ВАРШАВА 18.09.2024 р.
Слава Ісусу Христу!
Преосвященніший Владико Митрополите Євгене, Преосвященні Владики Аркадію та Василію, Високопредобні Отці Протоігумени Ігорю і Йосифе, Всесвітліший Отче Мітрате Андрію, Всечесніші Отці Високопреподобні Отці і Преподобні Брати, Преподобні Сестри, Drodzy Przyjaciele zmarłego Biskupa Bazylego, Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Недавно, бо тільки півтора місяця тому, в суботу 27 липня, я проповідував в цьому храмі при нагоді відзначення ювілеїв владики Василя Медвіта. Тоді, у вузькому кружку найближчих йому осіб, він відзначав 75-ліття від дня свого народження, 45-ліття від вступлення до Василіанського Чину, 40-ліття від прийняття священничих свячень та ще 35-ліття від єпископської хіротонії. Сьогодні, приходиться мені, як єпископові, який найдовше його знав, проповідувати в цьому самому ж храмі, але на його похороні. Ми разом з покійним владикою Василем не тільки були знайомі від давна, бо від кінця грудня 1978 р., але також пережили багато спільного на дорозі монашого життя, особливо тут, у Варшавському монастирі та опісля, протягом чверті століття, на шляху нашого єпископського служіння. Ми товаришували, співпрацювали при управлінні цим монастирем і цим храмом та спільно несли відповідальність за тодішню монашу спільноту в цьому монастирі, яку понад тридцять років тому творило біля п’ятдесяти монахів з України, Польщі та з інших країн. Ми були друзями та приятелями, хоча в деяких справах ми мали теж відмінні думки та погляди. Ми жартома пробували теж змальовувати картину нашої старості в монастирській спільноті. Це не сповнилось. Покійний владика Василь залишиться в моїй пам’яті та в моїй молитві, як одна з дуже близьких мені осіб.
Сьогодні, в часі цієї Божественної Літургії, молитовно прощаємо його. Всі ми, що стоїмо при престолі, єпископи, священники, жертвуємо в наміренні покійного владики Василя те, що маємо найціннішого – Безкровну Жертву нашого Спасителя Ісуса Христа. Монашество і вірні єднаються з нами у цій молитві, доручаючи Богові покійного архієрея. Будучи довгі роки душпастирем я проповідував на багатьох похоронах. Коли однак я почав підготовляти у письмовій формі цю проповідь, на похорон владика Василя, я відчув, як воно важко. Важко на кількох сторінках паперу, протягом кільканадцяти хвилин, охопити ціле життя людини. Що б ми не сказати, завжди буде мало, завжди буде частково. Ніколи не буде це повна картина про людину. Завжди залишиться щось, що не було сказане а що повинно бути наголошене. Тому вже на початку прошу вибачення, особливо в осіб, які дуже добре, навіть краще за мене, знали покійного владику Василя.
І. Життя владики Василя Медвіта це в першій черзі період його домонастирського, світського, життя, тобто його дитинство і молодість, які пережив зі своїми батьками та зі своєю сестрою в самому Перемишлі та опісля на Перемищині, особливо в селі Гувники. Талановитий, пристійний, обдарований різними дарами, в цьому числі досконалим слухом і голосом, молодий чоловік. Прекрасний тенор. Співав в церковному хорі а також був членом славного чоловічого хору Журавлі. Виступав теж на українській перемиській театральній сцені. Батьки ним раділи, раділа перемиська українська греко-католицька спільнота. Був також здібний у науці. Здобув вищу освіту, закінчивши у Люблині ветеринарійні студії. Став паном доктором, від звірят. Розповідав, що колись приїхав до хворої худоби, в якогось господаря на селі і мусів у стайні виконувати брудну роботу при цій худобині. Тоді господар, в його присутності, мав сказати до свого сина: Якщо сину не будеш вчитись то будеш виконувати таку роботу, як цей пан. Ігор Медвіт, бо таке було його хресне ім’я, отримав однак від Бога монаше покликання. Хоча, з огляду на первісний спротив батьків не вдалось йому піти в монастир після закінчення середньої школи, ані після закінчення студій, все ж таки не забув він про отриманий дар. Маючи закінчених 29 років, будучи «уставленим» у житті, як пан доктор ветеринарії, незважаючи на ставлення до його рішення батьків, які залишились з донею, яка вимагала постійної опіки, залишає все та 26 грудня 1978 р. вступає до василіанського монастиря у Варшаві. Кілька днів пізніше ми обидва відгортали сніг, якого протягом однієї ночі нападало понад два метри, в часі зими століття. можна підсумувати цей період життя владики Василія, як час його зрілої відповіді на отримане від Бога покликання до монашого життя.
ІІ. Друга частина життя покійного владики Василя, це монашество. Він розпочав цей шлях у 1978 р. і витривав на ньому до самої смерті. Кандидатуру мав дуже довгу, бо кандидатом був в часі середньої школи, в часі студій та ще опісля кілька років в часі праці в Гувниках, неподалік Перемишля. Рік 1979 це час його новіціяту у Варшаві, під проводом нашого спільного магістра, о. Йосафата Романика. Пізніше були філософські студії у Варшаві та виїзд до Риму на богослов’ю. В Римі склав довічні монаші обіти та 31 травня 1984 р., з рук святого папи Івана Павла ІІ, прийняв священничі свячення. Після свячень продовжує навчання у Римі, завершивши їх ліценціатом з духовності. В роках 1984-1986, була покладена на нього додатково ще відповідальність за Папську Колегію на Gianicolo, на пості віцеректора. До Польщі повертає у 1986 р. та розпочинає душпастирське служіння посеред наших вірних на півночі Польщі, в Банях Мазурських та Круклянках. З огляду на місцевий клімат, можна сказати, що, всупереч римським часам, був це холодний період його священничого служіння. Однак довго не залишається у Венгожевському монастирі. Четвертого січня 1989 року отримує призначення на протоігумена Василіянської віцепровінції Покрови Пресвятої Богородиці у Польщі. Стає першим протоігуменом у Польщі з молодого покоління. До цього часу містопровінцією управляли отці з Галичини, які прийняли свячення до війни, або в часі війни та опісля знайлишись у Польщі: о. Павло Пушарський, о. Йосафат Романик, о. Мелетій Білинський. Після перебрання обов’язків протоігумена владика Василь запропонував мені перейти до Варшави та перебрати обов’язки магістра новіціяту та вихователя молодого василіанського покоління. Я погодився на його пропозицію і мабуть теж моя пізніша життєва, монаша і священнича дорогу покотилась так, а не інакше. Іншими словами, як би не тодішня його пропозиція, я мабуть не проповідував би тут сьогодні на його похороні. Протягом чотирьох років ми служили разом і в церкві, і в монастирі, розділяючи поміж себе відповідальність за дім, за церкву та передовсім за людей. Присутній сьогодні з нами при престолі владика Василій Тучапець, тепер екзарх Харківський, є одним з тих, які прибули до Варшави у 1991 р., в групі перших василіанських студентів з України. Проповідуючи в часі ювілейних святкувань владики Василя я згадував про сліди, які залишились в цьому монастирі і церкві, як свідоцтво діяльності владики Василя. Це престол при якому служимо Божественну Літургію та кивот, який стоїть на ньому, це іконостас, якого від початку ХХ століття не було в цьому храмі, це Чудотворна Ікона Кристинопільської Матері Божої у святилищі, замінена тепер її копією, це мощі Блаженних Пратулинських мучеників у святилищі, це виремонтований і переданий вірним до користування церковний підвал, це ікони повішені в нутрі храму, це ще багато інших речей, які завдячуємо покійному владиці Василеві. До цього потрібно було б добавити відзисканий від держави монастир в Перемишлі, куплений з призначенням на монастир будинок у Венгожеві та другий будинок в Кентшині. Це також відновлений монастир у Варшаві та відновлений монастир на Татарській Горі в Перемишлі.
У 1994 р., в Соборі св. Юра у Львові, в день святих Верховних Апостолів Петра і Павла, дотеперішній протоігумен Василіян у Польщі прийняв єпископські свячення. Головним святителем був Блаженніший Мирослав-Іван, Кардинал Любачівський у співслужінні із митрополитом Перемисько-Варшавським Іваном Мартиняком та єпископом Едмонтонським Мироном Дацюком. Згідно з канонічним правом монах, який стає єпископом, не перестає бути монахом. Міняється його позиція, міняються його настоятелі та права і обов’язки. Монах, який став єпископом виходить з монашої спільноти, але дальше, хоча дещо інакше коли ідеться про послух і вбожество, обов’язують його монаші обіти. Після переходу на пенсію монах – єпископ має право повернути до монашої спільноти. Так теж було у випадку владики Василя. У 2013 р., після дев’ятнадцяти років активного єпископського служіння, з огляду на стан здоров’я, владика Василій склав зречення з єпископського служіння. Зречення було прийняте Синодом Єпископів УГКЦ. Владика Василь повернув до Варшавського монастиря, де активно включився у щоденне монаше і священниче служіння місцевій монашій спільноті і парафіяльній громаді: Служив Божественну Літургію, проповідував, сповідав. Творив монашу спільноту. Тут дожив кінця своїх днів, отримуючи справжню братню опіку з боку монашої спільноти та коли вимагав цього щораз важчий стан його здоров’я, також з боку фахової медичної обслуги. Його монаше служіння розпочалось у Варшавському монастирі і тут воно закінчилось.
ІІІ. Залишилось ще згадати про період єпископського служіння владики Василя. Став він єпископом у складному для України та для Української Греко-Католицької Церкви, часі. У 1994 році, тобто в році єпископської хіротонії владики Василя, виповнилось щойно три роки української незалежності. Єпископська хіротонія зійшлась з виборами другого Президента України, Леоніда Кучми. Тоді ніхто не знав, що буде з Україною. Блаженніший Мирослав Іван щойно недавно, бо у 1991 р., прибув до Львова, як Глава і Отець УГКЦ. На українській землі відновлювались і творились щойно церковні структури. Гарячим було питання повернення власності греко-католицьких церков, забраних колись комуністичною владою і переданих православним. Неодноразово, з різних причин, народ був налаштований агресивно, не тільки до представників влади, але також до священників а навіть і до владик. Два єпископи-помічники Глави і Отця Української Греко-католицької Церкви, владика Василь Медвіт та висвячений кілька днів скоріше від нього, владика Юліян Ґбур, не мали легко у Львові, тим більш, що обидва вони приїхали в Україну з Польщі. Не всі в Україні, навіть поміж духовенством, включно з єпископами, розуміли тоді і не всі досі ще розуміють, що у Польщі також можуть бути українці, греко-католики, які були переслідувані комуністичною владою.
Після трьох років служіння у Львові владика Василь був 4 грудня 1997 року призначений Синодом Єпископів УГКЦ екзархом Києво-Вишгородського екзархату, з осідком у Києві. Цю, доручену йому Церквою місію, виповнював до 2005 р., тобто до перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва. За вісім років свого служіння у Києві владика Василь виповнював пастирське служіння Єпископа практично на цілому Сході України. Сьогодні на цій території, окрім Глави і Отця УГКЦ, є дев’ятьох єпископів. В роках 2001–2005 владика Василь здійснював теж служіння Секретаря Синоду Єпископів УГКЦ. Виконуючи цей пост він підшукав ділянку під будову Патріаршого Собору в Києві та знайшов архітекторів, які виготовили, прийнятий опісля Синодом Єпископів УГКЦ, проект майбутнього Патріаршого Собору УГКЦ у Столиці України. За нього був посвячений угольний камінь та розпочалась будова Патріаршого Собору. У 2004 р. стояв корпус Собору та були посвячені та встановлені хрести на його п’яти куполах. Завдяки рішенню владики Василя Василіяни у Києві могли поставити та свій монастир і монастирську церкву. Владика Василь приймав теж у Києві, у 2001 р., Святішого Отця Івана Павла ІІ.
У 2005 році, після перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва, Блаженніший Любомир Гузар, за згодою Синоду Єпископів, призначив владику Василія своїм єпископом-помічником (єпископом Курії Верховного Архиєпископа). Варто також згадати, що наприкінці 1996 року Апостольський Престол призначив владику Василя Апостольським Візитатором для вірних УГКЦ в Казахстані та Середній Азії. Він вірно виконував це служіння, відвідуючи неодноразово наших вірних в Казахстані та в інших країнах Середньої Азії з душпастирськими візитами.
Не був це ще кінець єпископського скитання владики Василя. 17 березня 2009 року, на своє прохання, він був призначений єпископом – помічником Донецько-Харківського екзархату УГКЦ. Владика Василь, як сам говорив, любив Схід України та людей, які там жили. Мабуть теж Схід України більше його розумів і любив, як Захід. Хотів служити цьому народові, що тривало аж до його зречення з уряду у 2013 р.
Покійний владика Василь Медвіт був єпископом, який походив з Польщі, але який служив в Україні: у Львові, в Києві, в Донецьку і Харкові а також в Казахстані і Середній Азії. Радіємо, що сьогодні з нами є бодай один владика з України, владика Василь Тучапець, екзарх Харківський, як репрезентант наших владик. Дякуємо Владико.
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Підсумовуючи, варто висловити про владику Василія Медвіта бодай деякі думки:
- Він був чутливий на голос Божого покликання і старався бути йому вірним.
- Почувався відповідальним за прийняті обов’язки. Був ініціатором багатьох цінних для нашої Церкви діл. Вмів також зорганізувати довкола себе групу людей, з якими вдавалось йому виконувати доручені, навіть найважчі, завдання.
- Владика Василь був тільки людиною. Мав свої слабості. Але був теж людиною з великою покорою, терпеливістю та людиною сильною у терпінні, особливо в останньому періоді його життя, коли був практично прикований до ліжка та повністю залежний від других осіб. Не було однак чути з його боку жодного нарікання, бунту, чи спротиву.
- Він, як людина, як єпископ, відійшов вже до історії. На офіційному сайті Синоду Єпископів УГКЦ, його профіль перенесено вже до частини: Усопші єпископи. Але по ньому залишаються його діла, які виконав, які ініціював та які виконувались під його проводом. Навіть коли люди забудуть про їхнього автора, самі згадані скоріше мною діла і осягнення будуть давати свідоцтво про владику Василія.
Я переконаний, що сьогодні владика Василь хотів би подякувати всім особам, які стрінув на дорозі свого життя та які його підтримували ш допомагали йому. Тут повинні знайтись найближчі його співпрацівники, з його секретаркою панею Іриною, з його водіями, архієрейською прислугою, з духовенством, монашеством, з мирянами – спеціалістами в різних ділянках. Тут потрібно згадати теж владик, які його розуміли, підтримували, допомагали.
Окремо потрібно згадати монашу спільноту Варшавського монастиря, яка в часі недуги зайнялась ним справді по братньому. Отче Протоігумене та всі Отці і Брати, велика Вам за це вдячність! Особлива подяка з його боку була б теж напевно висловлена медсестрам і лікарям, які займались ним у найважчий період його недуги. Всім щира і сердечна подяка!
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Єднаюсь в болі з близькими владики Василя, з його монашою родиною, з його приятелями, бувшими співпрацівниками, духовенством і монашеством. Разом з усіма обіймаю його молитвою, випрошуючи у Милосердного Бога справедливої та щедрої винагороди у Небесному Царстві. Я переконаний, що владика Василь вже сьогодні перебуває у вічній радості з нашим Спасителем та з Його Пресвятою Матір’ю. Вірю, що добрий спогад про владику Василя залишиться також в серцях багатьох людей у Польщі, на Заході і Сході України, в Казахстані та в країнах Середньої Азії. Нехай Господь дарує покійному владиці Василеві вічну нагороду у Своєму Царстві.
Вічна Йому пам’ять!
Слава Ісусу Христу!
