Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Після пів року зустрічаємось знова на прямій телевізійній трансляції Божественної Літургії з Вроцлавського собору. Сердечно вітаю всіх, хто фізично прибув до нашого собору а також тих, хто єднаються з нами у молитві, будучи по другому боці телевізійного екрану.
Від нашої останньої зустрічі дуже багато помінялось. Ми забули про пандемію, яка паралізувала нас ще на початку цього року. Тому ми, єпископи, вирішили відкликати більшість санітарних обмежень і просимо Бога, щоб КОВІД-19 вже не повернувся до нас та щоб не паралізував нашого життя.
Зате, від 24 лютого цього року паралізує нас війна в Україні. З причини збройної агресії російських військ на українську землю життя втратили тисячі українських захисників та мирних громадян, в цьому числі також й дітей. Боліємо з цієї причини та молимось щоб чимскоріше закінчилась війна. Хоча ми далеко від територій в яких ведуться воєнні дії, все ж таки ми дуже важко переживаємо це все. Видавалось, що в нашому, нібито цивілізованому європейському світі не має вже місця на війну. Нажаль, дійсність виявилась інакшою.
Одночасно, з початком війни, у Польщі появились мільйони воєнних втікачів з України, котрі потребували негайної допомоги: даху над головою, харчів, соціальної та психічної підтримки, медичної допомоги, можливості навчання дітей і молоді. Всі стараємось допомогти найбільш потребуючим втікачам, що у Польщі а також тим, хто залишився в Україні. Хто не повернув ще в Україну, потребує передовсім праці та гідних умовин до життя. Одночасно в наших храмах появилось дуже багато нових людей, воєнних втікачів з України, які потребують також духовної і душпастирської опіки. Наша Церква у Польщі усвідомляє цей виклик, як один із головних своїх пріоритетів. Лише в цьому році ми почали служити Божественну Літургію в кількадесяти нових місцевостях. Однак душпастирські потреби є значно більші.
Протягом останнього пів року наступили зміни також на адміністративному рівні життя і діяння нашої Церкви у Польщі. В листопаді минулого року свою роботу розпочав Митрополичий синод Перемисько-Варшавської митрополії. Це адміністративна структура, яка спосібна приймати рішення щодо душпастирського життя нашої Церкви. Вона могла спрацювати завдяки тому, що в листопаді 2020 р. утворено в Польщі третю єпархію та покликано нового єпископа.
Нещодавно, бо на початку червня цього року, завершив роботу черговий Собор нашої Церкви у Польщі, який був спільним для всіх трьох наших єпархій. Делегати від духовенства, монашества і мирян запропонували єпископам ряд душпастирських рішень, серед яких є також пропозиція поміняти літургійний календар з юліанського на григоріанський. Цією темою будемо займатись в часі найближчого засідання Митрополичого синоду єпископів.
Не всі також мабуть знають, що від 1 липня цього року почав діяти наш місцевий трибунал, тобто церковний суд Перемисько-Варшавської митрополії. В судових справах не буде вже потрібно відсилати нікого до Ольштина. Другою інстанцією є для нас тепер Львівський церковний Трибунал. Цього не видно може ще голим оком, але все це становить радикальну зміну у дотеперішньому житті нашої Церкви у Польщі.
Додам ще тільки, що з огляду на воєнні дії в Україні, Синод Єпископів нашої Церкви, який мав засідати в Києві, з причини війни розпочне свою роботу в найближчу середу вечером, в Перемишлі. Будемо працювати аж до п’ятниці 15 липня. Просимо про молитву в наміренні Блаженнішого Святослава та всіх наших владик, які у важкий час війни будуть вирішувати найважливіші справи нашої Церкви.
Дорогі у Христі Сестри і Брати!
Слова з Євангелія від св. Матея, які ми чули перед хвилиною, слова про око, яке розсвітлює все тіло, про неможливість бути вірним одночасно двом панам, та головно про щоденну людську журбу за їду, одяг, місце проживання, красу тіла та взагалі за своє життя, повинні дати нам багато до думання. Практично від Христових часів по сьогоднішній день нічого не помінялось в цій ділянці. Людина не перестає побиватись, щоб мати ще більше та ще краще. Сьогодні людина є без сумніву дуже більше забезпечена всяким добром, як колись. Все ж таки вона безнастанно потребує ще більше. Вона не уявляє собі життя без телевізора, без мобільного телефону, без інтернету, без власної машини, без дому з усіма вигодами, без маркового одягу. А ми, старші, ще пам’ятаємо часи, коли всього цього не було. І можна було жити в тамтих часах, можна було бути вдоволеним та щасливим.
Мабуть дуже швидко прийдуть часи, коли всі сьогоднішні досягнення людської цивілізації покожуться застарілими, невистарчаючими. За двадцять років, а може навіть ще скоріше, люди будуть ставити собі запитання, як можна було жити на початку двадцятих років ХХІ-го століття, не користаючи з чогось, чого сьогодні ще немає а що в половині нашого століття буде новим стандардом.
Чи закінчиться колись це людське гоніння за тим, щоб мати щораз більше і щораз якісніші добра? Мабуть ні, хіба що скоріше людина сама себе зажене на смерть, стане жертвою своїх власних вимагань, взаємної конкуренції, технологічного розвитку і технологічних перегонів та заздрості, що хтось може мати більше від мене. Це стосується також змагань за першість поміж поодинокими державами та політичними системами.
В цьому гонінні можна втратити око, про яке говорить Христос, тобто совість. А совість це відчуття правди, добра, справедливості, чесності, пошанування гідності і прав другої людини. Без совісті людина залишиться тільки з власним «я, моє, мені, для мене». Совість це дар Божий, який дозволяє нам гідно жити у світі, шануючи себе взаємно та дбаючи взаємно про свої духовні і матеріальні потреби.
Надмірне старання за підвищення матеріального рівня свого життя доводить часто до непотрібних і шкідливих перегонів щурів. Бо, якщо інші мають то чому я і мої діти, моя сім’я, не можуть цього мати? Одночасно це пов’язане теж з іншими болючими втратами:
- найперше з розлукою з рідними у випадку виїзду на заробітки а пізніше, нерідко, з розбиттям родини,
- з явищем так званих «євро-сиріт», тобто дітей залишених батьками під опікою когось з родини,
- з втратою відчуття єдності зі своїм народом, з історією свого народу, його культури, з втратою рідної мови та відчуттям церковної приналежністі.
Тим часом все це, запрацьоване так великим трудом і особистим зусиллям, можна втратити в одну мить: нагла, несподівана і важка недуга, аварія в праці чи в подорожі, можуть відібрати все. Війна в Україні викликана збройною російською агресією, дощентну знищені міста і села, розстріляні доми, вбиті, невинні люди, показують, що насправді ніщо з цього, що нібито маємо, не є певним.
Тому, пам’ятаймо, щоб у житті відповідно уставити пріоритети, тобто ієрархію вартостей. Кілька стишків скоріше Христос говорить, щоб збирати найперше скарби, які не старіють та яких ніхто нам не забере: Не збирайте собі скарбів на землі, де міль і хробацтво нівечить, і де підкопують злодії і викрадають. Збирайте собі скарби на небі, де ні міль, ані хробацтво не нівечить і де злодії не пробивають стін і не викрадають. Бо де твій скарб, там буде і твоє серце (Мт. 6, 19-21).
Ми повинні пам’ятати також, щоб на першому місці ставити добро своїх найближчих, своєї сім’ї, свого народу, свого ближнього. Ми повинні дбати про своє здоров’я, щоб не загубити своєї церковної і національної ідентичності, щоб пам’ятати, що ми призначені до вічного а не тільки дочасного життя. Ми теж не можемо загубити рідної мови, своєї традиції та духовної спадщини минулих поколінь. Коли все це буде на своєму місці то і Бог буде нам благословити і буде піклуватись про нас, як про польові лілеї. Якщо щастя захочемо осягнути тільки і виклчно власними силами, обмежуючи його до дочасності, залишимось самі і правдоподібно болюче досвідчимо своєї безсильності.
Всім бажаю гарно прожити сьогоднішній недільний день та мати в пам’яті Христові слова: Бо де твій скарб, там буде і твоє серце (Мт. 6, 21).
Слава Ісусу Христу!
