9 ЛЮТОГО – НЕДІЛЯ МИТАРЯ І ФАРИСЕЯ. ПРИТЧА ПРО МИТАРЯ Й ФАРИСЕЯ. ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРИТЧІ. ПОКУТНІ ТРОПАРІ — СИМВОЛ ПРАВДИВОЇ ПОКОРИ. ПРО ЗАГАЛЬНИЦІ. ЯК ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ? ЧОМУ ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ? ЗАГАЛЬНИЦІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ. † ПЕРЕНЕСЕННЯ МОЩЕЙ СВЯТОГО ОТЦЯ НАШОГО ЙОАНА ЗОЛОТОУСТОГО.
Лк. 18, 10-14. Кожний, хто виноситься, буде принижений
Притча Ісуса Христа про митаря і фарисея є своєрідним продовженням науки про митаря Закхея. Закхей повстає перед нами як приклад відкритості на Бога. А постаті митаря і фарисея пригадують нам, що відкритість людини перед Богом має бути щира і покірна, а не самолюбна, щоб Бог вислухав наші молитви.
Найкращим способом перевірити ознаки відкритості нашої душі перед Богом – покори і щирості, є наше ставлення до ближніх. Ось що про це говорить апостол Павло:
«Жодне погане слово нехай не виходить з уст ваших, а лише гарне, що може в потребі повчити, і щоб це вийшло на користь тим, які чують його» (Еф. 4, 29).
Поведінка фарисея нагадує нам, що ми можемо вчинити кривду ближнім, зранити їх не тільки фізично, а й духовно, морально невідповідним словом чи способом звернення, недоречною критикою чи осудом. Невідповідний спосіб звернення до ближнього, навіть близької людини, є не просто порушенням засад етики і моралі, применшенням його честі і гідності, а неповагою до нього, як до особи, людини в цілому. Такою невідповідною поведінкою ми перекреслюємо саму людину і все її життя, викреслюємо її з книги життя, або іншими словами чинимо її мертвою ще за життя. Неповага, моральна кривда завдає іншій людині набагато глибше душевне зранення, спричиняє значно сильніший душевний біль, ніж біль, який відчуває людина, від фізичної травми, завданої їй.
Деякі християни наслідують приклад фальшивої покори фарисея, коли шукають допомоги у ближніх. Шукаючи допомоги, підтримки, поради у ближніх, такі особи під виглядом покори, стараються насправді перекласти на них відповідальність за своє життя. А якщо труднощі не вирішуються, вважають їх винуватим у своїх нещастях. Це можна побачити у способі їхнього звернення до ближнього, який часто набирає критичної форми: А де ти пропадаєш? Чому не даєш чути про себе? А що ти собі думаєш? Доки я маю жити так? Така особа під виглядом фальшивої покори і поваги до ближнього хоче виправдати своє лінивство, перекласти відповідальність за своє життя на ближнього.
Особи, котрі впадають у фальшиву покору, забувають іноді про наслідки своїх вчинків, що навіть несвідома моральна кривда ближнім, повернеться колись проти них. Вони несподівано відчують на собі болючі наслідки своїх необдуманих слів, вчинків, а тим самим сповнення слів Христа:
„Кажу бо вам: За кожне пусте слово, яке скажуть люди, – дадуть відповідь судного дня за нього. Бо за словами твоїми будеш виправданий і за словами твоїми будеш засуджений” (Мт. 12, 36-37).
В англійському портовому місті мав промовляти славний проповідник. У Церкві зібралося дуже багато людей. На проповідальницю виходить очікуваний священик і розпочинає свою проповідь такою історією: „Тому 15 років назад увійшло до Церкви троє бешкетників, щоб перешкоджати священикові у проповіді. Лише проповідник почав говорити, промовив перший хлопець: „Киньмо у нього камінь”. Але другий затримав його, кажучи: „Почекай ще хвильку”. Коли ж уже і той другий радив кинути у священика камінь і втекти, третій заперечив: „Навіщо у Церкві робити заколот, цього не потрібно робити”. Нарешті вони посварилися між собою. Двоє вийшло із Церкви, а третій залишився до кінця проповіді. Проминули роки. За фальшування грошей повісили першого. Другий сидить у в’язниці за вбивство. А третій є священиком і промовляє до вас”… При цих словах із очей у священика потекли сльози.
Такі падіння завжди приходять через гордість. Ніколи не думаймо про себе вище, ніж ми є насправді. Тому ми, християни, які люблять Господа від щирого серця, наслідуймо приклад щирої молитви митаря, стараймося, щоб наші зовнішні діла побожності були у згоді із нашою внутрішньою святістю і потребою нашого серця. Не забуваймо слова, які сказав Ісус Христос:
„Блаженні чисті серцем, бо вони Бога оглядатимуть” (Мт. 5, 8). Амінь.
о. Михайло Чижович, редемпторист
Заки жовнір піде на фронт, то тривалий час проходить він військовий вишкіл, мета якого фізично і психологічно приготувати чоловіка до воєнної штуки та загартувати на всі труди й невигоди військового життя.
Подібно чинить і свята Церква, наша добра Мати. Вона заки нам, своїм дітям, поручить спасенну практику строгого Великого посту, то спершу намагається приготувати нас душевно на подвиги 40-денного посту. Цій меті слугують якраз чотири передпісні неділі, що їх починає неділя Митаря і Фарисея, а закінчує неділя Сиропусна. Під час богослужень цих неділь свята Церква наводить нам кілька біблійних образків: гордого фарисея і покірного митаря, навернення блудного сина, сцену страшного суду та вигнання наших прародичів з раю. Ці драматичні образки мають силу зворушити нас до глибини, показати Боже милосердя і Божу справедливість та переконати нас у важливості навернення, покути і спасення душі. Розважання про ті події має викликати в нас серйозне ставлення до посту, переконати в його необхідності та приготувати нас до самого посту.
Згадані передпісні неділі історично ввійшли до нашого церковного календаря в пізніших віках, тоді, коли Великий піст уже став таким, як і сьогодні. Спочатку перед Великим постом додані неділі М’ясопусна й Сиропусна, а щойно відтак десь у VIII-IX віках прийшли ще неділі Митаря й Фарисея та Блудного Сина.
ПРИТЧА ПРО МИТАРЯ Й ФАРИСЕЯ
Ісус Христос у своєму навчанні досить часто послуговувався притчами, цебто оповіданнями, які легко й доступно пояснювали слухачам якусь моральну науку, правду чи чесноту. Притчу ми легко слухаємо і легко запам’ятовуємо її зміст.
Неділя Митаря і Фарисея одержала свою назву від притчі про митаря і фарисея, яку записав нам святий євангелист Лука у главі 18, 10-14. Тут Ісус Христос наводить дві протилежні постаті: гордого фарисея і покірного митаря. І на тих двох прикладах показує нам зло гордости і значення покори.
Фарисеї за часів Ісуса Христа становили релігійну секту, що відстоювала строге і легалістичне дотримання Мойсеєвого закону і традиції. Для них більше значила буква, аніж сам дух закону, їхня праведність полягала радше у показному дотриманні Закону та різних дрібничкових приписів, аніж у практиці чеснот, до яких зобов’язував Закон. Вони вважали себе за ревнителів Закону, гордилися своєю фальшивою ревністю і дивилися згори на тих, що не належали до їхньої секти. Ісус Христос часто картав їхню дрібничковість і облуду та прилюдно викривав їхнє лицемірство. „На катедрі Мойсея, — казав Христос, — розсілись книжники і фарисеї. Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять… Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне! Самі не входите і не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти… Сліпі проводирі, що комара відціджуєте, а ковтаєте верблюда… Назовні здаєтесь людям справедливі, а всередині ви сповнені лицемірства й беззаконня” (Мт. 23).
Наша притча показує якраз типового фарисея. Хоч він прийшов до храму помолитися, та властиво він славить не Бога, а себе самого. Він не перепрошує Господа Бога за свої провини, але радше, будучи певним своєї праведности, навіть дякує Богові, що не належить до грішників. Він хвалиться своїм постом та чваниться своєї десятиною, яку дає на Божий храм. А проте дивиться з погордою на митаря, як на великого грішника.
А митар у почутті своєї грішности не смів навіть очей піднести до неба, тільки покірно молився і бився в груди, кажучи: „Боже, змилуйся надо мною грішним” (Лк. 18, 13). Його коротенька, але повна жалю й покори молитва до сьогодні служить за найкращий і щирий акт жалю за наші гріхи.
Ісус Христос закінчує цю притчу словами: „Кажу вам: Цей повернувся виправданий до свого дому, а не той, бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, — вивищений” (Лк. 18, 14).
Митарі — від слова „мито”, що значить оплата, — це були збирачі різних державних оплат за римської окупації Палестини. Римська держава мала двоякого роду податки: прямі й непрямі. Прямі податки збирали від земельної посілости і від прибутків, а непрямі — від продажу і закупів, від вивозу і ввозу з-за кордону. Прямі податки збирала сама держава, а непрямі вона виставляла на ліцитацію і продавала багатим купцям, які вже ті оплати збирали. Такий спосіб збирання оплат відкривав широку дорогу до всякого роду здирств, кривди і несправедливости тому, що ті купці, звані митарями, маючи від держави право збирати оплати, стягали їх без усякого милосердя. А все, що вони зібрали понад те, що заплатили державі, було їхнім особистим зиском. Тож нічого дивного, що в очах народу митарі не мали доброї слави, їх загалом вважали за нечесних, прирівнювали до грабіжників, грішників і поганів та погорджували ними. Митарі не могли бути свідками в суді, бо їхнє слово, як нечесних людей, не мало ніякої сили.
ДУХОВНЕ ЗНАЧЕННЯ ПРИТЧІ
Ця притча свідчить, що Господь Бог не дивиться на особу чи її стан, але дивиться на її серце й душу. Тут розуміємо правдивість слів Святого Письма, в якому сказано: „…Бог гордим противиться, а покірним дає ласку” (1 Пт. 5, 5).
Тож зрозуміло, що Бог не прийняв молитви чванькуватого й гордого фарисея, зате вислухав молитву покірного митаря. Гордість належить до головних гріхів і є найбільшою перепоною до навернення і покути, а покора — це початок справжнього навернення і основа правдивої покути й посту.
Отже, свята Церква бажає, щоб і ми, наближаючись до Великого посту, готувалися до нього великою покорою та свідомістю нашої грішности, бо тільки тоді буде в нас добра воля до скрухи серця, посту й покути. Без покори нема навернення, нема жалю за гріхи й нема повороту до Бога.
У тому дусі складені й наші літургійні відправи й молитви на неділю Митаря й Фарисея. Богослужбові тропарі, стихири й утренній канон багато разів підкреслюють і вихваляють чесноту покори, а ганять фарисейську гордість. „Душе моя, — співаємо на стихирах вечірні, — зрозумівши різницю між фарисеєм і митарем, зненавидь гордовитий голос першого, а наслідуй сокрушенну молитву другого і взивай: Боже, очисти мене грішного і помилуй мене”.
„Тікаймо від фарисеєвої хвальби, — сказано в кондаці, — і навчімося митаревої величі слів смиренних, і кличмо у покаянні: „Спасителю світу, очисти рабів Твоїх”.
ПОКУТНІ ТРОПАРІ — СИМВОЛ ПРАВДИВОЇ ПОКОРИ
У богослужбі на неділю Митаря і Фарисея три тропарі заслуговують на окрему увагу з огляду на свій молитовно-покутний і повний покори настрій. Ці тропарі свята Церква співатиме на кожній недільній утрені від сьогодні аж до п’ятої неділі посту. Вони задають тон не тільки передпісним неділям, але й цілому Великому посту. Ось їхні слова: „Покаяння двері отвори мені, Життєдавче! Бо дух мій зрання підноситься до Твого святого храму, маючи храм мого тіла увесь осквернений. Але Ти, будучи щедрим, очисти мене Твоєю добросердечною милістю”.
„На стежку спасення настав мене, Богородице! Бо заплямив я душу поганими гріхами та в лінивстві провів я все моє життя, але твоїми молитвами визволи мене від усякої нечистоти!”.
„Роздумуючи, окаянний, над безліччю вдіяних мною гріхів, дрожу на згадку про день Страшного Суду. Та надіючися на ласку Твого милосердя, як Давид взиваю до Тебе: Помилуй мене Боже, по великій Твоїй милості!”.
Під час нашого церковного року переживаємо часи смутку, посту й покути, але маємо також дні й тижні радости й потіхи, в яких Церква, звільняючи нас від приписаного посту й покути, дозволяє скасувати заборони для духа і тіла. І такі часи, які Церква благословить на вживання м’ясних, а давніше і молочних страв, називаємо ЗАГАЛЬНИЦЕЮ. Церковною мовою загальниця називається: „седмицею всеядною” або „посполитою”, себто це тиждень, в якому всім вірним дозволено їсти м’ясні страви навіть у середу й п’ятницю. Говоримо тут і про середу, бо раніше у цей день був піст.
Час чотирьох передпісних неділь помітний якраз через те, що між неділею Митаря і Фарисея та неділею Блудного Сина випадає загальниця. Таких загальниць маємо кілька в часі церковного року. Тож розкажемо дещо про історію і практику загальниць.
ЯК ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ?
Історія загальниць сягає перших віків християнської віри. З давніх-давен у Церкві був звичай, щоб з огляду на особливі причини не постити в окремі дні або й цілі тижні. Ця практика почалася ще з празничних днів, які припадали на середу або п’ятницю. З часом для більшого вшанування найдавнішого й найбільшого празника, яким є празник Христового Воскресення, почали не постити від Великодня аж до Зіслання Святого Духа, цебто увесь той час, який називаємо П’ятдесятницею.
Таких празників, що могли б припасти на середу або п’ятницю, у перших віках було дуже мало. Крім празників Пасхи і Зелених свят, були ще празник Богоявлення і Христового Різдва. Цей останній празник ще до другої половини IV століття у Східній Церкві святкували в один день з Богоявленням. Про недотримування посту на Богоявлення святий Епіфаній Кипрський († 403) каже: „Також не годиться постити на Богоявлення, коли родився тілом наш Господь, хоча б воно припало в середу або п’ятницю”.
Коли ж помалу почали узвичаюватися ще й инші Господські празники, то і в ці дні не зберігали посту, коли вони припадали на середу або п’ятницю. На взір загальниці, що була після Великодня, приходить відтак загальниця і після Христового Різдва аж до Богоявлення. Ця різдвяна загальниця називалася „дванадцятиднев’ям”, а по-грецьки „додекамероном”, бо тривала 12 днів.
Після Ефеського Собору 431 року почали з’являтися Богородичні празники, у такі дні не практиковано посту, навіть коли вони припадали в середу або п’ятницю. Укінці і в деякі празники великих святих також почали скасовувати піст.
До вищеназваних загальниць долучається ще загальниця від неділі Митаря і Фарисея до неділі Блудного Сина. Маючи вже більше загальниць, тепер знову повернено піст на час П’ятдесятниці, а великодню загальницю обмежено до одного тижня, себто від Великодня до Томиної неділі. Це триває і до сьогодні.
Треба звернути увагу на те, що таке обмежування чи поширення посту не відбувалося через приписи чи закони Церкви, а радше входило в життя через місцеві звичаї, які з часом ставали неписаними законами для инших місцевих Церков або й цілої Церкви. Тому нічого дивного, що у Східній Церкві протягом довгих століть не було повної узгоджености, а існувало багато дискусій стосовно цього питання.
ЧОМУ ТВОРИЛИСЯ ЗАГАЛЬНИЦІ?
На творення загальниць впливали різні мотиви чи причини. За головний мотив можна вважати Христові слова, які Він сказав до учнів Йоана, про що святе Євангеліє так каже: „Тоді приступили до Нього учні Йоана й кажуть: „Чому ми й фарисеї постимо, а Твої учні не постять?”. Ісус відповів їм: „Чи ж личить весільним гостям сумувати, поки молодий з ними? Надійдуть дні, коли від них заберуть молодого, і тоді будуть постити” (Мт. 9, 14-15).
Смуток і радість тяжко поєднати. Тож у святкуванні празників, що припадали на середу або п’ятницю, йшлося про те, чому надати перевагу — чи постові, чи празничній радості і торжествам. І перемогла радість торжества, себто піст середи й п’ятниці мусів уступити перед радісним торжеством празничної події.
З однодневної загальниці згодом починає розвиватися однотижнева й довша загальниця. Для християн перших віків найрадіснішим празником була Христова Пасха. Тож воскресну радість Великодня хотіли продовжити якнайдовше. Найкращим виявом радости було скасування посту й коліноприклонення аж до Зіслання Святого Духа. Про загальницю П’ятдесятниці говорить святий Епіфаній Кипрський: „Піст середи й п’ятниці зберігається цілий рік і триває до 9-ої години, — тобто до нашої 3-ої години пополудні. Виняток становлять 50 днів П’ятдесятниці, коли нема ані коліноприклонення, ані посту”.
З подібного мотиву, як великодня, прийшла і 12-денна загальниця від Христового Різдва аж до Богоявлення. Для християн перших століть час після Христового Різдва був наче друга П’ятдесятниця. Святий Теодор Студит (759-826) пояснює причину різдвяної загальниці такими словами: „Щоб ми не виглядали сумні, наче нерозумні юдеї, у Різдві Того, що нас обновив”.
Дещо инші були причини загальниці після неділі Митаря і Фарисея. Ця загальниця має окрему історію. Головна її причина це постійне ворогування греків і вірмен, яких греки вважали за єретиків. Вірмени цього тижня постили у п’ятницю й суботу: у п’ятницю — на спомин посту Ниневитян, а в суботу — в пам’ять святого Сергія Стратилата. Греки у своїй ненависті до вірмен навіть видумали байку, нібито вірмени постять того тижня в суботу в пам’ять пса Арцивурія, якого єпископ Сергій нібито посилав перед собою до кожної місцевости, куди сам мав прийти, і того пса з’їли вовки. Тому, щоб не мати нічого спільного з постом вірмен, греки ввели цього тижня загальницю. Другим мотивом цієї загальниці є те, що свята Церква, приготовляючи вірних до Великого посту, дозволяє вживати м’ясні страви цілий тиждень наче наперекір гордому фарисеєві, що хвалився своїм постом двічі в тиждень. І про цю загальницю говорить святий Теодор Студит: „Подібно і в часі тижня підготовного до покути, — каже він, — у якому читаємо святе Євангеліє про митаря і фарисея, дозволяється на всякого роду страви, як це ми прийняли від наших святих Отців, що були перед нами, щоб у той спосіб знехтувати ту безбожну догму під усяким оглядом нечестивого Петра єпископа вірмен”.
Здається, що найпізніше загальниця прийшла від Зелених свят до неділі Всіх святих. Вона, з одного боку, продовжила радість празника Зіслання Святого Духа, а з другого — приготовляла до посту на честь святих апостолів Петра й Павла.
ЗАГАЛЬНИЦІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЦЕРКВІ
У час, коли наші предки прийняли християнську віру з Візантії, загальниці вже майже були усталені, хоч усе ще в той час греки вели спори щодо полегшення посту в деякі празники, що припадали на середу або п’ятницю. Про наші практики стосовно постів і загальниць в XI столітті багато довідуємося з приписів Уставу Білеческого київського митрополита Георгія (1069-1072). У ньому він нічого не згадує про скасування посту, якщо празники випадають у середу або п’ятницю. Зате він дає приписи щодо часу П’ятдесятниці, 12-дення, тижня після неділі Митаря й Фарисея і сиропусного тижня. За його уставом піст у середи й п’ятниці під час П’ятдесятниці тільки частково злагіднюється. У ті дні він дозволяє їсти два рази в день замість одного. Щодо страв, то він дозволяє їсти м’ясо тільки на переполовення і в тижні після Зелених свят (§ 1). У час 12-дення після Христового Різдва він дозволяє їсти м’ясо, але наказує утримуватися від молока і від м’яса в день навечір’я Богоявлення (§ 5), що і сьогодні є в наших звичаях. Під час загальниці після неділі Митаря і Фарисея він дозволяє вживати м’ясо тільки там, де є вірмени, проти яких ця загальниця була установлена (§ 6).
Історик Е. Голубинський зауважує, що відносно П’ятдесятниці наша практика не годилася з приписами митрополита Георгія, бо в нас колись не було посту протягом усієї П’ятдесятниці. А щодо празників, то ми мали звичай не постити в усі Господські й Богородичні празники. Також у нас не було посту на празник святого Йоана Хрестителя, святих апостолів Петра й Павла, святого Йоана Богослова, великомученика Георгія, святого Димитрія і в деякі инші. Про наші звичаї говорить Никонівський літопис 1168 року, розповідаючи про печерського ігумена Полікарпа, якого київський митрополит Костянтин II, який прибув на Русь у 1167 році, усунув з ігуменства за те, що той скасував піст у деякі Господські, Богородичні празники і великих святих, а також від Пасхи до Зелених свят (История Русской Церкви, т. І, період 1-ий, 2-а половина, с. 466-469).
З часом у нашій Церкві щодо загальниць усталився звичай, що триває до сьогодні. Замойський Синод з 1720 р., говорячи про пости, нічого не згадує про загальниці. Львівський Синод 1891 року говорить про чотири відомі нам загальниці. Цей Синод нічого не згадує про скасування посту в празники, коли ті припадають на середу або п’ятницю.
Римський Єпископський Синод з 1966 року, говорячи про пости, пригадує дотеперішню практику наших загальниць такими словами: „Як злагіднення постів у нашому обряді були установлені загальниці, в часі яких упродовж цілого тижня, отже, в середи та в п’ятниці дозволено їсти м’ясо, а саме:
-
Від Христового Різдва до навечір’я Богоявлення.
-
Від неділі Митаря й Фарисея до неділі Блудного Сина.
-
Від неділі Пасхи до Томиної неділі.
-
Від Зіслання Святого Духа до неділі Всіх святих.
-
Якщо Господські й Богородичні празники припадають упродовж року на середи і п’ятниці (крім Великого посту, двох Навечерій, Воздвиження Чесного хреста й Усікновення), то згідно зі старовинним українським звичаєм у ці дні дозволено їсти м’ясо…
Усі духовні особи, монахи, монахині та миряни є обов’язані в совісті до повздержливости, зглядно посту, а саме: в усі п’ятниці цілого року, за вийнятком загальниць і припадаючих Господських і Богородичних празників — повздержливість від м’яса” (Благовісник, II, кн. 2-4, с. 196 – 197).
o. Катрій Юліян ЧСВВ, Пізнай свій обряд. — Львів: Свічадо, 2004
Стихири на „Господи, взиваю я”
Не молімось як фарисей, браття,* бо хто підносить себе, буде принижений.* Тому смирім себе перед Богом* і, постивши, з митарем кличмо:* Боже, очисти нас грішних!
Фарисей, гординею переможений,* митар же покаянням похилений,* приступили до тебе, єдиного Владики.* Той, вихваляючись, втратив своє благо,* а цей, нічим не хвалившись, дарів сподобився.* У таких зітханнях утверди й мене, Христе Боже,* як чоловіколюбець.
Боже, очисти мене грішну і помилуй!* – заклич, душе моя, збагнувши різницю між митарем і фарисеєм;* гордовитий голос цього зненавидь,* тамтого ж розкаяне моління наслідуй. .
„Молитвослов” м. Жовква, Видавництво «Місіонер», 2011
ДРУГЕ ПОСЛАННЯ АПОСТОЛА ПАВЛА ДО ТИМОТЕЯ 3, 10-15.
Сину Тимотею, ти пішов слідом за мною в моїй науці, моїй поведінці, моїй настанові, вірі, довготерпеливості, любові, постійності, у переслідуваннях, у стражданнях, які були спіткали мене в Антіохії, в Іконії та в Лістрі; всі ці переслідування я переніс на собі, і від усіх них Господь мене визволив. Та й усі, що побожно хочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані. А лихі люди й дурисвіти будуть дедалі більше поступати у злому, зводячи інших, і самі зведені.
Ти ж тримайся того, чого навчився і в чому переконався. Відаєш бо, від кого ти навчився, і вже змалку знаєш Святе писання, яке може тебе зробити мудрим на спасіння вірою у Христа Ісуса.
ЄВАНГЕЛІЄ ВІД ЛУКИ 18, 10-14.
Сказав Господь притчу оцю: – Два чоловіки увійшли в храм молитись: один був фарисей, а другий – митар. Фарисей, стоячи, молився так у собі: – Боже, дякую тобі, що я не такий, як інші люди: грабіжники, неправедні, перелюбці, або як оцей митар. Пощу двічі на тиждень, з усіх моїх прибутків даю десятину.
А митар, ставши здалека, не смів і очей звести до неба, тільки бив себе в груди, кажучи: – Боже, змилуйся надо мною грішним!
Кажу вам: цей вернувся до свого дому виправданий, але не той; бо кожний, хто несеться вгору, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений.
2 Тм. 3, 10-15. «Усі, що побожно захочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані»
Здається, ми живемо в демократичному і вільному суспільстві, гуманному, але бачимо, як християн переслідують у різних кінцях світу. Представників жодних релігій так не переслідують, як тих, хто вірить в Ісуса Христа!
Християни не лише проповідують як треба жити, вони більше своїм життям засвідчують правдиві цінності, показують своїм життям, що жити за Божими законами – реально! Християнин уже самим своїм життям дорікає іншим, саме тому часто переслідують і не сприймають саме християн.
Християни – Божий знак тут, на землі. Тому, коли ми відважно йдемо за Ісусом Христом, не біймося, коли нас будуть прозивати, дорікати, критикувати.
Не біймося свідчити про Господа, що б нам не говорили і що б з нами не чинили, бо саме нашим свідченням спасаємо не лише власні душі, а й показуємо приклад для інших!
Лк. 18, 10-14. «Бо кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, – вивищений».
У цьому уривку добре бачимо, що Бог не дивиться ні на особу, ні на її статус у суспільстві, ні на її статки, а лише на людське серце. Остаточно визначальним є те, якими ми стаємо перед Богом: смиренними чи самовдоволеними й захопленими собою. Якщо Господь навіть дає мені чогось досягнути в християнському житті, чи в молитовному, чи в аскетичному, чи можливість зробити добро іншим, то я завжди маю дякувати Богові за це і йти далі.
Бачимо, що митар виправдався тим, що став перед Богом таким, як був. Митарів у тогочасному суспільстві не любили, бо вони чинили несправедливо, нечесно збираючи податки. І він, знаючи своє становище, ситуацію, в якій перебував, не боявся стати перед Богом таким, яким був. Коли станемо перед Богом такими, як ми є, навіть до кінця не знаючи, що маємо зробити, то Господь завжди покаже, якою дорогою йти далі. Тому не біймося ставати перед Господом, нічого не вдаючи.
Коли ми зробили щось недобре – станьмо перед Богом у правді, такими, якими ми є, каймося і приносьмо плоди, гідні покаяння!
Владика Венедикт (Алексійчук)
Тропар воскресний, глас 1:
Хоч камінь запечатали юдеї* і воїни стерегли пречисте тіло Твоє,* воскрес Ти, тридневний Спасе,* даруючи світові життя.* Ради цього сили небесні взивали до Тебе, Життєдавче:* Слава воскресінню Твоєму, Христе,* слава царству Твоєму,* слава промислові Твоєму,* єдиний Чоловіколюбець.
І святому, глас 8:
Ликує божественна Церква і вся вселенна празнує світло* перенесення Твоїх чудесних мощів, святителю преподобний, Йоане Золотоустий,* між святителями благочесно пожив Ти і мучеником добровільно став Ти.* Тому співаємо Тобі, страдальче, і страстотерпче, і святителів співпрестольнику:* Моли Христа Бога, щоб спаслися душі наші.
Також кондак воскресний, глас 1:
Воскрес Ти як Бог із гробу у славі* і світ із собою воскресив,* і людське єство як Бога оспівує Тебе,* і смерть щезла.* Адам же ликує, Владико,* і Єва нині, від узів ізбавляючись, радується, взиваючи:* Ти, Христе, той, хто всім подає воскресіння.
Слава: Кондак святому, глас 1:
Возвеселилася таїнственно чесна Церква* поверненням чесних твоїх мощів* і, скривши їх, як золото багатоцінне,* тим, що оспівують Тебе, подає невичерпно благодать зцілення* – молитвами твоїми, Йоане Золотоустий.
I нині: Кондак Тріоді, глас 3:
Зітхання митарські принесім Господеві* і до Нього приступім, грішні, як до Владики;* Він бо хоче спасення всіх людей,* Він відпущення подає всім, що каються,* бо ради нас Він воплотився – Бог сущий, Отцю собезначальний.
У той самий день
† ПЕРЕНЕСЕННЯ МОЩЕЙ СВЯТОГО ОТЦЯ НАШОГО ЙОАНА ЗОЛОТОУСТОГО
Пам’ять цього великого святителя Церква вшановує 13 листопада і в цей день подано його житіє. Сьогодні Церква вшановує пам’ять перенесення мощей святого учителя, ісповідника і слуги Христового. Перенесення це відбулося так: святий Йоан Золотоустий, засланий імператором Аркадієм на вигнання, помер 14 вересня 407 р. в понтійськім місті Комани. Імператор Аркадій помер на 7 місяців пізніше (408 р.). У 434 р. царгородський патріярший престіл зайняв святий Прокл (пам’ять його вшановуємо 20 листопада). На п’ятому році свого владицтва звернувся він разом з цілим народом до імператора Теодосія Молодшого з проханням, щоб перенести мощі святого Йоана до Царгорода. Імператор погодився на це і наказав послати в Комани знатних вельмож зі срібною домовиною.
Та при мощах святого сталося чудо: стали вони такі тяжкі, що не можна було їх зрушити з місця. Повідомлений про це, імператор написав листа, в якому просить святого, щоб дозволив перенести свої мощі до Царгорода. Лист той поклали на домовині святого; і мощі враз стали такі легкі, що без труду поклали їх у домовину, привезену з Царгорода. В супроводі плачу команців, биття дзвонів і побожних співів повезено її до Царгорода. Коли похід прибув до Халкедону, що лежав на протилежному від Царгорода березі морської протоки, тут вже на святі мощі чекали патріярх і імператор зі своїм двором і численний натовп вірних. Домовину перевезли на царському кораблі на другий берег, внесли до міста, спочатку до набережної церкви святої Ірини, а потім на царськім возі до церкви святих Апостолів. Тут склали мощі на патріярший престол. Коли домовину відчинили, то мощі знайшли нетлінними, і церкву наповнив пречудесний аромат. Імператор зняв із себе плащ і накрив ним мощі, а потім, припавши на коліна, голосно молився і просив прощення для свого батька і матері, бо вона особливо переслідувала Христову Церкву і святого Йоана. Цар і патріярх, святий Прокл, побожно поцілували мощі, а народ з плачем голосив: “Прийми назад, отче, престол свій”. І тоді святий Прокл побачив, що святий Йоан відкрив уста і, мов живий, промовив: “Мир вам!” А під час Служби Божої сталося багато чудес, велика кількість хворих були оздоровлені. Святі мощі зложено у великому престолі.
Я. Луцик, „ЖИТІЯ СВЯТИХ, пам’ять яких Українська Греко-Католицька Церква кожного дня впродовж року почитає”. Львів, Видавництво «Свічадо», 2011
о. Петро Фостик
