Смерть першого російського екзарха наступила 7 березня 1935 р. на 55 році життя, внаслідок фізичного виснаження і хворіб, набутих в ув’язненні…
Одним із тих, які першими прийняли на себе наслідки жовтневого перевороту 1917 року в Росії, був екзарх Леонід (у чернецтві – Леонтій) Фьодоров. Він народився в неділю 4 листопада 1879 року у Петербурзі. Його батько, Іван Федорович, був кухарем і належав до петербурзької кухарської артілі. Мати, Любов Дмитрівна, грецького походження, серед своїх ровесників вирізнялася благочестям і вірою. Вона була обдарована визначними мистецькими здібностями, тож прищепила і синові любов до мистецтва ще з раннього дитинства. З дев’яти років Леонід цікавився грецьким класичним світом, а в чотирнадцять перший раз прочитав Святе Письмо. Під впливом прочитаного в юнака зародилася думка про чернецтво.
У двадцятирічному віці, вивчаючи твори Святих Отців, історію Вселенських Соборів, Леонід прийшов до висновку про правдивість Вселенської Церкви. Однак у той час перейти до Католицької Церкви він не був ще готовий, тому вирішив вступити до Петербурзької Духовної Академії, навчання в якій розпочав у 1901 році. Леонід Фьодоров став одним із найкращих студентів Академії. Він і надалі продовжував вивчати історію Церкви та твори Святих Отців. Переломним моментом у прийнятті рішення про перехід на католицизм була зустріч юнака з о. Іваном Сциславським, настоятелем католицького храму св. Катерини в Петербурзі. Завдяки о.Іванові, Леонід став на новий життєвий шлях. Цей рішучий крок був нелегким для Леоніда і дорого йому коштував. До 1905 року перехід із православ’я до іншого віросповідання тягнув за собою жорстокі переслідування: конфіскацію майна, заслання, втрату права на виховання власних дітей і т.д. Виїзд Фьодорова за кордон із метою перейти на католицизм означав для нього неможливість повернення на рідну землю. Долаючи всі труднощі, молодий петербуржець зробив цей рішучий крок задля справи поєднання Церков, бо в єдності Церкви він бачив можливість оздоровлення й порятунку Росії, над якою вже зависла страшна загроза безбожництва. Уже тоді служіння поєднанню Заходу зі Сходом стало для Леоніда метою його життя, для досягнення якої він був готовий на будь-яку жертву, не боявся навіть мучеництва.
Отож після закінчення другого курсу ПДА студент Леонід разом з о. Сциславським поїхав до Львова, де зустрівся з Митр. Андреєм Шептицьким. Восьмиденне перебування в митрополичих палатах і розмови з Митрополитом справили на Фьодорова надзвичайне враження. Митрополит став його духовним отцем, і той духовний зв’язок між ними вже ніколи не переривався. Леонід був у захопленні від виняткової сердечності й простоти Митрополита Андрея.
Далі життєва дорога привела молодого росіянина до Рима. Саме тут, у Вічному місті, Леонід Фьодоров склав ісповідь католицької віри. Завдяки допомозі о. Сциславського Леонід побував на аудієнції у папи Лева XIII, який скерував його на навчання до семінарії в Ананії. Старанням Митрополита Андрея молодий семінарист із Росії отримав папську стипендію і того ж року розпочав студії під псевдонімом Lenidas Pierre, щоб не викликати підозри в російському посольстві. У 1905 році Леонід успішно склав іспит на звання лауреата філософії, а в 1907 р. став бакалавром богослов’я. Влітку 1907 р. Леонід Фьодоров узяв участь у Першому Велеградському з’їзді.
Щоб не зашкодити майбутній праці Фьодорова в Росії, Митр. Андрей вирішив, що його священичі свячення відбудуться за кордоном. У Львові Митрополит поставив Леоніда на читця та піддиякона, а дияконські та священичі свячення відповідно 22 і 25 березня 1911 р. йому уділив болгарський єпископ Михайло Міров у церкві Пресвятої Тройці в Галаті. Прагнення о. Леоніда розпочати монаше життя здійснилося у травні 1912 p., коли він за благословенням Митрополита Андрея виїхав на новіціят до студійського монастиря в Камениці (Боснія). Час, проведений у цьому маленькому скиті, був для о.Фьодорова періодом духовної підготовки до нелегкої праці в Росії. Духовна зрілість, якою о. екзарх вирізнявся серед російського католицького духовенства, формувалася в студійському монастирі. Ченці, які проживали разом з о.Леонідом у скиті, згадували, що він одягався бідно, завжди вважав себе останнім, нікому й ніколи не сказав образливого слова. Кожне слово на богослужіннях отець вимовляв благоговійно, чітко, уважно. І монахи і миряни любили слухати його змістовні проповіді, говорив він повільно, з гідністю, а його пояснення Святого Письма незмінно привертали увагу слухачів.
Свідчення монахів, які знали отця Леоніда, були одностайними щодо переконання в святості монашого життя о.Леоніда. День 12 лютого 1913 року став для ієрея Леоніда народженням до нового життя, саме в цей день він прийняв схиму, прибравши монаше ім’я Леонтій. До кінця свого страдницького життя, навіть перебуваючи у відірванні від монастиря, о.Леонтій жив духовною приналежністю до студійської спільноти. На прохання Митрополита Андрея в січні 1914 р. майбутній екзарх вирушив у поїздку до Росії. Він побував у Петербурзі, Москві, Нижньому Новгороді й Саратові. Святіший Синод Православної Церкви та держдепартамент Росії були ворожо наставлені щодо католиків східного обряду. Отець Фьодоров брав участь у російських зібраннях католиків, його присутність завжди справляла позитивний вплив на учасників, погоджуючи між собою навіть затятих суперників. Повернувшись із Росії до Львова в червні 1914 р., о. Леонід був змушений знову поїхати в Росію у зв’язку з напруженою політичною ситуацією. Будучи російським громадянином, він опинився на ворожій території. Через два тижні після прибуття до Петербурга о. Леоніда, як греко-католицького священика, заарештували і повідомили, що посилають на заслання в Тобольськ. Російський уряд бачив у його особі «агента уніатського Митрополита Шептицького», однак справжньою причиною арешту було вороже ставлення уряду до католиків східного обряду. У Тобольську о.Леонід провів три з половиною роки.
Найтяжче о.Фьодоров переносив суворий сибірський клімат, здоров’я його погіршилось. Одразу після перевороту в Росії Н. С.Ушакова звернулася до міністра юстиції А.Керенського з проханням звільнити о.Леоніда. Відповідь була позитивною, тож в березні 1917 р., у Страсний тиждень, Ісповідник повернувся до Петербурга.
У той самий час звільняють і Митрополита Андрея, який також перебував в ув’язненні в Росії. 29-31 травня він скликає Собор Російської Греко-Католицької Церкви, на якому о.Леоніда Фьодорова було обрано екзархом РГКЦ. Через різноманітні перешкоди політичного характеру щойно 24 лютого 1921 року папа підтвердив утворення екзархату на чолі з о.Леонідом, якого рівночасно було іменовано Protonotario Apostilico adinstar.
Жовтневий переворот 1917 року приніс для російських католиків жахливі переслідування. Щоб не померти з голоду самому і допомогти знесиленим, отець Леонід дуже багато працював. «З голоду мені трясуться руки і коліна, мушу рубати дерево, ламати паркани на опалення, возити тачки і сани з вантажем і сміттям. Тільки втручанням Божого милосердя можу собі пояснити, чому я ще не вмер і не став калікою з огляду на анемію і ревматизм, які мене з’їдають, як щур старе дерево»,- згадував о.Леонід. Попри всі труднощі боротьби за виживання отець-екзарх не занедбував своєї душпастирської діяльності, він був справжнім апостолом єдності Церкви. На початку березня 1923 р. радянська влада звинуватила о.Леоніда у «возбуждении религиозных предрассудков в народных массах». У листі до Митрополита Андрея від 7 березня 1923 р., напередодні арешту, який відбувся 10 березня, о.Леонід висловив готовність віддати своє життя за віру в Христа і справу єдності між християнами. Відкритий «Московський процес» 21-25 березня 1923 р. був виразним виявом насильства і знущання над Католицькою Церквою.
Католицьких священиків, серед яких був і отець-екзарх, було звинувачено у створенні антибільшовицьких організацій, у невиконанні декрету про відлучення Церкви від держави, у виявленні спротиву владі під час конфіскації церковного майна, у навчанні дітей релігії. Екзарх відмовився від послуг адвоката і захищався сам. Його промови були відкриті, логічні, переконливі.
Свої погляди він висловлював, як щирий російський патріот і вірний син Церкви. Пояснював безбожникам, що їх закони суперечать обов’язкам і місії Церкви. Покаранням, яке суд призначив отцю-екзархові, було десятирічне ув’язнення, що його спочатку отець-екзарх відбував у Бутирській (12 березня – 21 квітня 1923 р.), а потім у Сокільницькій в’язницях. У кінці квітня 1926 р. о.Леоніда було звільнено. Активну участь у звільненні отця-екзарха брала дружина М.Горького – Є.П.Пешкова. Вона особисто звернулася в ДПУ з проханням звільнити о.Леоніда. Влада погодилася, однак перед отцем поставили вимогу «мінус 6», яка полягала в забороні мешкати в шести найбільших містах Радянського Союзу.
Екзархові довелося поселитися в Калузі, де він, незважаючи на небезпеку повторного арешту, продовжував працю в Господньому винограднику, активно займаючись апостольським служінням. Під час перебування в Могилеві на запрошення о.Йосифа Бєлоголового о.Леонід служив Літургію на празник св.Антонія і виголосив палку проповідь. Реакція ДПУ була раптовою – обох священиків заарештували. Це сталося 10 серпня 1926 р., отже, на волі отець- екзарх пробув неповних чотири місяці. У Москві колегія ОДПУ засудила о.Фьодорова до трьох років ув’язнення в Соловецьких таборах.
У жовтні 1926 р. свій перший день у Соловецькому таборі отець-екзарх розпочав з… Літургії! Він служив її у камері, де перебували католики, а пізніше – у каплиці св.Германа. Про це отець Леонід міг тільки мріяти. З великими труднощами вдавалося отримувати все необхідне для служіння. На Соловках російський екзарх продовжував бути апостолом єднання; тут він познайомився з видатними представниками Православної Церкви, які також були ув’язнені. Співв’язні екзарха дивувалися його життєвому оптимізму, який передавався їм під час проповідей в каплиці св.Германа, його життєрадісності, стриманості, простоті і вмінню переносити терпіння.
10 серпня 1929 р. російського екзарха було звільнено із Соловків. До середини вересня він перебував в Архангельському «губісправдомі», звідки його було відправлено на заслання в с.Пинегу Архангельського округу, де він і проживав на Хресній горі у будинку Сивкова. Наступним місцем заслання був Котлас.
Наостанок героїчного екзарха було переведено у Вятку (від 1934 р. – м.Кіров). У цьому місті знайшлася добра сім’я А.С.Калініна, яка дала притулок хворому екзархові. Син А.Калініна, В.Калінін розповідає, що о.Фьодоров був дуже привітний, особливо любив дітей, часто роздаючи їм гостинці.
Ніхто й не здогадувався, що за плечима в цієї людини – довгі роки жахливих випробувань. Хвороби, набуті в Соловецькому таборі та на засланні, – астма, ревматизм, гастрит, ішіас, – перейшли в критичну стадію. Зі спогадів свідка випливає, що отець часто молився та терпеливо переносив свої страждання.
Смерть першого російського екзарха наступила 7 березня 1935 р. на 55 році життя, внаслідок фізичного виснаження і хворіб, набутих в ув’язненні…
https://ugcc-stk.km.ua/1169-2/
фото – https://www.facebook.com/opetro.fostyk/posts/1137010406744154
о. Петро Фостик
