III НЕДІЛЯ ПІСЛЯ ПАСХИ. ПРО МИРОНОСИЦЬ. † СВЯТОГО АПОСТОЛА І ЄВАНГЕЛИСТА МАРКА.
Смуток і страх
Бурі й гуратани – це кліматичні явища нашої планети. Вони дуже сильні й нищівні. Куди лиш прокотяться, лишають за собою сумний, спустошений краєвид: ліси поламані, дерева покручені, пригнуті до землі чи повиривані в корінням. Житла понищені, дахи позривані усюди видно знищення і руїну. Подібно виглядав світ після останньої війни. Подібно виглядають міста і села всіх тих країн, де ще Й сьогодні кипить війна і несе з собою суцільне знищення.
В природі, після кожної бурі чи хуртовини, настає спокій, погода, відсвіжуюча роса, сонце, що випромінює життєдайне тепло. Одначе для втомленого людства на світі спокій ще не прийшов. Не втихли ще хуртовини, не розійшлися ще черні хмари. То тут, то там нагло зривається буря. Все ж таки, ми не сміємо допустити до того, щоб нами заволодів смуток і пригноблення, страх і боязнь.
Саме сьогоднішня Євангелія хоче наповнити нас радістю Й новою силою духа, повчаючи нас про те, що становить собою правдиве щастя в житті людини. А над усе хоче викорінити і прогнати геть в наших сердець смуток і страх, бо це почуття нищівні; тож сіють вони безрадність, бездіяльність й упідлення людини. Почуття смутку і страху повинні бути зокрема далекими від тих, що шукають Христа Воскреслого.
Смуток по своїй суті це почуття руїнницьке. Воно нищить у людині всі творчі сили, гасить запал, родить зневіру, створює безнадійність. Сили, які мали б послужити до творення добра, краси і правди, зуживає він на нищення людини. Це правда, що причини, які побуджують нас до смутку, бувають серйозні й слушні, але частіше трапляється, що людина піддається смуткові без жодної важливої причини. Тоді людина без потреби нищить себе і затроює життя своїм ближнім. Усвідомити собі це, річ хосенна і великої ваги. Іноді смуток походить з несвідомости, чи з браку сильної віри, а дуже часто підступно підсувають нам його всякі ворожі сили, яким особливо залежить на знищенні даної людини або й цілої суспільности.
Яскравий приклад невластивого смутку подав нам сьогоднішня Євангелія. Непотрібно журилися жінки, які «рано-вранці першого дня тижня» поспішали до гробу Христового. Вони дуже тривожилися і говорили: «Хто нам відкотить камінь від входу до гробу? » Невже вони забули те, що Христос заповів, що третього дня воскресне? Коли б вони були мали хоч трохи надії і віри, журба і смуток не мали б у них місця. Навпаки, їм треба було радше перейнятися почуттями радості, бо ось Христос вже встав. Свідчить про це відвалений камінь.
Жінки-Мироносиці на власні очі бачили, як тяжким надгробним каменем привалено вхід до гробу, де спочивало тіло Ісуса їх надія, любов і щастя. Здавалося, що ніхто не відважиться його відкотити. Самі ж вони безсилі й не знали, як взятися до цього діла. Тим часом про це подбав хтось інший.
Як дуже короткозорою є людина, як обмеженим є засяг безпосереднього сприймання дійсності! Ми ледве свідомі того, що діється довкола нас у промірі кількох чи кількадесятьох метрів. Все інше, принаймні хвилево, є закритим перед нами. Аж по деякому часі ми переконуємося, що журилися безпотрібно, що безкорисно витрачали енергію.
В житті часто так буває, що й ворожі сили намагаються ва всяку ціну привалити « надгробним каменем » наші надії, сподівання, уподобання, нашу будуччину. Інколи ціль свою вони осягають. Одначе, пам’ятаймо, що це ще не причина, щоб сумувати і піддаватися безділлю. А радше всякі ворожі наступи повинні побуджувати нас до наполегливішої праці, до самооборони, гарту духа й сильного довір’я до Божого Провидіння. Будьмо свідомі того, що для «відвалення цього каменя », який іноді нас так дуже пригнітає і давить своїм нестерпним тягарем, співпрацюють а нами й інші люди, а надусе – Божа благодать, про що й ми самі не знаємо, як не знали жінки-мироносиці.
Дорогі брати і сестри, ще більш загрозливим від смутку є страх. Якщо смуток обезсилює, зневіряє, обезвладнює людину, то страх псує та принижує. Люди зі страху відрікаються віри, всіх засад етики, а навіть людської гідности. За «миску сочевиці », за марні « срібняки », або за продовження свого мізерного життя запродують інших, а то й свою власну душу. Страх поштовхує до неправди, до фальшу, облуди і злочину. Тож не диво, що коли ворог Бога і людей хотів знищити людину то завжди послуговувався страхом. За допомогою страху і терору він осягає свою ворожу і злобну мету.
Тому сьогоднішня Євангелія закликає нас, щоби за всяку ціну позбутися почуття страху, кажучи: « Не жахайтеся! » Не бійтеся! Ви, що Христа шукаєте; не маєте причини до страху. Бо Христос устав з мертвих. Він смертю смерть подолав. Вся людська сила і злоба зістали знищені, печаті з гробу зірвано, камінь відкочений, сторожі повтікали. Христос переміг! Він живе і тріюмфує!
Дорогі в Христі! Не біймось і ми, що шукаємо Христа живого, воскреслого! Нехай страхаються радше ті, що шукали і шукають Христа, щоб його вбити, щоб його знищили, ті, що відважилися і відважуються богохулити.
Вороги Божі нехай страхаються, бо мимо всіх заходів і старань не змогли й не зможуть убити, знищити Христа-Бога. По трьох днях він воскрес. Тріумф ворогів Христових був дуже короткий. Вони це добре врозуміли. Але, на жаль, страх перед відповідальністю за злочин, сподіяний супроти Христа, замість побудити їх до покути, штовхнув їх до дальших злочинів: Христа переслідувати і вбивати у людських душах, вживаючи до цього неправдомовности й підкупства. Не страхаймось цього, бо в остаточнім розрахунку правда завжди переможе.
Коли жінки-мироносиці наближалися до гробу, побачили ангела, який прийшов з висот, щоб відкотити їм камінь від гробу. Ангел цей був ясний, наче блискавка, зодягнений в білу одежу. Жінки, побачивши його, зжахнулися. А він до них промовив: « Не жахайтеся! Ви шукаєте Ісуса Назарянина…» (Мт. 28,2). «Чого шукаєте живого між мертвими? » (Лк. 24,5), «Він воскрес, його нема тут. Ось місце, де його були поклали!… Але йдіть, скажіть його учням та Петрові, що випередить вас у Галилеї; там його побачите, як він сказав вам» (Мр. 16,6). Й учні увірували, пішли, знайшли Христа, переконалися особисто про його воскресіння. Перші Апостоли, учні Й послідовники Христові станули під прапор Розп’ятого Ісуса і, наперекір брутальному насиллю й дикій заїлості, пішли відважно на підбій світу, не зважаючи на гоніння, переслідування і пролив крови; вони осягкули свою мету: поширили Божу благовість по цілому світі.
Дорогі брати і сестри, якщо і ми в нашому житті щиро шукаємо Христа, тоді не страхаймося ворожих Христові сил. Та не шукаймо Христа поміж мертвими, Христа історичного, такого, який лише колись жив і діяв. Зате шукаймо Христа воскреслого, живого, Христа тріумфуючого. Лише такий Христос може бути нашою остоєю, нашою силою, провідником, і остаточною перемогою. Станьмо відважно під прапор Христовий! Без смутку і страху впроваджуймо Христа в усі ділянки нашого життя, нехай він їх оживляє, нами керує. Поширюймо Царство Боже всюди, де лише живемо і працюємо. Тоді напевно зчезнуть з наших сердець смуток і страх, а оживлятиме нас сильне довір’я в безмежне Боже провидіння. Амінь.
о. Софрон Мудрий ЧСВВ
Побачивши, що Спаситель уже вмер на хресті й бажаючи Його гідно похоронити, Йосиф з Ариматеї пішов до намісника й виклопотав у нього дозвіл зняти тіло Христове з хреста й похоронити римського Пилата в гробi, що його видовбав у скелі для себе самого. Тому що вже наближався вечір, а з ним і свято Пасхи, Йосиф і жінки не мали вже часу на мастити тіла Господнього ароматами, тобто пахучими олійками, як це було в звичаю в євреїв. Тож жінки запам’ятали собі місце, де похоронено Ісуса нате, щоб після Пасхи, тобто в неділю рано, прийти до гробу й, намастивши тіло Спасителя олійками, віддати Йому оцю останню прислугу, сповняючи законом приписані звичай. В цьому випадку маємо дуже гарний приклад, як люди без жодної суперечки поділили між себе завдання гiдно похоронити їхнього Спасителя. Йосиф з Ариматеї, тому що був визначною особою, членом найвищого ізраїльського суду, зва ного Сенгедрiон, узяв на себе обов’язок виклопотати в намісника дозвіл зняти тіло з хреста й похоронити. Жінки ж взяли на себе те завдання, яким правдоподібно займалися, віддаючи цю прислугу своїм своякам, тобто намастити ароматами тіло, обвити льняними полотнами й у той спосіб приготовити до похоронів. Тож вони пішли до міста, щоб ще перед Пасхою дістати олійків і запашного зілля, потрібних для бальзамування тіла померлого Ісуса.
Ніхто з них не спорив, чия праця важливіша чи почесніша, але кожен з них виконував ту працю, до якої надавався, бажаючи цим по казати свою вдячність великому Вчителеві й Чудотворцеві, який певно й для них не раз добро вчинив, у дечому поміг. Кожен з них служив і виконував те, що міг якнайкраще, щасливий, що міг, віддати якусь прислугу померлому вже Добродієві. На жаль, сучасні люди не поводяться так як ті учнi Христа. Тепер ніхто не хоче служити, але всi бажали б хіба що панувати. Вони думають, що праця, чи яка-небудь служба є для них невідповідна, понижує їх, бо вимагав від них, щоб віддавали свої услуги комусь іншому. Вони думають, що то понижає їх, коли вони не панують, не наказують, але мусять підкорятися, мусять слухати. Вони радше бажали б помінятися своїми місцями й зайняти становища властителів, директорів, щоб іншим приказувати, що ті мають робити, і таким чином стати визначними могутніми особами. І то не лише ро бітники и бідні люди, не лише члени прерізних меншин тут, у Сполучених Штатах, але останньо вже навіть і жінки нарікають, що мужчини своєю системою тримають їх у неволі; ставляють їх на другорядні становища, а то й роблять їх своїми невiльницями. Отже, кажуть вони, тепер уже настав час, щоб усi тi нерівності вирівняти й усі минулі кривди направити. Нам кажуть, треба визволитися з – пiд кормити мужчин.
Гляньмо тепер, що каже Христос про служіння, чи воно є чимсь понижуючим для мужчини або для жінки? „Син Чоловічий„ , каже Божий Син про себе, „не прийшов, щоб йому служили, але послужити й життя своє вiддати на викуп за багатьох” (Мт 20,28).
Вiн, Син предвічного Отця, всемогутній Бог, Господь вселенної приходить на цю землю. Вiн бере на себе тіло свого сотворіння, щоб тому сотворінню послужити. Він приходить до нас, щоб виконати найважчу службу, а саме, щоб жертвувати своє життя за нас, щоб нас визволити від влади диявола та з неволі гріхів. Тож коли Творець вселенної, Син Божий, не вважає служіння принизливим, навіть хоч воно є службою його власному сотворінню, і то грішному, яке збунтувалось проти нього, пере ступаючи Божий закон, то що ми маємо тут до говорення? Коли він служіння людям не вважав принизливим для свого Божого маєстату, то як ми можемо думати, що яка-небудь служба нашому ближньому, хоч – би в нашому понятті найнижча, може нас понизити? Під цим оглядом Ісус звертає увагу своїм апостолам й учням, а через них також кожному з нас, хто в Його царстві може бути найвищим і найважнішим? Так бо він каже:
„Ви знаєте, що князі народів панують над ними. а вельможі угнітають їх. Не так має бути між вами. Але як хтось хотiв би бути в вас великий, нехай буде вам слугою. А хто б хотів у вас бути перший, нехай стане за невільника (раба).” (Мт 20,27).
Повідомляє Спаситель апостолів, а також нас, що в Його Царстві, як і тут за нашого життя на землi нема становища бездiлля, яке давало б авторитет людям послугуватись iншими людьми для нашого вжитку й їм розказувати й давати зайняття як нам подобається.
Так воно не б, каже Христос, бо в Його Царстві чим вище й визначніше становище, тим більше обов’язків воно накладає на того, що їх приймається. Не люди йому мають служити, але навпаки, його обов’язком с служити людям, дбати про них, ними опікуватись, їм у потребi помагати й захоронювати в випадку нещастя чи небезпеки. Чим більший авторитет у спільноті хтось має, тим більша його відповідальність, тим важча його служба. Але щоб їх цього своїм власним прикладом навчити, Він перед Тайною Вечерою наливає води в посудину, опоясуються рушником і починає вмивати ноги своїм учням. А треба нам знати, що оця послуга вважалась у жидiв найнижчою, і навіть ганьблячою, так що невiльники iзраїльського походження були звiльненими вiд неї й ніхто не смiв примушувати їх до того, без порушення Мойсеєвого закону. Коли ж св. Петро, побачив, що понижується його Вчитель, не хоче дати Йому обмити своїх ніг. Тодi каже йому Спаситель: „Коли я тебе не вмию, то не матимеш частки зі мною” (Йо 13,8).
А тоді, вже обмивши ноги апостолів, звертається до них Христос і каже:
„Чи знаєте, що я зробив вам? Ви звете мене Учителем і Господом, і правильно говорите, бо я ним б. Тож коли я, Господь і Учитель умив вам ноги, – то й ви повиннi обмивати ноги один одному. Приклад я вам дав, щоб і ви так ро били, як оце я вам учинив. Направду, направду кажу вам:
Слуга не більший за свого пана, а посланий не більший ва того, хто його послав (Йо 13,12-16).
Така, отже, є оцінка служіння, що її нам подає сам Божий Син, наш Творець й абсолютний пан цілої вселенної. Та Вiн не лише таке голосить про служіння людям, але сам переводить його в життя. Вiн служить нам, своїм грішним сотворінням до самого краю, бо віддав своє життя за нас, щоб нам привернути спасіння; щоб відчинити нам, первородним гріхом – замкнені брами Царства Небесного. Вмивання ніг апостольських, це лише один ступiнь пониження Божого Сина, яким немає кінця. Він не тільки обмиває бруд, який приляг до їхніх ніг, порох землі, який остаточно не в жодним моральним злом. Вiн бере на себе наші гріхи, найбільші й найгірші бруди моральні, які лише можуть існувати; Він не обмиває їх водою, але бере на своє Боже тіло, на людську природу й несе їх аж на гору Голготу, щоб там, прибивши його до хреста й усмертивши на ньому, разом зі своїм тілом знищити тi наші гріховні бруди. Туди поніс Він усі наші гріховні проступки, а передусім гордість, яка звела нашого прародича до гріха й нас усіх позбавила раю й небесного щастя. Отим своїм прикладом Христос бажає потягнути нас за собою, бо так закликав нас Його апостол св. Павло, кажучи:
„Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі. Він будучи в Божій природі, не вважав за здобич свою рiвнiсть з Богом, але применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. А явившися подобою як людина, він ще понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж хресноï „( Флп 2,5-8).
За гордiсть Адама, Вiн понизив себе безмірно, бо будучи Богом Творцем, став людиною – сотворінням. Але й тим ще не задоволився, бо вже як людина ще понизився, прийнявшися найбільш принизливої смерти – бо смерти хресної, яка вважалася в євреїв прокляттям Божим: Христос викупив нас від прокляття закону, ставши за нас прокляттям, бо на писано:
„Проклят усякий, хто повис на дереві” (Гал 3,13; Втор 24,23).
Отже, з цього виходить, що служіння нашому ближньому не може бути понижаючим, але навпаки, воно мусить бути чимсь найбільш по чесним і дуже цінним. Яку небудь службу призначив нам Господь у нашому туземному житті, ми повинні її високо цінити й бути щасливими, що можемо в який-небудь спосіб бути помічними нашим ближнім. А головно кожна служба, яка помагає нашим ближнім в осягненні віч ного спасіння, повинна бути нам дорогою, бо служивши отак ближнім, ми уподібнюємося до нашого Спасителя, який у тій службі віддав усе, що тільки мав, тобто своє власне життя. Далі коли служимо нашим ближнiм, ми служимо нашому Богові, бо Спаситель не раз ототожнює себе з нашими ближніми, повчаючи:
„Направду, кажу вам, що ви зробили одному з моїх братів найменших, – це ви мені зробили” (Mт 25,40).
Пам’ятаймо, що перед Божим безмежним маєстатом ми всi рiвнi, бо ми Його сотворiння воднораз же і законні діти. Тож не глядімо, яку низьку послугу нам треба виконувати, але стараймося про те, щоб ми її якнайкраще виконали. Бо треба нам знати, що не багато папів, царів, чи визначних учених осягнули вінець слави, тобто стали святами. Проте мільйони и мільйони бідних, нещасних, покривджених, простих людей дiйшли до святости. Так ото сам Бог повчав нас, хто йому подобається і кого він доводить до себе, до злуки з Собою.
о. д-р М.І. Любачівський
Ряд: ДІЯННЯ АПОСТОЛІВ 6, 1-7.
В тих днях, коли учнів ставало дедалі більше, зчинилось нарікання гелленістів на євреїв, що вдів їхніх занедбано в щоденній службі. Тоді дванадцять прикликали громаду учнів і сказали: – Не личить нам лишати слово Боже і при столах служити. Виберіть собі, отже, з-поміж вас, брати, сімох мужів доброї слави, повних Духа та мудрости, і ми їх поставимо для цієї служби; ми ж будемо пильно пробувати у молитві і в служінні слова.
Вподобалось це слово всій громаді, й вибрали Стефана, мужа, повного віри і Святого Духа, Филипа, Прохора, Ніканора, Тимона, Пармена та Миколая, прозеліта з Антіохії, і поставили їх перед апостолами, і, помолившись, поклали на них руки.
І росло слово Боже та множилось число учнів у Єрусалимі вельми, і велика сила священиків корилися вірі.
Ап: ПЕРШОГО СОБОРНОГО ПОСЛАННЯ ПЕТРОВОГО ЧИТÁННЯ.
Браття, смирiться під могутньою Божою рукою, щоб він підняв вас угору своєчасно. Усяку журбу вашу покладіть на нього, бо він піклується вами.
Будьте тверезі й чувайте. Противник ваш, диявол, ходить навколо вас. як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти. Противтеся йому, сильні вірою, відаючи, що таких самих страждань зазнають і брати ваші скрізь по світі. Бог ж усякої благодаті, що вас покликав до вічної своєї слави у Христі, він сам, коли постраждаєте трохи, удосконалить вас, утвердить, зміцнить, поставить твердо Йому слава й сила на віки віків. Амінь.
Пишу вам це коротко через Сильвана, вірного, як знаю, брата, наставляючи вас і свідчачи вам, що то правдива благодать Божа, в якій ви стоїте. Вітає вас Церква що у Вавилоні. вибрана з вами, і Марко, мій син. Вітайте один одного цілунком любови.
Мир вам усім, що у Христі.
Ряд: ЄВАНГЕЛІЄ ВІД МАРКА 15, 43 – 16, 8.
В той час Йосиф з Ариматеї, поважний радник, що й сам очікував царства Божого, прибув і, сміливо ввійшовши до Пилата, попросив тіло Ісуса. Пилат здивувався, що вже вмер; і, прикликавши сотника, спитав його, чи вже помер. Довідавшись від сотника, що так, він видав Йосифові тіло; тоді Йосиф, купивши полотно, зняв його, обгорнув полотном і поклав у гробі, що був висічений у скелі. Потім прикотив камінь до входу гробу; Марія ж Магдалина й Марія, мати Йосифа, дивились, де його поклали.
Як же минула субота, Марія Магдалина, Марія, мати Якова, та Саломія купили пахощів, щоб піти та намастити його. Рано-вранці, першого дня тижня, прийшли вони до гробу, як сходило сонце, і говорили між собою: – Хто нам відкотить камінь від входу до гробу?
Але, глянувши, побачили, що камінь був відвалений, був бо дуже великий.
Увійшовши до гробу, побачили юнака, що сидів праворуч, одягнений у білу одежу, і злякались. Він до них промовив: – Не бійтеся! Ви шукаєте Ісуса Назарянина, розп’ятого. Він воскрес, його немає тут. Ось місце, де його були поклали. Та ви йдіть, скажіть його учням та Петрові, що він випередить вас у Галилеї: там його побачите, як він сказав вам.
І вони, вийшовши, побігли геть від гробу, бо страх і трепет огорнув їх, і нікому нічого не казали, бо боялися.
Ап: ВІД МАРКА СВЯТОГО ЄВАНГЕЛІЯ ЧИТÁННЯ.
В той час покликав Ісус дванадцятьох і став їх посилати по двох, даючи їм владу над нечистими духами. І наказав їм, щоб нічого не брали на дорогу, крім самої палиці, ні хліба, ні торбини, ні грошей у гаманець; щоб обувалися в сандали й не вдягалися в дві одежі.
І говорив їм: – До якого б дому ви не ввійшли, там пробувайте аж поки не вийдете звідти. А коли в якому місці вас не приймуть і не слухатимуть вас, виходячи звідтіль обтрусіть і порох з ваших ніг на свідоцтво їм.
Вони вийшли і проповідували покаяння, виганяли численних бісів і намащували олією чимало хворих та оздоровлювали їх.
Ді. 6, 1–7. „Ми ж будемо пильно перебувати у молитві і служінні слова”
Ми спостерігаємо непросту картину з життя перших християн, коли зростає їхня кількість, починаються замішання, бо стає складніше припильнувати усі служіння й одночасно не занедбати проповідування Євангелія і молитви. Саме тому апостоли обирають дияконів – мужів доброї слави, які мають пильнувати служіння ближнім.
Цей уривок нам вказує, наскільки важливо молитися і віддавати славу Богові, величати та проповідувати. Що б навіть через такі благородні служіння, як допомога бідним, вдовам і хворим, не можна занедбувати молитви.
Це для нас великий знак, що без глибоких стосунків з Богом, ми не можемо служити ближньому!
Мр. 15, 43 – 16, 8. „Купили пахощів, щоб піти і намастити Його” ».
Уявімо собі той час, коли Христа арештували, били й насміхалися з Нього, коли Він переносив усі бичування, ішов Хресною дорогою, падаючи, знемагаючи від болю та спраги, коли Його розіп’яли і Він помер на Хресті. Жінкам і апостолам, як людям, було нелегко пережити це. Кожен з них не був до кінця готовий до такого перебігу подій, тому робив, що міг, і поводився так, як міг.
Жінки не могли віддати останньої шани Ісусові Христові, бо заходила субота, а в суботу не можна було працювати. Тому вони йдуть до гробу рано-вранці наступного дня після суботи, аби вшанувати Його – намастити Його миром.
Приклад цих жінок вчить нас, що для християнина важливо придивлятися до потреб інших, прислухатися до того, як Бог хоче через нас простягнути до когось руку допомоги. Про кого подбати? Кому вділити свою увагу, зусилля, старання, час? Уміти побачити потребу іншого – цього Бог, без сумніву, завжди очікує від нас.
Уміймо ж, як ті жінки, рано-вранці, тобто за першої ж можливості, побачити того, хто нас потребує, і, не вагаючись, допомагати.
Мр. 6, 7-13. «Наказав їм, щоб нічого не брали на дорогу».
Кожен із нас завжди шукає певності у своєму житті: хоче мати освіту, працю, житло, мати осіб, яким довіряє, та багато чого іншого. Ми хочемо бути впевнені у своєму майбутньому, тому чинимо те чи інше.
Виходячи з цього, бачимо, як часто, хоч і називаємося християнами, шукаємо тієї певності в людях чи обставинах. Часто ми цілком не здатні повірити Господеві і не вчимо себе мати певність у Бозі.
Ніщо не є певним: люди, як і обставини, змінюються, політичні та економічні ситуації також. Жоден банк, жодна політична система не є певними, як і всі люди: сьогодні вони є нашими друзями, а завтра зраджують.
Отже, нічого певного на землі знайти не можемо, тільки Господь є сталий і незмінний. Це для нас добра вказівка, щоб ми не покладалися ні на що, а в будь-яких обставинах училися шукати впевненості в Богові, довіряти Йому.
Усе більше усвідомлювати, що саме наша віра в Спасителя – це єдине, що може дати нам певність у житті.
Владика Венедикт (Алексійчук)
Стихири на „Господи, взиваю я”
Жінки мироносиці рано-вранці, взявши пахощів,* дійшли до Господнього гробу і знайшли те, чого не сподівалися.* Побожно замислившись над відваленим каменем,* одна до одної говорили: Де гробні печаті?* Де Пилатова сторожа й дбайливе забезпечення?* А здивованим жінкам звістив осяйний ангел, кажучи:* Чому ж це з плачем шукаєте Живого,* що дає життя людському родові?* Встав Христос, Бог наш, із мертвих, як всемогутній,* даючи всім нам нетлінність і життя,* просвічення й велику милість!
Чому змішуєте миро з сльозами, учениці?* Камінь відвалився, гріб спорожнів!* Бачите життям переможену тлінність,* наочне свідчення печаті, глибоко заснулих сторожів ворожих* і як смертне спасається Божим тілом, ад же ридає!* Ідіть та радісно звістіть апостолам:* Христос, переможець смерти, первісток з померлих,* випередить вас у Галилеї!
Мироносиці прийшли вранці,* квапливо прибувши до твого гробу,* і шукали тебе, Христе, щоб намазати пречисте твоє тіло.* Але, звідомлені словом ангела,* розказали апостолам радісні новини,* що воскрес Начальник нашого спасіння.* Він полонив смерть,* дарував світові вічне життя і велику милість!
Прийшла на гріб Магдалина* й інша Марія, шукаючи Господа* і, немов блискавку, побачили ангела, що сидів на камені.* Він же сказав до них: Чому шукаєте живого між мертвими?* Він воскрес, як і сказав; у Галилеї його знайдете.* Тому закличмо до нього:* Господи, що воскрес із мертвих, – слава тобі!
Мироносиці жінки прийшли до твого гробу,* побачили гробні опечатання, та не знайшовши пречистого твого тіла,* поквапливо відійшли з плачем і мовили:* Хто вкрав нашу надію? Хто взяв мерця – нагого,* намащеного смирною – єдину втіху Матері?* Як же помер той, хто мертвих воскрешав?* Як же поховано того, хто ад полонив?* Воскресни, Спасе, власною силою,* як ти сказав, третього дня, і спаси душі наші!
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
Тропар (г. 2):
Коли зійшов Ти до смерти, Життя безсмертне,* тоді ад умертвив Ти блистінням божества.* Коли ж і умерлих із глибин підземних воскресив Ти,* всі сили небесні взивали:* Життєдавче, Христе Боже наш, слава Тобі.
Тропар (г. 2):
Благообразний Йосиф, з древа знявши пречисте тіло Твоє,* плащаницею чистою обвив,* і ароматами в гробі новім, покривши, положив;* та по трьох днях воскрес єси, Господи,* даруючи світові велику милість.
Тропар (г. 3):
У верховного Петра ти навчався,* апостолом Христовим був ти, і як сонце, засяяв ти країнам:* олександрійцям був ти прикрасою, блаженний,* Єгипет від лести через тебе звільнився,* євангельським твоїм ученням просвітив ти все, як світло, стовпе церковний.* Ради цього, пам’ять твою вшановуючи, світло празнуємо, Марку богогласний.* Моли Бога, що Його ти благовістуєш,* щоб прогрішень відпущення подав душам нашим.
Кондак (г. 2):
З висоти прийнявши благодать Духа,* розрушив ти красномовні видумки, апостоле,* і всі народи зловивши, Марку всеславний,* твоєму Владиці ти привів,* проповідуючи божественне Євангеліє.
Слава: Кондак (г. 2):
Радуватися мироносицям повелів Ти,* плач праматері Єви втихомирив Ти воскресінням Твоїм, Христе Боже,* апостолам же Твоїм проповідувати повелів Ти:* Спас воскрес із гробу.
I нині: Кондак Пасхи (г. 8):
Хоч і у гріб зійшов Ти, Безсмертний,* та адову зруйнував Ти силу,* і воскрес єси як переможець, Христе Боже,* жінкам-мироносицям звістивши: Радуйтеся,* і Твоїм апостолам* мир даруєш,* падшим подаєш воскресіння.
Прокімен (г. 2):
Кріпость моя і пісня моя – Господь, і став мені спасенням (Пс. 117,14).
Стих: Караючи покарав мене Господь, та смерті не передав мене (Пс. 117,18).
Прокімен (г. 8):
На всю землю вийшло вістування їх і до кінців вселенної глаголи їх (Пс. 18,5).
Стих: Небеса повідають славу Божу, творіння ж рук його сповіщає твердь (Пс. 18,2).
Алилуя (г. 8):
Прийдіте, возрадуємося Господеві, воскликнім Богу, Спасителеві нашому (Пс. 94,1).
Стих: Бо Бог – великий Господь і цар великий по всій землі (Пс. 94,3)
Замість Достойно, приспів:
Ангел сповіщав Благодатній: Чистая Діво, радуйся. I знову кажу: Радуйся. Твій Син воскрес тридневний із гробу, і мертвих воздвигнув Він. Люди, веселіться.
І ірмос, глас 1:
Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня на тобі возсіяла. Радій нині й веселися, Сіоне. А Ти, Чистая, красуйся, Богородице, востанням рождення Твого.
Причасний:
Тіло Христове прийміть, джерела безсмертного споживіть. Алилуя, тричі.
Другий:
На всю землю вийшло вістування їх і до кінців вселенної глаголи їх (Пс. 18,5). Алилуя, тричі.
Коли ж священик мовить: Зі страхом Божим і вірою приступіть, ми, замість Благословен, хто йде в ім’я Господнє, співаємо: Христос воскрес, один раз, цілий тропар.
Священик: Спаси, Боже, людей Твоїх:
Ми: Христос воскрес:
Священик: Завжди, нині і повсякчас:
Ми: Христос воскрес ( 3 ).
Замість Будь ім’я Господнє, співаємо: Христос воскрес ( 3 ).
Священик: Благословення Господнє на вас:
Хор: Амінь.
Священик: Слава Тобі, Христе Боже:
Хор: Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував. Господи, помилуй ( 3 ). Благослови.
Священик: Христос, що воскрес із мертвих, істинний Бог наш, молитвами пречистої своєї Матері, святих, славних і всехвальних апостолів, святого отця нашого Йоана Золотоустого, архиєпископа Константинограда, святого якого є храм і святого ап. і єв. Марка, і всіх святих, помилує і спасе нас, як благий і чоловіколюбець.
Фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1419575541820971
о. Петро Фостик
