Слава Ісусу Христу!
Преосвященний Владико Аркадіє,
Всесвітліші і Всечесніші Отці,
Czcigodni Księża,
Екселенціє Шановний Пане Почесний Консуле України з Дружиною,
Szanownа Pani Sekretarz i Szanowni Przedstawiciele Władz Samorządowych,
Преподобні Сестри,
Szanowni Goście,
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Дуже сердечно вітаю всіх, хто не побоявся прогноз синоптиків і прибув до Білобірського Санктуарію, щоб взяти участь у всецерковній прощі до Ікони Пресвятої Богородиці, Матері Скитальців. Радію вашою присутністю. Звикаємо до подій, які повторюються. Вони часто буденіють. Щось такого може статись і з нашою щонедільною присутністю на Службі Божій а також з нашою участю у Білобірському празнику, тим більше, що в цьому році від виселення нашого народу в рамках акці Вісла виповнилось вже 75 років. Також наша парафія у Білому Борі, яка є господарем щорічних святкувань, відзначає в цьому році гарний Ювілей 65-ліття свого існування.
Коли у 1957 р. появилась можливість служіння нашої Божественної Літургії наші вірні були переповнені радістю та ейфорією. Це було наче часткове повернення утраченого десять років скоріше рідного світу. Для наших предків іти або їхати, навіть до віддалених місцевостей, на недільну Службу Божу, чи на прощу до Білого Бору, не було тоді ані тягарем, ані проблемою. Була радість та щастя, що вони могли молитись згідно зі своєю церковною традицією, слухати проповідей у рідній мові, співати і спілкуватись з близькими та знайомими. Нашим батькам, нашим дідам, чи навіть прадідам могло бодай на короткий час видаватись, що акції Вісла не було, що вони дальше є собою, у себе та на рідній землі.
Нажаль, представників покоління висенеців акції Вісла, сьогодні щораз менще поміж нами і переважно це вже особи старші, схоровані, досвідчені життям. Дуже сердечно і поздоровляю тих учасників акції Вісла, які сьогодні є разом з нами. Привітання передаю також тим виселенцям акції Вісла, які не могли тут прибути і залишилсь у своїх хатах. Тепер тут є ми: діти, онуки і правнуки колишніх виселенців а посеред них також і в’язнів так званого Ценрального табору праці в Явожні. Нажаль, наш ентузіязм є меншим, більш стриманим, холоднішим та більше вирахованим, узалежненим від зовнішніх обставин, як ентузіязм наших предків. Щодо нашої вірності Богові, Церкві, народові місце ентузіязму наших попередників щораз частіше займають байдужість, знеохота, а часами лінивство та легковаження. Самі бачимо, як сьогодні дуже важко зібратись щоб бути тут, у Білому Борі, на прощі та на Божественній Літургії. Коли брати математично то сьогодні у Польщі не є нас, нащадків виселенців акції Вісла, менше як років тому тридцять, чи шістдесят п’ять. Однак асиміляція зібрала та дальше збирає свої жнива. Парадоксально теж, хоча маємо дуже більші можливості транспорту, як колись наші батьки і діди то все ж таки важче нам вибратись до Білого Бору, щоб взяти участь у спільній молитві перед іконою Пресвятої Богородиці. Потрібно також зауважити, що сьогодні у Польщі, крім нас, є ще приблизно три мільйони громадян України, тобто двадцять раз більше, як число виселених з рідних земель у 1947 р. Вітаю тих громадян України, воєнних втікачів, які сьогодні є тут разом з нами. Жаль лише, що тільки невелику частину цих людей, які прибули до Польщі з України бачимо в церквах та в часі інших українських заходів. З другого боку ця ситуація усвідомлює нам, які величезні стоять сьогодні перед нами виклики. Наша церковна і громадська дійсність у Польщі в майбутності буде у великій мірі залежати від цього, як ми сьогодні поставимось до них.
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Наші Білобірські святкування тісно пов’язані з Іконою Пресвятої Богородиці, називаною тут Матірю Скитальців тобто Матірю емігрантів, втікачів, переселенців. Богородична Ікона знаходиться щороку в центрі наших літургійних відправ, перед зовнішнім іконостасом. Після Божественної Літургії будемо іти з нею у традиційній процесії та опісля будемо індивідуально віддавати їй пошану. До своїх домів повернемо отримавши благословення Іконою.
Наша проща відбувається традиційно при нагоді Храмового празника Різдва Пресвятої Богородиці. Ікона, яка зображає народження Пресвятої Богородиці, є з нами на тетраподі, в середині храму. Варто після Божественної Літургії помолитись та ближче їй приглянутись. Не буду розповідати про її зміст. Варто однак усвідомити, що Різдво Пресвятої Богородиці наступило після дуже довгого часу очікування ізраїльського народу на виповнення обітниці даної Богом ще в раю нашим прародичам, Адамові і Єві: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Буття 3: 15). Це обітниця про народження Жінки, яка буде матірю Месії. Народ жидівський очікував, що воно колись виповниться та дасть початок Месіанським часам. Чергові століття не ослабили в народі віри і надії на виповнення Божого задуму. Щоправда, що якийсь час, переважно при нагоді нападів чужих народів, депортацій та вимішання з місцевими поганським населенням, ревність ізраїльтян слабла, але опісля приходила рефлексія, покута, відновлення обітниць та повернення до Бога Ізраїля.
Для кожної жидівської родини очікування на прихід Месії було дуже особистим. Кожна родина мала надію, що може власне вона буде цією спільнотою з якої прийде на світ Месія. Тому знаком Божого благословенням уважано більше число дітей в родині. Якщо родина не могла мати дітей то уважано її в Ізраїлі за позначену – нап’ятновану, покарану Богом, бо вона не мала шансів щоб з неї прийшов на світ Спаситель. Хоча від біблійних часів до Христового народження пройшло майже дві тисячі років то все ж таки народ жидівський не втратив відчуття своєї приналежності до Богом Вибраного Народу та свідомості що з нього має прийти на світ Месія.
В контексті 75-річчя акції Вісла варто застановитись що такого було в цьому народі, що допомогло йому зберегти свою ідентичність, почавши від біблійних часів аж до Христового народження і до наших часів, тобто на просторі приблизно чотирьох тисячів років.
Першим, що кидається в очі, коли читаємо Книги Старого Завіту, це свідомість ізраїльтян про своє вибрання Богом. Це також свідомість союзу заключеного Богом з Авраамом та з ізраїльським народом. Бог зобов’язався опікувати своїм народом і захищати його а ізраїльський народ мав зберігати отриманий Божий Закон і Божі Заповіді. Для усвідомлення цього союзу кожний ізраїльтянин мав прийняти обрізання, як знак приналежності до Бога та до Його народу. Зберегти союз з Богом не було легко. Коли народ забував про прийняті зобов’язання надходила кара, наступ ворогів, виселення, утиск. Коли з-за Божого милосердя вдавалось повернути на рідні землі, головно до Святого Міста Єрусалиму, народ відновлював прийняті зобов’язання, читав Книги Божого Закону, навертався, каявся, очищався та повертав до життя вірного Богові.
Щоб зберегти собюз та щоб жити згідно з Божим законом, потрібно було жити вірою в Єдиного Правдивого Бога. Нам сьогодні важко це зрозуміти, коли живемо у християнському світі. Ізраїльтяни жили у поганській дійсності. Їхні сусіди вірили в різних, дуже численних божків. Тільки ізраїльтяни вірили в Єдиного Бога. Деколи приходила спокуса покинути Єдиного Бога та прийняти місцевих божків, щоб не відрізнятись від сусідів. Така спокуса постійно загрожувала Ізраїлеві. Багато теж жидів покинуло свого Єдиного Бога та пристало до поганських народів, прийнявши їхній культ. Вони були вилучені з Ізраїля. Ізраїль перетривав, бо більшість народу все ж таки залишилась вірною Богові та Божому Законові.
Народ жидівський, навіть тоді, коли прийшлось йому жити делеко від своєї батьківщини, зберігав теж свою специфіку. Єврея легко можна було розпізнати поміж представниками інших народів. Відрізняв його одяг, поведінка, мова, накриття голови.
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
При нагоді цьогорічного Празника Різдва Пресвятої Богородиці, який сходиться з 75-ми роковинами акції Вісла та з Ювілеєм 65-ліття існування парафіяльної громади у Білому Борі, варто застановитись що може нам допомогти зберегти і заховати свою церковну і національну ідентичність. Що зробити, щоб з упливом чергових десятиліть ми не асимілювались і не затрачали своєї ідентичності?
Досвід жидівського народу показує, що для цього потрібна перш за все сильна віра в Єдиного Бога. Якщо ми є людьми віруючими то завжди будемо шукати свого храму і будемо його відвідувати. Якщо не буде в нас віри не буде теж потрібний нам храм та все те, що в ньому збувається. Не дасться довго ходити до храму, не маючи віри а керуючись тільки красою церковного співу, красою церковної архітектури, мистецтва та ікон. Не дасться теж довго ходити до церкви тільки тому, що вона своя, українська, що тут вживається рідної мови. До церкви може ходити ціле життя лише віруюча людина, для якої церква є вже дочасним раєм, передсінком в дорозі до неба та до зустрічі з Богом. Щоб не пропасти і не затратити цього, що своє, рідне, потрібно в першій черзі бути людиною віри.
Ми повинні також пам’ятати, що з Богом кожного і кожну з нас в’яже особливий союз, який випливає з Таїнства Святого Хрещення. Ми з’єднані з Богом через воду Святого Хрещення. Це наше «обрізання», якого не можна позбутись. Подібно як ізраїльському народові також і нам Бог обіцяв свою опіку взамін за вірність, за зберігання Божих Заповідей та за зберігання у житті Євангельського навчання. Якщо нам би трапилось упасти на дорозі земської мандрівки то Бог прийме наше каяття та навернення у Святому Таїнстві Покаяння.
Щоб не пропасти в цьому світі та не асимілюватись, потрібно нам шанувати і зберігати свою відмінність, тобто те, чим відрізнємось від інших людей. Це мова, культура, церковна і обрядова приналежність. Цієї відмінності ми не повинні скривати, не повинні її стидатись, не повинні мати комплексів меншевартості. Противно, нею ми повинні хвалитись та ділитись з іншими бо вона збагачує не тільки нас але також інших. Нашою відмінністю ми повинні гордитись. Тоді також і нас будуть шанувати наші сусіди. Бачимо це тепер, коли в Україні ведеться кривава війна викликана сусідом зі Сходу. Українці по-геройськи захищають себе що достерігає і доцінює цілий світ. Ми повинні бути гордими з цього, що ми греко-католики, що ми українці. Варто нам цього вчитись від іншиш: латинників, православних, протестантів але також поляків, німців та інших націй.
Євреї були також свідомі, що їхня духовна і національна спадщина перетриває, якщо переберуть за неї відповідальність молодші покоління. В їхній історії відповідальність за союз з Єдиним Богом була спільною – колективною. Вони пам’ятали за минулі покоління а молодші покоління виховували у свідомості співвідповідальності за долю свого народу. Тому молоде покоління від наймолодших років зростало виховуване у любові до свого народу та у вірності Богові. Всі хлопці приймали тілесне обрізання, знак приналежності до Вибраного Народу. Первородних синів потрібно було викупити бо вони приналежали Богові. Не тільки старші але і діти ходили на прощі до Єрусалимської Святині. Пізніше їхнє життя проходило у тіні Святого Письма, Божого Закону, Єрусалимської святині та синагоги.
Нам також не можна сподіватись світлої майбутності, якщо в її творення не буде задіяне молоде покоління, коли не буде воно виховуване у дусі віри та любови до свого. При нагоді сьогоднішнього празника варто запитати, скільки батьків забрало сьогодні своїх дітей на нашу прощу? Де є сьогодні наші діти? Скільки наших батьків записало в цьому році своїх дітей на навчання свого катехизму? Скільки батьків дало своїх дітей до рідної школи? Якщо б не діти з України, мабуть потрібно було б закривати наші школи у Польщі. Скільки батьків іде щонеділі зі своїми дітьми до церкви? Скільки з ними молиться кожного дня? Скільки батьків розмовляє зі своїми дітьми рідною мовою? Подібних питань можна було б ставити ще багато. Попробуйте самі щиро відповісти собі на них у своєму серці.
Ще одне. В очікуванні на прихід Месії та на виповнення Божої обітниці, в історії Ізраїля траплялись різні ситуації, радісні і болючі. Найгірше було, коли народ ділився, на північ і на південь, на Галилею і на Юдею. Розділений народ легко було подолати, накласти на нього ярмо, виселити, підкорити. Як ніколи досі нам тепер також дуже потрібно єдності. Ми є різними, це правда: виселенці акції Вісла, українці, лемки – українці, лем – лемки, новоприбулі громадяни України, галичани, східняки, україномовні, російськомовні. Ділимось, не вміємо а часто не хочемо договоритись, відвераємось від себе, осуджуємо себе, не ідемо до церкви виправдовуючись тим, що там приходять ці, яких не акцептуємо і не любимо.
Якщо хочемо щоб наша майбутність була світлою то потребуємо єдності. Знов видно це дуже добре сьогодні в Україні. На війні з московською навалою воюють православні, греко-католики, римо-католики, протестанти, євреї, невіруючі, східняки і галичани, україномовні а ще більще мабуть російськомовних. Коли у 2014 році привезли до Вроцлава потерпілих на Київському Майдані мужчин, з кільканадцяти тільки двох говорило українською мовою.
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Щоб майбутнє нашої Церкви, нашого народу і нас самих було світле, потріно бути терпеливим але також вірним. Тоді Бог поведе нас і наших нащадків своїми стежками, як повів долею Пресвятої Богородиці, щоб остаточно вона могла стати Матірю Спасителя-Месії та щоб на ній могло виповнитись пророцтво дане Богом ще у раю.
Не забуваймо що від всіх нас, від кожного і кожної з нас, від наших дітей, від теперішніх та від майбутніх поколінь залежить якою буде майбутність нашого народу і нашої Церкви, так в Україні, як і у Польщі. Не скидаймо цієї відповідальності на інших, на сусідів. Берім відповідальність за неї у свої руки.
Пресвята Богородиця, скромна дівчина з Назарету, доня Йоакима і Анни, нехай буде для всіх нас у цьому зразком. А на всіх наших крутих і часто вибоїстих життєвих стежках нехай Вона, сьогодні народжена, веде нас і захищає своїм покровом.
Слава Ісусу Христу!
