БЛАЖЕННОГО СВЯЩЕННОМУЧЕНИКА ПЕТРА ВЕРГУНА. МОЛИТВА ДО БЛАЖЕННОГО.

По довшій недузі, 7 лютого 1957 р., в Красноярському краї далекого Сибіру, в Ангорському поселенні Богучанського району, там, де річка Анґора впадає до Єнісею, перестало битися серце, віддане Церкві й українському народові, серце Апостольського візитатора для українців-католиків у Німеччині о. Прелата Петра Вергуна. Він став жертвою більшовицького терору, як непохитний ісповідник віри, що за Христа і Його св. Церкву життя своє віддав.

Візитатор Петро Вергун народився 18 листопада 1890 р. в Городку, Львівської області, як син тамтешнього теслі. Не маючи змоги закінчити гімназію, юнак спочатку допомагав батькові у верстаті, а відтак вступив добровольцем до австрійського війська (1909 р.). На цій службі захопила його Перша світова війна. І вже в перших місяцях війни (жовтень 1914 р.) Петра поранили, тож його було відпущено «на відпочинок». Однак пильний юнак використав цей вільний час на науку, і це дало йому змогу приватно закінчити гімназію в Перемишлі, де здобув атестат зрілості. Після розвалу Австро-Угорської монархії він, як підстаршина, боровся в рядах Української Галицької Армії аж до 20 квітня 1920 р., коли потрапив у польський полон. Та Петро Вергун не довго перебував у таборі полонених. Йому вдалося втекти й дістатися до Чехії, де він негайно зголосився до української гірської бригади. Заходами Митрополита Шептицького підстаршині Вергунові вдалося дістатися до духовної семінарії у Празі, де він мав змогу спокійно студіювати й приготовлятися на українського священика. Водночас він записався в Празі до Українського Вільного Університету, де здобув докторат філософії. По довгих стараннях польська влада таки дозволила йому, як семінаристові, приїхати до Львова. Там Петро 30 жовтня 1927 р. з рук Слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького ЧСВВ, прийняв священичі свячення. По свяченнях Митрополит зразу призначив його душпастирем для українців-католиків у Німеччині, з осідком у Берліні, куди о. Вергун прибув уже в листопаді 1927 р.

В Німеччині було багато українців-робітників ще з Першої світової війни. Вони розкинулись переважно по більших промислових осередках північно-західпої частини країни. А відтак, у самому Берліні зоссрсдилась теж українська політична еміграція. Як український католицький душпасгир, о. Вергун обїжджав цілу Німеччину, правив для своїх вірних Богослужіння та підтримував їх на дусі. Оскільки його праця була тяжка і виснажлива, ревний душпастир знайшов собі поміч у вищих церковних німецьких колах, головно в тодішнього Апостольського нунція в Берліні, Архиєпископа Евгена Пачеллі, який пізніше став Папою Пієм ХІІ (1939-1958). Німецькі нацисти стежили за душпастирською працею о. Вергуна й робили йому всякі труднощі в організуванні українців-католиків в окремі парафії, забороняли Богослужіння, не давали дозволу на приїзд нових укр. священиків, а тих, які вже прибули, часто прослуховували, арештовували та відсилали назад до Галичини. Теж немалі клопоти йому робила українська т. зв. «політична еміграція», яка на нацистський лад хотіла диктувати своєму душпастиреві, що й як він має робити. Та о. Вергун не зупинявся перед труднощами. Інколи він, з пораженням особистої свободи, відважно боронив інтереси Церкви і своїх вірних. А коли нарешті нацистський уряд наказав йому негайно покинути Німеччину, Апостольський Нунцій архиєп. Пачеллі заступився за о. Вергуна й вистарався для нього ще папське відзначення – Домового Прелата. Під час Другої світової війни, внаслідок примусового перенесення робочих сил, багато українців з Галичини опинилося в 3-ім Рейху. Тому вже 23 листопада 1940 р. Папа Пій призначив о. Прелата Вергуна Апостольським візитатором з правами адміністратора для українпів-католиків в Німеччині, яких тоді нараховувалося до півтора мільйона. Так о. адміністраторові довелось далі долати всякого роду труднощі й перешкоди, бо гітлерівський уряд неприхильно ставився до його ревної праці між українцями, яких німці хотіли тільки використати. Та він не піддавався, бо його серце палало великою любов’ю до поневолених своїх земляків, для яких добрий пастир не щадив ні своїх сил, ні своїх талантів.

Коли весною 1945 р. до Берліна почало наближатись більшовицьке військо, всі приятелі дораджували о. адміністраторові Вергуну виїхати на Захід. Але він рішуче відмовився виїжджати, кажучи: «Як душпастир, я мушу бути готовий віддати за свої вівці навіть і своє життя!››. Вже незабаром, після совітської окупації Берліна, о. візитатор став жертвою більшовицького терору. На численних допитах, зазнавши тортур, наш ісповідник тримався гідно й не дав себе застрашити різними погрозами. Адже ж за свою Церкву і свій народ він був готовий піти на муки, а то й на смерть. Після повторних арештувань і застрашуючих допитів, під кінець липня 1945 р., більшовики нарешті вивезли о. Вергуна в глибину Радянського Союзу, де за ним і слід пропав. Щойно пізніше прийшла вістка з-поза залізної заслони, що більшовики засудили о. візитатора Вергуна до 8 років каторги «за колаборацію›› з німцями. Так нашого ісповідника заслано в табір примусової праці на Сибірі, у Красноярському краї, над річкою Ангорою, саме там, де вона впадає до Єнісею. Життя в більшовицькому таборі – нижчс гідності кожної людини. Його неможливо навіть описати. Начальство табору – звироднілі кати, які на місце людяності поставили злобу. Єдино вона побуджує їх життя і поведінку супроти засудженних у таборі. Відчуття влади підсилює в них цю злобу аж до сліпої ненависті та тваринної жорстокості. В них панує тільки одне бажання – бажання помсти: як би то каторжникові дошкулити, як би то над ним познущатись та утруднити йому побуту. В такому місці й карався наш нсзламний ісповідник о. Петро Вергун протягом 10-ти років, бо його випустили з табору щойно 1955 року., хоч він був засуджений тільки до 8-ми років.

По звільненні з табору о. Вергун мусів залишитися на місці свого вигнання, в Ангорському поселенні, бо влада не дозволяла йому повернутися до Галичини. Тоді він старався використати своє німецьке громадянство і звернувся до знайомих йому отців Беиедиктинців, щоб вони виклопотали для нього дозвіл вернутися до Німеччини. Тоді він, між іншим, писав: «Я відчуваю, що моя голова вже клониться до вічного відпочинку. Я дуже хотів би закінчити моє життя в монастирі». Однак його бажання не сповнипося, бо комуністи ніяк не погодились на те, щоб він виїжшкав із Радянського Союзу.

Так наш ісповідник останні роки свого життя мусів перебувати на вигнанні, хоч його здоров’я було вже підірвано. Про це він писав: «Моє здоров’я не цілком добре. Часто моє серце і мій шлунок «страйкують». Мені здається, Що зміна клімату помогла би моєму здоров’ю». Однак він не дочекався тої «зміни клімату». Врешті його шляхетнс серце раз і назавжди перестало битися, і він спочив у замерзлій сибірсъкій землі, віддавшн своє житгя за Христа і свою католицьку віру.

Негайно після його святої смерті українські каторжники, для яких наш ісповідннк був направду духовним батьком в найтяжчих хвилинах їхнього життя, з великою побожністю і молитвами поховали його тіло далеко в Сибірі, на місцевому цвинтарі Ангорського поселення, і зі сльозами на очах відспівали над його свіжою моґилою останнє «Вічная пам’ять».

2001 року, під час пастирського візиту в Україну, Святіший Отець Іван Павло ІІ проголосив отця Петра Вергуна блаженним Католицької Церкви.

За сприянням Преосвященних Владик Юліяна Ґбура, Єпарха Стрийського та Петра Крика, Апостольського Екзарха Німеччини і Скандинавії, 26 липня 2004 року після дворічної тривалої підгптовки та поїздки в Сибір мощі блаженного священномученика Петра Вергуна було привезено в Україну.

Видавець: «Християнський Голос»

Редактор: о. Ігор Мизь

МОЩІ БЛАЖЕННОГО ПЕТРА ВЕРГУНА

 Мощі блаженного Петра Вергуна (1890—1957), Апостольського Візитатора для українців греко-католиків у Німеччині появилися у Кафедральному храмі Стрия стараннями Преосвященного Владики Юліяна Гбура. Єпарх Стрийський організував перевезення мощей о. Петра Вергуна з Сибіру (Красноярський край) до Стрия.

Мощі блаженного Петра Вергуна були розділені на три частини і поміщені в три нововиготовлені саркофаги. В понеділок, 23 серпня 2004 року у м. Стрию відбулося торжественне перенесення мощей блаженного священномученика Петра Вергуна, Апостольського візитатора українців греко-католиків у Німеччині. Розпочалося воно у каплиці Канцелярії Єпархіального управління Стрийської єпархії.

Священномученик о. Петро Вергун народився 18 листопада 1890 р. Б. в сім’ї тесляра Івана і Пелагії з роду Руцин у м. Городку біля Львова, що належав тоді до резиденції намісника Лємберга королівської імперії Галіції і Льодомерії спільно з Габзбургською імперією. Середню освіту здобув у Перемишлі. Був на фронті першої світової війни в Італії. З 1819 р.— в Українській Галицькій Армії. З польського полону втік до Чехословаччини, де у 1927 р. закінчив Празьку Духовну семінарію. Одночасно навчався в Українському Вільному Університеті, де здобув звання доктора філософії.

30 жовтня 1927 р. Митрополит А. Шептицький висвятив його на священика і надав призначення на душпастирське служіння серед греко-католиків у Німеччині. Праця була дуже нелегкою, якщо враховувати політичну ситуацію у країні.

У 1937 р. Папа Пій ХІІ підніс отця до гідності прелата, а 1940 р. Призначив його Апостольським візитатором для українців греко-католиків у Німеччині з правами Адміністратора.

До підлеглих йому священиків він ставився, як добрий батько і товариш. Отець Вергун також виявляв турботу про майбутні священичі покликання: фінансував їх студії в різних університетах. Він об’їздив усі можливі місця, де проживали українські громади, засновував і власним коштом утримував українські рідні школи в Бремені та Гамбурзі.

У Квітну Неділю, що припала на день 29 квітня 1945 р.Б., була відслужена остання св. Літургія для кількох вірних в Берліні. А 2 травня ц.р. Червона Армія захопила столицю Великонімеччини. У Велику П’ятницю того ж пропам’ятного року, вже не було кому покласти Плащаницю в церкві. Більшість українців покинула місто і подалась на Захід Німеччини. Совєтські військові стежили за кожним українцем, що залишився в Берліні.13 ( о.П.Романишин. Поражу пастиря і розбіжуться вівці).

Ніщо не заважає Апостольському Візитатору перенести свій осідок до Мюнхену, проте він не робить цього. Він хоче до кінця розділити долю своїх парохіян, розуміючи, як потрібна їм його духовна підтримка. Одночасно він просив всіх священиків їхати до Мюнхена рятувати своє життя. «Ми тут оточені з трьох сторін. Я рішуче лишаюся в Берліні. До побачення на Україні або у вічності», – сказав він у телефонній розмові о.М.Вояківському, вірному другу й помічнику.

21 червня 1945 року коло 3-ї години пополудні перед мешкання Візитатора заїхало чорне авто НКВД, з якого вийшов високий худощавий молодий мужчина в цивільному вбранні і після короткої розмови забрав отця Петра Вергуна зі собою.

Зрештою, вивезення у холодний Сибір Апостольський Візитатор о. Петро Вергун міг був оминути без найменших труднощів, бо його Апостольська діяльність не була строго прикріплена до осідку в Берліні. Але про виїзд у Західну Німеччину чи до Баварії ревний Апостольський Адміністратор не хотів і слухати.

Повезли отця на розправу до Совєтського Союзу. Його вмовляли перейти на російське православ’я. Він не зрадив батьківської віри. Тут він піддавався виснажливим допитам, найдивнішим в тому суді було те, що він відбувався переважно ночами, а присутніми були і могли бути тільки слідчі, НКВД і конвой. На лаві підсудних сиділи: перший – єпископ Никита Будка, другий – патріярх Йосиф Сліпий, третій – о.Прелат Петро. Вергун, четвертий – єпископ Миколай Чарнецький.

Ув’язнення отець Петро Вергун відбував у Воркуті в тюрмах ГУЛАГу.

Незважаючи на всі хвороби, незносності, як принаймі здавалося, на всі одинокості у всіх відношеннях, був він завжди якось надзвичайно товариський, ввічливий, і ніколи нікому не показував сумне обличчя. Завжди зустрічав кожного з усмішкою на обличчі.

7 лютого 1957 року о 19 год. 30 хв. вечером після дванадцятирічного заслання, в осамітненні серед снігів і сибірських морозів, серед довгих терпінь і тортур спочив як в’язень большевицьких концтаборів о. Петро Вергун як мученик за Христову Церкву. Похований на березі річки Ангари у с. Ангарському. Вдячні парафіяни зробили все, що могли урочисто поховали, встановили хрест, а потім і пам’ятник.

29 серпня 2004 р. о дев’ятій годині ранку по Божественній Літургії мощі блаженного Петра Вергуна, в супроводі церковних дзвонів та молитов вірних, були урочисто обнесені навколо Кафедрального храму. Саркофаг з мощами несли священики та церковне братство Успенського храму. Відтак частина мощей торжественно була передана до м. Городка, де народився Петро Вергун, а інша частина мощей 14 жовтня 2004 р. передана до Німеччини, де душпастирював блаженний Петро Вергун.

Престіл, до якого вкладені мощі блаженного Петра Вергуна, встановлений в правій бічній наві Кафедрального храму Успіння Пресвятої Богородиці м. Стрия.

Багато парафіян Успенської церкви свідчать про ласки, котрі зазнають при заступництві бл. Петра Вергуна.

За посередництвом блаженного отця Петра просімо в Бога благословення для своєї Батьківщини та рідної Церкви!

 

 МОЛИТВА ДО БЛАЖЕННОГО СВЯЩЕННОМУЧЕНИКА ПЕТРА ВЕРГУНА

Прославляємо тебе нині, блаженний священномученику Петре. Бувши бо випробуваним у численних спокусах і загартованим у муках, зберіг ти скарб віри, не відступивши від святої єдності з престолом святого Петра.

Твердо бо вірив ти слову Господньому, сказаному до верховного апостола: „Ти Петро, скеля, і на цій скелі збудую Церкву мою, і ворота пекельні її не подолають.” Тому не піддався ти на підступні мудрування лукавого, ані на муки ворогів, боячись покинути корабель Вселенської Церкви, щоб не потопила тебе хвиля єресі чи розбрату. І, пройшовши як священномученик вузьким шляхом і тісними дверима, вийшов ти на простори небесної радості.

Тож молимо тебе, блаженний священномученику, молися й за нас, щоб і ми, зберігшися від широкої дороги погибелі, увійшли тісними дверима в оселі радости і співали у вічності пісню прослави Єдиному Благу і Всіх Благ Подателю:Отцю, і Сину, і Святому Духові, і нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

о. Петро Фостик