Із 3 по 8 березня проходив Постійний Синод Української Греко-Католицької Церкви. Цього разу — у США і охоплював не лише робочі засідання, а й молитовні зустрічі із громадою у Вашингтоні, Філадельфії та Нью-Йорку, адвокаційні — з американськими політиками й урядовцями, відвідини Конференції католицьких єпископів США, а також православних ієрархів. Роботу 7 (78) сесії Постійного Синоду підсумував Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав. Далі — його пряма мова.
Постійний Синод — вияв колегіальності Церкви
Постійний Синод — це орган управління Церквою, який є виявом її колегіальності. Коли єпископи збираються разом, то можуть побачити ті проблеми, над якими кожен окремо роздумує чи працює в іншому світлі. Кожен момент дії Синоду — це особливий момент дії Святого Духа. Тому, коли ми молитвою відкривали його у крайовому соборі Пресвятої родини у Вашингтоні, я говорив, що бути Синодом — це бути разом. Лише коли ми разом із Богом, то можемо бути разом із собою та нашими братами й сестрами. Тому Синод — це бути разом. Без сили і діяння Святого Духа Синод абсолютно неможливий.
У фокусі — наша Церква у США
Особливість цієї сесії Постійного Синоду — приділити особливу увагу нашій Церкві в Америці, яка має столітню історію. Її географія присутності, ті міста, де розташовані наші єпископські осідки та мережа наших парафій, відповідає історичним етапам розвитку нашої громади, яка почалася зі Сходу Америки. Але сьогодні українці присутні по всій Америці. Щобільше, війна спричинила нову хвилю емігрантів. Ми почули число — 400 тисяч. Вони перебувають сьогодні в різних частинах цієї величезної держави, де немає настільки розвинутих наших структур, щоб ми могли наших братів і сестер, які щойно прибули, гідно прийняти. Тому наші владики представили на Постійному Синоді план переосмислення душпастирського служіння Філадельфійської митрополії, до якої входять чотири єпархії.
Наприклад, для мене було дуже цікаво побачити статистику і географію актуальної присутності українців в Америці. Відразу стало зрозуміло, що наша Церква має переосмислити її географію та погодити з реальною присутністю наших людей у різних частинах Америки. Тому ми заохотили наших владик у США переглянути межі їхніх єпархій: можливо, варто створити нові чи змінити місце єпископського осідку. Тобто, складні часи вимагають сміливих рішень. І ми дуже відважно почали думати, бо не можемо бути Церквою, яка лише підтримує старі будинки — Church of maintenance. Мусимо бути Церквою, яка здійснює місію, рухається за своїми людьми, є не на периферії, а в центрі української громади. І тоді наша Церква у США матиме світле майбутнє і розвиватиметься.
Зустрічі з вірними
У такому душпастирському вимірі Постійного Синоду ми проводили зустрічі у трьох найбільших містах Америки, де є наші громади: Вашингтоні, Філадельфії та Нью-Йорку.
У столиці Америки ми розпочали нашу працю. У Філадельфії я був вражений кількістю людей, які приїхали з різних штатів. Сказав владика Борис, що людей було більше, ніж на Пасху. Вони приїхали побачити Главу своєї Церкви, своїх владик, відчути живий контакт із живою дійсністю на українській землі. Можливо, переосмислити, що ми разом тут можемо зробити. Я відчув, що багато людей в Америці має відчуття провин, що вони тут, у спокійних, навіть деколи вигідних обставинах, а там, в Україні, люди гинуть від війни. І тому ми хотіли, з одного боку, зняти це відчуття провини, а з іншого — показати, як українці тут повинні тримати свій блокпост. Бо кожен має своє завдання в боротьбі за перемогу. Як виконуватимемо чуже завдання, то нічого доброго не зробимо. Кожен має зробити своє. І тоді ми як народ будемо спроможні перемогти на різних рівнях. У Нью-Йорку після Молебня за перемогу України та справедливий мир у переповненому людьми храмі Святого Юра на Мангеттені ми запевнили, що в Україні нікому й на гадку не спадає здатися, і подякували нашим співвітчизникам в Америці за солідарність з Україною. Саме в Нью-Йорку на летовищі я почув ті слова: «Ваша кров є нашою кров’ю, і ваш біль — нашим болем». А у храмі Святого Юрія побачив, що і наші сльози стали їхніми слізьми.
Ми бачили, наскільки важливі були ці душпастирські відвідини Постійного Синоду, як це заторкнуло нерв української громади і люди відгукнулися. Ми справді були дуже вдячні за те, що люди присвятили час, увагу і так активно, з такою глибокою вірою й навіть зі сльозами на очах нас зустрічали.
Голос України
Ще один важливий вимір нашої діяльності — адвокаційні зустрічі, зокрема у Вашингтоні із законодавцями, сенаторами і конгресменами, які голосуванням за ті чи ті законопроєкти відповідальні за допомогу, яку Америка надає Україні. Знаємо, що Сенат підготував і проголосував за новий закон про допомогу України, але нижня палата парламенту — Палата представників — ще має його апробувати. Ми ж намагалися працювати з усіма, хто ще сумнівається, хто ще не прийняв свого рішення. Бо для нас незрозуміло й болюче, коли питання України перетворюється на предмет внутрішніх політичних баталій у США.
Ми не побачили нікого, хто був би проти України. Але кожен розуміє її підтримку по-своєму, як республіканці, так і демократи. Інколи, підтримуючи Україну, вони борються зі своїми політичними опонентами. У цій боротьбі питання України може бути другорядним чи інструменталізованим. Ми ж намагалися зробити все, аби тема України з політичних баталій повернулася у справедливе русло, щоб, чуючи слово «Україна», законодавці Сенату чи Конгресу бачили чи відчували голос живих людей. Багато делегацій сьогодні приїжджає до Америки, але ми були церковною, яка має цілком іншу природу. До речі, на коридорах Капітолію як делегація в чорних підрясниках ми привертали неабияку увагу. Нас неможливо було не зауважити. І всі зрозуміли, що коли вже Церква звертається до сумління законодавців, то це дуже серйозно.
Ми всім повторювали одне і те саме, що Україна зранена, але не зламана і незламна; що вона справді змучена, бо 2 роки тяжкої війни даються взнаки, але стоїть. Україна вистоїть! Сьогодні вона стає центром глобальних змін. І американські політики, які інколи мають, я би сказав, ізоляціоністські позиції, які хочуть закритися лише на внутрішньо американських проблемах, не можуть відсахнутися від цих глобальних змін, бо світ глибоко поєднаний. Ця глобальність означає, що коли будь-де у світі щось діється, то відразу заторкує усіх, де би хто не жив. А війна в Україні заторкує не тільки солдата, який в окопах захищає Україну від російського агресора, але всіх. Вона торкнеться навіть тих конгресменів, які, можливо, сьогодні сидять у теплих кріслах і до кінця не відчувають тої нагальної потреби допомоги, яку відчуваємо ми.
Мене дуже вразило те, що я побачив у Державному департаменті США. Я його відвідую не вперше, але сьогодні на дверях офісів українські прапори, — такого не було ніколи! Щось подібне ми бачили, коли Постійний Синод був у Вроцлаві, — на кожному трамваї, на кожному державному будинку висіли, крім польських, українські прапори. В Америці бачимо загальнонародну підтримку України. Але ще внутрішньо політичні обставини повинні цим переболіти, бо Америка входить у президентські вибори. І чи так, чи сяк, це впливатиме не так на бажання допомагати Україні, як на спосіб прийняття рішень і терміни, коли ця допомога надійде. Ми всім казали, що повіримо не так словам, як вчинкам. Ми справді очікуємо, що всі гарні ідеї стануть дуже конкретними справами. Сподіваємося, що вони дадуть плоди. Нас запевнили, що всі компромісні рішення дуже поляризованого політичного суспільства будуть прийняті.
Ми повертаємося додому і наші люди нас запитають: а що там було? Що ви нам привезли? Що маємо казати нашим людям? Я можу сказати: ми від’їжджаємо зі світлом надії.
Мені було дуже приємно побачити, що нині на рівні Державного департаменту дуже серйозно працює офіс, який планує відбудову України. Готує цей міжнародний саміт. Видно, що американська влада і суспільство вірять у перемогу України. Ця віра — не сентимент, а конкретні плани з відбудови України — знак дуже прагматичної надії, — надії, яка справді сьогодні породжує чіткі плани, щоб наша Батьківщина стала кращою, сучаснішою, оновленішою, ніж була до війни.
Католицька Церква у США та Україна
Сьогодні третина американців є католиками. Цікаво, що ця третина американського суспільства не сумнівається щодо підтримки України. Немає жодного католицького єпископа, який би не підтримував Україну. Ми це побачили, зустрічаючись із багатьма католицькими єпископами, беручи участь у хіротонії, висвяченні трьох нових єпископів у Філадельфії. Ми це побачили на рівні як самої Єпископської конференції США, так і її секретаріату, тих виконавчих структур, які займаються наданням допомоги Україні від імені Католицької Церкви.
Ми справді відчули тут надзвичайну підтримку. У Вашингтоні на Літургію прибули два кардинали: кардинал-емерит і теперішній архиєпископ Вашингтона кардинал Вілтон Ґреґорі. Ми мали зустріч із президентом Конференції католицьких єпископів США, що водночас є військовим ординарієм, архиєпископом Тімоті Броліо, який як новообраний президент Єпископської конференції найперше поїхав до України. У Вашингтоні відчули, що вся Католицька Церква Америки з нами. У Філадельфії мали нагоду побачити всіх — усю єпископську братію, зібрану на хіротонії. Архиєпископ Філадельфії Нельсон Перес, який очолює організацію Catholic Relief Service, що допомагає Україні і є одним із потужних партнерів нашого Карітасу, так говорив про Україну до всіх своїх парафіян, як, думаю, мало хто взагалі у світі говорить.
У Нью-Йорку нас гостив кардинал Долан, вірний приятель України. З Тімоті Доланом ми знаємося роками. І його підтримка, його братнє ставлення до нас постійне і надзвичайно глибоке. Він був першим американським єпископом, який приїхав до України після початку повномасштабної війни. Тоді ще американське посольство не радило американцям їхати до України, посольства ще були евакуйовані. Його Еміненція приїхав, щоб показати, що американці-католики з нами.
Екуменічний вимір
Ми не могли оминути увагою наших братів православних в Америці. З візитом ввічливості відвідали митрополита Антонія й архиєпископа Даниїла в Баунд-Бруку, маніфестуючи повагу до православних українців у США. Ми обговорили служіння нашим братам православним, зокрема у Західній Європі. Бо саме Українська Православна Церква Америки відповідає за православні парафії українців у діаспорі, між іншим і в Європі й інших країнах. Опіка над нашими емігрантами надзвичайно важлива. Було цікаво побачити, як наші владики з Польщі, Німеччини знайшли свого візаві, коли говорили про необхідність допомоги нашим братам православним, які сьогодні є в тих країнах.
Дуже теплою була зустріч із митрополитом Елпідофором, який очолює митрополію Грецької Православної Церкви Вселенського патріархату у США. Ми з ностальгією згадали момент нашого знайомства — 2013 рік. Тоді владика Елпідофор як член Священного Синоду Вселенської патріархії і викладач церковної дипломатії в Патріаршому університеті в Салоніках очолював присутність Вселенської патріархії на острові Халкі, у приміщенні, на жаль, поки ще закритої старовинної семінарії. Вже тоді ми говорили про Україну, про наших братів православних в Україні, про небезпеку, яка вже тоді насувалася з боку росії. Цікаво, що всі точки, які ми тоді заторкнули, були пророчими. Бо згодом почалася Революція Гідності, війна, особливий рух Вселенського Патріарха щодо українського православ’я у надані Томосу для Православної Церкви України. Сьогодні, під час зустрічі вже в Нью-Йорку, владика Елпідофор сказав, що «зустрів старих добрих друзів».
Ми розповіли про трагедію, яку сьогодні переживає Україна, і знайшли братів, які глибоко співпереживають. Владика Елпідофор кілька разів повторив: «Ми є вашими союзниками». Почувши про трагедію України, дехто із присутніх єпископів, священників і мирян розчулився до сліз.
В обличчі православних грецьких митрополитів, єпископів, братів і сестер, ми знайшли друзів, які глибоко співпереживають з Україною. Вони запевнили у всесторонній підтримці цієї Церква. Знаємо, що грецька православна громада в Америці велика й потужна, і має вплив, зокрема й політичний. Тому ці зустрічі із православними братами були надзвичайно цікавими та важливими. Думаю, вони дадуть добрі плоди. Навіть такі, про які ми ще сьогодні, можливо, не мріємо.
