові підкоритися його заповідям і приписам. I про той свій закон, свої оповіді навчав Христос, ще вони в відношенні до невиносимого тягару жидівського закону в легкі: „Візьміть ярмо моє на себе.. Ярмо бо моє любе й тягар мій легкий” (Мт 11,29с).
Ісус став нашим світлом, яке світить у темряві й усім показує дорогу до їхньої мети, до Бога: « То було справжнє світло, яке просвітлює кожну людину » (Йо 1,9). Так, справді Ісус став нашим світлом, яке вказує правдиву дорогу до вічного щастя. Та Він в не тільки нашим дійсним світлом. Він в воднораз і тією дорогою, що веде до вічного життя, як про це запевняє нас словами: „Я -дорога, правда й життя! Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене” (Йо 14,6). Тож багато повірили йому ступили на цю дорогу й зайшли до життя. То правда, ця дорога Христа не легка; вона важка, повна терпінь і болю, але зате доводить до щастя. Христос — це те правдиве світло, яке світить усім на дорозі до Бога; хто іде на Ним, Його дорогою, під кінець заходить до мети, яку намітив небесний Отець, тобто до злуки з Ним, нашим Богом.
Не раз трапляється нам, що турботи й злидні життя так дошкулять нам, що вже самі не знаємо куди звертатись, у кого помочі нам шукати. Деколи пристрасті й спокуси так опановують нас, що ми не знаємо, що робити, куди ступити й як жити, бо здається нам уже не стає сили волі, щоб їм противитися. Нам виглядав, що ми вже мусимо погодитися на них, бо не бачимо жодного іншого виходу! Щож тоді нам ро бити, спитаєте ? Робімо так, як той єрихонський сліпець. Він почувши, що Христос проходить тією дорогою, де він сидів, почав головно кликати: « Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною! . (Лк 18,38) й не за перестав кликати, аж доки Христос не послухав його голосу й не при вернув йому зору. Кличмо й ми так само, кличмо безустанку, кажучи: « Спасителю, поможи мені! Вкажи дорогу, як визволитись із тенет диявольських, як мені боронитись, щоб не попасти в гріх і Тебе не образити? Я знаю, що Ти моя єдина правда. Вірую, що Ти моє життя, тай моя дорога й лише через Тебе, тобто при Твоїй помочі я діду до мові мети – Бога! Тож поможи мені, бо, як бачиш, я сам собі ніяк не можу допомогти. Мене огортає темрява, моя віра знемагається, спокуси притягають мене, мої пристрасті сприсяглися проти мене й боюсь, що уляжу в тій нерівній боротьбі!
Коли Отак будемо звертатися до нашого Спасителя й так щиро та й покірно проситимемо про його поміч, тоді Він напевно нам її не від мовить. Він своєю ласкою просвітить нашу душу. Від його Божого світ ла ті сили темряви зникнуть, наші сумніви пропадуть і ми з новою енергією будемо ступати по дорозі правди й справедливості. Ми почу Його Божу правицю, яка спомагатиме нас і провадитиме по хвилях роз барханного житейського моря, подібно як колись витягнула Апостола
Петра з хвиль розбурханого Галілейського Моря, і безпечно завела до човна. Лиш віддаймося цілком, з повним довір’ям проводові Христа, a Він напевно не залишить нас, але доведе щасливо до Бога й нашого небесного Батька.
о. д-р М.І. Любачівський
РЯД.: АПОСТОЛ: ДО ТИМОТЕЯ ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.
Сину Тимотею, вірне це слово й гідне всякого довір’я, що Христос Ісус прийшов у світ, щоб спасти грішних, з яких я перший. Але я був на те помилуваний, щоб Ісус Христос на мені першім показав усю свою довготерпеливість як приклад тим, що мають увірувати в нього для вічного життя. Цареві ж віків, нетлінному, невидимому, єдиному Богу честь і слава на віки віків. Амінь.
СВ.: АПОСТОЛ: ДО КОРІНТЯН ПЕРШОГО ПОСЛАННЯ СВЯТОГО АПОСТОЛА ПАВЛА ЧИТÁННЯ.
Браття, кожному дається виявлення Духа на спільну користь. Іншому бо дається Духом слово мудрости; іншому тим же Духом – слово знання; іншому – віра у тім самім Дусі; іншому – дар зцілення у тім єдинім Дусі; іншому – сила творити чуда; іншому – дар пророкування; іншому – розпізнання духів; іншому – різні мови, іншому ж – тлумачення мов. Та все це чинить один і той же Дух, що розділює кожному, як він хоче.
РЯД.: ЄВАНГЕЛІЄ: ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЛУКИ 18, 35-43.
У той час, як наближався Ісус до Єрихону, один сліпий сидів біля дороги і просив милосердя. Почувши, що народ іде мимо, він спитався, що б воно могло бути. Йому сказали, що то Ісус Назарянин проходить. Він став голосно кричати: – Ісусе, сину Давидів, змилуйся надо мною!
А ті, що йшли попереду, зупинили його, щоб закричав, а він ще кричав: Сину Давидів, змилуйсь надо мною!
Ісус зупинився й велів привести його до себе. Коли той наблизився до нього, запитав: – Що хочеш, щоб я зробив тобі?
Господи, – сказав той, – щоб я прозрів! Ісус сказав до нього: – Прозрі! Віра твоя спасла тебе.
І вмить прозрів той і пішов за Ісусом, славлячи Бога. Ввесь народ, бачачи те, воздав хвалу Богові.
СВ.: ЄВАНГЕЛІЄ: ВІД ЙОАНА СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
Сказав Господь юдеям, які до нього прийшли: Я – ворота. Хто ввійде через мене, спасеться. Він увійде, вийде і найде пасовисько.
Злодій не приходить, хіба щоб красти, вбивати, вигублювати. Я прийшов, щоб мали життя і мали його вповні.
Я – добрий пастир. Добрий пастир життя своє дав за овець.
Наймит, який не пастир і якому вівці не належать, бачить вовка, що надходить, і кидає вівці та біжить геть; і вовк хапає їх і розполохує. Наймит же втікає, бо він наймит і не дбає про вівці. Я – добрий пастир і знаю моїх, і мої мене знають. Отець мій знає мене, і я знаю Отця; я життя моє кладу за мої вівці.
Ще й інші вівці маю, що не з цієї кошари; і їх мушу привести: вони почують мій голос, і буде одне стадо й один пастир.
Тм. 1, 15-17 «Христос Ісус прийшов у світ, щоб спасти грішних, з яких я – перший»
Апостол Павло, апостол народів, називає себе найпершим грішником. Чи це був лише знак його приниження, самоупокорення? Звичайно, ні. Бо що більше людина духовно зростає у Господі, то більше вона бачить свій правдивий стан. Дійсність така, що дальше ми від Бога, то більші ілюзії маємо про себе.
Наше життя має бути стремлінням, щоб шукати Бога, наближатись до Нього, зростати в Господі. Лише тоді ми будемо пізнавати свій правдивий стан, свої сильні та слабкі риси.
Як апостол Павло, пізнаючи свою обмеженість і гріховність, починав, однак, розуміти «що все може в укріпляючому Христі», тоді йшов ще з більшою певністю голосити Слово Боже.
Так і ми будемо ставати сильнішими зі знанням про себе, зможемо тоді вказувати шлях до спасення іншим людям!
Лк. 18, 35-43. «І він почав голосно кричати:” Ісусе, Сину Давидів, змилуйся надо мною! „»
Не думаю, щоб хтось з нас колись кричав на моліті … І цього не треба робити. Але цей уривок з Євангелії показує нам приклад сліпого, який справді кричав. І не просто кричав – коли апостоли його заспокояли, він кричав ще більше і голосніше, аніж перед тим, як каже Євангеліє: „кричав ще дужче”. І бачу, що Ісус почув його і оздоровив.
Отже, чого може навчитися, роздумуючи про те, що сліпого? Бог завжди готовий нас почути. Але цей крик душі має народитись у нас всередині. Тим криком душі ми повинні засвідчити Богові свою потребу та свою бажання отримати від Ній зацілення. Доки не „закричу” з глибини своєї серця про свої труднощі та проблеми, Бог нам не зможе відповісти. Адже Він потребує, щоб ми самі усвідомили і сказали Йому, що нас болить. Сліпому «боліло» те, що він не бачив. Як знаємо, фізичні вади і біль швидше спонукують волати до Бога.
Однак наші гріхи, наші недосконалості не менш болісні для нашої душі, ніж фізична хвороба для тіла, тому прохання про допомогу на шляху відплати, навернення і святості також мало б бути криком з глибини нашого серця.
Владика Венедикт (Алексійчук)
† СВЯТОГО ОТЦЯ НАШОГО ГРИГОРІЯ БОГОСЛОВА, АРХИЄПИСКОПА КОНСТАНТИНОГРАДА
Праведного путь з похвалами – каже Святе Письмо. А пам’ять праведного вічна буде. Томуто доки світу – доти всі будуть почитати і славити пам’ять святого Григорія Богослова, світильника Церкви Христової і взірця великої святости. Житіє святого подаємо на основі опису, який залишив учень його Григорій, а також багато беремо з листів самого святого Григорія. Глибоке смирення, незмірна любов до Бога і ближнього, ангельська доброта, сяюча мов зірка любов, послух і пошана до батьків, тяжкі покути за гріхи, яких він не чинив, а насамперед глибока як море відданість Христовій Церкві, крім того, запальна красномовна бесіда, глибока мудрість, знання богослов’я і філософії, ясний, найбільші тайни виявляючий і доступний спосіб писання, а при цьому любов і ще раз любов – це і є святий Григорій. Пречистої Богоматері поміч і сила нехай дозволить мені слабкою і невмілою рукою описати життя Її великого слуги.
Народився святий Григорій близько 320 р. в селі Аріянз, біля міста Назіянзу (римляни те місто називали Діокесарія) в Кападокії. Його батько прийняв св. хрещення в уже старшому віці, а з ним ім’я Григорій, а згодом як чоловіка чеснотливого його вибрали єпископом Назіянзу. Мати звалася Нона. Була це невіста, котру можна назвати взірцем досконалости. Вона випросила собі у Бога сина, щоб посвятити його на службу Йому, а коли він був ще дитиною, давала йому торкатися святих книг, щоб змалку дитина шукала святої забави. Крім Григорія, мали вони ще дочку Горгонію, котра опісля одружилася, і сина Кесарія, який був придворним цісарським лікарем і великим достойником. Про батьків святого Григорія досить сказати одне: вони, як і їх діти, є святими. Більшої похвали не треба; кращий взірець християнської родини годі знайти. Свята Нона була так милосердною, що говорила: “Я хотіла б продати себе і своїх дітей, щоб ті гроші роздати вбогим”. Коли молодому Григорієві вона подарувала перше святе Євангеліє, то сказала йому такі слова: “Пам’ятай, що я випросила тебе у Бога, і хочу лишень одного, щоб ти був досконалим”.
І запалало серце юнака великою любов’ю до Бога і спрагою до кожної чесноти, та наймиліша була йому чеснота чистоти. “Я не прийняв на себе узів супружества, – пише він, – а старався належати до тих, що вибрали вічне дівицтво. І подібно, як той, хто, раз скуштувавши солодкого меду, не хоче дивитися на інші страви, так і я, пізнавши розкоші святої чистоти і дівицтва, не міг би рішитися скуштувати гірких плодів змисловости. Тому-то не тішили мене ані славні обіди, ані багатий одяг, ані накручений волос, ані пусті розмови, я уникав полювання та інших молодечих розваг, а оскільки не знаходив я смаку в щасливості буденного життя, то цілком віддався чистоті й поміркованості, щоб завдяки їм прийти до Христа”.
Закінчивши школу в Назіянзі, своє навчання продовжив у Кесарії, в Олександрії, а згодом в Атенах. Коли добирався до того міста морем, то корабель їх потрапив у дуже сильну бурю, і лиш чудесній Божій помочі святий Григорій міг завдячувати своє спасіння. А тоді – відповідно до звичаю тих часів – він не був ще охрещений. Ось як сам святий описує ту подорож: “Час для плавання був найбільш невідповідний, але мене гнала пристрасть до наук, і додавало впевнености те, що корабельники були свої люди. Однак вже на початку подорожі ми потрапили в таку бурю, що корабельники здавна не пам’ятали подібної. Двадцять днів і ночей умирали ми, а я навколішках взивав про допомогу царствуючого в небі Бога. Перед лицем неминучої смерти всіх охопила тривога, але я, бідний, боявся найбільше за всіх, боявся за свою душу, бо опинився в небезпеці померти нехрещеним, і посеред згубних хвиль морських бажав я води духовної. Тож просив і молив я у Бога хоч би найменшої відстрочки. Так страждав я, а зі мною страждали і мої батьки, бо в нічному видінні побачили, в яку я потрапив небезпеку. Вони з суші подали мені поміч своєю молитвою, про що я пізніше довідався. І море стало втихомирюватися. А тоді я прирік, що якщо спасуся, то посвячу себе цілковито на службу Богові, і через приречення те я спасся”.
В Атенах святий Григорій подружився зі святим Василієм Великим. Яка то була дружба, ми описали в житії святого Василія зі слів самого святого Григорія. Тут вони дали обіцянку жити самітницьким життям, тут дивували всіх чеснотою і мудрістю, тут понад всяку мудрість підносили читання Святого Письма. Тоді в Атенах учився також Юліян, який згодом став імператором і відомий під прізвиськом “Відступник”. Уже тоді святий Григорій спізнав, що нелюд той стане гонителем Христа, і вже тоді написав про нього такі слова: “О яке велике нещастя виховує собі Греція!” Закінчивши навчання, він нетривалий час був в Атенах професором красномовности, а потім повернувся до батьків. У ті часи був звичай, що чоловіки приймали святе хрещення, коли їм виповниться 30 років життя. Тож і святий Григорій лиш тепер прийняв це велике таїнство. При тій нагоді він пожертвував Богові все: свої сили, життя, здоров’я, знання, маєток. “Я все віддав Тому, котрий мене сотворив, відкупив і утримує. Йому посвятив я своє майно, свою честь, своє здоров’я і свій дар слова”.
Думка про те, щоб у пустелі, на самоті, служити Богові, його не полишала. “Та, однак, – пише святий, – після почитання, яке ми винні Господу Богу, першим нашим обов’язком є почитати тих, які дали нам життя і які навчили нас почитати Бога”. Тож святий Григорій мусив відкласти пустельне життя на пізніше, а самому залишатися підпорою своїх старих батьків. Та при першій-ліпшій нагоді він на якийсь час покидав Назіянз, і радісно поспішав до свого друга Василія, який у пустелі, біля Понту, постом, трудом, молитвою, розважанням Святого Письма готувався до виконання свого посланництва. Не мені описати, яке святе, невинне, ангельське життя провадили обидва святі, про це ми вже згадували в житії святого Василія. Однак невдовзі отець-єпископ покликав святого Григорія до себе і, в ім’я послуху, святий Григорій мусив прийняти з його рук священство, якого не вважав себе гідним. Він сам пише, що “під тягарем такого великого обов’язку забув я про все, про приятелів, родичів, і, як віл під’яремний, утік до Понту, щоб там у свого приятеля знайти розраду і поміч”. Стривожений, він поспішив до святого Василія, тут скріпив своє серце, але знову мусив повертатися до свого батька. Священство він уважав чимось найдосконалішим, бо знав, що священик має владу, якої не мають навіть ангели. У своїй першій проповіді, яку проголосив на Великдень 362 р., святий Григорій сказав таке: “Не гідний бути священиком, пастирем і провідником духовним той, хто чеснотами своїми не підноситься понад усіх. Священик має бути вільний від усяких блудів, бо те, що у звичайного чоловіка вважається дрібницею, у священика є дуже небезпечне. Народ-бо швидше наслідує його блуди, як його чесноти. Хто хоче бути посередником між Богом і людьми, яким є священик, той мусить упокорити свої пристрасті. Його серце має горіти вогнем Божого слова, йому мають бути відкриті найвищі тайни віри Христової”. Як священик він став ревним помічником свого батька і гарячим проповідником Божого слова. Після смерти злощасного імператора Юліяна Відступника (363 р.), за порадою святого Василія, він написав дві бесіди, в яких з незрівнянною красою описує перемогу християнства над поганством. У 369 р. помер брат святого Григорія Кесарій, муж, який серед розкошів цісарського двору, в часи найбільшого гоніння, єресей і поганства провадив якнайсвятіше життя й удостоївся вінця слави, був визнаний святим. А його батьки свій жаль і чисто людський біль жертвували Богу; свята Нона на поминальному богослуженні і похвальному слові святого Григорія стояла не в жалобних, а в світлих одежах, бо смерть для християн – це не кінець, а початок вічного життя, не смуток, а радість для тих, які сприймають її крізь призму віри. Невдовзі померла і їх дочка свята Горгонія, над якою святий Григорій також виголосив надгробне слово.
На владичий престол у Кесарії сів святий Василій Великий, він, використовуючи свій вплив на Григорія, наказав йому стати єпископом Сазиму, місцевости, розміщеної на дорозі до Царгорода. Там святий Василій установив нове єпископство. Григорій уже був зібрався в дорогу (372 р.), як цьому спротивився Антим, архиєпископ Тіяни, і святий залишився в Назіянзі. У 374 р. помер його батько, святий Григорій, а невдовзі і його мати, свята Нона. Упродовж певного часу Григорій опікувався осиротілою церквою в Назіянзі, та через тяжку хворобу пішов до монастиря святої Теклі в Ісаврійський Селевкії, де провадив покаянне затворницьке життя.
Саме тут, коли тяжка хвороба прикувала його до ліжка, прийшла до нього вістка про смерть святого Василія Великого (1 січня 379 р.). Так-то вся його родина і найщиріший друг вже отримали свій вінець слави, а святий Григорій залишився сам. Бог мав свої плани щодо нього, на святого чекали великі діла. Церква Христова тяжко страждала від аріян, які за своєю спиною мали імператорів, усе пекло і злобу цього світу. Дійшло до того, що єретики в самому Царгороді зайняли всі до одної церкви. Тоді-то святий Григорій пішов до Царгорода і став апостолом Церкви Христової, поборником віри, свідченням правди. Він сам один, старий роками, знищений хворобами, знесилений постами, в старій, бідній і протертій одежі, стає супроти могутніх єретиків, за якими було все: сила, майно, імператор, військо, – все, крім Бога і правди.
У Царгороді св. Григорій постарався про те, щоб один дім, який був власністю Алипіяни, дочки його сестри Горгонії, було облаштовано на каплицю і названо каплицею Анастасії (воскресіння), бо тут мала немовби воскреснути для Царгорода Христова віра, яку злоба єретиків упродовж 40 літ гонила і переслідувала, яку позбавила всіх церков, а вірних її переслідувала і убивала. І тут почав проповідувати святий Григорій, і слова його творили чудеса, вони були громом для єретиків і джерелом любови для каяників. Той слабий лисий чоловік, нуждар-єпископ притягав до себе тисячі, притягав своєю наукою, своєю святістю, своїми чудесами, бо, як сам пише, Бог дав йому силу оздоровляти недужих.
Тож аріяни казилися, вся їх злоба і ненависть впали на святого. Вони кидали в нього камінням, нападали на нього на вулиці, били його, висміювали, волікли перед суд, а він усе зносив, молився за них, навчав, проповідував і далі спонукав усіх до любови Христа і до виправлення життя. Цілі ночі він чував у молитві і співанні псалмів, його стравою були корінці і ярина, він опікувався хворими, допомагав бідним, готовий був зняти з себе останній одяг і віддати убогому. В тому часі він написав п’ять наук про Пресвяту Тройцю. Ці науки такі глибокі, так сповнені Святого Духа, що свята Церква назвала їх автора Богословом. До нього так називали тільки одного чоловіка – святого Йоана Євангелиста.
І поширилася на сотні миль слава про святого Григорія. Святий Єронім залишає пустелю, щоб послухати його науки. Згодом він написав, що лиш від святого Григорія навчився він розуміти Святе Письмо. Та слава та для самого св. Григорія була обтяжлива, його більше тішили переслідування аріян, які мусив зносити, він жалівся, що каміння, яке кидали в нього, лишень поранило його, а не вбило, а він так охоче переніс би смерть за віру Христову! В кінці аріяни намовили одного молодого чоловіка і той прийшов до святого Григорія, щоб убити його ножем. Та коли глянув в лице святого, ніж випав йому з руки, і він припав до ніг святого і просив про помилування. “Я тобі прощаю, бо те наказує мені Божа доброта, яка мене спасла! А прошу і молю тебе про одне: покинь єресь, навернися до Бога!” Так сказав святий Григорій тому, хто мав його убити. Так учинити міг лишень святий!
Та прийшли кращі часи для Христової Церкви. На престолі сів імператор Теодосій, який у 380 р. прибув до Царгорода і прогнав аріян з усіх церков, а святого Григорія возвів (всупереч його волі) на царгородський патріярший престол. 381 р. у Царгороді зібрався Другий Вселенський собор. Деякі єпископи Єгипту піддали сумніву канонічність вибору святого Григорія на патріярха, бо його було висвячено на єпископ Сазиму, а перед возведенням на патріярхат він не був звільнений із Сазимського владичого престолу. Тоді святий Григорій сам, добровільно, задля згоди, звільнив патріярший престол, попри те, що всі зі сльозами в очах просили його залишитися. Згода єпископів, єдність святої Церкви йому була важливіша. Хто опише той плач, коли патріярх в церкві святої Софії, в присутності всіх учасників Собору, прощався зі своєю паствою? І як убогий та покірний прийшов він до Царгорода, такий же вбогий, в одній протертій рясі повернувся до Назіянзу, де заопікувався церквою, аж доки єпископом для неї не висвячено (383 р.) Євлалія. Тоді на остаток життя повернувся святий у своє рідне село Аріянз. Святий сам описав, як він там жив: “Я живу серед скель і диких звірів. Помешкання моє – яскиня, тут я завжди на самоті, не маю нічого, крім одної одежі, чобіт не потребую, вогню мені не треба. Сплю на соломі, вкриваюся волосяницею, подушка моя завжди мокра від сліз, бо вони постійно течуть з моїх очей”.
Саме тут, серед такого життя укладав він свої пречудесні вірші, в яких описав своє життя, не задля гордости – бо яка ж гордість могла бути в тому джерелі смиренности, яким було серце його, – а на славу Бога, задля утвердження Христової віри, задля навчання, користи і спасіння людей усіх віків, аж до кінця світу.
Помер святий близько 390 р. у віці 80 років. Його тіло поховано в Назіянзі біля могили батька. У 950 р., за правління імператора Костянтина Багрянородного, нетлінні мощі святого Григорія перенесено до Царгорода і покладено в церкві святих Апостолів, біля мощей святого Йоана Золотоустого (його пам’ять вшановуємо 13 листопада і 27 січня), а частину згодом було перевезено до Риму, де донині спочивають на престолі базиліки святого Петра у Ватикані. Церква називає святого Григорія “вселенським учителем”.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
Тропар воскресний, глас 2:
Коли зійшов Ти до смерти, Життя безсмертне,* тоді ад умертвив Ти блистінням божества.* Коли ж і умерлих із глибин підземних воскресив Ти,* всі сили небесні взивали:* Життєдавче, Христе Боже наш, слава Тобі.
Тропар, глас 1:
Пастирська сопілка твого богослов’я перемогла труби красномовців,* бо Тобі, що дослідив глибини духа,* була додана і краса віщування.* Моли ото Христа Бога, отче Григоріє,* щоб спаслися душі наші.
Також Кондак воскресний, глас 2:
Воскрес єси з гробу, всесильний Спасе,* і ад, увидівши чудо, зжахнувся, і мертві востали,* а творіння, бачачи, радується разом з тобою,* і Адам веселиться, і світ, Спасе мій, оспівує Тебе повсякчасно.
Слава: Кондак святому, глас 3:
Богословним твоїм язиком Ти розрушив видумки красномовців, славний;* православ’я одежею, з висоти тканою, Ти Церкву украсив,* яку і носить, і з нами, твоїми дітьми, кличе:* Радуйся, отче, богослов’я розуме найвищий.
I нині: Богородичний, глас 3:
Діва Днесь предстоїть у церкві* і з ликами святих невидимо за нас молиться Богу.* Ангели з архиєреями поклоняються,* апостоли з пророками ликують,* бо ради нас молить Богородиця предвічного Бога.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1118285835283278
о. Петро Фостик
